Екстремальний вояж до філіалу Тюрми народів. Мандрівка до Білорусі з UA-Футбол

"Тюрмою народів" колись називали Російську імперію, а згодом і СССР. Після розпаду імперії з часом це прізвисько приліпилося до держави, яка нині приперлася в Україну з війною. Волею жереба нам у відборі до Євро-2016 випало зустрітися з державою, яка, будучи впродовж останніх 23-х років незалежною, не відходить від сталінсько-путінських принципів державного устрою понині. Не відходить настільки, що один з друзів у мить, коли фанатський автобус повертався з Білорусі до України і ретельно впродовж тривалого часу оминав величезні ями на тому, що звалося дорогою поруч з містечком Великі мости на Львівщині, видав геніальну фразу: "Краще ями на волі, ніж автобани у тюрмі".

Відразу зазначу, що нинішня "Мандрівка з UA-Футбол" відрізнятиметься від усіх тих, які з'являлися на наших сторінках раніше. Кардинально. Тут майже не буде вражень від зовнішнього вигляду міст і яскравих ілюстрацій, які вище сказане підтверджують. Не буде, бо замилуватися архітектурою білоруської столиці нам банально не дали. Як би ретельно організатори виїзду не враховували усі нюанси. Можу по-доброму позаздрити колезі Костянтинові Довганю. Добираючись на матч легківкою, їхня компанія бодай на Гомель подивилася.

У цьому ж матеріалі зображаємо ту Білорусь, яку побачили ті, хто добирався на матч збірних до Борисова, організованими фанатськими групами. Власне, читач може зануритися в ту країну, яку ми втратили, так і не встигнувши повноцінно її здобути, скинувши взимку нахабного тирана, який хотів зліпити з України поліцейську державу. Державу, в якій люди безправні, а їхня тимчасова свобода залежить від доброї волі псів режиму в погонах і без них.

Але перед тим, як заглибити усіх бажаючих в білоруські реалії, хочемо висловити подяку за сприяння при підготовці цього матеріалу Федерації футболу України. Вирішивши, що другому за рейтингом футбольному інтернет-ресурсові в нашій державі немає місця серед десятків журналістів, які відправилися у прес-тур за кошт ФФУ, відповідальні особи зробили нам послугу. Не змігши відвідати офіційних заходів перед матчем, відчував на собі усі переваги й труднощі, які переживають фанати під час закордонних виїздів.

До Білорусі мені пощастило вирушити в компанії львівських вболівальників, на орендованому ними для цієї поїздки мікроавтобусі "Івеко". Дорога в обидва боки нам коштувала 500 гривень. Шістнадцятеро фанатів, у числі яких був й я, вирушали в подорож зі Львова, ще п'ятеро підсідали у Великих мостах. Їхати довго, тому кожен набирає з собою канапок й розмаїтих - міцних і не дуже - напоїв. Настрій у компанії бойовий, а отже рідина "випарувалася" дуже швидко, тому кількісне підкріплення у Великих мостах виявилося не лише доречним, а й актуальним.

Іншими словами, п'ять годин подорожі українською територією пролетіли на одному диханні. А ось - митниця. Українські прикордонники пропускають наш автобус майже одразу, без зайвих запитань, бажають щасливої дороги. На білоруську митницю в'їжджаємо позад двох автобусів. Симпатична прикордонниця, збираючи паспорти, жартує, мовляв, сповіщення в інтернеті, що українських вболівальників на кордоні масово завертають назад - то байки. Втім, ми ще напередодні домовилися, що істиної мети візиту афішувати не будемо. Скажемо, що подорожуємо й вирішили заїхати до друзів, щоб подивитися на Мінськ. А буде час і квитки - з'їздимо й на футбол.

Зрештою, особливо нас ніхто про мету візиту й не розпитував. Паспорти з проштампованими з дозволом про виїзд імміграційними картками повернули доволі швидко, через годину з невеликим. Здавалося, тепер дорога на Білорусь відкрита. Оскільки їхали ми спершу до Мінська, то кожен почав ділитися туристичними забаганками. Сходимося на думці, що найперше треба глянути на Національну бібліотеку Білорусі, унікальну в своєму роді конструкцію. Хтось мав бажання сфотографуватися поруч з пам'ятником Лєніну, ззовні роздивитися на хокейну "Мінськ-арену". Безперечно, входила у плани й прогулянка центральною площею міста, хоча ті, хто її вже бачив, розповідали, що нічого особливого в ній немає - звичайна, типова для совкових столиць широченна вулиця.

