30 років Незалежності - 30 футбольних зірок України

Україна святкує 30 років з дня відновлення Незалежності. Це майже третина століття – період часу, за який встигли вирости покоління, які й гадки не мають, що таке СРСР, перебудова чи буремні 90-ті. Отримавши свободу як подарунок Долі, нині нам доводиться виборювати її ціною багатьох життів. Так, держава Україна має чимало проблем, які потребують вирішення через важку та клопітку роботу. Але за ці 30 років було чимало такого, чим ми, українці, справді можемо пишатись. Зокрема, і у футболі. До символічної дати UA-Футбол підготував свій список з 30 найкращих гравців, які писали, а дехто й досі пише історію незалежного українського футболу.

Сергій Ателькін. Нападник родом зі Львову, але свою кар'єру пов'язав із клубом з іншої частини нашої країни. Ателькіна явно приносив успіх командам, за які виступав. 1995-го "Шахтар" із ним у старті виграв дебютний трофей - Кубок України. За рік після цього без Ателькіна "Кремінь" не зберіг би прописку в українській Вищій лізі та не дістався до півфіналу Кубку. 1997-го "Шахтар" не виграв би другий Кубок України та не став тільки вдруге в історії віце-чемпіоном України. Форвард наприкінці 90-х не побоявся кинути виклик самому собі та навіть поїхати до Серії А, хоч там і пізніше у Португалії великої кар'єри зробити не вдалося. Проте йому, схоже, долею було написано переписувати історію "Шахтаря", адже після свого повернення переможним голом у легендарній кваліфікації ЛЧ зі "Славією" Сергій вивів донеччан до дебютного групового етапу турніру.

Андрій Воробей. Стрімкий злет його кар’єри розпочався тоді, коли імена Шевченка та Реброва вже гриміли у Європі. В сезоні 2000-2001 він виграв бомбардирську гонку, забивши 21 гол. Тоді ж він ефектно забивав у матчах проти лондонського "Арсеналу" та "Лаціо" в Лізі Чемпіонів. Коли в кінці 2000-го Україна мінімально обіграла Норвегію, Шевченку асистував саме Воробей. Здавалось, з таким бомбардиром у складі "Шахтар" нарешті похитне гегемонію "Динамо". Донецькому клубу дійсно вдалося це зробити, але команда будувалась вже не навколо Андрія. З кожним новим тренером він відходив на дальній план, аж поки не був змушений залишити Донецьк. Зрештою, він ще чимало пограв за "Дніпро", "Арсенал" та "Металіст" і став одним з трьох українських футболістів, кому вдалось подолати позначку в 100 голів у вищому дивізіоні.

Андрій Воронін. Чи можна стати значущим гравцем в історії українського футболу, не зігравши при цьому в місцевому чемпіонаті. Воронін відповідає: "можна". Ще в 15 років Андрій переїхав з Одеси до Німеччини, де зробив собі ім'я, заслужив право викликатися до національної команди і навіть награв на трансфер в "Ліверпуль". На Туманному Альбіоні його справи йшли не дуже (38 матчів, шість голів), проте в "Байєрі", "Герті" і "Майнці" все було чудово. В останньому клубі він навіть зміг попрацювати під крилом Клоппа, перейшовши в "Ліверпуль" раніше самого Юргена. Добре справи йшли у Вороніна і в збірній. Він був основним футболістом на ЧС-2006, а також пограв на домашньому Євро-2012.

Олександр Гладкий. Цьому форварду належить кілька унікальних досягнень. По-перше, ви не знайдете футболіста, який за свою кар’єру встиг пограти у всіх "великих" українських клубах. А Сашко зумів! Розпочинав у "Металісті", транзитом через "Харків" потрапив у "Шахтар", потім були "Дніпро", "Карпати", "Динамо", "Чорноморець" і ось тепер "Зоря". В тому самому тріумфальному сезоні 2008/09 він став другим українським футболістом в історії, кому вдалось забити на Камп Ноу більше ніж один гол – Гладкий оформив дубль, а "Шахтар" переміг "Барсу" 3:2. Наразі він вперто наближається до 500 зіграних офіційних матчів і вже давно побив позначу в 100 забитих голів.

