Кубкові фінали та валідол у Празі. ТОП-5 матчів в українській кар'єрі Віктора Прокопенка

У рубриці "ТОП-5 матчів" ми продовжуємо знайомити читачів з найбільш важливими, яскравими та незабутніми поєдинками в українському періоді тренерської кар'єри наших відомих фахівців. Сьогодні UA-Футбол розповідає про одного з них - Віктора Прокопенка, якого немає з нами рівно тринадцять років.

У когорті українських тренерів, що запам'яталися ще з 80-х років минулого століття, поза всяким сумнівом, особливе місце займає Віктор Прокопенко. Знаний фахівець, що покинув нас 18 серпня 2007 року, мав багато якостей, які підкуповували не тільки підопічних, колег по тренерському цеху, журналістів, а й любителів футболу. До цієї людини, що випромінює позитивну енергетику, створює комфортну ауру та вселяє впевненість не можна було бути байдужим. Вона любила життя і свою роботу, без якої себе не мислила. А ще відзначалася високим інтелектом та тонким почуттям гумору. Прокопа, як його називали у футбольному середовищі, любили і поважали - причому, всюди, де він працював: в Одесі, що стала йому рідною, Волгограді, Донецьку та Москві.

Завершивши виступи у великому футболі в другій половині 70-х, Віктор Прокопенко став одним з перших в країні фахівців, які були зараховані до Вищої школи тренерів. Успішно її закінчивши, він приступив до роботи в тренерському штабі Анатолія Зубрицького в одеському "Чорноморці". Попрацювавши згодом з одним із авторитетних фахівців радянського футболу Микитою Симоняном, який протягом двох сезонів - в 1980-м і 1981-м стояв біля керма "моряків", Прокопенко набрався досвіду і дозрів для самостійної роботи. Коли взимку 1982-го тренер Сергій Шапошников, який приїхав було до Одеси, незадовго до старту сезону покинув "Чорноморець", куратори команди довго гадати не стали - призначили старшим тренером його. І незабаром Прокопенко виправдав довіру, зробивши з одеської команди боєздатний колектив.

Вболівальники зі стажем досі не можуть позбутися відчуття досади з приводу втраченої у 1984-му бронзи. У тому чемпіонаті для її завоювання "Чорноморцю" не вистачило всього одного очка ...

Два наступні сезони стали непростим випробуванням для Віктора Прокопенка. У колективі, де були зібрані майстерні особистості, не обійшлося без внутрішніх шорсткостей. Це не могло не позначитися на результатах: якщо за підсумками сезону-1985 "морякам" вдалося відстояти прописку в еліті завдяки успішній грі в перехідному турнірі, то через рік довелося понизитися в класі. Правда, вже без Віктора Прокопенка, який в розпал другого кола змушений був залишити свою посаду. Він поїхав у Волгоград, де зумів вивести "Ротор" у вищу лігу. Після чого з почуттям виконаного обов'язку у 1989-му повернувся в Одесу - місто, до якого прикипів всією душею. І знову йому знадобилося всього два сезони, щоб створити конкурентоздатний ансамбль. В останньому чемпіонаті СРСР в його команді блискуче грали такі майстри, як Віктор Гришко, Юрій Никифоров, Ілля Цимбалар, Андрій Телесненко, Олег Кошелюк, Олександр Спіцин, Ігор Савельєв, Сергій Третяк, Олександр Щербаков, Юрій Сак, Іван Гецко, Юрій Шелепницький...

За підсумками сезону-1991 "Чорноморець" набрав однакову кількість очок з московським "Торпедо" (по 36), проте за регламентними показниками третє місце було віддано не "морякам", а їх сусідові по таблиці.

Після розпаду СРСР в тренерській кар'єрі Віктор Прокопенко як і раніше був успішний і затребуваний. Цьому фахівцеві навіть було довірено очолити національну збірну України, яка при ньому дебютувала на міжнародній арені. Паралельно Прокопенко стояв біля керма "Чорноморця", зумівши двічі виграти Кубок країни і два комплекти бронзових медалей. Здавалося, ще трохи - і його команда зможе наблизитися до рівня флагмана українського футболу - київського "Динамо" Однак влітку 1994-го, в період міжсезоння, в Волгограді зробили все для того, щоб улюбленець уболівальників і футбольного бомонду волзького міста Прокопенко знову став біля керма "Ротора". Другий прихід в цей клуб знову виявився успішним для українського фахівця: при ньому волгоградці грали в фіналі Кубка Росії і навіть боролися за чемпіонське звання. А про те, як Прокоп вмів налаштувати підопічних перед єврокубковим матчем з англійським "Манчестер Юнайтед" на "Олд Траффорд", що завершився бойовою нічиєю, 2:2, й взагалі ходять легенди.

