Олександр Гливинський: "Футбол уже не настільки заполітизований, як колись". Частина перша

13 августа на нашем сайте состоялась видео-конференция с пресс-атташе национальной сборной Украины и экс-ведущим футбольной передачи "Гол" Александром Гливинским. Предлагаем вашему вниманию первую часть текстовой версии общения с известным гостем.

- Добрый день, дорогие читатели. Сегодня у нас в гостях пресс-атташе национальной сборной Украины Александр Гливинский. Первый вопрос: Олександр, як ви потрапили в когорту футбольних коментаторів? Ви же журналіст за фахом, а багато інших коментаторів знаходяться в інших амплуа.

- Я журналіст за фахом, я закінчив журналістику Київського національного університету. Коментатором мріяв бути ще з дитинства, оскільки наша любов до спорту і до футболу, звичайно, починається з того, що бачиш і чуєш в юні роки. Я виріс у футбольній сім’ї, мій батько професійно займався футболом, але через травму в 18 років закінчив кар’єру, тому що був розрив меніска. Двома ногами стрибнули йому на опорну ногу, як часто трапляється у футболі. Наприклад, якщо зараз лікар каже, що меніск – це нежить, то тоді це було закінчення кар’єри. Він завершив достатньо рано, а я, звичайно, дивився всі футбольні трансляції разом із батьком, дядьком, дідусем, і атмосфера спорту була завжди в нашому домі. І, відповідно, коли я вже доріс до старших класів, то я для себе чітко визначив, що буду журналістом. Отак я провчився на журналістиці, працювати почав рано, це було завершення першого курсу. Відверто кажучи, наприкінці першого курсу я вже отримав стабільну роботу, була трудова угода. А до того я ходив на обласне радіо, пропонував своїх послуги, робив матеріали, які мені давали, таким чином, з 93-го року моя , які мені давали, таким чином, з 93-го року моя кар’єра розпочалася як постійна журналістська і триває досі. На радіо я працював тривалий час до 99-го року у Львові на різних радіостанціях – Львівське обласне радіо, радіо Незалежність, радіо Люкс.

Основною роботою моєю завжди була робота не пов’язана зі спортивною журналістикою – наприклад, це були новина, або ранкова програма, але я завжди робив там спортивну рубрику, тому що це мені подобалося і ця тема завжди була чомусь не зайнята. Взагалі, якщо пригадувати початок 90, журналістів спортивних було дуже небагато. І тоді редакція була навіть рада, що хтось буде щось по спорту робити. Тому що, наприклад у Львові є такий відомий журналіст, Василь Михайлов, він приходив на обласне радіо и приносив їм щодня на листочку 4-5 новин про те, як виступили львівські спортсмени на всеукраїнських або міжнародних змаганнях. Він робив і багато іншої роботи і те, що він міг зробити, вони були дуже раді. А потім вже я почав робити якісь репортажі, інтерв’ю, зрозуміло, що вони також були задоволені. Пригадую з тих часів, коли інтернет ще не увійшов в наше життя, середина 90-х, у Дніпропетровську було радіо Прем’єр, яке робило трансляції з футбольних матчів, а ще був проект …… (04:25), який вигадав Міша Метривелі, і тоді ми робили переклички, я, наприклад, робив зі Львов, замовляв із тих міст, які мені були цікаві, журналісти на місцях розповідали про перепитії футбольних подій. Тоді якраз була можливість на радіо оперативно сказати всі результати туру, це завжди була проблема, тому що газети виходили із запізненнями, інтернету не було, телебачення давало теж новини застаріли. І тоді якраз радіо виконувало ту функцію, яку воно і виконувало до появи інтернету. Радіо завжди було найоперативнішим засобом масової інформації. Зрештою, воно і зараз може конкурувати, можливості радіо не вповні у нас в Україні використовують.

Як на телебачення потрапив: був 99-ий рік, з радіо Люкс мене запросив мій друг і колега Євген Глібовицький на радіо Лідер до Києва, воно виходило в fm діапазоні, і вони вирішили робити вперше формат розмовного радіо. Зрозуміло, що був Промінь до того, не пригадую, чи Промінь тоді уже перейшов у fm діапазон, і мене запросили до Києва. Я довго вагався, оскільки я все життя у Львові, Львів має свою ауру, богемність, мені було абсолютно комфортно, тому Євгенові довелося мене переконувати. Він сказав – якщо ти залишися, ти будеш маргіналом, тобі треба рухатися якось, розширювати свої обрії. Зрештою, він мене переконав, я приїхав на радіо Лідер, ми почали працювати там, у нас щопівгодини були новини, потім почалися вже інтерв’ю. Але на радіо Лідер я пропрацював дуже мало, бо фактично засновниками цього проекту також були телевізійні, зокрема був такий продюсер Юрій Захарченко, і вони також вели програму на Першому національному. Програми деякі були нові, деякі вони оновлювали, зокрема програма «Футбол від УТ» вони оновлювали, шукали ведучого, знаючи, що я на Львівському телебаченні вів 3 розважальних програми, називалися вони «Муз-гарбуз шоу», ми вели з моєю однокурсницею Мартою Більською, і я вирішив, що досвід у мене є, три програми я провів, повен снаги і рішучості я сказав – хлопці, спробуйте мене. Вони мене спробували, я їм підійшов, і з того часу почалася моя повноцінна стабільна робота на телебаченні.

