Байки від Вербицького. Топ-5 найатмосферніших матчів

Євро-2016 завершився. Сім поєдинків турніру вдалося відвідати вживу і враження від них залишилися незабутні. Вразила якість гри, але найперше – атмосфера на трибунах. Своєрідне протиставлення культур вболівання, які робили загальну палітру двобою яскравішою. Втім, коли спробував створити власний рейтинг переглянених вживу найатмосферніших поєдинків, то зловив себе на думці, що з одинадцяти перегляднених на двох останніх континентальних першостях поєдинків до топ-п’ятірки заслуговує потрапити лише один.

Перед тим, як заглибитися у власне спогади, мушу пояснити, що під тією самою атмосферністю розумію. З моєї точки зору, атмосферними є ті поєдинки, у яких команди дихають з трибунами в унісон, у яких публіка впливає на розвиток подій гри, а складні погодні умови доповнюють неймовірний антураж.

Тож, п’ятірка поєдинків у хронологічному порядку.

1 грудня 1994-го. Дев’ятий тур чемпіонату України-1994/1995. Перегравання

«Нива» (Тернопіль) – «Шахтар» (Донецьк) – 2:0

Голи: Лобас 23, Ніколайчук 82

«Нива»: Нікітенко, Сушко, С. Сухарєв, Василитчук, Біскуп, Ніколайчук, Рудницький, Прохоренков (І. Король 85), І. Яворський, М. Дем’янчук (Беззубко 88), Лобас (к)

Тренер – Ігор Яворський

«Шахтар»: Шутков, С. Онопко, Смигунов, Бабій, Зубов (С. Попов 46), О-др Коваль, Орбу, Ателькін, І. Петров (к), Кривенцов, Олег Матвєєв (Воскобойник 15)

Тренер – Валерій Яремченко

Судді: Мельничук – Туховський, Анатолій Олійник (усі – Сімферополь)

Попередження: С. Сухарєв 21, Сушко 30, І. Яворський 39 – С. Онопко 10, Орбу 37, Ателькін 40, Бабій 60, Кривенцов 72

На 10-й хвилині попереджено, на 42-й хвилині вилучено (друге попередження) С. Онопка

Тернопіль. Міський стадіон. 10 000 глядачів

Вони ледь присіли на вже зтрухлявілі лавки «Тернопільського міського» на трибуні за ворітьми з боку вулиці Бандери, як почали діставати найпотаємніше. Але те, що так ретельно приховувалося за поясом від міліціянтів, зрадливо випало і, вдарившись з висоти до рапатої бетонної поверхні, розлетілося на друзки. Плящини «Столічної» як не було. Вхопившись з відчаю і розуміння, що то не розбите шкло, а уламки задоволення від футбольного матчу, за голову, чоловік тремтячими руками підняв уламок зі вцілілим дном і рештками невитіклої рідини у ньому. Старанно оберігаючи губи від порізів, неборака влив гіркі сльози оковитої в горло. Попереду було 90 хвилин поєдинку, який його, в принципі, не цікавив і який довелося просидіти мовчки.

Матч той неборака дивився відособлено. Не вражали навіть м’ячі, забиті ще в першій половині першого тайму двома Віталіями – Хромеєм і Рудницьким. Поряд кволо, але все ж методично виконували обов’язкову програму з зарядів двоє фанатів «Шахтаря». Теж не дуже тверезі, вони вели себе стримано й миролюбно, з місцевою публікою не заїдаючись. Навпаки, для тернополян фанатський рух тоді ще був чимось диким, тому речетативи на кшталт «Вітя Грачов – наша звєзда» вони сприймали з цікавістю.

«Нива» виграла зустріч 2:1, але пізніше її результат було анульовано, бо арбітр Валерій Авдиш не зарахував у другому таймі начебто чистого взяття воріт тернополян. «Гірники», опираючись на не дуже якісний відеозапис, подали протест, який ФФУ цілком могла відхилити. Однак на принцип пішов президент «Ниви» Володимир Коваль, який сам наполіг на переграванні. Так його зачепило те донецьке скиглення. Не дивно, адже «Нива» того теплого осіннього вечора була сильнішою на голову і виграла б, мабуть, навіть з тим суперечливим взяттям.