Олександр Головко. В 20 років він став першим чемпіоном України в складі "Таврії", відігравши у всіх матчах дебютного сезону. Через кілька років приєднався до "Динамо", в складі якого зупиняв найсильніших футболістів того часу, як то Рівалдо, Бергкамп, Рауль чи Анелька. Олександр був уособленням холоднокровності та спокою, футбольним інтелектуалом, без якого неможливо уявити успіхи "Динамо" та збірної України в кінці минулого тисячоліття. Зазвичай в ті часи говорячи про Головка тримали в голові й Ващука, разом з яким вони формували надзвичайно сильну пару центрбеків. Але рішення Владислава змінити Київ на Москву зіпсувало йому кінець кар’єри, що й унеможливило потрапляння до нашого списку.

Тімерлан Гусейнов для кількох нових поколінь вболівальників українського футболу може бути лише стрічкою в статистичних довідниках. А для тих, хто наживо спостерігав за становленням незалежного українського футболу – це справжня футбольна зірка. Його суперництво з Віктором Леоненком стало окрасою тоді ще Вищої ліги. Його бомбардирські подвиги ледь не затягнули одеський "Чорноморець" на вершину турнірної таблиці. Зрештою, моряки двічі ставали срібними, але й виграли національний Кубок. Ну а іменем Тімерлана Гусейнова з тих пір названо клуб, до якого приймають українських футболістів, які забивають 100 голів в офіційних матчах.

Андрій Гусін. Світла голова українського футболу. Опорник, про якого могли мріяти європейські топ-клуби не тільки 90-х років, але й сучасності. Один зі стовпів славнозвісного "динамівського" тотального футболу імені Валерія Лобановського. На ньому тримався центр поля, через нього розвивалися знамениті атаки "віялом". Майстер підкатів. Можливо, найкращий гравець українського футболу щодо уміння застосовувати цей захисний елемент. Андрій Гусін був дуже азартним, самовідданим, але водночас вдумливим гравцем. Його знаменитий гол у ворота збірної Греції у відборі до ЧС-2006 відбувся після перехоплення та миттєвої оцінки ситуації: поруч нікого, треба бити самому. Трагічно пішов з життя у віці 41-го року, але назавжди залишився з нами.

Олег Гусєв. Улюбленець київських трибун. Виступав за "Динамо" довгих 13 років, протягом яких неодноразово змінював позиції, граючи навіть лівого захисника, однак завжди зберігав високі самовіддачу та ефективність. У 2006-му Гусєв забив вирішальний пенальті в серії зі Швейцарією, який вивів Україну в чвертьфінал чемпіонату світу. Після того турніру Олега дуже хотів "Ліон", але Суркіс відмовився продавати. Як наслідок, Гусєв грав за "Динамо" аж до 2017-го. Був у нього у розрив "хрестів", і шалене зіткнення з Денисом Бойком з героїчними діями Джаби Канкави, и видатні голи "Ман Сіті" та "Шахтарю" - одним словом, легенда. Недивно, що з 2018-го Олег працює в структурі "Динамо".

Едмар був не перший легіонером, який отримав український паспорт. Але він був першим футболістом не з країн колишньої радянської імперії, який до того ж взяв паспорт не лише через бажання отримати преференції в розвитку своєї кар’єри. Едмар побудував сім’ю в Україні. Хоча, звісно, вболівальники люблять його не стільки за це, скільки за те, що додав відкритості та оптимізму суворому українському футболу. Його надійність та працездатність дозволяли харківському "Металісту" тривалий час носити горде звання третьої сили вітчизняної Прем’єр-ліги.

Олександр Зінченко. Один з найбільш неоднозначних гравців сучасного українського футболу, який хейтерів має не менше, аніж прихильників. Але на противагу Сашко може показати свою сторінку у Вікіпедії, де ми побачимо, що Зіна вже виграв усі трофеї в одній з найважчих футбольних країн світу, Англії, а місцевий чемпіонат брав тричі. Так, не завжди він грає в основі. Так, іноді здається, що він не тягне рівень "Ман Сіті" та й взагалі доводиться виходити на поле на незвичній позиції. Але чи не це прояв характеру, через який його й тримає у команді один із найкращих тренерів світу?

