Селменський: На костюми для збірної України нашили емблеми з написом російською мовою

Він – історична фігура в українському футболі. Хоча сам Степан Степанович Селменський своїй постаті особливого значення не відводить. "Що було, то було; треба рухатися далі", – каже один з організаторів першого в історії матчу футбольної збірної України як незалежної бойової одиниці. Тоді, навесні 1992-го року, Степан Степанович з групою інших ентузіастів і волонтерів велику справу зробили за два тижні. 29-го квітня цій події виповнилося 25 років.

Степан Степанович Селменський люб'язно погодився зустрітися з кореспондентами UA-Футболу і пригадати події сивої давнини. Але історичним екскурсом наша розмова не обмежилася. Селменський, який нині працює спортивним журналістом в обласному центрі Закарпаття, проректором та почесним професором університету, а також є учасником низки спортивно-соціальних проектів, розповів про своє суддівське минуле, про те, чому завчасно повісив свистка на цвях, про брудні справи Грозного в "Говерлі", а також про розвиток сучасного закарпатського футболу.

- Розкажіть, з чого взагалі все розпочалося? Знаємо, що ініціатором проведення матчу були угорці, знаємо, що Закарпаття обрали через територіальну близькість. Які ще секрети розкриєте як безпосередній учасник подій?

- Україна стала незалежною державою і подала документи на прийняття до тимчасових членів асоціацій УЄФА і ФІФА. Але для того, аби УЄФА та ФІФА прийняли рішення, потрібно було зіграти один товариський матч. Цей процес був дуже складний, адже всі матчі на рівні збірних розписувалися на два роки наперед. Дуже важко було знайти спаринг-партнера.

Україна спробувала, але не виходило. Тісно з Федерацією футболу України співпрацював нині покійний Юрій Михайлович Гецко. Він взяв на себе місію домовитися з Федерацією футболу Угорщини, з тренерським штабом збірної. І він з цією місією впорався блискуче. За досить короткий проміжок часу.

Фото - obolok.com.ua

Нам дуже допоміг Золтан Модьор – один з працівників Федерації футболу Угорщини. Він дуже лояльно відносився до Закарпаття. Модьор не був головою угорської Федерації. Головою був Лоцко Мігаль. В той час свою роботу в Федерації футболу Угорщини розпочинав Шандор Варга – в подальшому відомий футбольний агент. Хоч і невеликий, але свій вклад вніс і він.

Угорці погодилися, але з одним проханням. У них було обмаль часу. На всі ці запитання угорці мали лише три дні. Матч не повинен був заважати чемпіонатові Угорщини, а також тим гравцям, які грали за межами угорської першості. До речі, вони в тому матчі задіяли близько п'яти легіонерів, хоча пізніше з тієї збірної багато футболістів грали за кордоном. Прохання було провести матч на Закарпатті. Угорцям для перельоту сюди потрібно було всього 40 хвилин часу.

Це були не найсильніші склади команд. Але якщо Угорщина запросила декількох "легіонерів" (близько п'яти чоловік), то гравці збірної України представляли в основному національну першість.

Республіканська Федерація футболу, в функції якої входили зовсім інші речі, - не організація матчів, - склала свої повноваження. Нова Федерація, яку очолив Віктор Максимович Банников, практично не мала ні плану роботи, ні бюджету. Так, вона була сформована, подала заявку для прийняття у тимчасові члени ФІФА і УЄФА, але вона не могла навіть запрошувати гравців для матчів, компенсувати їхні елементарні витрати. Всі фінансові витрати з проведення цього матчу лягли на бюджет Закарпатської області.

Від Міністра спорту прийшов лист на адресу обласної ради. В короткі терміни був створений оргкомітет. Його очолив Сергій Устич – тодішній заступник голови закарпатської облдержадміністрації. До складу оргкомітету увійшло чимало людей, які тоді працювали при владі і поза владою. Оргкомітет до виконання свого обов'язку підійшов дуже серйозно і плоди його праці швидко стали помітні.

- Тобто, з Києва ви не отримали ні фінансової, ні організаційної допомоги. Все лягло виключно на Закарпаття?

- Тільки на Закарпаття. Київ не взяв у процесі ніякої участі. Але ми з розумінням віднеслися до тієї ситуації. Нам допомагали добровольці – зараз таких активістів називають волонтерами. Люди розуміли відповідальність моменту.

Я і Володимир Онуфер на той час уже обслуговували як арбітри Вищу лігу України. Ми були зв'язною ланкою між Федерацією футболу України та оргкомітетом, який працював на Закарпатті. Щодня мали дуже багато роботи. Ми були присутні майже на кожному засіданні оргкомітету, який міг збиратися навіть двічі на день.

- Забігаючи наперед. Що вам сказали у Києві після завершення процесу? Можливо, похвалили, можливо, стимулювали фінансово?

- Тоді про такі речі ніхто навіть не задумувався. Після гри Банников підійшов, потиснув руку, подякував і побіг на спільну вечерю за участю двох сторін. До речі, наявність цієї вечері дехто з гравців заперечує, але вона таки була. І присутніми на ній були голови Федерацій футболу двох країн.

