Юрій Куліш: про аудієнцію Дніпра з Папою Римським, космічні преміальні у Тирасполі та полювання на шведського оленя

Друга частина інтерв'ю. Першу читайте ТУТ >>>

Вихованець відомої далеко за межами України футбольної школи "Дніпро-75" Юрій Куліш за тривалу професіональну кар’єру встиг пограти за різні клуби. Своєю майстерністю він радував вболівальників у чемпіонатах СРСР, України, Білорусі, Молдови, Швеції та Росії. Найбільше часу наш герой провів під орудою авторитетного фахівця Віктора Прокопенка, граючи спочатку у волгоградському "Роторі", а потім двічі в одеському "Чорноморці". Мали Куліша у ролі підопічного й двоє інших відомих тренерів – Євген Кучеревський та Леонід Колтун.

По завершенні активних виступів у футболі Юрій Куліш вирішив спробувати себе у тренерській ролі, в якій досяг певних успіхів.

З "ЧОРНОМОРЦЯ" - У "ДНІПРО"

- Пригадується, з вашим переходом в "Чорноморець" виникли проблеми...

- Коли я дебютував у складі "моряків" у виїзному поєдинку з київським "Динамо", то виявилося, що грати в ньому не мав права. Прокопенка запевнили, що мене заявили за "Чорноморець", але це було не так. Як з'ясувалося, ноги росли з Волгограду, де моїм вболівальником виявився перший секретар Волгоградського обкому партії Володимир Калашников. Саме він і наклав вето на мій перехід в "Чорноморець", вирішивши це питання з тодішнім головою Держкомспорту СРСР Маратом Грамовим. Відповідно до регламенту тоді мені дозволялося грати тільки за клуб мого рідного міста. Чекаючи розв'язки в Одесі протягом двох тижнів, я лише тренувався і був позбавлений ігрової практики. Нічого іншого не залишалось, як повернутися до рідного клубу - "Дніпра".

- В даному випадку дуже доречна приказка "Немає лиха без добра" ...

- Так воно і було. За сезон-1989 мені пощастило стати срібним призером, володарем Кубка СРСР і Кубка Федерації футболу СРСР. До згаданої приказки можна додати й іншу: "З корабля на бал" (посміхається). У той час в "Дніпрі" був настільки згуртований колектив, що навіть граючи в матчі Кубка Федерації футболу з мінським "Динамо", Євген Кучеревський виставив далеко не основний склад. Проте, "Дніпро" слабкіше не став, здобувши перемогу з рахунком 2:1.

БЕЗПРЕЦЕДЕНТНА КАРТОЧКА ЧЕМПІОНАТУ СРСР

- Яка подія в цей період залишилася у вашій пам'яті?

- Крім нагород і трофеїв таким стало відвідування Італії, де вся команда "Дніпра" була запрошена Папою Римським Павлом II на аудієнцію до Ватикану. Вразила архітектура і внутрішнє оздоблення святині. Коли ти бачиш гарні вітражі і йдеш по мозаїчній плитці, яка вся горить і переливається різнокольоровими хрестами - це неймовірно! Сам Папа Римський благословив нашу команду і побажав їй подальших успіхів і перемог. Під час візиту до Італії ми всією командою побували на одному з матчів Серії А, а також зустрілися з нападником, що блискуче грав в складі італійської збірної на чемпіонаті світу 1982 року - Паоло Россі. Було у кар”єрі ще й чимало веселих і курйозних історій - втім, як і у будь-якого футболіста. Одна з них сталася в 1989-му році в Москві, коли "Дніпро" грав з "Спартаком" на стадіоні в Лужниках. Матч проходив у напруженій боротьбі, я значився в числі запасних і розминався за воротами. В одному з епізодів ближче до кінцівки другого тайму м'яч котився за лицьову лінію, коли раптом пролунав свисток. Вважаючи, що він був від судді, з метою заощадити час для своєї команди, яка на той момент програвала, я зробив кілька кроків вперед, і опинившись на полі, зупинив його. Лише після того, як до мене підбіг рефері Олександр Хохряков і показав жовту картку, стало ясно: свисток був з трибуни. Проте я виявився автором однієї з безпрецедентних карток в радянському футболі, внесеної до протоколу матчу (посміхається). Яке ж було моє здивування, коли від московського фотокореспондента на мою поштову адресу прийшов великий пакет, в якому була фотографія, що зафіксувала арбітра, який показував мені "гірчичник". Вона до цих пір зберігається в моєму домашньому архіві.

- Чим пояснити ваш несподіваний від”їзд з "Дніпра"?