Перегравання відбулося в перший день зими, коли в «Ниви» був інший тренер – Валерія Душкова замінив на правах граючого наставника Ігор Яворський. То було вже інше налаштування, з іншими емоціями на трибунах. Вкрите снігом поле, морозна погода аншлагові не сприяли, але ті десять тисяч глядачів влаштували «Ниві» настільки гучну підтримку, що «Шахтар» не виграв би, навіть якби дуже сильно захотів. То були зовсім не дрімотні емоції вересневого поєдинку. Трибуни тисли на суперника, гнали вперед свою команду, а самі тернопільські футболісти були додатково мотивовані підвищеними преміальними. «Шахтар» виглядав приреченим і розчавленим. Коли Матвій Николайчук на 82-й хвилині забив майстерним ударом здалеку Дмитрові Шуткову вдруге, на трибунах творилося якесь божевілля.

21 жовтня 2003-го. Ліга чемпіонів-2003/2004. Груповий турнір. Третій тур

«Динамо» (Київ, Україна) – «Арсенал» (Лондон, Англія) – 2:1

Голи: Шацьких 27, Белькевич 64 – Анрі 80

«Динамо»: Шовковський, С. Федоров, Дмитрулін (Сабліч 33), Белькевич (к), Пеєв, Шацьких, Ґіоане (Хацкевич 79), О. Гусєв (Діоґо Рінкон 65), Несмачний, Ґавранчіч, Леко
Тренер – Олексій Михайличенко

«Арсенал»: Леманн, Ешлі Коул, Пірес, Вільтор, Лорен, Анрі, Парлор (к) (Люнґберґ 74), Еду (Вієйра 61), Жілберто Сільва (Н. Кану 74), Сол Кемпбелл, Коло Туре

Тренер – Арсен Венґер

Судді: Плауц – Беройтер, Армін Едер (усі – Австрія)
Київ. НСК «Олімпійський». 82 000 глядачів

У роки найбільшого в період незалежності динамівського злету був ще надто молодий і жив у рідному Тернополі, а тому поєдинки «Динамо» Валерія Лобановського у 1997-1999 роках мав за щастя дивитися лише по телевізору. Щиро хвилювався, переживав усі успіхи й невдачі серцем, але на трибунах «Олімпійського» в той час так і не був.

Нагоду відчути справжню лігочемпіонську атмосферу отримав у першу після переїзду до столиці осінь. За іронією долі, то був, мабуть, останній понині справді достойний виступ «Динамо» в головному клубному турнірі Старого світу. За місяць до матчу проти лондонців, який виділив окремо, «біло-сині» зламали опір сьомінського «Локомотива» завдяки двом голам Діоґо Рінкона на заключних хвилинах. Той матч запам’ятався звірствами тварюк з «Беркута», які побили мого друга-журналіста, котрий мав необережність трапитися на їхньому шляху. А ще – людським морем, яке в переможному екстазі плило від «Олімпійського» до Хрещатика. Розходитися попри пізню ніч тоді не поспішав ніхто.

Коли Максим Шацьких та Валентин Белькевич забивали голи Єнсові Леманну, здавалося, що головна футбольна арена України вибухне від емоцій. Не знаю, чи хтось у такі миті пробував робити сейсмічні заміри, але відчуття, що бетонні стіни ходять ходуром, не покидало. Стадіон ревів і майстерніші з футбольної точки зору «канонніри» відверто під цим тиском знітилися. Тьєррі Анрі один гол відіграв, але більше «Арсеналові» з чотирма чемпіонами світу в складі не дали зробити найперше трибуни.

16 вересня 2010-го. Ліги Європи-2010/2011. Груповий турнір. Перший тур

«Карпати» (Львів, Україна) - «Боруссія» (Дортмунд, Німеччина) – 3:4

Голи: Голодюк 44, Кополовець 52, Кожанов 78 – Нурі Шахін 12, з пенальті, Ґьотце 27, Барріос 87, Ґьотце 90+2

«Карпати»: Тлумак (к), І. Мілошевіч, Тубіч, Ґодвін, Кожанов (Чечер 90+2), Зеньов, Петрівський, Худоб’як, Голодюк, Батіста (Кополовець 13), Авелар

Тренер – Олег Кононов

«Боруссія»: Вайденфеллер (к), Н. Суботіч, Нурі Шахін, Гуммельс, Барріос, Ґросскройц (Р. Левандовскі 64), Бендер (Антоніо да Сілва 80), Каґава (Блащіковскі 64), Овомоєла, Шмельцер, Ґьотце

Тренер – Юрґен Клопп

Судді: Чіркетта – М. Наварро, Габеггер – Б’єрі, Генні (усі – Швейцарія)

