Віктор Пожечевський: В Полтаві 4:3 з Динамо згадують досі. Тоді відчули, що теж щось можемо

Не розлучившись з футболом, Віктор Пожечевський, який четвертого лютого святкує 70-річний ювілей, з ностальгією згадує про свою роботу із "Ворсклою", в якій було чимало яскравих періодів. Зокрема, чемпіонство в Першій лізі з непобитим до сих пір рекордом та історична бронза Вищої ліги. Про них він розповів в ексклюзивному інтерв'ю кореспонденту UA-Футбол.

НАВИПЕРЕДКИ З "БУКОВИНОЮ"

- Який з успіхів для вас цінніший - придбання професійного статусу з подальшим дебютом у другій лізі чемпіонату СРСР 1987 року чи бронза сезону-1996/97 у вищій лізі чемпіонату України?

- Важко відповісти однозначно. Кожен цінний по-своєму. Після того, як за підсумками сезону-1982 Полтава втратила місце в другій лізі, мені було приємно бути причетним до повернення у неї. Це був великий успіх. А що стосується третього місця у вищій лізі України, то це досягнення не менш приємне. Скажу так: якби не було першого успіху, то відповідно не було б і другого. Обидва для мене рівноцінні. У моєму житті вони відіграли велику роль.

- Що завадило "Ворсклі", яка зайняла за підсумками чемпіонату 1988 року друге місце, фінішувати першою і поборотися в фінальній пульці за підвищення в ранзі?

- Якщо чесно, на той момент ми були не готові до такого стрибка, щоб боротися за чергове підвищення в класі. На початку сезону, та й в його середині "Ворскла" не планувала змагатися за медалі, адже стояло завдання бути в десятці. А коли футбольні функціонери з Москви запропонували нам поїздку в Африку, яка повинна була відбутися відразу після завершення сезону - якраз під час проведення фінальної пульки за підвищення в ранзі, ми дали згоду. Документи ж для закордонного вояжу потрібно було оформляти заздалегідь, як і купувати квитки. Якщо не помиляюся, місяці за три. З огляду на те, що в африканські країни раніше було виїхати не так-то просто, доводилося проходити співбесіду, будучи під контролем КДБ. Втім, це зовсім не означає, що ми відмовилися в чемпіонаті від боротьби. Ні. Просто виявилися в ситуації на кшталт відпускного настрою. Перебуваючи у верхній частині таблиці, "Ворскла" продовжувала грати в свою гру, і була не проти посісти призове місце. Так і вийшло - фінішували другими. А перше посіла чернівецька "Буковина", яка випередила нас всього на два очки.

103 ОЧКИ ЗА СЕЗОН

- З тієї ж "Буковиною" схоже суперництво було і через сім років, але вже в рамках боротьби за путівку до вищої ліги чемпіонату України...

- Тоді вже настрій був зовсім інший, та й хотілося взяти свого роду реванш. Тим більше, що в сезоні-1995/96 у "Ворскли" були іншими підготовка і психологія. У команді панував дух переможців, і всю турнірну дистанцію ми пройшли немов на одному диханні, набравши в підсумку 103 очки! Цей рекорд в першій лізі не побитий й досі. Такого не було тоді в жодній країні, про що навіть писала преса.

- Заочне суперництво з чернівецькою командою не вплинуло на ваші стосунки з її керманичем Юхимом Школьниковим?

- Ні, не вплинуло. Хоча в ту пору для досягнення своєї головної мети - виходу до вищої ліги - "Буковина" застосовувала різні способи. Однак обійти нас в цей раз їй вже не вдалося.

- Полтавські уболівальники досі згадують другу половину 90-х, коли після блискуче проведеного сезону-1995/96 в першій лізі "Ворскла" впродовж ще чотирьох чемпіонатів впевнено виглядала в еліті. Приємно усвідомлювати, що більшу частину того періоду в Полтаві пов'язують з вашим ім'ям?