Буквально в січні я приїхав, а вже в лютому вони готували програму зимову, репортажі з підготовки "Динамо" в Руйті, "Динамо" ж тоді грало турнір за кордоном, по міні-футболу, такі, як німці зараз грають – 7 на 7, з бортиками, "Динамо" теж свого часу грало такі турніри, йшла підготовка, вийшли перші програми ,все сталося дуже швидко. І буквально на початку березня я отримав супер-відрядження, поїхав у храм футболу, на стадіон Сантьяго-Бернабеу. Просто з дитинства у мене крім своїх українських команд завжди улюбленими були Реал і Мілан. І отак їхати на стадіон "Реала" – це був шок. Отак все щасливо склалося для мене, і після того вже були різні телевізійна проекти, незабаром перший досвід коментування – у студії Першого каналу "Кривбас" - "Шамкір" гра. Я коментував зі студії, було складно абстрагуватися від того, що ти не на стадіоні, відповідно були певні ляпи. Я пригадую, що спонсором цього Шамкіра був коньячний завод. І так уже далі пішли різні проекти.

- Яке ваше ставлення до жіночого футболу?

- Власне, я підтримую поняття гендерної рівності, я розумію, що якщо жінки щось хочуть, то треба їм дозволити це робити, бо інакше буде скнадал, багато крику і вони все одно це будуть робити. Якщо відверто, мені не видається це естетичним видом спорту для жінок. Тому що краса жінок якось не поєднується з футболом, тому що ці удари головою, прийом м’яча на груди – якось воно болісно звучить для чоловіка. Але очевидно, що є жінки, яким подобається це. Я, в принципі, ставлюся до цього спокійно, я не є симпатиком жіночого футболу, але я ставлюся до нього цілком нормально. Я дивився по Євроспорту чемпіонат світу в Німеччині, там цікаво подивиться, коли ти розумієш, що швидкості не ті, але деякі команди доволі непогані, цікаво подивиться. Звичайно, це не буде так захоплювати мене як чоловічий футбол, але я розумію, що є такий вид футболу . Якщо в різних видах спорту рано чи пізно жіночі дисципліни розвивалися, цей процес був лише питання часу. Тому хай жіночий футбол буде, я не буду виступати в демонстраціях за те, щоб жінкам заборонили футбол, якщо захочуть, то хай грають.

- Чи займалися ви професійно футболом?

- Я у школі ходив у секцію на стадіоні «Торпедо», але, скажімо так, відбори я не пройшов. Може я й не дуже був послідовним у цьому плані, тому що такого бажання обов’язково боротися в мене не було. Мені достатньо було на вулиці, на подвір’ї, ще в школі – це задовольняло мою потребу в тому, щоби самовиразитися у футболі. Так я на професійні рейки не став, займався ще вільною боротьбою, саме професійно не займався, але грав достатньо багато для себе у фізкультурному плані, скажімо так. Звичайно, моє зацікавлення і регулярність у спорті, відстежування всіх спортивних подій – це в мене виходило цілком стабільно, регулярно.

- А зараз є час на той же футбол, або зранку побігати?

- Час треба знаходити, від самоорганізації залежить. Зараз два тижні я був на морі, у Греції, і там було достатньо українців, і ми ледь не щодня грали проти німців, під пекучим сонцем, тому що там такий був час на футбол – о 16:30. Задоволення було класне, і зараз це треба продовжувати, тому що перед тим не було такої регулярності. У Києві – ви ж знаєте, ви ж постійно граєте – треба постійно збиратися і грати. Для цього треба просто самоорганізацію, самодисципліну. У цьому контексті моя самоорганізація кульгає, щоби постійно їздити кудись, у мене одні-інші друзі грають, хоча є ще один такий нюанс – вони часто грають у суботу, а в мене часто бувають коментарі по суботах, хоча це теж не виправдання. Зараз погравши так інтенсивно… В мене ще є друзі в Карпатах, Василь Васильович такий, він насипав пісок, і ми граємо в пляжний футбол і волейбол, коли ми там. Це, звичайно, виснажлива справа, але тоді я завжди граю, просто треба це в Києві налагодити, тому що справді відчуття зовсім інше.