Львів. Стадіон «Україна». 28 045 глядачів

До Львова вперше приїздив справжній континентальний ґранд, а тому атмосфера навколо поєдинку царювала неймовірна. Місто Лева дихало цим матчем, але ще не відало, який триллер подарують команди на полі «України». Більше того, у ту мить, коли Маріо Ґьотце забив «Карпатам» вдруге, у мене навіть виникла емоційна перепалка з трьома дядьками, які сиділи по сусідству. Через те, що ті почали, не перебираючи слів, ображати футболістів львівського клубу, мовляв, селяни, як ви можете так грати? Довелося запитати надто вразливих панів, коли в останнє вони відвідували «Україну» до того і на кого справді – «Карпати» чи «Боруссію» - прийшли цього вечора. Ледве до бійки не дійшло.

Коли ж на початку другої половини Михайло Кополовець зрівняв рахунок, на емоціях запитав у сусідів: «Зрозуміли, фоми невіруючі?» «Що ти в мене хочеш? Та я що «Карпатам» ворог? Я не хочу, щоб вони вигравали?» - виправдовувався дядько. Після того ж, як Денис Кожанов забив Романові Вайденфеллеру втретє, ми вже обіймалися, забувши про недавні образи.

На трибунах творилося якесь свавілля. У доброму розумінні. То були емоції, яких ліпше, ніж оборонець гостей Матс Гуммельс не описав ніхто. Трохи згодом в інтерв’ю німецькій пресі майбутній чемпіон світу на питання про вболівальників відповість: «В Німеччині не існує стадіону, на якому я неохоче граю через специфіку тамтешньої глядацької підтримки. Однак гостьовий матч із «Карпатами» був справжнім пеклом. Може, з боку це виглядало трохи інакше, але я говорю про відчуття, коли перебуваєш на полі. З моменту, коли «Карпати» скоротили рахунок до 1:2, почалося дійсно пекло – аж до рахунку 4:3 на нашу користь. Таке я відчував рідко».

Шкода, що «Карпати» тоді не втримали бодай нічиєї. То з часом учасники того матчу, зокрема Худоб’як, Кополовець, Ґодвін в інтерв’ю UA-Футболові визнавали, що забивши втретє, їм вартувало зіграти прагматичніше. Натомість карпатівці понеслися забивати ще. За це й поплатилися.

Втім, місто під враженням від побаченого одначе гуділо до ранку. Зізнаюся, тоді вперше і досі єдиний раз у житті прогуляв свого потяга, котрий мав відправлятися о четвертій ночі. Тоді виглядало, що в особі «Карпат» Україна отримує справді самобутній колектив на роки і ця поразка – то лише початок великих звершень…

19 листопада 2013-го. Матч-відповідь відбірного раунду плей-офф чемпіонату світу-2014

Національна збірна Франції – національна збірна України – 3:0

Голи: Сахо 22, Бензема 34, Сахо 73

Франція: Льоріс (к) – Дебюши (Санья 77), Варан, Сахо, Евра – Поґба, Матюйді – Вальбуена, Кабай, Рібері – Бензема (Жиру 83)

Тренер – Дідьє Дешам

Україна: П’ятов – В. Мандзюк, Хачеріді, Ракицький, В. Шевчук – Ротань (к), Едмар – Ярмоленко, Безус (О. Гусєв 63), Коноплянка – Р. Зозуля (Є. Селезньов 76)

Тренер – Михайло Фоменко

Судді: Скоміна – Жуніч, Уль (усі – Словенія)

Попередження: Сахо 44, Евра 67, Дебюши 68 - Ротань 7, В. Мандзюк 89

На 44-й хвилині попереджено, а на 47-й хвилині вилучено Хачерді

Сен-Дені. «Стад де Франс». 77 098 глядачів

З цим матчем у нас було пов’язано чимало сподівань. Після сенсаційної перемоги 2:0 на київському «Олімпійському» ми відчували себе фаворитами двобою з самими французами. Не лякала навіть відсутність через дискваліфікацію двох провідних оборонців – Федецького і Кучера. Здалося, навіть гравці нашої збірної мали якесь переконання, що на «Стад де Франс» все буде гаразд.