- Звичайно ж, приємно. Про той час в рідному місті пам'ятають до сих пір, і мені не соромно за ті роки. Буває, хтось із числа наших відданих уболівальників зі стажем зустрічає мене в місті і дякує за ті успішні сезони. В ту пору на домашні матчі за участю "Ворскли" ходило багато людей. Наприклад, на поєдинки з провідними командами збиралося по 20, і навіть 26 тисяч глядачів! Дуже хотілося б, щоб нині все сприяло поверненню людей на трибуни. Коли вони заповнені, атмосфера на стадіоні зовсім інша.

ЧОТИРИ М'ЯЧІ У ВОРОТА "ДИНАМО"

- У чому секрет успіху тієї "Ворскли"?

- Підібрався хороший колектив, в якому хлопці були дружними та згуртованими. Ще в ході турніру першої ліги ми думали про день завтрашній, зміцнюючи склад. А коли увірвалися до вищої ліги, то стало ясно: кваліфікованих виконавців для виступів в ній замало. От і довелося активно попрацювати в цьому напрямку. Напередодні сезону-1996/97 первинним завданням "Ворскли" було закріпитися у вищій лізі. Але потім, на підставі результатів стартових турів, коли ми йшли в лідируючій групі, стало зрозуміло, що команда здатна гідно суперничати в еліті. Тому довелося ближче до кінця першого кола завдання переглянути, поставивши нове - бути в десятці. Самі розумієте, орієнтуватися на збереження прописки в класі найсильніших, перебуваючи на другому місці в таблиці - нонсенс. Ну а потім через якийсь час перебування в провідній групі змусило переглянути завдання в черговий раз. На зборах команди, турів за шість-сім до кінця чемпіонату, було вирішено: якщо вже ми ледь не чіпляємося за бронзові медалі, чи є сенс задовольнятися місцем у десятці? Ні, звичайно. Була визначена нова мета - увійти до трійки призерів. Що "Ворсклі" у підсумку й вдалося.

- У бронзовому сезоні ваша команда здобула чимало яскравих перемог, одна з яких стоїть осібно. Здогадуєтеся, який матч мається на увазі?

- Домашня гра з "Динамо", в якій ми виграли 4:3? Так, це було щось! Ніхто не думав і не гадав, що зможемо здолати гранда, забивши у його ворота чотири м'ячі! Власне, саме з цього матчу у плані перегляду початкового завдання все і почалося. Після тієї перемоги відчули, що ми теж щось можемо. Хоча перед початком гри у мене були деякі хвилювання. Але коли я побачив очі орендованих у "Динамо" хлопців, то відразу зрозумів: їх навіть налаштовувати не треба. Ковтун, Хомин, Олександр Венглинський та Самойлов з нетерпінням чекали цього матчу, бажаючи довести керівництву і тренерському складу київського клубу, що ті помилилися, віддавши їх в оренду. Решті ж хлопцям передався емоційний заряд наших "киян", та й я налаштував їх належним чином. Вийшовши на поле, наш дружний колектив здійснив маленький спортивний подвиг, про що в Полтаві згадують досі.

- Один з бомбардирів полтавської команди Сергій Чуйченко розповідав, як після того матчу шанувальники "Ворскли" несли його на руках від стадіону до машини, що стояла неподалік. А як любов уболівальників проявлялася в ту пору до вас?

- Згадався випадок після того ж матчу з "Динамо". Відразу ж після закінчення гри я повинен був їхати з мером Полтави Анатолієм Кукобою (Царство йому небесне!) відзначати перемогу - "по п'ятдесят грамів". Проте все виявилося не так просто. Коли автомобіль з мером чекав мене біля службового виходу зі стадіону, я потрапив до фанатів у "полон". Протягом півгодини довелося роздавати автографи, змушуючи Кукобу нудитися в очікуванні. Після того, як я нарешті опинився в машині, мер мене трохи посварив і жартома сказав: "На тобі можна гроші заробляти! Давай-но щосуботи та щонеділі буду виводити тебе в Корпусний парк, де буде багато бажаючих з тобою сфотографуватися. Дохід поділимо навпіл" (сміється). А що стосується Чуйченко, то полтавські вболівальники його дуже любили і згадують про нього до цих пір. Як і гол Сергія в ворота "Динамо". Хоча декому здавалося, що в тій грі щось було не чисто, голкіпер киян Ігор Кутепов на сторінках "Бульвару" у відвертому інтерв'ю з обуренням це спростував.