Втім, не всі гравці збірної України залишилися на вечерю. Іван Гецко, наприклад, відразу вирушив до батьків, дехто поїхав до Львова, до Києва. Але частина футболістів залишилася. Відбулася прес-конференція Лоцко та Банникова. Відвечеряли. А вже потім угорці сіли на літак і відлетіли до Будапешта.

- Нікого не бентежив стан ужгородського стадіону? Невже він був готовий до такої події, до того, аби увійти до історії?

- Якщо відверто, то стадіон "Авангард" не відповідав вимогам УЄФА та ФІФА. Але він був приведений до ладу, доглянутий. Наприкінці 80-х - на початку 90-х років завершили останні штрихи, адже стадіон готували до Малих олімпійських ігор – дитячого змагання. За півтора року він трохи "підсів", але його готували до сезону, адже команда з Ужгорода грала у Першій лізі. Поле було в хорошому стані. Трибуни були, звично для того часу, з лавицями. Стадіон вміщав вісім з половиною тисяч, але на матчі були присутні чотирнадцять тисяч глядачів – мало не вдвічі більше від місткості.

У людей тоді була ейфорія. Україна стала самостійною державою. В той момент усі вірили, що це буде потужна, велика, європейська країна. А зародження національної збірної з футболу лише підсилювало цю ейфорію. Квитки на матч розповсюджувалися по районах, підприємствах, установах. У вільному продажу їх було зовсім небагато. Народ з'їхався на матч з усієї області. Люди вилізали на дерева і дивилися гру звідти, адже всі місця були зайняті. Навіть внизу під трибуною сиділи глядачі.

- А скільки коштував вхід?

- 50 карбованців. На той час це були дуже невеликі гроші, спокійна ціна.

Квиток на матч Україна - Угорщина (1992). Фото з газети Степана Селменського "Спорт Тайм" від 20 квітня 2017-го року

- Чи зверталися до вас з проханнями про організацію ще якихось міжнародних матчів?

- Звісно. Я допомагав у проведенні міжнародного матчу жіночих команд, особисто їздив до Румунії, привозив арбітрів на той матч. Я був задіяний в організації матчу збірних України та Північної Ірландії. Так було заведено, що тоді арбітри мали супровід. І я в Києві супроводжував бригаду арбітрів з Чехії протягом трьох днів. Після того матчу вони, до речі, відвідали й Закарпаття.

В площині арбітражу я також допомагав у проведенні поєдинку Ліги чемпіонів між київським "Динамо" та мюнхенською "Баварією", коли кияни програли 1:4, а свій перший гол на міжнародній арені забив Андрій Шевченко. З метрового офсайду – німці були шоковані (в моменту удару Андрія Дмитро Михайленко перебував в офсайді перед воротами німців на шляху м'яча – примітка автора).

Але розпочалася діяльність, звісно ж, ще у радянські часи. Організовували тоді юнацькі і юніорські міжнародні змагання. На Закарпатті проводили матчі юніорські команди проти однолітків з Югославії, Польщі. Проводилися матчі Кубка радянського союзу, оскільки Закарпаття завжди перебувало у виграші завдяки кліматичним умовам. Наприкінці лютого - на початку березня ми були готові приймати матчі і сюди приїздили серйозні команди – "Динамо" (Київ), "Динамо" (Москва), "Шахтар", ЦСКА, "Кайрат" (Алмати). В Ужгороді відбувалися групові турніру Кубкових змагань Радянського Союзу.

Я на той час обслуговував всесоюзні змагання, тому постійно був задіяний. А Закарпаття в цілому знаходилося на високому футбольному рівні зі своєю сильною школою. За кордон людина офіційно могла виїжджати лише один раз на два роки. Ми ж з командами по чотири рази на рік їздили до сусідніх країн – Румунії, Угорщини, Чехословаччини.

- Повернімося до того історичного матчу. Що під час гри відбувалося на трибунах?

- У мене запитували журналісти з інших видань – чи співав стадіон гімн перед стартом гри? Ні, не співав. Бо на той час ніхто гімну ще не знав. Це одна з причин. Але є й інша. У Закарпаття – натягнуті відносини з регіоном Галичина. Так завжди було, це споконвічна особливість. Закарпатці вважають, що галичани сіють смуту, а тут люблять спокій. Тоді закарпатці вважали, що той гімн завезений із Галичини. Його досить довго не сприймали.

Що стосується самого вболівання… На Закарпатті компактно проживали і й досі проживають окремі національності. В тому числі й угорці. На тому поєдинкові угорців було дуже багато. Особливо багато їх було на східній трибуні. В перемішку можна було побачити українські та угорські прапори. Коли атакувала збірна України, то підтримували її. Коли ж атакували угорці, то підтримували уже їх. Складалося враження, що обидві команди грають вдома. Рідкісний випадок.

Фото - obolok.com.ua

Чому Україна зазнала поразки? Якщо відкинути той факт, що належної підготовки команда не проводила, не було зборів... Основним фактором поразки стала відсутність відчуття ліктя, тобто, відсутність зіграності. Деякі гравці грали пліч-о-пліч в клубах та юнацьких збірних, але не було однієї базової команди. А на чолі збірної був тріумвірат.