- В чем особенность работы пресс-атташе сборной? И что в этой работе самое тяжелое?

- Поки що я не відчув, що найважче, мені все подобається, ця робота мені імпонує, основна функція прес-аташе – ти виступаєш у ролі комунікатора між мас-медіа і громадськістю і збірною, тренерським штабом, гравцями. Робота полягає в тому, щоб бути в курсі подій усіх, що відбуваються у збірній, тому що колеги, зрозуміло, телефонують, ти їм маєш розказати все, повинен розуміти, чогось ти не можеш сказати, тому що зрозуміло, що ти допущений практично до всього. Я не ходжу на тактичні заняття, звичайно, тому що це не входить у коло моїх професійних обов’язків, але я бачу ,як все відбувається. Пропрацювавши достатньо років у спортивній журналістиці, я можу зрозуміти, чому там відпрацьовуються ті чи інші дії, але зрозуміло, що перед грою, коли журналісти мене розпитують, я не можу про це розповісти, тому що це може бути знахідкою для команди суперника. Ти маєш дозувати ту інформацію, яку ти видаєш Крім того, треба організовувати заходи для того, щоб і журналісти могли поспілкуватися із тренерським штабом. Ми роботу тільки розпочали, одразу після закінчення сезону перший сезон був, наприкінці сезону я з Миронов Богдановичем радилися, уже в процесі роботи і з Семеном Альтманом, з Хацкевич, з Калитвинцевим, з Олександром Миколайовичом і Юрієм Миколайовичом ми обговорювали різні моменти для того, щоб спілкування збірної і журналістів було достатньо плідним, трохи ширшим, тому що дуже важливо і регламент спілкування правильно побудувати, щоб і журналісти встигли свої запитання поставити, і футболісти свій тренувальний процес виконати. Тому все це – організація медіа-заходів збірної, інтерв’ю тренерів, футболістів зазвичай меншою мірою, тому що коли в нас ідуть збори, зазвичай за цією схемою і працюєш, що є спілкування з футболістами, або повністю відкрите тренування, або частина тренування, і далі вже передматчева конференція головного тренера і матч, потім після матчу – усе стандартно.

Відповідно, футболісти потім повертаються в клуби вже вони в сфері відповідальності клубного прес-аташе. Тому особливого домовляння про інтерв’ю з футболістами вже немає, от коли вже більші збори – тоді так. Були в нас збори в Харкові, там телефонували журналісти і, узгоджуючи з головним тренером, вони певних футболістів, які вони запрошували, я їм виводив. Цікава робота, для мене не нова в тому плані, що з прес-аташе і з різними командами як журналіст я спілкувався багато років, це робота з іншого боку бар’єру, я своєю роботою, звичайно, бачу, звичайно, інтереси збірної, але щ іншого боку це і інтереси мас-медіа, і я бачу важливим знайти цей компроміс. Тому що я розумію, що до журналістських потреб треба ставити з повагою, а якщо це неможливо, треба пояснити, бо ми розуміємо, що все одно визначає тренерський штаб, яким чином коли вони будуть давати інтерв’ю, коли вони зможуть зайти на тренування. Але що стосується чи порад, чи інформації – те, що я можу видати журналістам, я завжди готовий це зробити. Тут дуже важливо тримати цей комунікаційний міст. Так що робота мені подобається, ми зараз обговорили вже непогані нові ідеї з тренерським штабом у плані співпраці з мас-медіа, поки що утримуюся їх оприлюднювати, але ми міркуємо над тим, щоб цю роботу зробити більш цікавою, інформативною.

- Під час наступних зборів ми вже якісь новинки побачимо?

- Я маю надію, що так. У нас він 30 серпня починається.

- А від кого надійшла пропозиція зайняти цю посаду?

- Розмови в пресі були давно про призначення Мирона Маркевича. Я був великим прихильником того, щоби саме він очолив збірну України. Для мене це було дуже радісною подією, коли його затвердили. Я зателефонував йому, привітав, спочатку навіть додзвонився до його дружини, пані Ані, а потім вже додзвонився до нього, а він запропонував працювати разом із ним, для мене це привілей, звичайно, працювати з людиною, яку я поважаю. Я одразу погодився, не обговорюючи жодних деталей. З цим тренером я працюю і буду працювати допоки буде потрібна моя допомога. Сподіваюся, буде йти догори.

