2001 року Україна з Шевченком і Ребровим не пробилася на ЧС через стики. Це був третій і не останній провал в плей-офф

Ми в UA-Футбол продовжуємо розповідати читачам про знакові матчі в житті кожного з нас: автори і редактори згадують атмосферу першого знайомства з футболом через телевізор або прямо на стадіоні. Пропонуємо і вам перейнятися духом минулого, а в коментарях ви завжди можете поділитися своїми спогадами про важливі для вас футбольні події в історії. Сьогодні - про плей-офф збірної України до ЧС-2002.

Історія мого першого зіткнення з великим футболом навряд чи здасться оригінальною для тих, чиє дитинство припало на кінець 90-х або початок 00-х.

Як і багато хлопчаків, в ті часи я практично не випускав з рук м'яч і одним з перших рвався в бій в наших дворових баталіях. А на новий рівень моє ставлення до футболу вийшло 10 листопада 2001 року. Того дня батько включив телевізор і посадив 9-річного хлопчика поруч із собою – і ми удвох під коментарі Віктора Вацка подумки перенеслися на НСК "Олімпійський", де збірна України Валерія Лобановського з легендарною зв'язкою Шевченко-Ребров на вістрі атаки в першому стиковому матчі до чемпіонату світу в Японії та Кореї зустрічалася з грізною Німеччиною.

Розуміння того, що на екрані відбувається дійсно щось дуже важливе, прийшло буквально після першого свистка судді. Та й як могло бути по-іншому, якщо хлопців у синьо-жовтій формі на трибунах головного стадіону країни характерним гулом вперед гнали майже 90 тисяч людей!

Я швидко перейнявся цією атмосферою, нехай і рівень моєї підготовки до матчу був практично нульовим. Про пафосне гасло "Наша мета-2002" я дізнався набагато пізніше, імена і прізвища, що миготіли в трансляції, тоді ні про що не говорили... Я ще не усвідомлював значення тієї гри, як і не усвідомлював, що на поле в Києві з перших хвилин вийшли відразу три діючих переможця Ліги чемпіонів у складі "Баварії" – Олівер Кан, Томас Лінке і Александр Циклер. Для мене знайомство з футболом починалося з чистого аркуша.

Спогади про нічийний київський стик до ЧС-2002 через 19 років були б зовсім туманними, якби не переглянутий до дірок огляд матчу на YouTube. А в 2001-му найбільше мені запам'яталися не шалений гол Геннадія Зубова ("маленька електричка" від Вацка – як же це в точку!), Швидка відповідь Міхаеля Баллака, дві поперечини німців у першому таймі або активність всюдисущого Шевченка, а момент Андрія Воробея на другій хвилині, коли великого Оллі Кана від пропущеного голу врятувала штанга. Ех, а піди м'яч на кілька сантиметрів правіше…

Україна грала сміливо і ні в чому не поступалася німецькій машині Руді Феллера. На жаль, здобути хоча б мінімальну перевагу в той знаковий для мене вечір господарі так і не змогли. Що було далі, вболівальники зі стажем добре пам'ятають - 1:4 в Дортмунді з голом престижу Шевченка і третє поспіль фіаско збірної в стикових матчах. Знати б в той момент, що попереду ще стільки розчарувань, а прокляття стиків буде подолано тільки в 2015-му в Маріборі…

Через пару днів після всіх подій в моїх руках опинився свіжий випуск однойменного футбольного видання - і це був ще один важливий крок інтеграції підлітка в світ гри мільйонів. У той момент, я вперше по-справжньому зрозумів, що головна сила футболу - це емоції. І це непередаване бажання знову і знову переживати ці відчуття (нехай і не завжди позитивні) досі залишається зі мною.

Футбол швидко посунув у бік всі інші захоплення - незабаром на внутрішній арені я зробив вибір на користь "Шахтаря", став за прикладом всієї країни стежити за "Міланом" Андрія Шевченка і більше не пропускав жодного значущого турніру. Але головним пріоритетом ось уже практично 20 років незмінно залишається національна збірна – перше кохання, а перше кохання, як відомо, не забувається ніколи.