Нічия з французами не може виправдати провал в Казахстані. Перші враження від збірної Петракова

Колись, через багато років, Олександр Петраков, який нині очолює збірну України, згадає той далекий вечір, коли Роман Яремчук, двічі прийнявши м'яч на груди, шикарним ударом забив гол у ворота Казахстану. Емоції переповнювали тимчасового коуча, проте він не знав, що через 90 хвилин ігрового часу всі будуть сильно розчаровані підсумковим рахунком.

Олександр Петраков провів три матчі на чолі національної збірної, причому кожен різнився від попереднього. Зараз нашому новому наставнику можна трохи видихнути, оскільки найстрашніше (дебют) позаду, а після цього починати готуватися до жовтневих ігор відбору. Ми ж поки спробуємо поділитися власними висновками після побаченого у вересні. Підсумки підготовлені у вигляді набору питань, на які ми самі ж і намагаємося дати відповідь.

Чия збірна - Шевченка чи Петракова?

Погодьтеся, Олександру Васильовичу нерозумно було сподіватися уникнути порівняння з наставником, який тренував Україну протягом п'яти років, обігрував португальців, громив сербів, доходив до чвертьфіналу Євро. А тому, питання про те, наскільки нинішню збірну можна називати командою Петракова, потрібно вважати одним з головних.

Говорячи відверто, змін поки що небагато. Головна модернізація стосується ігрової схеми. Шевченко часом робив ставку на розстановку з трьома центрбеками, однак частіше віддавав перевагу більш звичній формації. Петракова обмежена кількість часу не збентежила і він вирішив змінювати схему відразу, довірившись улюбленій побудові 3-4-3. Рішення цікаве, авантюрне, але не зовсім виправдане. Якщо з французами такий крок був доречний, то з казахами наявність трьох центральних захисників, а також чистого опорника, не надто допомогла. Гравці оборони часом губилися в такій побудові, враховуючи, що ні Матвієнко, ні Забарний, ні інші футболісти "Шахтаря" і "Динамо" не грають за такою схемою. Через це відрізками вистачало проблем.

Що стосується решти, то поки великих змін не було. Кажуть, що з французами "синьо-жовті" зіграли в улюбленому стилі Петракова - ставка на оборону і контратаки. Але хіба при Андрії Миколайовичі було інакше? Хіба в березні на полях Парижа ми не вийшли в п'ять захисників? Хіба не відбивалися більшу частину часу, а свій гол знайшли після контратаки і рикошету? Все це було. Так само як і було з іспанцями, коли Ярмоленко і Циганков на двох зробили перемогу.

З Чехією сама гра вже куди більше нагадувала команду Петракова - ще більша ставка суто на оборону, суто на контратаки. Виходило погано, але тут ми все списуємо на серйозну ротацію. Навряд чи б трійця Матвієнко - Кривцов - Забарний привозила собі моменти в такій кількості.

Багато хто чекав на перебудову, але якщо відкинути матч з чехами за дужки, то Петраков довіряв приблизно тому ж набору гравців, які грали при минулому наставнику. Сікан? А дебютував би він, будь в строю Артем Довбик? Ось і ми думаємо, що ні. Спасибі Петракову за появу Буяльського, правда його позиція на полі досі незрозуміла. Як і деяких інших лідерів минулих днів, про які буде нижче ...

Маліновський і Зінченко відходять на другий план?

Якщо і є річ, що мала присмак більш гіркий, ніж нічия з казахами, так це гра Руслана Маліновського, якого заведено вважати одним з лідерів збірної. Однак це було при минулому тренері, при минулій схемі і тактиці. Зараз все інакше. Схема 3-4-3 з двома фланговими гравцями і двома футболістами центру поля не зовсім підходить Руслану. Це ми можемо судити по тому, що він не виходив в основі збірної на два ключових матчі, а після цього взагалі достроково повернувся в Італію. У погану форму Маліни віриться насилу, враховуючи, що він у двох перших турах Серії А грав у старті "Аталанти". А у Гасперіні, якщо ти не дуже, то грати не будеш. Запитайте у Віктора Коваленка.

Позиція Руслана при Петракові залишається загадкою. На фланзі він не показує свої найсильніші сторони, в центрі поля місця зайняті, а тому майбутнє Маліновського в збірній не таке райдужне, як могло здаватися раніше. Принаймні при Олександрі Васильовичі, який відразу дав зрозуміти, що авторитетів не боїться і за місце в команді потрібно боротися, а не приїжджати з думками, що воно за тобою зарезервовано.

Також викликає інтерес положення Олександра Зінченка. На нашому сайті вже виходив окремий матеріал про крутизну Миколи Шапаренка, який з французами зіграв добротно, затьмаривши всіх в той вечір. І це прямий конкурент Зінченка в центрі поля. З огляду на те, що в "Ман Сіті" Зіна грає виключно як фланговий гравець, так що цілком можливий сценарій, що він також може присісти на лавку. Або може час визнати очевидне, і знову спробувати Олександра на лівому крилі як латераля?

Коли ми навчимося брати своє?

