Не стало колишнього менеджера збірної України Олега Тарадая

Про таких людей, як Олег Іванович, завжди говорять з доброю посмішкою та блиском в очах. Всі, хто його знав, можуть з гордістю сказати: «Я мав честь бути знайомим з цією людиною». Тарадай поєднував в собі багато якостей, за які його цінували і поважали рідні, друзі та колеги по роботі. Він був привітний, чемний і коректний, а його старанність, дисциплінованість і почуття відповідальності допомагали стати своїм в будь-якому колективі. Ніколи не залишав чиїсь прохання без уваги, завжди був готовий прийти на допомогу, по-дружньому або по-батьківськи щось підказати, порадити. Його доброта, щирість, чуйність разом з ерудицією, тонким почуттям гумору та компетентністю у багатьох питаннях підкуповували всіх, кому пощастило працювати з Олегом Івановичем в різних сферах діяльності. Так було в паспортному столі Київського РВВС міста Одеси, звідки його запросили на роботу в ФК «Чорноморець», так було і в Федерації футболу України, куди за рекомендацією колишнього головного тренера «моряків» Леоніда Буряка він перебрався з метою працювати на благо українського футболу. До чудового знання німецької мови, яке Олег Тарадай мав ще з часів роботи у Німеччині, незабаром додалося і освоєння англійської. Все це вкупі з його дипломатичністю та комунікабельністю допомагало вирішувати багато питань, що виникали не тільки в стінах ФФУ. У керівному органі нашого футболу знали: що б не доручили Тарадаю - він все зробить, як треба.

У старому радянському паспорті автора цих рядків восени 1982-го, в момент досягнення повноліття, з'явився підпис начальника паспортного столу, що видав документ. У розмашистому автографі легко читалося прізвище - «Тарадай». Через тринадцять років, в грудні 1995-го, я дізнався, що серед кількох кандидатур на посаду прес-аташе одеського «Чорноморця» несподівано для всіх з'явилася мало кому знайома особа - Олег Тарадай. Для багатьох настільки крутий поворот в сфері діяльності колишнього службовця внутрішніх органів був незрозумілим: мовляв, як таке може бути - з працівника РВВС у прес-аташе? Але вже дуже скоро скептики замовкли, так як зрозуміли: людина на своєму місці. Олег Іванович швидко завоював симпатії журналістів, з якими без будь-яких труднощів встановив контакт. А незабаром заслужив і повагу. Причому, не тільки серед представників ЗМІ, а й футболістів та тренерів.

Лише через якийсь рік уявити когось іншого в ролі прес-аташе одеського клубу, крім добродушного і завжди позитивного Тарадая, одеським служителям пера і мікрофона було складно. Та й працівникам клубу теж. Олегу Івановичу доручалися справи, пов'язані не тільки з його прямими обов'язками. Він міг махнути з польської Лодзі, де «Чорноморець» проводив матч Кубка УЄФА з «Відзевом», прямісінько до Німеччини - домовлятися зі спортивної фірмою про поставку нового комплекту форми. Або ж вести по телефону переговори з зарубіжними представниками з приводу того чи іншого трансферу. Так тривало до початку нинішнього тесячоліття, коли Олег Іванович отримав в клубі нове призначення - починаючи з сезону-2000/01 він став працювати начальником команди «Чорноморець-2». На цій посаді був недовго - всього півтора року, однак засумніватися в своєму професіоналізмі не дав.

А потім і надійшло запрошення з Києва, на яке Олег Тарадай охоче відгукнувся. Робота на благо дорогого його серцю футболу, та ще й в штабі національної збірної, стала для вкритої сивиною людини тієї віддушиною, про яку раніше він міг тільки мріяти. На новому місці Олег Іванович настільки ж швидко, як і в «Чорноморці», завоював авторитет і повагу з боку колег. Навколо нього завжди відчувалася позитивна аура, з ним всім було легко і затишно.

Попрацювавши в ФФУ більше десяти років і випробувавши на своїй шкурі всю згубність службових інтриг, Тарадай змушений був повернутися додому в Одесу. Хоча міг служити українському футболу ще довго - адже він жив цим. І не випадково через якийсь час після від'їзду з Києва намагався займатися улюбленою грою з дітлахами. Але роки брали своє, та й здоров'я вже підводило. Останнім часом Олег Іванович скаржився на проблему з тазостегновим суглобом, ходив за допомогою палички.

У травні цього року у нього був ювілей - 70 років. Здавалося б, зовсім не критичний вік для закоханого в життя і оптимістично налаштованого чоловіка. Але у його долі були свої погляди на цей рахунок. З кожним місяцем Олег Іванович став здавати, що позначалося не тільки на його зовнішньому вигляді, а й на самопочутті. У день матчу збірної України з Німеччиною у нього стався інсульт, після якого в одній з клінік йому була надана термінова медична допомога. Однак ослаблений організм з настанням нової доби знову переніс сильний удар. Перебуваючи в комі після крововиливу в мозок, серце Олега Тарадая не витримало. Це сталося увечері 13 жовтня, всього за лічені години до початку матчу Україна - Іспанія. У перемозі нашої збірної, якій Олег Іванович присвятив не один рік своєї трудової кар'єри, бачиться певний символізм. Немов прощаючись з цією чудовою людиною, доля зробила йому останній подарунок ...

Царство небесне, Олеже Івановичу. Вічна пам'ять...