Шевченко йде, заваливши відбір ЧС-2022. Йому ще й дякують за це. А з кого тепер питати?!

Це так по-європейськи – попрощатися у соцмережах та піти одразу з припиненням дії контракту. Ніяких тобі пресконференцій, слізливих обіймів, пафосних промов. Для людей, не занурених у реалії українського футболу, відхід Шевченка з посади головного тренера збірної України сприймається цілком логічно та адекватно. Але варто хоча б трохи доторкнутися до вкритої плівкою поверхні, як здіймається сморід.

Шевченко – не той тренер, з відходу якого потрібно робити катастрофу. Це навіть не той тренер, прощання з яким може викликати глибоку тугу. Не шкода в цій ситуації ні УАФ, ні самого Андрія Миколайовича, якого вірний товариш та соратник банально "кинув" на гроші ("з ким поведешся"). Шкода вболівальників, які покладали певні надії на результат та розраховували побачити збірну України на чемпіонаті світу у Катарі.

Крім фінансових питань, одним з факторів відходу Шевченка називають невтішні результати команди на старті кваліфікаційної кампанії чемпіонату світу 2022. Мовляв, тренерський штаб відчув неладне та вирішив зіграти на випередження, аби не заплямувати свою репутацію. На Євро-2020 був результат, хоча й не було чіткого тренерського малюнку. В історії назавжди залишиться вихід до чвертьфіналу, але забудеться шлях туди, встелений для Шевченка везінням. За це і вирішили вхопитися, відповідаючи європейським традиціям: не пересидіти й піти на піку.

Але що робити з відбором на чемпіонат світу? Команда покинута на півдорозі з трьома очками після трьох матчів. По суті, ця турнірна кампанія була принесена Шевченком в жертву, адже він з самого початку робив ставку на чемпіонат Європи як на трамплін для своєї тренерської кар'єри. Дотично це підтверджують і його слова про "пригоду" та бажання очолити "Мілан", "Челсі" або якийсь інший статусний клуб.

Шевченкові вже був відданий один кваліфікаційний цикл на розгойдування. Тоді, з 2016-го по 2018-й, тренерів ніхто не чіпав, не вимагаючи результату, оскільки чемпіонат світу відбувався у Росії, куди Україна все одно б не поїхала. Тож Шевченко, занурений у теплу ванну УАФ, вчився там, де у всіх інших тренерів (на посаді головного в збірній України) не було б права на помилку. Тож на провалах у поєдинках з Ісландією та Хорватією не надто й акцентували: було та й забули.

Забути провали з фінами та казахами на початку цього року так швидко не вдасться. Замість шістьох очок, що мали належати Україні як фаворитові цих матчів, команда отримала два. І ось чому це хиби Шевченка та його помічників:

- у матчі з Фінляндією Україна напрацювала на 1.81 xG проти 1.34 у суперника. Це був виграшний матч, який команда упустила через низьку реалізацію гольових моментів та індивідуальну помилку Миколенка, про поганий психологічний та функціональний стан якого раніше не говорив лише ледачий;

- у матчі з Казахстаном Україна напрацювала на 3.1 xG проти 0.2 у суперника. Тринадцять гольових епізодів в України проти одного у суперника. 1147 ТТД проти 628 у Казахстану. А рахунок 1:1 і мінус два очки. Друга за кілька днів тренерська втрата.

У плюс може піти матч з Францією, де Україна взяла одне очко, створивши один гольовий момент та напрацювавши на показник xG 0.12 проти 1.5 у суперника. Але краще було б програти цей поєдинок і виграти якийсь з двох наступних.

Далі в України ще п'ять матчів відбору і дуже скрутне турнірне становище. Наступнику Шевченка доведеться вичищати ці Авгієві стайні, а Андрійко Миколайович мріє про "Челсі" та "Мілан". І говорить, що для нього ця "пригода" закінчена. Напевно, навіть не відчуває докорів сумління.

Збірна України стала розмінною монетою та майданчиком для чиїхось амбіцій. І дехто ще закликає дякувати за це Шевченку…