Євген Коноплянка. За 30 років український чемпіонат так і не став постачальником талантів для топ-ліг Західної Європи. Навіть попри благання вболівальників поїхати закордон заради власної кар'єри або збірної, більшість залишалися вдома через довгий карбованець та комфортні умови. Коноплянка мав стати початком нової ери. Проте згадуючи його, в середині присутнє легке розчаруванням, незважаючи на виграну в складі "Севільї" Лігу Європи та голи у двох матчах за Суперкубок Європи поспіль. Посередні справи в Іспанії та Німеччині не заважали йому залишатися ключовим виконавцем збірної. І нехай він мав у своєму активі лише швидкість, кілька фінти та посмішку, цього вже десяток років вистачає бути основним у збірній. Ех, якби не травми, то і на своєму третьому Євро у 2021-му міг би зіграти.

Олександр Кучер. Основний захисник найсильнішого "Шахтаря" в історії. Як правило, виходив в парі з Дмитром Чигринським, пізніше - з Ярославом Ракицьким. Відзначався непоступливістю, класною грою на другому поверсі, а також особливою зарядженістю на матчі з "Динамо", в яких часто відзначався і голами, і провокаціями. Зовсім трохи не дотягнув до позначки в 300 матчів за "Шахтар". Відбігав він і 120 хвилин в переможному для "Гірників" фіналі Кубка УЄФА-2009.

Андрій Пятов. Останній діючий футболіст "Шахтаря", який грав в знаменитому фіналі кубка УЄФА 2009 року. Уже тоді Андрій був основним в донецькому клубі, залишаючись ним протягом багатьох років. Пятов перейшов в "Шахтар" з "Ворскли" ще у 2007-му, довгі роки служачи команді вірою і правдою. 468 матчів і 23 завойованих трофеїв наводимо вам в якості доказів. Крім цього, Андрій був основним в національній збірній, за яку грав на двох чемпіонату Європи, а також з'їздив на Євро-2020 вже в якості капітана та символа. У Пятова бували темні періоди, проте якого б воротаря "Шахтар" не брав для конкуренції з ним, згодом Пятов доводив, що саме він - номер один в клубі. А така стабільність протягом стількох років говорить сама за себе.

Андрій Русол. Гравець з ідеальною репутацією та височезним інтелектом. Останній проявлявся у феноменальному вмінні Андрія опинятися в правильному місці не тільки в процесі захисту власних воріт, але й у чужому штрафному майданчику при розіграшах стандартів. Відмінно грав головою, володів класною першою передачею. Впродовж довгих років був лідером "Дніпра", який глобально так нічого і не виграв (третє місце чемпіонату, фінал Кубка України), але по праву вважався третьою силою в українському футболі. А ще Русол був частиною славного "Кривбасу" кінця дев'яностих – початку нульових, коли відбувалися знамениті дуелі криворіжців з "Пармою" та "Нантом" у Кубку УЄФА. У тих матчах не грав, а от на чемпіонату світу 2006, який закінчився для збірної України чвертьфіналом, був незамінною бойовою одиницею і став автором першого українського голу на великих турнірах.

Віктор Леоненко. Нині гострий на язик телеексперт свого часу був не менш гострим футбольним нападником. Гравець, біля чиїх ніг лежала сама "Барселона". Дубль у її ворота у 1993-у році в історичному розрізі важить не менш ніж дубль у ворота злісного ворога київського "Динамо" московського "Спартака" (осінь 1994-го). Багаторазовий чемпіон України та найкращий гравець України увійшов в історію ще й тим, що став першим "володарем" червоної картки у складі збірної України. Його перехід з московського "Динамо" до київського на початку дев'яностих, скасування дискваліфікації за протекцією найвищих державних мужів, пізніше – конфлікт з легендарним Валерієм Лобановським вже давно стали надбанням українського футбольного фольклору. Такі вони – справжні митці: здібні, неповторні, оригінальні, але водночас суперечливі та епатажні.

Олег Лужний. Залізний капітан українського футболу належав до того типу гравців, поруч з якими не страшно виходити на будь-якого суперника. Він сам був ТОП, який змушував партнерів грати краще. Не дивно, що Арсен Венгер запросив його до Арсеналу у віці 31-го року. Його не зупинив навіть той факт, що Романовичу довелось з нуля вчитись грати в лінію, хоча в Україні він завжди діяв у схемі з ліберо. Лужний був приречений на чемпіонство з Динамо, але й з Арсеналом зміг виграти найсильнішу лігу світу, а в своєму останньому матчі за канонірів у фіналі Кубка Англії зіграв в центрі захисту і допоміг здобути трофей. Як говорили ЗМІ та вболівальники, то був найкращий матч Олега Лужного в його лондонській кар’єрі.