- Как вы оцениваете профессиональный уровень украинских комментаторов и какая разница между нашими комментаторами и русскими коллегами?

- Різниця справді є. Це так само з чемпіонатом України та Росії, є кілька лідерів, які непогано коментують, і середній рівень поступається російського чемпіонату. Це трохи спрощене порівняння. Зрозуміло, що треба сказати про динаміку викладу, про аналіз гри, динамічний поточний, про багатство мови – воно у російських коментаторів на вищому рівні. Раніше в радянські часи всі найкращі коментатори запрошувалися на центральне телебачення, так само з усіх республік. Очевидно, це визначило більш багатше підгрунтя для того, щоб там виростали нові паростки коментаторського мистецтва. Відповідно, там з’явилося більше молодих коментаторів, у нас ця хвиля трохи пізніше виникла.

Коментатор – це особливий фах. На першому місці стоїть гра, ти маєш її коментувати, робити це динамічно, оригінально, робити це в прямому ефірі – трохи складніше. Треба працювати таким чином, щоб тебе слухали. Дуже важливим є дозування коментування гри, поточний аналіз моментів, робити це швидко, точно. Крім того, використання заготовок – дуже треба обережно і дозовано, тому що часу небагато і буде забагато і відволікати від гри. Крім того, інформація про футболістів, і артистизм – все це треба поєднати. Мені більшою мірою російських колег цікавіше слухати, ніж наших. Але я вважаю, що ті коментатори, від яких я отримую задоволення – це Вацко, Джулай. Вони професійно коментують, з Вітєю мі постійно спілкуємося, зауваженням обмінюємося, тому що мені не байдужа його робота в ефірі. Я вважаю, що він на дуже високому рівні працює. Головне, щоб продовжував працювати над собою – так само можу сказати кожному з нас, тільки робота над собою може підтримувати рівень професійності. Я згадував про радіо-переклички, які ми робили, Вітя працював у газеті «Експрес», він так наполегливо просив теж покоментувати зі мною на радіо, діваться було нікуди, він прийшов і отак він став медіа-експертом на трансляціях, вставляв свої думки, почалися в нас діалоги, на радіо були перші його спроби коментування, а потім він приїхав до Києва. Йому непростий період часу довелося пройти, оскільки він приїхав на УТ-1, там уже був сформований штат, і тодішній продюсер не зовсім підтримував його запал працювати, і було певне упередження до молодості. Тоді ще працювали люди, яких я теж знаю, поважаю, але ми знаємо, що претензій до їхньої коментаторської роботи було достатньо. Ці люди мали більш підстав, щоб коментувати, на думку керівництва. Але тоді був перший коментар у нас був разом саммарі ліги чемпіонів, так що я був поруч. Я незабаром перед тим почав, і він почав, і ми один біля одного починали, тому я уважно стежу за тим, як він коментує, за його творчістю і вважаю його одним із найкращим коментаторів. Але потрібно, безсумнівно, більше коментаторів. У нас багато молодих хлопців, але немає фактично школі коментаторської майстерності і відчувається, що ніхто не викладав їм принципи. Були якісь відбори чи в професійній, чи в прем’єр лізі, не пам’ятаю. Були відбори коментаторів, наприклад, одразу звертають увагу футбольні спеціалісти – як він може так самовпевнено висловлювати свою думку, було там порушення правил чи не було. Фактично, справді журналіст також оцінює, але питання в тому, як він це говорить. Коли ти коментуєш в прямому ефірі, в тебе немає часу подумати над фразою так довго, як ти це робиш, коли пишеш матеріал. Але ти в долю секунду, коли футболіст віддає передачу, маєш подумати, як сказати про це. Тому коли молоді люди із притаманною їм самовпевненістю говорять про такі речі, вони так говорили і на трибуні, але тебе слухають мільйони, тому потрібно більше міркувати над тим, що ти говориш, як ти оцінюєш дії арбітра, футболіста. Мати на увазі, що у футболіста кілька варіантів продовження атаки, можливо, цей футболіст хотів зіграти краще, у нього це не вийшло. НЕ дозволяти собі такого легкого ставлення й оцінки тої ситуації, яка відбувається на полі, тому що тоді це викликає недовіру до тебе. А важливо, щоби довіра була глядача, уболівальника, щоб він поважав те, що ти говориш. Тоді не буде виникати таких образливих для коментаторів висловлювань – хай називають футболістів і мовчать. Кожному коментатору це образливо чути. Фактично коментування – це коментування подій, які відбуваються на полі і короткий аналіз, але справді недарма існують з експертами, коли експерт може коротко проаналізувати, чому так зіграв футболіст.