"ВИХОВНІ" ЗАХОДИ ВІД ШАРІЯ

- У ті роки майстерністю в складі "Ворскли" відзначався нев'янучий Іван Шарій. Чим був цінний улюбленець полтавської публіки?

- У тому, що він футболіст високого класу, ніяких сумнівів немає. Його майстерність дуже допомогла "Ворсклі" - як на шляху до еліти, так і в самій вищій лізі. Радий, що ми запросили Шарія в команду, в якій він ще в юному віці починав свою кар'єру. Іван дійсно був улюбленцем полтавської публіки, яка завжди зустрічала і проводжала його оплесками. На поле він був дядьком, справжнім ватажком колективу.

- Разом з тим всі знали, що характер у Шарія - не цукор. Як вам вдавалося знаходити до нього підхід?

- Не дивлячись на те, що він футболіст від Бога, з ним дійсно було нелегко. Під час гри Іван міг в грубій формі "напхати" кому-небудь зі своїх одноклубників. Я розумію, що можна бути лідером роздягальні, але коли твій партнер по команді помилився, то його навпаки потрібно підтримати. От мені й доводилося вживати заходів. Коли йшла підготовка до чергового матчу і я планував, кого ставити в стартовий склад, а кого в резерв, відводив місце Шарію в числі запасних. Не хотів, щоб з перших же хвилин матчу він вносив нервозність в колектив. У таких випадках гра зазвичай проходила в спокійному руслі, хлопці на полі самі один одному могли щось підказати. Однак я розумів: без Івана нам довго не можна, він потрібен на полі. Та й глядачі під час домашніх ігор починали посвистувати і кричати з трибун: "Давай Шарія!". Я знав, що коли Іван виходить на заміну, то йому ніколи "пхати" одноклубникам, його завдання - забити. У таких випадках він діяв у властивому нападаючому ключі - цілеспрямовано, вишукуючи зручний момент для удару. І треба віддати йому належне: забивав він багато. Забиваючи в черговий раз, Шарій намагався було продовжити свої улюблені "виховні" методи на полі - а тут і кінець гри! (Посміхається) Готуючись на наступний матч, він дізнавався, що знову в запасі. Після цього задавав питання: "Вікторе Олександровичу, скільки ж потрібно забити, щоб бути в основному складі?". Я дуже задоволений, що доля мене звела з Іваном і ми стільки років пропрацювали разом. Велике йому спасибі за це. До речі, коли не так давно відзначали 100-річчя полтавського футболу, Шарій був визнаний найкращим футболістом цього періоду.

ГАЛУШКИ ДЛЯ ЯРЕМЧУКА

- Вихованець столичної динамівської школи Ігор Костюк в одному з інтерв'ю розповідав, що чорна смуга в його кар'єрі закінчилася, коли він опинився в Полтаві: "Приїхав до Віктора Пожечевського у "Ворсклу" і тільки там прийшов в себе". Кому ще з футболістів ви допомогли набути впевненості і стабільності в кар'єрі?

- Крім Костюка, який прийшов в "Ворсклу" на другий рік її виступів у вищій лізі, назвав би й інших екс-динамівців. Всі вони були незатребуваними в столичному клубі, але потрапивши до нас і відчувши довіру, розкрилися. І сьогодні часто буває, що відданих в оренду футболістів через рік або півроку клуб забирає назад, адже бачить явний прогрес в їхній грі. У "Ворсклі" в той час вистачало гравців, хто зумів розкритися і показати себе з кращого боку. Це стосується Кобзаря, Мачогана та інших хлопців, які вийшли на рівень вищої ліги.

- Пригадується, після виходу "Ворскли" в еліту в Полтаву була делегована група футболістів, які належали київському "Динамо". Хто допоміг в посиленні?