Руслан Маліновський. Гравець, чия епоха триває. Вона у розпалі. Символ гармонійного розвитку футболіста – від третьої команди "Шахтаря" до основи одного з топ-клубів топ-чемпіонату. Символ нової генерації українського футбольного покоління, віддаленого від скелетів СРСР. Руслан Маліновський зробив себе сам. Він став прикладом для низки гравців, які заплуталися в павутинні вічних оренд з "Шахтаря"/ "Динамо" до середняків УПЛ чи представників не топових європейських чемпіонатів. Перший українець з часів Андрія Шевченка, який домігся всезагальної любові італійської футбольної публіки. Його голи дальніми ударами у ворота "Ювентуса", "Інтера" стали візитівкою, а вдалі виходи на заміну – одним з найсильніших козирів у рукаві авторитетного італійського тренера Гасперіні. Є одним з лідерів збірної України, яка домоглася історичного успіху на чемпіонаті Європи, вийшовши до чвертьфіналу.

Артем Мілевський. Артем Володимирович довів, що футбол в Україні також може бути медійним. Але для цього потрібно дуже багато працювати поза полем. Пригодами Артема цікавилась вся країна, це було окреме реаліті-шоу у грі. Скільки заробляє? У що одягнутий? Що їв, на якому авто їздить та з ким спить? Але й на полі Мілевський не був зайвим. Багато хто критикував форварда за те, що він мало забивав, хоча це не той тип форварда, який встановлює бомбардирські рекорди: на полі перед ним стояли інші завдання. Чи виправдав срібний призер молодіжного Євро-2006 усі аванси, які йому видавали? Однозначно ні. Але навряд чи ви не погодитесь, що його кар'єра вийшла дуже яскравою. Навіть зараз, під завісу активних виступів, Міля часу не гає та розвиває свій ютуб-канал, який дивляться більше, аніж проєкти багатьох інших ЗМІ та блогерів.

Сергій Ребров. Ідеальний напарник Шеви. Їхня зв’язка розривала ЛЧ в кінці 90-х, і роль Реброва у тому була величезна. Сергій відзначався прекрасним дальнім ударом, грою на другому поверсі, націленістю на ворота. А ще він чудово розумів маневри Шевченка, що й довів у протистоянні з "Реалом" весною 1999-го. Невдовзі Ребров, як і його напарник, вирішив спробувати себе в Європі, перейшов у "Тоттенгем", але суперзірки з нього не вийшло. Після того, як форвард виграв з "Фенербахче" чемпіонат Туреччини та провів сезон у складі "Вест Гему", у 2005-му Сергій повернувся в "Динамо", ще раз виграв з киянами чемпіонство, а далі поїхав у Росію, де навіть у ветеранському віці був одним з лідерів "золотого" "Рубіна" Курбана Бердиєва.

Олександр Рикун. В Україні дуже важко стати легендарним футболістом, не граючи за "Динамо" або "Шахтар". Проте Рикун увійшов до числа одиниць таких. Але футболіст завжди мав проблеми поза полем через порушення спортивного режиму, й ці історії вболівальники почасти згадують навіть регулярніше, аніж його гру. Проте, якщо Мілевський більше запам'ятався в Україні саме поза футболом, то Рикуну вдавалося творити дива на полі. Неймовірна техніка, неймовірне бачення поля, неймовірний пас - це була гра великого майстра, яким можна милуватися навіть зараз, коли він завершив кар'єру.

Руслан Ротань. Креативний центр команди. Футболіст з загостреним почуттям справедливості. Його спроби прижитися в "Динамо" та у закордонному футболі не увінчалися великим успіхом, але достатньо й того, що було у "Дніпрі" та збірній України. Він був лідером команди, яка не тільки чотири рази завойовували бронзові нагороди УПЛ (оцініть стабільність: вперше – у сезоні 2000/01; востаннє – у сезоні 2015/16), але й розбивала гегемонію "Шахтаря" та "Динамо" на перших двох позиціях турнірної таблиці. Був одним з творців унікального успіху "Дніпра", пов'язаного з виходом у фінал Ліги Європи вже після каденції Хуанде Рамоса. Неодноразово давав резонансні інтерв'ю, у яких намагався звернути увагу громадськості на проблеми українського футболу. На полі вирізнявся умінням віддати ключову передачу, а також сильним ударом. А його здатність загострювати зі стандартів стоїть на одному щаблі з такими майстрами як Валентин Белькевич, Сергій Назаренко, Олександр Рикун тощо.