Однак ця впевненість вивітрилася якось миттєво, щойно команди вийшли на поле в Сен-Дені, а надто після того, як 80 тисяч глядачів виконали «Марсельєзу». Злагоджений спів вражав громовицею, деморалізовував. Виглядало, що наша команда програла ще до стартового свистка Даміра Скоміни. Щойно він пролунав, як почався зворотній відлік. Намагався не дивитися на табло, але з жахом усвідомлював: «Лише дві хвилини», «Ще 86…» Коли забив Мамаду Сахо, найперше хотілося, щоб до перерви більше не пропустити. Про гол у ворота Льоріса тоді навіть не мріялося. Однак на 34-й хвилині Бензема забив удруге. Тоді стало зрозумілим, що поразки не уникнути.

Квола надія на те, що в перерві тренерам вдалося знайти слова, які б вивели нашу команду зі ступору, зникла після того, як друге попередження отримав Хачеріді. Тоді під регулярний акомпонемент «Марсельєзи» став очікувати невідворотнього. Добив нас на 73-й хвилині Сахо…

Після матчу футболісти збірної Франції не приховують емоцій. Вони разом з тренером Дешамом і всім його тренерським штабом натхненно дякують усім чотирьом трибунам «Стад де Франсу», кланяються і вигукують у мікрофон щось експресивне. «Ерік Абідаль!» - проскандував у гучномовець Карім Бензема, вочевидь відзначивши тернистий шлях партнера по збірній до мундіалю. Після закінчення матчу минуло 20 хвилин, а трибуни залишаються заповненими більше, ніж наполовину. Люди розмахують розставленими на кожному сидінні «триколорами». Вінчає дійство виконання «Марсельєзи». Футболісти і тренерський штаб збірної зібралися в середині поля і, обійнявшись, затягли у мікрофон під проводом соліста Дешама «Allons enfants de la Patrie, le jour de gloire est arrivé» - «Гей, діти рідної країни, ходім – настав славетний час»...

16 червня. Чемпіонат Європи-2016. Груповий турнір. Другий тур

Національна збірна України – національна збірна Північної Ірландії – 0:2

Голи: Макоулі 49, Макґінн 90+6

Україна: П’ятов – Артем Федецький, Хачеріді, Ракицький, В. Шевчук (к) – С. Сидорчук (Гармаш 76), Степаненко – Ярмоленко, В. Коваленко (О-др Зінченко 83), Коноплянка – Є. Селезньов (Зозуля 71)

Тренер – Михайло Фоменко

Північна Ірландія: Макґоверн – Аарон Г’юз, Кеткарт, Макаулі, Джонні Еванс – С. Девіс (к) – Дж. Ворд (Макґінн 69), К. Еванс (Макнейр 90+1), Норвуд, С. Даллас – Вашинґтон (Маґенніс 84)

Тренер – Майкл О’Ніл

Судді: Краловець – Слишко, Мокруш – Арделяну, Патак (усі – Чехія)

Попередження: Є. Селезньов 40, Сидорчук 67 – Ворд 63, Даллас 87

Ліон. «Стад де Ліон». 51 043 глядачі

З якогось дива, ми себе у тому поєдинку вважали неймовірними фаворитами. Вважали, що північноірландці не мають ні зірок на кшталт наших, ні чемпіонату зі щедрими олігархами. Не врахували лишень, що ольстерці володіють двома складовими, яких нам не вистачатиме ще довго: футболістам – характеру, вболівальникам – єдності. Одні билися, поки наші великі зірки сподівалися проявити свою неабияку майстерність. Інші невтомно співали, починаючи від центральної ліонської площі Белькур, продовжуючи метро і автобусами і закінчуючи трибунами стадіону. Той спів захоплював і заворожував, особливо з урахуванням, що північноірландські фанати не демонстрували й натяку на агресію.

Власне, то була їхня гра від початку й до кінця. Страшенна злива, яка вперіщила з початком другого тайму, була немов необхідним для цього ольстерського антуражу акомпонементом. Суперники забили і продовжували боротьбу з шаленою пристрастю. У цей час злива підсилилася шквальним вітром і градом. Підтримка трибун для збірної Північної Ірландії була божевільною. Суперники почували себе у власній стихії, але в цю мить під шквал обурення активної частини трибун (українці вели себе пасивно, нагадуючи якщо не мертвих, то мокрих бджіл) і заперечення капітана Саймона Девіса арбітр Павел Краловець гру призупинив. Щоправда, ненадовго, бо стихія через лічені хвилини вщухла.

Коли поєдинок завершувався і Макґінн на контратаці забив нашій збірній вдруге, не було навіть натяку на дощ. Трибуни освітили яскраві сонячні промені, а з-під даху «Стад де Ліону» визирала веселка. Незмінним залишився лише той спів, який після фінального свистка став ще гучнішим.