Перед матчем на ТБ виставляли в ролі переможця Росію. Двадцять років легендарному ляпу Філімонова в грі з Україною

Сьогодні виповнюється рівно 20 років пам'ятній грі в рамках відбору до Євро-2000 між збірними Росії та України, що завершилася з рахунком 1:1. З тих пір багато що змінилося в футбольному господарстві обох країн, але вболівальники, як і учасники матчу, ще довго будуть пам'ятати цей історичний поєдинок. UA-Футбол звернувся до безпосередніх учасників тих подій, щоб згадати прекрасні і вже легендарні миті того протистояння.

Володимир Микитин:

- Накачування всередині команди від тренерського штабу не було, але пам'ятаю, що перед грою панувала напружена обстановка. Коли приїхали до Москви, то оселилися не в готелі, а на території нашого посольства. З цього було зрозуміло, що напруга була. Порадили не виходити за межі посольства. Але ми не прислухалися до такої поради, вийшли погуляти, показавши цим, що у нас все спокійно і ми готові до бою. Все пішло за планом. Коли перед грою приїхали на стадіон, то в роздягальні, на кріслах лежали ручні годинники з датою і назвою збірних. Досі як подивлюся на подарунок, згадую і переживаю ті події.

Владислав Ващук:

- Перед матчем на телебаченню крутили якісь ролики, виставляючи вже в ролі переможця Росію. Ми взяли це на озброєння, і сказали самі собі, що сміється той, хто сміється останнім. Виходили на поле без мандражу, навіть внутрішньо впевненими. Гра вийшла важкою і драматичною. Такі матчі називають валідольними.

Сергій Коновалов:

- Всі розуміли значимість матчу, а з нею – і серйозність тонкощів наших відносин після розпаду Союзу. Не треба було нікого накачувати, все хлопці розуміли, що виграш давав шанс посісти перше місце. Нам не можна було програвати, бо ми позбавлялися шансів навіть грати в стикових матчах. Крім нашої гри, в іншій парі Франція - Ісландія вирішувався розподіл місць у турнірній таблиці. Поєдинок складався важко для нас. Перший тайм росіяни домінували, а ми чекали на контратаках на свій шанс. І дочекалися, незважаючи на те, що за ходом програвали. Коли Шева забив, радості не було меж. Вся лава стрибала, обіймаючись від щастя.

Олександр Головко:

- Зрозуміло, що обстановка була на підвищеному тонусі, на підвищених емоціях, тому що ця гра була, якщо не помиляюся, за путівку в плей-офф. Нам потрібно було не програти, притому, що ми їхали за перемогою. Ні одна, ні друга команди не грали в закритий футбол, намагаючись грати в швидкий і відкритий. Шанси на виграш були у обох збірних. Після того як Карпін забив зі штрафного, в такій драматичній кінцівці Філімонов закинув собі м'яча в ворота. І це була подія номер один.

Володимир Микитин:

- Я перебував між центральним колом і штрафним майданчиком, граючи на підборі. І коли хтось із хлопців, хто був у гущі подій, скинув руки догори, тільки тоді усвідомив, що ми забили. Це була неймовірна радість, і незабутня подія на все життя. Що ще запам'яталося? За рахунку 0:1 біля наших воріт не раз виникала напруга, і в ті хвилини було дуже важко. Добре, що росіяни не забили другий гол. Сидячи на лавці, відчував більшу напругу, ніж коли вийшов на поле, замінивши перед перервою Скаченка. Відразу після виходу прибрав хвилювання, тому що був весь в грі. Росія прагнула реваншу за поразку в Києві, а так як ця гра була останньою в групі і все вирішувала, напружену обстановку словами не передати. Це можна тільки відчути на собі.

Владислав Ващук:

- Спочатку пропустили в свої ворота, коли Карпін зі штрафного "прошив" стінку і м'яч пролетів між мною і Шовковським. Час танув, потрібно було відіграватися, і Шева забив свій знаменитий гол. Коли всі почали стрибати і радіти, тоді і повірили, що м'яч у воротах. Правда, компенсований час, здалося, йшов дуже довго.