Але час ішов, з автобуса прикордонники виходити не дозволяли і з часом наші думки вже були пов'язані виключно з тим, щоб випростуватися на повен зріст та справити фізіологічні потреби. Вийти з дверей автобуса українцям дозволили години через три загадкового простою. Роботою прикордонники були явно не переобтяжені. Нових автівок не було, а отже вони неспішно обходили територію, поверталися назад до приміщень. На наш автобус уваги не звертали впродовж шести годин. Під загрозою вже була не лише прогулянка Мінськом, а й запланований на другу дня товариський матч проти білоруських фанатів. Ми почали обговорювати варіант з прямим маршрутом на Борисов.

Про нас згадали, як на вулиці вже світало. Близько сьомої ранку прикордонники почали огляд особистих речей. Ми вишикувалися в два ряди й поки очікували своєї черги, звернули увагу на інформаційний стенд. На ньому увагу привернула синя брошурка з назвою "Памятка беженцу". Поки дует прикордонників зосередився на огляді речей, "література" осіла у наших руках. З неї дізнаємося визначення людей, які можуть називатися біженцями, про те, що люди, які отримують такий статус, можуть розраховувати на одноразову допомогу в розмірі $15 і що проживання на території республіки Білорусь без реєстрації карається адміністративною чи навіть кримінальною відповідальністю. Оскільки брошура двомовна, робимо висновок, що в цьому соціалістичному раю очікують біженців не лише з країн колишнього СССР.

Між тим, двоє прикордонників поставилися до огляду сумок українських уболівальників по-різному. Один вимагав лише розкрити застіжку й обмежувався візуальним контролем, а інший обмацував пальцями усі речі, включаючи шкарпетки й білизну. На щастя, потрапив "під юрисдикцію" того першого.

Отже, не минуло й шести з половиною годин - й ми знову в дорозі. Опинившись на білоруській території, попереду автобуса помічаємо міліцейську машину з мигалками. З таким супроводом проїхали вздовж усього шляху до Мінська. Лише автівки змінювали одна одну при перетині кордонів між областями. Зупиняємося на стоянці ми - паркуються й міліціянти. Під час одного з таких паркувань невільно продовжуємо своє перебування в дорозі ще на зайвих півгодини. Лейтенант у кашкеті, зосередивши всю увагу на запитаннях від українських гостей, не помітив, як захлопнув двері машини з ключами на сидінні. Довелося нашому поводиреві на попутці повертатися на КПП до рідного Дзерджинська. Іншого способу відімкнути двері автівки не було.

Після чергової пригоди домовляємося до Мінська з власної волі більше не зупинятися. Милуємося з вікон краєвидами місцевих лісів, височенними березами, які не дивлячись на свій зріст зберегли стрункість. У невеличких, окутаних осокою річках бачимо білих лебедів. На узбіччях доріг - вражаюча чистота. Самі автошляхи ідеальної якості - ні ямки, ні горбинки. Але ось парадокс: машин на дорогах надзвичайно мало. В основному розминаємося з фурами, вантажівками і спецтранспортом. Легківок надто мало. Здивувало також те, що широченний джип, за кермом якого вочевидь був якийсь чиновник, не ризикнув обганяти міліцейську машину й тривалий час їхав поруч з нашим автобусом.

Та ось нарешті він - Мінськ. На годиннику вже друга, а отже на матч фанатів точно спізнюємося. Зрештою, не сумніваємося: білоруські друзі зрозуміють усе. Дуже радіємо, коли з вікна помічаємо омріяну споруду Національної бібліотеки. "Бодай так, але побачили", - жартуємо. Також привернув увагу потужний центр підготовки спортсменів з сучасного п'ятиборства. На великій території бачимо зокрема штучну водойму і кінний стадіон. З такими умовами для підготовки три нагороди білорусів на останньому чемпіонаті світу з цього виду спорту дивиною не виглядають.

Та ось перед колонами з надписом "Національний ботанічний сад" нарешті звертаємо вправо. Тут - ще один центр спортивної підготовки зі стандартних розмірів футбольним полем зі штучним покриттям, майданчик для гри у пляжний футбол, тенісні корти і величезні споруди, у яких начебто є гімнастичні зали, волейбольний і баскетбольний майданчики.