- Президент "Динамо" Григорій Суркіс. Я йому подзвонив і попросив про кадрову допомогу. Він пообіцяв обговорити це питання з головним тренером Йожефом Сабо і визначити список футболістів, хто міг би бути делегований в "Ворсклу". Коли я приїхав до Києва, ми про все домовилися. Так в "Ворсклі" з’явилися перші ластівки - Ковтун, Хомин, Олександр Венглинський та Самойлов. З ними, як і з появою в Полтаві роком пізніше іншими гравцями, було приємно працювати. Їх вирізняла дисципліна та високий професіоналізм. Всі хлопці влилися в колектив, зміцнили в ньому дружню атмосферу і надали вагому допомогу нашому клубу.

- У тому ж сезоні-1996/97 в складі полтавської команди виступав один з гравців зіркового складу київського "Динамо" і збірної СРСР Іван Яремчук. Якими калачами заманили його в Полтаву?

- Не калачами, а полтавськими галушками. Більше у нас не було чим заманити (сміється).

В ЦЕНТРІ УВАГИ - ЧУЙЧЕНКО

- Яка зарплата була тоді у провідних гравців "Ворскли"?

- Найбільше отримували орендовані у "Динамо" хлопці. Ще під час зустрічі з Григорієм Суркісом було обумовлено, що "Ворскла" збереже зарплати, передбачені цим футболістам в "Динамо". А на той момент, якщо не помиляюся, у більш досвідчених Ковтуна і Хомина вона була 1.200 доларів, у інших трохи менше. У нас же в полтавському клубі гравці отримували по 300-500 в іноземній валюті.

- Кажуть, штрафи в клубі теж були солідними...

- Так. Я хоч і не мав досвіду роботи у вищій лізі, але дисципліна для мене була перш за все. Існував наказ по клубу зі шкалою штрафів за запізнення, необов'язкові картки, гру в карти та інші порушення. Бувало, що доводилося штрафувати навіть за нічний похід на стриптиз за кордоном. Якось на зборах перед тим, як лягти спати в готельному номері, мене чомусь потягнуло до вікна. Відсунув штору, глянув - а в суцільній темряві повз єдиного світлого ліхтаря в секунду промайнула чиясь постать в екіпіровці "Ворскли". Порушник через кілька хвилин був визначений, а на наступний день оштрафований на 500 доларів.

- У кого з футболістів набиралося найбільше штрафів?

- У Сергія Чуйченко. Хоча порушення дисципліни у багатьох людей чомусь асоціюються виключно з п'янкою, як було нещодавно з Селезньовим, наш Чуя карався зовсім за інше. Наприклад, за гру в карти після відбою.

- Пам'ятається, в ту пору ряд гравців полтавської команди значилися в сфері інтересів різних іменитих клубів ...

- Навскидку про всіх і не скажу. Пам'ятаю, що того ж Чуйченко хотіли бачити в московському "Динамо". Він якось зайшов до мене в кабінет і сказав про це. Але з огляду на те, що у гравця був ще діючий контракт на півтора або два роки, розлучатися з ним ми не мали наміру. Сергій - відмінний футболіст і чудова людина. Незважаючи на штрафи, мені було дуже приємно з ним працювати. Як і у випадку з Шаріем, я вдячний долі, що звела мене з ним. Чуйченко - єдиний з усіх підопічних мені регулярно телефонує, і я з ним із задоволенням спілкуюся. Таких людей, як він, зараз мало.

З АШГАБАТУ - ДО ОХТИРКИ

- Чи правда, що ви змушені були піти через невдоволення спонсорів, які вважали місце трохи нижче третього мало не провалом?