Сергій Коновалов:

- Повірив, коли хлопці із піднятими руками почали бігти від воріт Філімонова до нашої лави.

Олександр Головко:

- Важко було уявити, що з тієї точки можна було забити прямим ударом. Але Філімонов нам допоміг, і емоції після голу були божевільними.

Володимир Микитин:

- Запам'яталося, як не дивно, те, як після гри зайшов, - тоді ще будучи на посаді Прем'єр-міністра, - привітати нас Путін. Шампанського, на жаль, не було (сміється). Обнімалися, стрибали від радості. Нас чекали стикові матчі, але з якою збірною – ми ще не знали.

Владислав Ващук:

- Після гри ніяких торжеств не було. Акцент робився на тому, що треба готуватися до наступних зустрічей. Як привчав завжди Валерій Лобановський, потрібно порадіти, відсвяткувати і швидко перемкнутися. У літаку жартували над ляпом Філімонова. Але під час жартів закралася думка, що не треба сміятися над воротарями. "Оборотка" прийшла до нас в перехідній грі проти словенців, коли Сашко Шовковський пропустив вже нежартівливий для нас гол майже з центру поля.

Сергій Коновалов:

- Особливих урочистостей не було. Запам'яталося, що після гри до нас зайшов Путін. Спочатку подумав, що, напевно, переплутав роздягальні. Але ні. Потиснув усім руки, подякував за гру і вийшов похмурим. А ще запам'яталося, як побував в ролі пілота. Коли летіли назад, командир корабля від щастя нашої вдалої гри вийшов і запропонував посидіти, хто хоче, за штурвалом літака. Я і Ребруха (Ребров) з задоволення погодилися. Сиділи в кабіні аж до посадки літака. Цікаво було спостерігати за приземленням на смугу з вогнями не з бокового ілюмінатора, а з кабіни пілота. Незабутнє враження.

Олександр Головко:

- Нічого такого не було. Привітали один одного і на цьому все. Після матчу мер Москви Лужков завів в роздягальню Путіна, який і привітав нас (сміється).

Володимир Микитин:

- Перед матчами нам ніколи не говорили суму преміальних. Ми знали, що премія буде, але не знали конкретної суми. Цей матч був не виключенням. Пам'ятаю, коли обіграли Росію у Києві, після гри зайшов представник Ахметова і передав особисто від нього додаткові бонуси. Чесно, навіть не пам'ятаю, скільки отримали за цю історичну нічию. Цікаво, що зі збірною Франції два рази зіграли внічию, то за домашній матч нагородили більшими преміальними, ніж за виїзний.

Владислав Ващук:

- Щось обіцяли, але конкретно не пам'ятаю. Адже пройшло вже двадцять років.

Сергій Коновалов:

- Ми про це не думали. Навіть не пам'ятаю, скільки отримали. Для нас щастям було приїжджати і грати за збірну. І коли за виклик в збірну платили по 300 доларів, ці гроші відходили на другий план. Ми були горді, що ти представляєш і рекламуєш свій клуб в національній дружині. Але потім наша радість після матчу з Росією обернулася сумом зі збірною Словенії. До сих пір не можу зрозуміти, як ми програли. Мабуть, порахували, раз впоралися з росіянами, нам будуть по зубах і словенці. Мабуть, сталася недооцінка суперника. А коли вже налаштувалися серйозно в повторній грі, як на зло все було проти нас. І сніг випав, і перед матчем не змогли замінити білий м'яч, який зливався воєдино з білими пластівцями. Була якась нервозність, потрібно було відіграватися за сумою двох поєдинків. І начебто все було на мазі. Ребров забив, вели в рахунку 1:0, який виводив нас в фінал Євро. Але в підсумку... Ех, досі душа болить.

Олександр Головко:

- Про це особливо ніхто не думав. В першу чергу на першому місці стояло наше професійне відношення до футболу, яке не обчислюється грошима. Адже була можливість вперше потрапити до фінальної частини Євро, але на шляху опинилися збірна Словенії. А це вже зовсім інша історія.