Перед в'їздом нас зустрічає десяток "омонівців". Інші охороняють територію чи очікують свого часу в двох автобусах. "У вас в странє вайна, а ви - ультрас, - зустрічає нас з вдаваною дружелюбною посмішкою командир цих "орлів". - У нас страна гасціпріімная, но ми любім дісціпліну. Камєр пустих пално, паетому прі малєйшем нарушенії пріменім фізічєскую сілу. А дальше - каму как павєзьот: ат адной суткі до нєскалька лєт. У нас крімінальний кодекс гібкій".

Ми й не сумнівалися. Дякувати білоруським ультрас, що ті, хто грав у футбол, оминули нову процедуру обшуку особистих речей. Тих же, хто прийшов на стадіон вболівати, очікував детальний «шпон». Вболівальник з Івано-Франківська розповів, як "омонівець" відреагував на наліпку на рюкзаку з надписом "Ми бандерівці". "Абліл би тєбя бєнзіном с ног до голови, а патом би паджог", - слова, гідні правоохоронця, але пам'ятаючи про "подвиги" братів за розумом з українського "Беркуту", не сумніваємося, що то не просто жарт.

Про сам матч фанатів довго говорити не варто. Тим паче, що дуже яскраво ілюструє усі ці події відеоролик від Тараса Чучмана.

Зморена дорогою українська команда з львів'янами, харків'янами, франківцями й тернопільським киянином у складі зійшлася на думці, що наш м'яч у ворота господарів був переможним, а суперники забили вісім голів престижу. У білорусів справді сильна команда, у якій виділяється воротар Філ, якого визнавали найкращим голкіпером двох останніх "Єврофанів" у Львові й хавбек "Маттеус". Перший відбив усе, що ми створили, крім дарованого самими суперниками пенальті, а другий був на полі всюдисущим.

Безперечно, після матчу був "третій тайм". Білоруські фанати обрали місцем для нього ресторан "Васількі". Сказали, що він не надто дорогий і кухня там смачна. Стосовно другого сумнівів немає. Може, то футболом апетит так нагнався, але солянку й драники (деруни) з м'ясом під литовське нефільтроване пиво були спожиті з особливим смаком. А ось ціни... Усе це задоволення в переводі на гривні обійшлося мені у приблизно 230 гривень. Погодьтеся, таких цін не зустрінеш навіть в аналогічних закладах у центрі Києва. Зрештою, то не закид мінським друзям. За ту добу перебування на теренах Білорусі зрозуміли, що ціни там справді "кусаються". Натуральна кава на автозаправках коштує 22-25 гривень, літрова "Кока-кола" - не менше 20-ти, 200-грамова плящина горілки "Бульбаш" - від 50-ти гривень, керамічна магнітка з надписом "Мінськ" - 40 тисяч рублів, тобто, понад 50 гривень.

Ціни приблизно віденські. Ось лишень рівень життя білорусів з австрійським порівняти складно. Видно то й із зовнішнього вигляду людей, і судячи з того, що у тих же "Васільках" крім нас відвідувачів не було.

Але на вулиці сутеніло, а отже настав час думати про дорогу на Борисов. Наш автобус туди поїхав відразу, щоб відбути регламентованих дев'ять годин простою і вирушити назад до Львова відразу після матчу збірних. Білоруські друзі вишукували варіант з орендою іншого буса, але коли цей варіант відпав, вирішили добиратися на "собаках", тобто, на електричці. Старі львівські фанати раділи, бо хоч у своїй багатій біографії виїздів їздили «на собаках» часто, але було то давно. "Ностальгія розбирає, наче в юні роки повертаємося", - жартують.

Від залізничного вокзалу нас відділяли чотири станції метро. Сівши до вагону, підігрітий спілкуванням фанатський народ почав перегукуватися "Слава Україні - Героям слава" й співати народних пісень, разом з білоруськими друзями виконали "Воинов света". Коли ж пролунали "Хлопці з Бандерштадту" і "Хто не скаче, той москаль", сивочолий дядько, котрий сидів за спиною, процідив: "Бендеравци". Дехто з наших земляків вирішив подискутувати. Відповідь шокувала: "У нас есть свой бацька, у вас – свій, зачєм ви сюда лєзєтє? Зачєм мєшаєтє людям атдихать послє работи?" Аргументи, мовляв, ваші вболівальники приїжджають до нас, ведуть себе так само і всі до них ставляться привітно, не діяли. "Ідітє работайтє", - каже дядько. "Так я ж працюю. Інакше за що б я до вас приїхав?" "На стройку іді, сварщіком", - не втихомирювався старий.