Але і так само експертів треба готувати. У нас зараз багато колишніх футболістів використовують як експертів, але знову ж таки чого ще немає – немає роботи з цими експертами як з коментаторами. Їм потрібно навчитися лаконічно і чітко одразу висловлювати думку. Тому що люди, які не працювали в ефірі, вони роблять це повільно, за той час, як він хотів щось сказати, уже в нас наступна атака, і ти змушений людину перебивати, бо це накладка. Тому, наприклад, я працюю з експертами і кажу, що якщо експерт в змозі перейти з аналізу ситуації одразу ж на пас – їм це складно зробити. От, наприклад, півзахисник на лівому, він каже Ярмоленко віддав в центр на Гармаша, Гармаш на Шевченка, Шевченко на Мілевського, їм важко так казати швидко. Але є деякі, які можуть, наприклад, Хацкевич завжди говорить, і Коновалов, і Головко, і Михайленко. У Михайленка, до речі, теж дуже оригінальна думка, він зараз більше займається тренерською роботою, він працює старшим тренером молодіжного складу, і Головко зараз сконцентрувався на тренерській роботі. Це хлопці дуже талановиті, вони хороші медіа-експерти, футбольні експерти. Але тут потрібно з кожним працювати.

Експерту важливо коротко видати свої думки, бо з одного боку ніби нормально, коли виникає якась тема, і ми обговорюємо. Але тут треба відчувати межі часові, коли треба перейти на гру, і дискусія не може бути довгою. Коли вона довга, тоді глядачам уже нецікаво. Такі обговорення можуть бути тільки коротенькими, а це все насправді нюанси, і немає в нас коментаторської школі, є приплив молодих коментаторів. Всі ці нюанси присутні, і крім того, зараз я хотів би звернутися до молодих коментаторів – я інколи чую, що вони коментують без бажання. Цього не можна дозволяти собі. Якщо ви сідаєте перед мікрофоном і коментуєте для глядачів, ви повинні виконувати свою роботу незацікавлено. Я Розумію, гра буває справжні нудна, але це й найважче випробування, що тут штучно емоцій не збуриш, тут можна використати свої заготовки і не можна в переносному значенні позіхати. Якщо ти працюєш в ефірі, ти працюєш для людей, повинен зацікавлювати аудиторію.

- Питання по трійку кращих коментаторів (двох ви вже назвали). Назвіть свій варіант. А також назвіть трійку найкращих спортивних журналістів.

- Звичайно, також згадати Босянка, він досвідчений коментатор, він розуміє гру. Власне, чому я ставлю його нижче Джулая чи Вацка, тому що його звороти мовні не завжди правильні, хоча він також хороший коментатор. Так само добре гру розуміє Ігор Циганик, але інколи трошки біжить попереду паровоза, занадто швидкий темп мови. Так само внутрішньо вболіваю за його прогрес. Достатньо динамічно Роман Кадемін коментує, йому би по-дружньому порадив більше розуміння гри. Це мої суб’єктивні думки про роботу колег. Ті коментаторі, про яких я, можливо, забув – ще на каналі «Футбол» Тингаєв. Всі ці коментатори входять до кола найбільш видних спеціалістів у своїй галузі.

Що стосується журналістів – тут справді складно трійку назвати. Можливо, я ще подумаю, бо не хочеться якось колег ображати. Стосовно коментаторів, всім молодим побажаю працювати, а трійку свою я назву – Вацко, Джулай і Босянок. Що стосується спортивних журналістів – справді багато хороших журналістів. Там було запитання стосовно журналістського фаху, я раніше також трохи упереджено ставився до журналістів, але насправді журналістиці можна навчитися, і практика, вміння писати тут визначальні. Тому не обов’язково бути журналістом за фахом, але дуже важливо бути не тільки хорошим описувачем подій і коментатором, але й дотримуватися журналістських принципів, чому якраз учать на факультеті журналістики. У журналістській роботі принципи дуже важливі, коли виникають питання етики, солідарності, моралі, а насправді бути журналістом може не лише людина за фахом журналіст, це може бути і філолог, і історик, і економіст. Так що поки я утримаюся від найкращих спортивних журналістів, у нас їх насправді більше, ніж коментаторів.

- Які спортивні програми ви дивитеся, які журнали, газети та книжки читаєте, коли відвідуєте інтернет, чи читаєте тільки новини, чи вступаєте в дискусії з читачами?