Після завершення роботи в Волгограді Віктор Євгенович знову повернувся до України. Правда, цього разу не в "Чорноморець", а в донецький "Шахтар". У своєму виборі в Донецьку не помилилися - саме при Прокопенко, як любить казати Рінат Ахметов, почався вихід команди на якісно новий рівень. Причому, з орієнтиром не лише на внутрішню арену, а й Європу.

Під керівництвом Віктора Прокопенка "Шахтар" в сезоні-1999/2000 піднявся з 4-го місця на 2-е в чемпіонаті, завоював Кубок України, а також подолавши два кваліфікаційні раунди, пробився в груповий турнір Ліги чемпіонів. Болісно переживаючи будь-які невдачі Прокоп в розпал осінньої частини наступного сезону не зміг змиритися з невдалою спробою пробитися в груповий раунд головного еврокубкогого турніру і подав у відставку. При цьому залишився в структурі клубу на посаді віце-президента. Але скучивши за тренерською діяльністю, маститий фахівець не встояв перед спокусою попрацювати в московському "Динамо" - все ж легендарний клуб з іменем.

Однак про Прокопенка в Донецьку не забули. Та й ніколи не забували. Як тільки через півтора року він покинув Москву, "Шахтар" знову зустрів його з розпростертими обіймами. Але цього разу вже в ролі спортивного директора. З тих пір звичними обов'язками Віктор Прокопенко займався лише короткий проміжок часу - протягом шести турів в заключній частині весняного відрізку сезону-2003/04. У ролі "в.о. головного тренера". До речі, саме тоді йому вдалося ініціювати переїзд Мірчі Луческу в донецький клуб, після чого передати румунові кермо управління командою.

Цей матч став для Віктора Прокопенка знаковим в українській кар'єрі - в його тренерській колекції з'явився перший кубковий трофей. Гра, що проходила на полі Республіканського стадіону столиці України, була на рідкість напруженою. У суперництві з підопічними Леоніда Ткаченка "Чорноморцю" вдалося забити єдиний м'яч лише в другій п'ятнадцятихвилинці додаткового часу завдяки спритності Іллі Цимбалара.

Фінальний поєдинок з непоступливою сімферопольською "Таврією" виявився для "Чорноморця" складнішим, ніж вирішальна зустріч кубкового турніру 1992-го з "Металістом". Хоча б тому, що справа дійшла до післяматчевих пенальті. Напруга емоцій під час футбольної лотереї зашкалювала, проте впевнена гра воротаря "моряків" Олега Суслова як щодо відбиття, так і забивання принесла команді Віктора Прокопенка другий за рахунком почесний трофей.

Навряд чи хтось міг припустити, що в заповненому вщерть ревучому котлі під назвою "Стадіон "Георгіос Караїскакіс" одеська команда зуміє здолати одного з грецьких грандів. Однак в поєдинку з очолюваним Олегом Блохіним пірейським "Олімпіакосом", в складі якого виступали українські легіонери Геннадій Литовченко та Олег Протасов, "Чорноморець" зумів повести в рахунку вже в дебюті матчу. А потім вистояти під шквалом атак господарів поля.

З грізним лондонським "Арсеналом" команда Віктора Прокопенка боролася, немов лев, на стадіоні "Хайбері" в першому матчі групового раунду. Тоді вона вигравала 2:0, проте потужний натиск британців не допомогла стримати і феєрична гра голкіпера Юрія Вірта, що призвело до гідної поразки 2:3. У Донецьку ж "Шахтар" зумів поквитатися з підопічними Арсена Венгера, видавши впевнену гру з трьома "сухими" м'ячами!

Емоції, які пережили вболівальники України в той вечір, важко передати словами. Після домашньої поразки 0:1 в Донецьку "Шахтареві" необхідно було будь-що забити м'яч у матчі-відповіді в Празі. Час минав, а настільки бажаного голу все не було. Однак на 90-й хвилині Андрій Воробей зумів відкрити рахунок, перевівши цей "валідольний" матч в овертайм. А в додатковий час проявив себе досвідчений Сергій Ателькін, гол якого вивів донеччан до групового раунду – вперше в їх історії.