Євген Селезньов. Свого часу уродженець Донеччини зробив все, щоб Гонсало Ігуаїн достроково завершив ігрову кар'єру. Аргентинець пообіцяв повісити бутси на цвях, якщо вилетить разом з "Наполі" в півфіналі ЛЄ. "Дніпро" пройшов далі. Обидва голи на цій стадії (по одному в Києві і Італії) забив саме Селезньов. Шкода, що в фіналі обіграти "Севілью" дніпрянам не вдалося, проте свій єврокубок Євген вигравав з "Шахтарем". Після "Дніпра" Селезньов поїздив по різних країнах, грав в Туреччині і Росії, але своїм стати не зумів. Зараз він повернувся в Україну, де перед ним одна мета - побити рекорд за голами в чемпіонаті. Знаючи характер, напористість і вміння пробивати пенальті, Євгену це цілком до снаги. І тоді сумнівів в його місці серед найкращих не залишиться.

Віктор Скрипник. Один з найкращих лівих захисників незалежної України. Визначальною для Віктора стала зустріч з німецьким фахівцем Берндом Штанге у "Дніпрі" в 1995-му. Під його орудою він досяг значного прогресу, а згодом, отримавши від тренера рекомендації, перейшов у "Вердер" за 1,5 млн марок. Як в Україні, так і в Німеччині Скрипник мав хорошу пресу за самовіддачу і характер; добре читав гру. Сумарно в футболці "Музикантів" Віктор відбігав 6,5 сезони, а завершив кар’єру у 2004-му, відразу після сенсаційного чемпіонства. В збірній України Скрипник втратив місце після стрімкого злету "Динамо" у 1997-му, але слід все одно залишив, забивши у ворота Словенії та Литви.

Тарас Степаненко. Опорник "Шахтаря" - один з вихідців футбольної школи Запоріжжя, яка подарувала нам чимало добротних гравців. Коли ми говоримо про Тараса, то перш за все відзначаємо його характер, непоступливість і бійцівські якості. У Степаненка присутні всі компоненти, якими повинен володіти ідеальний опорний півзахисник, і якщо вірити Йожефу Сабо, Тарас - один з найкращих гравців в Європі у своєму амплуа. В Україні всі його успіхи пов'язані з "Шахтарем" і збірною України. З клубом він завоював 21 трофей і грав в плей-офф ЛЧ, з національною командою грав на двох чемпіонатах Європи, на останньому доходив до чвертьфіналу. І якщо Тарас владнає питання з постійними травмами, то колекція його нагород точно поповниться.

Анатолій Тимощук. У 2013-му році Тимощук зробив те, що не вдалося Олександру Зінченку у 2021-му. Т-44 виграв Лігу Чемпіонів, ставши останнім українцем, який брав дану нагороду. За рік до цього він програв фінал ЛЧ з "Баварією", причому в тому фіналі він провів на полі всі 120 хвилин, не захотівши бити післяматчевий пенальті. Тімо підкорився не тільки головний єврокубок. Він не виграв з "Шахтарем" кубок УЄФА, але зумів це зробити в "Зеніті". Він був свідком першого українського чемпіонства "гірників", двічі брав "салатницю" в Німеччині і провів 144 матчі в складі національної збірної України. Погодьтеся, божевільний показник для уродженця міста Луцьк. Тимощук ніколи не вважався дуже талановитим гравцем, однак він довів, що, завдяки наполегливості та працездатності, можна добитися не менших висот.

Дмитро Чигринський. В українській історії не так багато гравців, за яких топ-клуби готові були викласти 25 мільйонів євро. Дмитро Чигринський - один з таких. Після класного сезону в "Шахтарі", який закінчився перемогою в кубку УЄФА, каталонський клуб зробив пропозицію, від якої важко відмовитися. Нехай в Іспанії у Дмитра справи йшли не дуже добре, і через рік він знову опинився в "Шахтарі", сам інтерес Пепа Гвардіоли до українця - дуже крута річ. У Чигринського були всі атрибути, щоб стати зіркою - шикарний перший пас, фізичні дані, довга зачіска і борода, проте травми так і не дали йому повноцінно розкритися. Останнім його клубом був грецький "АЕК", а зараз він знаходиться в статусі вільного агента. Чекаємо повернення на батьківщину?