- Ні-ні, спонсори тут ні при чому. Навпаки - вони говорили, що все нормально. Футбольна громадськість, включаючи керівництво міста, порахувала, що якщо "Ворскла" змогла здобути бронзу, то пора б замахнутися і на вищі місця. Мер Полтави в розмові зі мною націлював саме на такий підсумковий результат. Я марно намагався пояснити, що ми і так випадково бронзу виграли, адже є ще "Динамо", "Шахтар" і "Дніпро". "Нам би завдання бути у п’ятірочці - це ще зрозуміло" - сказав тоді я. Але Кукоба був непохитний. А коли ми йшли на четвертому місці, то ще й свист з трибун нашого стадіону став лунати. І вигуки: "Міняти Пожечевського!". Вже тоді я для себе вирішив: треба йти. Це сталося за три тури до фінішу сезону-1997/98. Зробив я це спеціально - з тією метою, щоб новому тренеру було більше часу на знайомство з командою. Замість мене взяли Олександра Довбія.

- З важким серцем йшли?

- Звичайно. Хоча вигляду я не показував. Було дуже прикро чути образливі вигуки на свою адресу. Не минуло ж і року після завоювання бронзових медалей, а я вже став поганий. Відразу після відходу ми з дружиною взяли путівку до Португалії, куди і поїхали через три дні на відпочинок. До речі, там мене в телефонному режимі розшукали представники Туркменістану, які запропонували очолити національну збірну, а потім і столичний "Копетдаг".

- В Україну ви повернулися через рік, отримавши пропозицію з розташованої неподалік від Полтави провінційної Охтирки, де в першій лізі грав "Нафтовик"...

- Незабаром після мого повернення з Туркменістану мені зателефонував президент охтирського клубу Віталій Новіков, на запрошення якого я і відгукнувся. Хоча якби знав про те, що за час моєї роботи за кордоном змінився регламент чемпіонату, ні за що не поїхав би у "Нафтовик". Виявилося, що за підсумками сезону-1999/2000 першу лігу залишає більше команд, ніж раніше - п'ять. Про це я дізнався лише на другий день роботи на новому місці. Охтирчани якраз перебували в зоні "вильоту", на передостанній сходинці в таблиці. Треба було підняти команду на чотири місця, а це велика відповідальність. Втім, як "Нафтовик" не бився, для збереження прописки не вистачило зовсім небагато. Та й колективу однодумців створити так і не вдалося. Мені пропонували залишитися працювати в другій лізі, але я подякував за довіру і відмовився.

ТРИМАТИ РУКУ НА ПУЛЬСІ

- За тренерською роботою за два десятки років скучили?

- Ні. Уже "перегорів". До того ж, серйозний відбиток наклали ситуації з моїми вимушеними відходами з "Ворскли" і збірної Туркменістану, а також вильоту "Нафтовика" з першої ліги. Все це мене сильно підкосило психологічно. Хоча пропозиції продовжити тренерську кар'єру надходили. Телефонували навіть з-за кордону - зокрема, з Вірменії. Вже й не пам'ятаю назви клубу з Єревану. Але я відмовлявся. По-перше, після всього пережитого в якійсь мірі опустилися руки, а по-друге, набридло їздити і довго не бачити сім'ю.

- Матчі "Ворскли" відвідуєте регулярно?

- Раніше відвідував. А тепер не завжди виходить - багато в чому через карантин. Адже за віком відношуся до групи ризику. Проте мене завжди запрошує на матчі віце-президент полтавського клубу Олег Лисак, з яким ми в хороших стосунках. Він надав в розпорядження Полтавської обласної Асоціації футболу, головою якої я є, приміщення для офісу на стадіоні. А руку на пульсі я тримаю - матчі за участю "Ворскли" дивлюся по телевізору.

- Як вважаєте, чи здатна нинішня "Ворскла" поборотися за третю в своїй історії бронзу?

- У футболі, як і в будь-якому виді спорту, немає нічого неможливого. Хоча є багато факторів зі знаком "мінус" - таких, як суддівство або фатальне невезіння. Проте сьогоднішня "Ворскла" має можливість поборотися за медалі. Відставання в три очки від третього місця - це не так багато, до того ж, команда цієї зими непогано зміцнилася. У весняній частині чемпіонату очікується гостра боротьба, в якій я бажаю футболістам нашого клубу привезти до Полтави черговий комплект бронзових нагород.