Доводилося читати думку, що нічиєю з Францією збірна України повністю виправдалася за провал, який трапився трьома днями раніше в Казахстані. Теж так вважаєте? Забудьте і більше ніколи не кажіть це вголос. Засміють. Матч в Києві українська команда дійсно провела здорово, злагоджено, швидко при переходах і, по можливості, надійно в обороні. Була видна структура і найголовніше, розуміння, як саме потрібно грати. Були цікаві стандарти. Була тренерська ідея. Але все це було проти чинного чемпіона світу, на якого налаштовуються всі. І ви не повірите, часом ці всі точно так само відбирають очки у чемпіонів світу.

Радість вселенського масштабу від нічиїх з фаворитом - це менталітет середняка. Або того нижче. Міцні європейські збірні, в число яких ми так прагнемо потрапити, можуть програти топу, але в битві з більш слабкими командами і аутсайдерами, з імовірністю в 95 відсотків, завжди будуть брати своє. А що наша команда? П'ять нічиїх, три з них з казахами і фінами, і все це не перекрити двома очками з чемпіонами світу. З млявими і сонними чемпіонами світу.

Україні час навчитися брати своє в матчах, де команда це робити зобов'язана. З Францією дві гри вже відіграні і попереду на нас чекають Фінляндія і Боснія. Тут доведеться не тільки оборонятися і вибігати в контратаки, тут треба атакувати, створювати і реалізовувати. З Казахстаном останнє було на низькому рівні, оскільки обидва наших голи прийшли не з найочевидніших моментів, в той час, як найкраще футболісти з холодним серцем запороли. Один раз таке можна списати на невезіння, але в України це стало повторюватися занадто часто.

Чи зможе Петраков владнати проблему других таймів?

Матч Казахстан - Україна і Україна - Франція схожий не тільки миролюбним підсумком. Обидва рази другий тайм у "синьо-жовтих" був куди гірше за перший. І справа не тільки у фізичній готовності гравців, які не вміють грати всі 90 хвилин в одному темпі. З казахами, наприклад, куди більше проблем нам принесла власна апатія. Бачачи, що суперник перші 30 хвилин тільки й робить, що відбивається, м'яч постійно вдаряється об стійки та поперечки, футболісти вирішили, як заведено говорити в народі, "розслабити булки", за що цілком справедливо поплатилися. Наставник суперника в перерві зарядив своїх футболістів, перебудував схему, до чого ми просто були не готові. Два голи-близнюки не можна пояснити звичайною функціональною неготовністю. Не може Забарний програвати повітря казахам, а після цього не допускати помилок з чемпіонами світу. Так не буває.

До честі Петракова варто відзначити, що він зміг зробити висновки після казахського матчу. На французів команда вийшла морально підготовленою, боролася, грала через судоми і кров (Тимчик вам в приклад), але на другий тайм сил все одно не вистачило. Про це навіть говорить банальна статистика, коли до перерви набігло вісім ударів, а після - всього один. І куди поділися контратаки? Страх за результат? Страх втратити одне очко?

Неготовність України грати рівномірно і без спадів - це проблема не лише Петракова, а й усіх його попередників. І якщо в.о. наставника з цим впорається, то зробить серйозний крок вперед до своєї мрії (читай - Чемпіонат світу з футболу).

Олександр Петраков - пішак або дамка?

Питання, на яке відповіді немає. Але є свої думки. Як вважає автор (!) зараз Олександр Васильович більше схожий на тимчасову фігуру на тренерському містку збірної України. Складається враження, що поки він залишається коучем юнаків та молоді, де на прес-конференції можна видавати фрази на кшталт: "Я ж не можу вийти і забити замість них". Так, це підкуповує, адже звучить емоційно і по-справжньому, але головному тренеру головної команди країни важливо розуміти, що він працює не з майбутніми зірками, а з футболістами, які вже грають в чемпіонатах Португалії та Італії, з тими, хто не так давно виграв АПЛ і грав у фіналі Ліги Чемпіонів. Перед ними не можна прогинатися, але вміти говорити можна і потрібно, а подібні фрази-звинувачення на всю країну наставнику очок не додадуть.

Видно, що Петракову не вистачає досвіду роботи на вищому рівні. Звідси і беруться вибачення перед Маліновським за те, що останній не грав у старті і образився через це. А може таку ситуацію краще не виносити на суд натовпу, а вирішити фейс-ту-фейс з самим гравцем? Та й в принципі, чи повинен головний тренер просити у гравця вибачення, або сам футболіст зобов'язаний на тренуваннях доводити, що він найкращий і заслуговує на місце в старті?

Також впало в очі, що весь другий тайм з французами наша збірна грала тільки з однією думкою - не програти. Звідси і пізні заміни. Звідси і жести гравцям відкочуватися до своїх володінь в компенсований час, а не намагатися розвинути контратаку. Можливо, з чемпіонами світу подібний сценарій правильний, але хіба одне очко, здобуте в Києві, так сильно додавало нам шансів вийти на Чемпіонат світу? Або це той самий менталітет середняка, про який ми вже говорили вище? Може варто виховувати в собі прагнення до перемог, щоб не існувати від однієї нічиї до іншої?

У Олександра Петракова є шанс на друге місце в групі, яке повинно йому дозволити зберегти свою посаду в національній збірній. Але поки що побоювань куди більше, ніж позитивних емоцій. Будемо сподіватися, що все виправлять матчі жовтня, коли коуч краще адаптується до нової ролі, а сама збірна перестане грати внічию та почне перемагати. Було б здорово, погодьтеся.

Фото - УАФ/Павло Кубанов