Я бачив гол 17-річного Шевченка за збірну. Так футбол увірвався у моє життя

Ми в UA-Футбол продовжуємо розповідати читачам про знакові матчі в житті кожного з нас: автори і редактори згадують атмосферу першого знайомства з футболом через телевізор або прямо на стадіоні. Пропонуємо і вам перейнятися духом минулого, а в коментарях ви завжди можете поділитися своїми спогадами про важливі для вас футбольні події в історії. Сьогодні - про Львів 90-х.

Жив я тоді з батьками у Львові на вулиці Зеленій, між парком Погулянка і Липовою Алеєю, за 10 хвилин ходу від стадіону "Україна". Але, як не дивно, моя любов до футболу розпочалася не з зовсім близької арени, а в п'ять років із ще ближчого телевізора і хвороби.

Мав високу температуру, не міг заснути на своїй розкладачці. А перед очима був екран із футбольним матчем. Зазвичай, щоб розрізняти, я питав тата, з якого боку наша команда ("Динамо" чи збірна України). У цьому ж випадку тато сказав: "Наших тут нема". Якось дивно було: завжди є за кого вболівати, а цього разу – ні? Отак вперше в житті я отримав право вибору в футболі. Згодом цей епізод буду пригадувати неодноразово, але тоді за хвилину роздумів обрав одну з команд. Здається це була Німеччина. І вона, звісно, виграла.

На стадіоні бував років з чотирьох. Осмислено пам’ятаю матч "Карпат" проти "Чорноморця" в сезоні 1992/1993 років. Це була скажена перемога, матч, у якому "зелено-білі" програвали після першого тайму 1:3. Дублем тоді відзначився форвард одеситів Сергій Гусєв. А після перерви "Карпати" немов підмінили – вони забили тричі й виграли 4:3! Андрій Покладок тоді став автором другого і четвергого голів, ще раз відзначився Володимир Різник.

Про слово "камбек" я тоді й не здогадувався, зате з героїчним поверненням у гру в мене асоціювався вигук всього стадіону "По-кла-док!". Від нього здригалися всі дерева довколишніх парків. Це були часи, коли львівська публіка фанатіла від Андрія Покладка, Романа Толочка, Руслана Забранського, Ігоря Плотка, Василів Леськіва й Кардаша, який ось-ось перейде в київське "Динамо".

У мого тата на стадіоні була своя "фішка" вболівання. Коли інші зазвичай просто коментували дії футболістів, частенько з матюками, запускали "хвилю" або тупотіли ногами при подачі кутового, тато полюбляв вигукувати комусь із гравців команди-суперника "Падай!" чи "Ззаду!". І дуже радів, коли раз за матч якийсь молодий переляканий хлопець його таки слухав, думаючи, що це йому гукає тренер чи партнер по команді .

На стадіоні запам’ятався і матч збірної України у Львові. Це було в 1994 році. Правда грала не національна, а юнацька U-18. Більшість вболівальників тоді не розрізняли вікових категорій (хоча, можливо, їм було все одно, адже це був перший матч "жовто-синіх" на "Україні") і називали команду просто "молодіжка".

Це був кваліфікаційний матч на чемпіонат Європи. Суперник – однолітки з Нідерландів із майбутніми зірками Патріком Клюйвертом, Зенденом і Зеєдорфом.

Першими забили українці, на 21 хвилині відзначився Сергій Шищенко. У кінцівці першого тайму голландці відігралися. Такий же сюжет повторився і в другому таймі, а матч закінчився з рахунком 2:2.

Саме у другій половині зустрічі на 57 хвилині "синьо-жовтих" виводив вперед молодий форвард Андрій Шевченко.

Тоді його гра, швидкість і вміння загострити ситуацію на полі мені найбільше врізалися в пам'ять. І вже після матчу запевняв тата, що "Шевченко точно буде найкращим футболістом!". Згодом, коли дивилися матчі національної команди, а вона програвала, я часто казав: "От якби сюди Шевченка…". Тато посміхався та говорив, що в дорослих змаганнях буде набагато важче і цей Андрій, швидше за все, загубиться.

Уявіть, яким було моє "А я казав!" уже за три з лишком роки.

Фото - Футбол24 та ФК "Карпати"