Андрій Шевченко. Найкращий футболіст незалежної України з величезним відривом. Шевченко здобув світову славу в "Динамо" під орудою Валерія Лобановського, видавши низку історичних перфомансів в ЛЧ, як-от хет-трик у ворота "Барселони", голи "Реалу" та "Баварії". Влітку 1999-го Андрія викупив за 25 млн "Мілан", де він досяг футбольної зрілості; ставав найкращим бомбардиром Серії А, виграв Лігу чемпіонів, а у 2004-му отримав Золотий м’яч. Фатальним для Шеви виявився трансфер в "Челсі" у 2006-му; після нього він так і не повернув свою найкращу форму. В Україні, однак, Андрій лишився легендою: забив єдині голи України на Євро-2012, а згодом очолив збірну і дійшов з нею до чвертьфіналу Євро-2020.

В'ячеслав Шевчук. Це зараз гравець більше асоціюється із своїм інцидентом з поліцією, але більш стабільного лівого захисника в українському футболі ще потрібно пошукати. Шевчук не проходив Академію "гірників", а таким потрапити до першої команди "Шахтаря" набагато важче. Шлях був тернистим: через дубль, через третю команду, через трансфери до донецького "Металурга" та "Дніпра". Та він переконав босів "Шахтаря", що його потрібно повернути, та більше десяти років після цього вірою й правдою служив "оранжево-чорним", а в збірній навіть став капітаном. Падати нижче, граючи, наприклад, за "Минай", як вийшло у Мілевського, Шевчук не став та повісив бутси на цвях після закінчення контракту з донеччанами. І це теж варте поваги. Адже вкрай мало гравців спроможні реально оцінювати свої можливості та сили.

Олександр Шовковський. Найкращий голкіпер в історії Незалежної України. Впродовж своєї кар'єри СаШо зазнав як неймовірних злетів (півфінал Ліги чемпіонів та чвертьфінал чемпіонату світу), так і болісних падінь (сумнозвісний пропущений гол від збірної Словенії у плей-офф кваліфікації чемпіонату Європи 2000). Особливістю стало те, що кожен епізод, - незалежно від його характеристики, став невіддільною частиною образу Шовковського. І коли молодим голкіперам говорять "будь як Шовковський", мають на увазі й вміння здійснювати неймовірні сейви, й здатність стійко сприймати невдачі. Перший голкіпер, що не пропустив у серії пенальті жодного м'яча. З київським "Динамо" пережив часи зміни поколінь – від славних дев'яностих до невиразних 10-х років нового тисячоліття. А жирною крапкою в активній ігровій кар'єрі стало потрапляння до заявки збірної України на товариський матч з Францією у віці 45-и років.

Андрій Ярмоленко. Багаторічний лідер "Динамо" та збірної України, який досі грає на позиції правого вінгера. Розпочинав кар’єру в "Десні", де його помітили скаути киян і в 2007-му забрали до себе. Спочатку Андрія багато критикували за неоковирні дії, проте він швидко прогресував і вже в 2012-му був визнаний Футболістом року в Україні. Його візитна картка - зміщення й підкручений удар з лівої ноги. Всього на рахунку Ярмоленка 99 голів в УПЛ і ще 42 за збірну України, де він також є найкращим в історії асистентом. У 2017-му Андрій перейшов в "Борусію", згодом поїхав до найсильнішої ліги світу - АПЛ, але за кордоном успіху не досяг значною мірою через травми. Нагадати себе колишнього вийшло лише в збірній на Євро-2020, де Ярмола двічі забив і двічі віддавав на гол.

P.S. Під час підготовки матеріалу в редакції UA-Футбол було зламано чимало списів з приводу кандидатів до потрапляння в список. В ньому цілком могли б опинитись Сергій Закарлюка, Юрій Максимов, Олександр Чижевський, Олександр Горяїнов, Василь Сачко, Юрій Дмитрулін, Віталій Косовський, Андрій Несмачний, Олександр Ковпак, Сергій Назаренко, Іван Гецко, Сергій Мізін, Геннадій Зубов, Геннадій Орбу, Сергій Попов, Олег Шелаєв, Валентин Полтавець, Володимир Єзерський, Дмитро Михайленко та багато-багато інших.