- Звичайно, інтернет більшою мірою визначає моє читання. Я відстежую новини, перш за все футбольні, спортивні, потім вже якісь політичні. Стосовно газети, я читаю «Спорт-експрес», але ви знаєте, що зараз особливої потреби купувати папір у нас не має, тому що все є в інтернеті. Коли проходжу повз кіоск, то купую, а так думки передплачувати в мене немає. Читаю в основному і статті, не тільки новини, є на спортивних футбольних сайтах цікаві статті. Книги, зізнаюся, не читав давно – цим я не пишаюся. Моя дружина постійно читає, вона мені пропонувала і під час відпочинку читаю, але я там легко знайшов інтернет і свій час читання проводив там, а не за книгою. Можливо, це вже побічна дія професії, коли у тебе є час на читання, то мені чомусь хочеться прочитати щось нове у нашій справі. Хоча справді переключатися потрібно, і для журналіста читати потрібно, тому що це образність мислення. Книголюб Франко постійно книги читає, він дуже швидко читає. Він так і пише, не зупиняючись, в нього тільки можна в цьому плані працелюбства і читання тоннами тільки брати приклад. Це те, що мені хотілося б змінити.

- А гравці збірної читають книжки?

- Постійно читає Русол. Він читає серйозну літературу. Він називав такі твори, які я не читав, щось сучасне, я навіть не запам’ятав. Зараз я не звернув увагу, хтось грав у карти, хтось грав у Play Station, а от щоб із книгою в руках, або навіть з електронною книгою – не зауважив… Тимощук щось часом читає. Читання – це взагалі проблема суспільна. Людей, які читають, стало менше. Електронні книги народ собі закачує, звичайно. Зараз дуже багато візуалізованих речей, образність слова вже не так захоплює читача. Це погано, і було би добре подискутувати, щоб якось цю ситуацію змінити. У нас у принципі нове молоде покоління – інтернет засіб спілкування, полегшує життя, але ускладнює виховання молодого покоління. Все менше дітей приходять до спортивних секцій, тому що в них більший вибір, ніж свого часу в Союзі. Свого часу фізкультура і спорт були дуже популярні. Каналів було менше, трансляцій було менше, але всі дивилися і таке враження, що спорту було більше, просто показували всі важливі ігри. Тоді не показували, як зараз, усі матчі чемпіонату, і я вже мовчу про іноземні чемпіонати. Ми читали у «Советскому спорте» таблички з результатами і турнірну таблицю. Тоді в ті часи я краще знав про зміни в НХЛ і НБА по цих табличках і по статтях. Тоді спорт і фізкультура були дуже популярними, а зараз треба конкурувати із інтернетом, комп’ютерними іграми, бо спорт це було здоров’я, але це була і розвага для більшості людей. І тут проблема не тільки в тому, що зменшується підґрунтя для того, щоб виростали спортсмені, це мова про здорову націю. Це справді проблема. Тому нам, як суспільству, треба думати про те, як робити його більш здоровим. Наші сусіди європейці – у них явно не менше інтернету, комп’ютерів, але все ж таки люди більше відвідують спортивні зали, басейни. Без суспільної, соціальної реклами здорового способу життя не обійтися. Уже зараз значно менше здорових дітей, а що буде далі? Ми ж бачимо, що суспільство живе собі й живе – не скажемо, що розвивається, несе самопливом, а насправді це велика проблема. Ми, як журналісти, це можемо – привертати увагу, а зрозуміло, що на державному рівні треба щось робити. Це важлива річ. Я не знаю, чи обійдеться тут без мітингів, тому що в нас поки не заявиш про своє бажання, влада не зачухається. Так, ніби у нас в суспільстві відбулася така зміна, що кожен сам за себе.

- Один з ваших попередників – Ігор Мірошниченко – прес-аташе збірної вже в політиці заявляє про себе.

- Політика – це інша сфера діяльності. Що стосується мене, не бачу себе в політиці. Для мене все ж таки журналістика багато значить, і зараз ця робота прес-аташе – це не журналістика, але я це сприймаю як цікавий досвід, я побачу футбол з іншого боку, з боку організації, коментувати я не перестаю, тому це дуже цінний досвід і не заважатиме мені залишатися журналістом і надалі.

- Назвіть сильні сторони Маркевича як тренера?