- По правді кажучи, вся справа в Юрії Гудименку, який був запрошений Кучеревським з фрунзенської "Алги". Дізнавшись про інтерес до цього футболіста в Дніпропетровська, президент киргизького клубу виставив умову: обміняти Гудименка на Куліша. Євген Кучеревський став мене вмовляти поїхати в "Алгу" на рік, але я категорично був проти, адже тільки отримав трикімнатну квартиру і влаштувався в рідному місті. Якраз тоді був матч "Дніпро" - "Чорноморець", в якому моя команда виграла. Після фінального свистка в підтрибунному приміщенні крокуючий повз мене Віктор Прокопенко поцікавився, як мої справи. Після моєї невдоволеної гримаси він сказав: "Ну тоді повертайся!". Довго вирішувати це питання з Кучеревським не довелося - проти мого переходу в "Чорноморець" він не заперечував. Я здав квартиру і відправився до Одеси.

ВІДРЯДЖЕННЯ ПО МАРШРУТУ ОДЕСА - ТИРАСПОЛЬ

- З Прокопенком ви перетиналися тричі в кар'єрі. Якими якостями підкуповував цей фахівець?

- Шикарний чоловік і відмінний тренер. Він володів якоюсь особливою харизмою і завжди вмів знаходити потрібні слова для підопічних. Залежно від ситуації Віктор Євгенович міг підстьобнути то влучним слівцем, то жартом. Цю людину поважали і любили всі, з ким йому доводилося працювати. Пишаюся тим, що мені пощастило працювати під його керівництвом.

- Новий етап роботи з Віктором Прокопенком склався для вас так само вдало?

- Так, з "Чорноморцем" вдалося виграти один з трофеїв радянського футболу - Кубок Федерації. Якщо врахувати, що до цього роком раніше я ставав його володарем і в складі "Дніпра", то вийшла дуже приємна сталість. У тому ж сезоні одеська команда непогано проявила себе і в розіграші Кубка УЄФА, коли ми пройшли норвезький "Русенборг", а потім на рівних змагалися з очолюваним Арсеном Венгером французьким "Монако". У першому матчі в Одесі зіграли з монегасками 0:0, а в матчі-відповіді все йшло до додаткового часу. На жаль, ліберієць Джордж Веа зумів забити єдиний м'яч, звівши нанівець всі наші надії і мрії. Прикро, що зіграти максимальну кількість матчів в "Чорноморці" я не зміг - перешкодила серйозна травма гомілкостопа. Віктор Прокопенко терпляче чекав мого повернення у стрій, але період відновлення затягнувся. А в той час клуб з сусіднього Тирасполя - "Тилігул" якраз потребував посилення складу. Його президент Григорій Корзун особисто приїжджав до Одеси на переговори з Прокопенком про оренду групи футболістів. У тому списку опинився і я.

- Що послужило поштовхом для вашого рішення дати згоду на перехід в "Тилигул"?

- За час мого вимушеного простою втратив місце в основному складі. Ясна річ, що після наслідків перенесеної травми конкурувати на рівних з таким монстром оборони, як Василь Іщак, було дуже складно. Тому я і прийняв рішення про перехід в тираспольський клуб. Знаю, що Григорій Корзун, який отримав крім мене ще трьох футболістів "Чорноморця" - Чистова, Процюка та Гусєва, щедро віддячив керівництву одеського клубу. Згодом бос "Тилігула" частенько нас цим докоряв: "Хлопці, ох і дорого ви мені обійшлися!".

3.000 РУБЛІВ ЗА МАТЧ

- У ту пору про костюми фірми "Тилігул", які всіляко намагалися скопіювати знамениту продукцію "Адідас", ходили легенди...

- Швейні цехи в Тирасполі і навіть в Коблево Миколаївської області в той час працювали вдень і вночі. Кожен день контейнери зі спортивними костюмами розходилися по всій території Радянського Союзу. Якщо врахувати обсяги виробленої "Тилігулом" продукції, то могла скластися думка, що спортом в СРСР займається кожен другий (сміється). А якщо серйозно, то завдяки таким товарообігам в Тирасполь охоче їхали кваліфіковані футболісти навіть з вищої ліги! Все тому, що премія за перемогу в "Тилігулі" в два-три рази перевищували матеріальну винагороду того ж "Чорноморця".

- І скільки ж вона становила?

- Не повірите: за переможну гру з лідерами нам виплачували преміальні по 2.500 - 3.000 рублів! То були космічні гроші!

- Прикро було усвідомлювати, що після такого яскравого сезону, в якому "Тилігул" завоював право грати у вищій лізі, СРСР наказав довго жити?