В останній момент ніби як головним призначили Віктора Прокопенка. А Пузач та Яремченко допомагали. Але практично вони мали рівні права, Прокопенко був головним лише у протоколі…

- Колективна відповідальність.

- Так. А колективна відповідальність – це що таке? Це один показує пальцем на іншого. Ці нюанси дуже проявлялися в моментах, коли у наші ворота забивалися м'ячі. Перший гол… Пройшла атака угорців, передача на лівий фланг, простріл, удар – і 0:1. В українців не було підстраховки, футболісти не відчували один одного. Другий гол відбувся з атаки правим флангом, пройшла передача, у Нікіфорова поїхала нога, він впав на газон, а підстрахувати його знову ніхто не зумів. Угорець прийняв м'яча в центрі штрафного майданчика і з кількох метрів розстріляв ворота. Третій гольовий момент відбувся після обводки один в один, порушення правил і пенальті. Рахунок став 0:3. За якихось п'ятнадцять хвилин у наші ворота влетіли три м'ячі.

Потім Іван Гецко дуже класно пробив штрафний. Люди раділи, це був перший гол збірної України. Я напівжартома тоді говорив, що у всьому повинна бути закономірність. Адже футбол свій шлях в Україні розпочав із Закарпаття. В 1893-му році тут було створене перше футбольне поле, а в одному з районів Ужгорода – перша футбольна команда, зібрана з гімназистів. Перший матч національна збірна України провела в Ужгороді, і перший гол забив закарпатець.

Ліворуч на фото – школа, у якій навчався ремеслу автор першого голу в історії збірної України Іван Гецко. Іршава, Закарпатська область

- Іван Гецко на той час представляв одеський "Чорноморець"…

- Іван Гецко виріс тут, батьки його – тут, брат його – теж тут (грав, до речі, на рівні Першої ліги за клуб СКА "Одеса"), свій футбольний шлях розпочав тут. В команді "Закарпаття" зовсім молодим провів два сезони. В нього були прекрасні дані і потенціал. Він швидко зростав. Був у "Дніпрі", "Чорноморці", пограв в Ізраїлі і Росії. Одягав футболку збірної Радянського Союзу, а потім вже – України.

До речі, в цьому поєдинкові йому дошкуляла травма. Через неї, очевидно, він і не вийшов в основному складі. Він не хотів взагалі виходити на поле, беріг себе, адже чемпіонат був у розпалі. Але вийшов і провів той м'яч.

- Розкажіть про амуніцію. Ходять чутки, що українцям видали форму міланського Інтера…

- Це була форма італійського клубу. Не ігрова форма, а спортивні костюми. Сірі з голубим відтінком і жовто-чорними вкладками. Часу ушивати щось не було. Клубних прапорів на костюмі не було. Нашили емблеми України, напис на яких був, до речі, російською мовою. Це правда. Іншого виходу не було. Все робилося поспіхом. Федерація не мала ні копійки грошей, існувала лише формально.

- Ви були учасником ще однієї історичної події. Ви працювали боковим арбітром на матчі Кубка України "Поділля" (Хмельницький) - "Буковина". Лютий 1992-го року. Це був перший офіційний матч в історії самостійного українського футболу. Пам'ятаєте його?

- Зауважу, що до 1995-го року в Україні не існувало окремих понять "асистент" і "арбітр". В Європі вже було розділено, а ми отримали звання "арбітра і асистента". Я пройшов на той матч як асистент, хоча до того судив переважно у полі. Але вже на той час існували вимоги – до 45 років. А мені вже йшов 41-й. Комітет арбітрів очолював тоді Костянтин Віхров. Він звернувся, сказав, що ми заслужили. Я був асистентом в 1993-му, 1994-му, 1995-му роках. У 1996-му уже, здається, ні.

- Підозрюємо чому, та все ж запитаємо: чому команди місцем проведення гри обрали Закарпаття? І ще одне: матч відбувся в Ільниці, чи, все ж, у Іршаві? Різні джерела дають різні дані…

- Кліматичні умови відіграли свою роль. Адже ще у радянські часи наприкінці лютого - на початку березня кубкові змагання проводилися саме на Закарпатті. Тут у цей період поля уже придатні для футболу. Так було завжди – за рідкими винятками. Цей поєдинок, - я його вже трошки краще пригадав, - відбувся тут завдяки сприятливим погоднім умовам.

- І все таки, Іршава чи Ільниця?

- Іршава. Деякі джерела плутають. Хмельницьке "Поділля" тренувалося в Ільниці. А офіційний поєдинок відбувся у Іршаві.

- Ви відчуваєте себе творцем історії українського футболу?

- Не задумуюсь про це, якщо чесно. Була перша гра, ми її провели. Ми не думали про лаври. Час пройшов. Про це ніхто не згадував. Ви мені зараз нагадали – то трохи пригадав. А роботи і зараз багато.

Перша частина інтерв'ю. Другу частину читайте на сторінках UA-Футболу згодом.