Разом з тим, можна було помітити, що дехто з пасажирів метро, чуючи всі ці пісні, сприймав їх, намагаючись приховати емоції, з усмішкою. По-доброму здивував й дідусь, котрий підійшов до нас перед універсамом "Магілёўскі". "Ребята, вы из Украины? Я только что оттуда. Гостил в Одессе. Вы молодцы. Хочу угостить вас пивом. Очень вкусное, наше", - і просовує літрову пляшку "Жигулівського". Скромно пояснюємо дідусеві, що якраз купуємо пиво і прислухаємося до його поради. "Це залиште собі, сьогодні ввечері футбол подивитеся", - кажемо. Але дідусь наполягав: "Куплю себе еще".

Але поки ми юрбилися, очікуючи тих, хто ще не затарився в універсамі, помітили, як навколо "випадково" почали підходити люди, котрі навіть не приховували, що прислухаються до того, про що йде мова. Їх четверо, чоловіки середніх років. По інший бік вулиці помічаємо кілька груп міліціянтів. А разом з тим й згадуємо, що, заходячи в магазин, дивувалися, чому люди спілкуються між собою пошепки й майже не усміхаються.

Власне, коли людина з рацією підійшла до нас на шляху до перону, де мала зупинитися електричка, ніхто не здивувався. Чоловік сказав нам, що для українських вболівальників виділено два останніх вагони і щоб ми займали виключно їх. Нам сказали, на якому саме місці варто очікувати потяга і навіть не поцікавилися, що квитків у жодного з півсотні вболівальників немає.

Начхати на це було й трьом міліціянтам, які увійшли до нашого вагону, щоб супроводжувати впродовж усього півторагодинного шляху. Помітивши, що фанати починають чіпляти на вікнах українські стяги, правоохоронці трохи стрепенулися, почали переговорюватися з кимось по раціях. А потім це грізне тріо вишикувалося трикутником. Ноги на ширині плеч, руки схрещені, наче у футболістів. які вишикувалися в стінку перед пробиттям штрафного удару, старший за званням - попереду, двоє сержантів, зберігаючи семетрію, розташувались по обидва боки плечей. "Прєдупрєждаєм: нарушеніє правопорядка будет прісєкаться мгновенно. Поєзд будєт астановлен і віновниє понєсут наказаніє. Распівать спіртниє напіткі нєльзя. В вагонє запрєщаєтся пригать, нєльзя нічєво клєіть. Єслі увідім наклєйкі, нікто на футбол нє попадьот".

Та де ви бачили фанатів, які б їхали мовчки? Звісно, трохи спілкувалися. Фанати мінського "Динамо" розповіли, як під час попереднього матчу збірної Білорусі запитали капітана команди Калачова, чому команда й він особисто не підходять до фанатської трибуни. На що почули відповідь: "Завалі є...ло".

А потім усі вболівальники здійнялися на ноги і виконали гімн України. Міліціянти, опустивши голови, вийшли до тамбурів. Білоруські друзі співали славень разом з нами. Трохи згодом вони здивували знанням пісні Ореста Лютого "Ідьот кацап по городу". Пісні лилися рікою. "Розпрягайте, хлопці, коней", "Ой, хмариться, туманиться", "Там, під Львівським замком" (улюблена пісня головного редактора – ред.), "Ніч яка місячна", "Два кольори", "Ой, у лісі, на полянці" - спектр наспівів коливався від розважально-жартівливих до повстанських. Правоохоронці наче й мусили якось реагувати, тому за відсутності того самого старшого один з них знову закликати, щоб його слухали: "Пєть можно. Но нє пригайтє і нє дєрітєсь". Ці слова зустрічаємо овацією і скандуванням "Спокойной ночи".

Та нарешті Борисов. На пероні нас зустрічає десяток місцевих правоохоронців, котрі закликають вишикуватися в колону і трохи зачекати, поки відійдуть білоруські вболівальники. На контакт міліціянти йдуть, а ми награно засипаємо їх компліментами: "Ось нам би таких міліціонерів". "Невже ви й хабарів не берете?", - лунає запитання. Звичайно, ні. Більше того, один з правоохоронців починає жалітися на українських колег. Мовляв, між ними, міліціонерами, існує негласне правило - не чіпати в інших країнах "своїх". "Прієзжаєм в Россію, показиваєм корочку і отпускают. А ваші обнаглєлі до такой сцєпєні, что бєрут с нас взяткі на равнє со всємі. На ніх нікакіє правіла нє вліяют".