- Ми, футболісти, звичайно ж, були в шоці від такого перебігу подій. Але ще більше постраждав Григорій Корзун, який кинув всі сили і засоби на створення такого боєздатного колективу. На жаль, розпад Союзу призвів до того, що власнику "Тилігула" нічого іншого не залишалося, як змиритися з майбутньою участю в чемпіонаті Молдови. Через два роки, після моїх виступів у чемпіонаті України і Швеції, Корзун знову згадав про мене, надавши шанс зіграти в чемпіонаті Молдови (сміється).

ЗА СЦЕНАРІЄМ КНЯЗЯ МИЛОСЛАВСЬКОГО

- Невже знову підкупили фінансові можливості "Тилігула"?

- На той момент Григорій Корзун костюмами вже розплачувався з футболістами. А ще коньяком тираспольського заводу "Квінт" (посміхається). Ясна річ, у Молдові в ту пору були важкі часи. Але я не нарікав на долю - відгукнувшись на пропозицію з Тирасполя, справно робив свою справу.

- Пригадується, ви навіть фігурували у списку бомбардирів чемпіонату Молдови...

- Була справа. Грати в молдовському чемпіонаті мені не було складно, і діючи на позиції крайнього півзахисника, практично в кожному турі забивав по одному-два м'ячі. Дійшло до того, що це не сподобалося Корзуну. А все тому, що в той період найкращим бомбардиром в "Тилігулі" повинен був незмінно бути зовсім інший гравець. Як говорив у відомій гайдаївській комедії "Іван Васильович змінює професію" злодій-рецидивіст Милославський, його "прізвище надто відоме, щоб я його називав" (сміється). Але жарти жартами, а саме з цієї причини я згодом змушений був піти з "Тилігула". Останньою краплею став епізод після одного з моїх результативних матчів. Після того, як я забив два м'ячі, президент клубу в наказовому порядку зажадав від головного тренера, щоб він не ставив мене на наступну гру.

- Крім "Тилігула" вам ще раз вдавалося зайти двічі в одну ріку - у Миколаєві...

- Був у кар'єрі ще один клуб, куди приходив тричі - тернопільська "Нива". У цю команду перед прем'єрним чемпіонатом України 1992 роки мене запросив добре знайомий по роботі в "Дніпрі" Леонід Колтун. У тому сезоні граючи в захисті і середній лінії, вдалося стати найкращим бомбардиром з п'ятьма м'ячами. По завершенні чемпіонату я на три місяці поїхав до Швеції грати за АЕК (Аппельбо), після чого подзвонив Колтун: "Допоможи в іграх, що залишилися в осінній частині чемпіонату, ти ж за "Ниву" заявлений". Я і допоміг, зігравши шість або сім матчів. А в третій раз в Тернополі виявився вже при Ігорі Яворському, відігравши друге коло сезону-1995/96. Що стосується Миколаєва, то в цій команді я дійсно побував двічі - під час тренерства того ж Колтуна та Євгена Кучеревського.

- Що можете сказати про цих фахівців, з якими не один сезон працювали разом в штабі дніпропетровського "Дніпра"?

- Скажу коротко: це два професіонали з великої літери. Працювалося з ними цікаво і з задоволенням. Обидва вміли і зробити розкутими футболістів, і пожартувати з ними. Шкода, що рано пішов від нас Євген Мефодійович, Царство йому небесне ...

ПОЛЮВАННЯ НА ОЛЕНЯ В КАЗКОВІЙ ШВЕЦІЇ

- В кінці 80-х – на початку 90-х років багато футболістів прагнули потрапити за кордон, де платили в рази більше, ніж у нас. Періодом, проведеним в Швеції, ви залишилися задоволені?

- Швеція - казкова країна, зі своїм менталітетом і чистотою - в повному розумінні цього слова. Це стосується не тільки людських якостей, але і навколишнього середовища. Я анітрохи не перебільшую, але з будь-якої річки чи водойми можна без побоювання сьорбати воду, знаючи, що не отруїшся. Якщо ж говорити про справи футбольні, то у 1992-му році, коли після проведеного сезону в тернопільській "Ниві" я поїхав в Аппельбо, рівень футболу в Швеції був набагато нижчий, ніж в Україні. У той час в шведському футболі вже встигли проявити себе кілька вихідців з пострадянського простору – зокрема, Вадим Євтушенко. За три місяці перебування в АЕКу я отримав величезне задоволення від гри і від взаємодій з партнерами. Не без їхньої допомоги в першому колі чемпіонату мені вдалося стати найкращим бомбардиром команди, забивши 12 м'ячів.

- Що вразило вас у Швеції найбільше, окрім футболу?