- Він тонкий психолог. Знає, як тримати мікроклімат. Не дозволяє собі кричати або підвищувати голос. При цьому він дуже авторитетно говорить, цим зумовлюється його повага до футболістів, сприйняття футболістами його як авторитетного спеціаліста. Так само він дуже хороший тактик. Зараз у компанії з такими спеціалістами, як Семен Альтман, Юрій Калитвинцев і Олександр Хацкевич тільки підвищується, тому що і Калитвинцев дуже цікавий спеціаліст, і Альтман так само, котрий додає аналізу гри і з боку медичного вивчення журналістів… І так само Хацкевич, який є молодший і за віком, і за досвідом спеціалістом, але також з цікавими ідеями, з предметним баченням. І дуже важливо те, що і Калитвинцев, і Хацкевич молодші за віком і мають можливість з футболістами спілкуватися ближчою до них мовою. Зрозуміло, що тренер головний – завжди авторитет, але він все ж таки старшого віку, йому 60, а футболістам по 20-30. Але і Хацкевич, і Калитвинцев знають, коли з футболістами поспілкуватися, пожартувати, а коли авторитетно сказати, де зіграти. Я б сказав, що в нас узагалі тренерський штаб такий психологи всі – люди, котрі відчувають усі біоритми. Дуже важливо, що все на взаємоповазі, все ж таки до збірної команди приїжджають футболісти з клубів, найкращі футболісти, тут момент поваги важливий. Це не означає, що менша вимогливість, десь треба і крикнути, і підказати, зрозуміло – це спорт. Але те, що все на засадах взаємоповаги та взаємодовіри – це все дуже відчувається. Я там не працював у колективах тренерів, які люблять кричати, але інколи футболісти розповідають, і це все дуже контрастує.

- Назвіть реальні причини закриття програми «Гол», яка була найкращою футбольною програмою в Україні, і чи є перспективи її поновлення?

- Я шукаю перспективу з того часу, коли закрили «Гол». Спочатку ми на ICTV виходили один рік, але Олександр Богуцький – керівник каналу – мав інший погляд на те, якою має бути футбольна програма. Він хотів зробити її більш жовтішою. Я вважаю, що такий жанр має право на існування, просто це не мій жанр. А «Гол» - банальна причина, річ не в рейтингах. Просто телеканали давно уже ставляться до продукту… ну, зрозуміло, що продукт має бути рейтинговий, але якщо мова йде про витрати на продукт, він повинен бути самоокупним, само собою, але в чому хибність підходу, в тому, що тільки тоді може бути спортивний проект, якщо він за рахунок спонсора не просто покриває витрати, але й дає прибуток. Немає такого підходу, що ми виготовимо продукт і продамо якісний продукт. А одразу написали концепцію, зняли пілот, показали спонсору, бабло є – даємо 30% на виробництво, 70%. А хибність цього продукту в тому, що: був, наприклад, «Гол», у нього завжди був спонсор, були рекламні блоки, куди поміщають спонсорів специфічної аудиторії, які дивляться спортивні програми. Ця реклама в блоках не йде в плюс бюджет програми – це гроші каналу. Ваше бабло – це те, що спонсор дає, 30%. У цьому хибність. Але скажіть зараз керівникам каналу, вони будуть похикувати, тому що це вже формула, і це зіпсована формула. Це неправильно, але в них такий підхід. Якщо мала би бути спортивна програма, значить, 30-40% максимум те, що покривало витрати, а 60% ми забираємо в кишеню. Це вважається професійним підходом.

Більше того, цей футбольний продукт розглядається завжди так, щоб на ньому заробити гроші, але не розглядається як можливість розвитку, вкладати інвестиції. Наприклад, збільшити рейтинг за рахунок ексклюзивів, репортажів з-за кордону. У нас колись були закордонні ексклюзиви. Це те, як працюють усі європейські програми – ви не зациклюєте програму лише на внутрішніх справах, а відчуваєте, що ви, як глядач поруч від європейського футболу за рахунок того, що журналісти їздять за кордон. Зараз багато європейських програм. "Євроспорт" робить закордонні ексклюзиви, ти можеш дивитися і відчувати себе ближче до закордонних зірок. Але це перекладний матеріал. Зовсім інше, коли українські люди їздять і розповідають з українського погляду. Але це дуже дорого - 5-6 тисяч доларів на місяць. Але ж на телешоу канали витрачають значно більше, і отримують багато.

Але знову ж таки, якщо ми говоримо про спортивні програми, вони необхідні. Але в нас ніхто не думає про здоров’я нації і інтереси глядача. Насправді смак виховується. «Фабрика зірок» та інші такого кшталту програми. Вони мають велику аудиторію, рейтинг незрівняний з футбольною програмою, тому що це легко зробити популярним. Юна аудиторія завжди збирається, створює свою армію. А зараз ще й на смс-ках можна робити гроші. У футболі колись канал нас до цього спонукав – придумати смс-ки, щоб можна було заробляти гроші. Але що там, будеш обирати найсексуальнішого футболіста? Можна прогнози робити, все одно це не те, такого валу це не дасть, як вони там голосують. Тому це проблема в такому ставленні телебачення.