Вже й не знаємо, чи то пишатися нашими правоохоронцями, чи ще більше їх засуджувати. Та на підході до "Борисов-Арени" звичайні працівники "міліцыі" передають українських фанатів у руки "омонівцям". Про себе радію, що за мить до того вперше повідомив, що журналіст і, показавши посвідчення, випросився, щоб вийти з колони і піти в сектор преси. А хлопцям було невесело. Декому дебелі бугаї в чорній омонівській формі підставляли до тіла пістолети, спілкувалися грубо, а потім влаштували "детальний шмон". Обшукували українських фанатів дуже довго. Вже спостерігаючи з ложі преси, помітив, що український стяг з вишиванкою по боках і надписом "Нікополь", який висів у нашому вагоні, з'явився на секторі близько 20-ї хвилини.

Пізніше хлопці підтвердять: саме тоді їх запустили. Не всіх. Одного з львів'ян, з котрим їхали в одному автобусі, затримали на вході. Чоловіка арештували й усі спроби після матчу його звільнити були марними. Двоє наших хлопців, зайшовши з цією метою до райвідділка, побачили розстелені на столі "вєщдоки". Питання про звільнення мало розглядатися вранці, на суді. Зателефонувавши білоруським друзям і отримавши запевнення, що українського побратима вони не покинуть, вирішили їхати додому. А вже по дорозі дізналися від мінчан про "виписані" для львів'янина п'ять діб арешту.

Найцікавіше те, що в ложу преси на "Борисов-Арену" журналіста UA-Футбол запустили без найменших перевірок. І то за умови, що за спиною був величезний наплічник, у якому вмістилися ноутбук, фотокамера, переодяг на п'ять днів роз'їздів й мокра футбольна форма з брудними бутсами. Відверте недопрацювання. Особливо на фоні обуреної фізіономії, яка перелякано вибігла у порожню засклену кабінку віп-ложі над місцями для преси і, дивлячись на сектор фанатів збірної Білорусі, які співають хіта про російського царя, щось емоційно передавала у рацію.

До слова, "Борисов-Арена" для цієї країни - щось таке ж контрастно-вражаюче, як дороги чи інші спортивні об'єкти. Побудований у парковій зоні, між височенними соснами стадіон вражає вже самою зовнішньою формою у вигляді літаючої тарілки. У середині арена вражає комфортністю для перегляду футбольних матчів з будь-яких точок. Зокрема - з ложі преси, де ідеально, не як на деяких наших євроаренах, розраховані розміри між сидінням і столом, висота між рядами і ширина проходів. Прес-центр - просторий, з великим залом для прес-конференцій і чималою кількістю робочих місць. За площею борисівський прес-центр з тих аналогів, які доводилося бачити, поступається лише своєму співбратові на варшавському стадіоні "Народови".

...Розмовляючи з майором борисівського райвідділку міліції, наші хлопці ніби між іншим згадали про шість з половиною годин простою на митниці. "Я знаю. Решался вопрос - пускать вас ілі нєт", - звучить відповідь. Білоруські міліціянти зробили усе, щоб обмежити час перебування українських гостей до мінімуму. З чим це пов'язано - сказати складно. Найправдоподібнішою виглядає версія, згідно якої надмірна увага до наших персон зумовлена проведенням у день матчу відбору до Євро-2016 в Мінську саміту за участю керівників країн СНГ.

Втім, білоруські фанати запевняють, що великою кліткою їхня країна є постійно, незалежно від того, що в ній проводиться. Вже потім, доїжджаючи по ямах до Великих мостів, наш вболівальник з прізвиськом Солдат, спілкуючись з мінським другом, пожартував: "Тому не кажіть, що все у вас так погано". Втім, кожен з нас розумів, що жоден комфорт волі не замінить. Чимало з тих, хто побував у Білорусі вперше, запевнювали, що з власної волі туди більше не поїдуть. Не поїдуть до країни Бацьки. Але не до людей, які там живуть і які подарували нам ту саму братську розтяжку. Вона приїхала в Україну саме на нашому автобусі. До слова, білоруську й українську митниці ми по дорозі назад оминули за якихось півгодини...

P.S. У суботу стало відомо, що нашого товариша, заарештованого білоруською владою, завдяки втручанню українських дипломатів було звільнено й матч, у якому в неділю в місті Лева зіграють Україна та Македонія, він подивиться як вільна людина у вільній країні.

фото - автора