- Зимова полювання. Пригадується, вирушили якось з одноклубниками пополювати в дрімучому лісі на оленя. Приїхали на місце - а там снігу по пояс і стоять снігоходи. Вони були оснащені якимись електронними локаційними пристроями, що фокусують ціль на об'єкті полювання. Таких раніше ніколи в житті не бачив. Коли мені пояснили їх призначення, то весь інтерес до полювання миттєво зник. Я сказав тоді, що у оленя шансів немає. Замість такого "полювання" вважав за краще скоротати час в придорожньому кафе на узліссі. А ось рибалка в Швеції - зовсім інша справа! Від неї дійсно отримав величезне задоволення. За якихось три години вдалося зловити близько півтора десятка щук!

ВІД МОГИЛЬОВА ДО ОВІДІОПОЛЯ

- У кар'єрі кожного футболіста настає момент, коли доводиться задуматися про майбутнє. В який період вас стали відвідувати думки про завершення активних виступів?

- Коли тобі вже за тридцять, то й починаєш думати про це. У професіональному футболі тренери мимоволі заглядають в паспорт, і футболістам ветеранського віку вже було проблематично потрапити в хороший клуб. Навіть незважаючи на успішне минуле, вікові гравці мало кого цікавили.

- Тим не менше, після тридцяти ви ще встигли пограти в професіональному футболі...

- Хороших пропозицій не було, хоча продовжити футбольну молодість ще хотілося. Тому приставав на пропозиції таких клубів, як російські "Носта", "Лада-Град" і білоруський "Дніпро-Трансмаш". По-різному складалася моя кар'єра в них: були і яскраві моменти, були і прикрощі. Виступаючи за команду з Могильова, в чемпіонаті Білорусії допоміг зберегти місце у вищій лізі. На той момент мені було вже 34 роки. Повернувшись додому в Одесу, вирішив завершити професіональну кар'єру. Але з футболом розлучатися не хотів, виступаючи за аматорські команди регіону. Одна з них - овідіопольський "Дністер" згодом завоювала право грати на професіональному рівні, але вже без мене. Адже незабаром я перейшов на тренерську роботу - спочатку працював в ролі селекціонера в "Чорноморці", а потім поїхав до Тирасполя.

- За виступами своїх колишніх клубів, які грають у різних лігах чемпіонату України, слідкуєте?

- Зрозуміло. Людині, що працює на професійній ниві у футболі, завжди потрібно тримати руку на пульсі. Футбол не стоїть на місці, а постійно розвивається, вдосконалюється. Намагаюся дивитися матчі по телебаченню, а якщо випадає можливість, то спостерігаю за іграми і з трибуни стадіону.

ЯК ОБІГРАТИ ГРАНДА

- У вашій тренерській кар’єрі було чимало вдалих сезонів, більша частина з яких припала на період роботи у молдовському "Шерифі". Залишивши Тирасполь разом з головним тренером Леонідом Кучуком, ваш дует успішно трудився у київському "Арсеналі"…

- Так, той період не забувається. Ми прийшли у команду, яка мала хороших гравців – як з українським паспортом, так і легіонерів. Серед таких були Шацьких, Ковпак, Грицай, Симоненко, Шершун, Хомин, Польовой, Аржанов, Богданов, грузин Кобахідзе, литовець Миколюнас, румун Мазілу та інші. Впроваджені нашим тренерським штабом методи роботи вкупі із майстерністю підопічних та їх професіональним відношенням до справи допомогли фінішувати на п’ятій сходинці у підсумковій таблиці сезону-2011/12, що дало змогу грати у Лізі Європи. Під нашим керівництвом "Арсенал" провів й осінню частину наступного чемпіонату, однак обставини складися таким чином, що ми з Кучуком змушені були залишити Київ.

- Що пригадується із періоду, проведеного в "Арсеналі"?

- За півтора сезони нашої роботи у цьому колективі було чимало різних подій – як приємних, так і не дуже. Та все ж більше було приємних. Із тих, яких можна було б віднести до категорії зі знаком "плюс", передуcім, згадуються матчі із провідними командами – "Шахтарем", "Металістом" та "Дніпром", у яких ми відбирали очки. З донеччанами, яких тоді тренував Мірча Луческу, одного разу зіграли у Києві внічию, 1:1, а потім перемогли 2:0! Вдавалися нам й ігри з харків”янами, яких тоді називали третьою силою українського футболу. Із трьох поєдинків, зіграних з "Металістом", наша команда жодного разу не програла. У Харкові була нічия та наша перемога, а у Києві "Арсенал" виграв 4:2. Що й казати, приємні спогади щодо виступів у чемпіонаті. Гарна була пора.

Фото - автора