Але коли закрили «Гол», до речі, розкажу, чому. Вся ця історія мого бачення телебачення трохи відволікла від головного. У нас був спонсор кожен рік. Ми знаходили його самі, передавали каналу, а канал уже з ним працював. Так свого часу ми знайшли «Оболонь», віддали рекламній службі каналу, у нас був контракт. Три роки «Оболонь» була нашим спонсором, кожного року рекламна служба каналу домовлялася про нові умови, зрозуміло, що вони кожного року підвищували на 10-15% вартість спонсорського контракту, і кожен раз, починаючи з вересня-жовтня починали говорити – ну як, підписали новий контракт? Зазвичай його підписували під кінець року, а то й інколи на початку наступного, але була домовленість. І так само ми ходили ледь не щодня, турбуючись про наше майбутнє. Там були складнощі, але ніби уже знайшли порозуміння, в кінці року сказали, що все добре, підпишуть контракт, ви виходите. Ми вже стояли в сітці, у нас у всіх були канікули перші два тижні року, і з 10 січня. Катаюся я собі на лижах в Карпатах, і дзвонить мені наша жінка, яка вела всі ці справи, сповіщає, що «Оболонь» відмовилася. Передумали, контракту ж не було. Потім я приїхав до столиці, ми розмовляли з керівником каналу – Іриною Лисенко. У нас залишилося дві програми в січні, ми їх зробили, нам заплатили, але далі вже не змогли платити за програму. Я пропонував їм лютий-березнь продовжити програму, тому що дуже важливо, щоб програма не переривалася, з іншого боку не можна знайти швидше спонсора. Але канал не вважав це важливим. Два місяці всього треба було заплатити, якщо порахувати від 2002 до початку 2008 – практично 5 років програма була в ефірі, приносила прибуток каналу, два місяці канал вважав неможливим – ну, це просто не бажання. Потім ми домовилися з ICTV, дзвонила Лисенко, пропонувала переглянути умови, але я вже зробив один крок, тобто уже все, назад піти було неможливо. Шкода, звичайно, банальна причина.

Канал тим часом трохи змінив свій формат, став більш молодіжним. Тому що коли ми починали, тоді в каналу було таке тяжіння – зробити частину свого ефіру чоловічою. Якщо пригадуєте, 2003 року одне коло, друге коло чемпіонату 2002-2003 рр. Новий канал показував домашні ігри «Шахтаря». «Шахтар» тоді вже, напевно, можна було ловити на теренах не тільки донецького регіону, але тоді вони не показували, потім півроку попробували, потім відмовилися з позицій рейтингу… Тому от і вся причина. Якщо на каналі «Україна» це стратегічний продукт для Рината Ахметова і для футбольного Донецька, то тут у нас будь-який футбольний проект в Києві, який виходить з центру завжди оцінюється з позицій суто комерційного інтересу. І все б нормально, просто коли вас ставлять у порівняння із розважальним шоу...

Часто Денисов говорить про те, що вони там високі рейтинги отримують – вони там тільки тому стають в той час, що це важливо для Ахметова та для футбольного Донецька. До речі, вони ж почали виходити 2002 року – вони, ми і «Штрафний удар». «Штрафний удар» - там часто на ICTV змінюються думки в керівництві, його швидше закрили, це властиве каналу стосовно спортивних програм. «Гол» увесь цей час ми робили як продакшн, і це нам дозволяло бути і незалежними, в тому плані, що ми самостійно робили продукт, який продавали каналу. Не було вертикалі, коли можуть дзвонити керівнику каналу. Хоча були дзвінки, але ми витримували паритет – у нас є домовленість, контракт, ми виготовляємо футбольний продукт, тут немає тут написано, що ви в зміст можете втручатися. Це я, може, трохи перебільшую, але це зумовлювало керівника каналу переповідати нам якісь речі, ми сказали – ми зрозуміли цю думку, але в нас є своя думка на цю проблему. Така форма продакшн дозволяла нам залишатися незалежними весь час, поки ми виходили. Це ще одна суспільна проблема – це проблема впливу на керівників каналів, особливо зараз, у кризовий час, коли всі дорожать своїм місцем. Можливо, футбол уже не настільки заполітизований, як колись був. Зараз уже більше перейшов у площину футболу. Свого часу, коли Суркіс був при владі, і Ахметов проривався на футбольний Олімп, тоді цікаво було, такий киплячий казан. Тоді було складніше витримати паритет.

Продолжение следует...