БЛОКАДА

Слово до читача

Виносити сміття зі своєї хати — справа невдячна. Хоча інколи вимушена. Ми навряд чи б вдалися до подібного кроку, якби не резонансні події, що відбувалися (й відбуваються) в житі нашого редакційного колективу. Більше того, деякі “благочинці” із державного видавництва “Преса України”, котрі мали б захищати колектив газети “Український футбол”, бо є нашим видавцем, свідомо заносять ще й своє сміття до нашої оселі. Тому ситуація, коли папуаси навчають ескімосів прилаштовуватися до морозної погоди, м’яко кажучи, дивна. Відтак, маючи свою позицію, обґрунтовану статутною документацією, творчий колектив “Українського футболу” вирішив звернутися до всіх, кому не байдужа доля вітчизняного футболу і його єдиного друкованого органу.

Шановні друзі! Ми вже чотирнадцять років разом, маємо спільну історію й спогади. Ми завше стукали серцем у ваші оселі, розповідали правду. Як уміли. Як могли. Нехай залишиться в нас — чого нам це коштувало. Але навзамін ми отримували розуміння і вдячність наших читачів. Це був чи не єдиний наш стимул. Бо інший, особливо на тлі грошових стимулів інших спортивних видань, був лише для “підтримки штанів”. Але ми трималися. Бо звикли робити свою справу.

Однак чаші терпіння загрожує остання крапля. І її пролито. Останні кілька місяців функціонування редакції стало для нас справжнім жахом. Почалося все з того, що 3 грудня 2004 року рішенням зборів журналістського колективу газет “Молодь України” і “Українського футболу” (видання “Молоді України”) було усунуто з посади головного редактора вищезгаданих видань Володимира Боденчука. Таке рішення в надрах редакції зріло вже давно. Передовсім через недолугу господарську, кадрову й фінансову політику пана Боденчука, яка призвела до кризових явищ у життєдіяльності газети — суттєвих збитків, відтоку кадрів, старіння технічного обладнання. Проте ні бажання, ні конкретних кроків щось змінити в існуючій ситуації в пана Боденчука не було. А єдиний аргумент колективним зверненням журналістів — “Не подобається — звільняйтеся…”

Не подобалося. Хтось звільнявся. Хтось залишався. Бо любив свою роботу. Проте ситуація ставала дедалі нестерпнішою через пристрасть Володимира Боденчука до спиртного. Подробиць п’яних походеньок Володимира Івановича розголошувати не будемо. Передовсім із поваги до наших читачів. Однак втримати “джина в пляшці” не вдалося. Під час вручення призів нашого конкурсу-референдуму “Найкращий футболіст України” п’яні походеньки пана Боденчука бачив увесь вітчизняний бомонд, який був присутнім на святі. На жаль, цю ганьбу транслювали й провідні вітчизняні телеканали..

Отож, 3 грудня 2004 року відбулися збори творчого колективу “Українського футболу”, й Боденчука Володимира Івановича усунули з посади головного редактора. Зроблено це було на основі статуту редакції газети “Молодь України”, затверджено в державних директивних органах, Закону про пресу тощо. Звичайно, про походеньки “під мухою” Володимира Боденчука ми постійно повідомляли керівництво видавництва “Преса України”. на що його директор Володимир Олійник відповів, що “Преса України” не має на Боденчука жодних важелів впливу, бо не є засновником газети “Молодь України” і “Український футбол”. Мовляв, ми ведемо лише вашу господарсько-фінансову діяльність…

Однак після 3 грудня 2004 року позиція видавництва “Преса України” та її керівника пана Олійника різко змінилася. Володимир Григорович наполягає, що лише “Преса України” може звільнити головного редактора “Молодь України” й “Українського футболу” з роботи. Більше того, на засіданні профспілкового комітету “Преси України” представникам “Молоді України” й “Українського футболу” кілька годин втовкмачували, що збори 3 грудня 2004 року були нелегітимними, й пан Боденчук усупереч рішенню журналістського колективу газет має працювати, як і раніше…

Однак ми, журналісти “Українського футболу”, заявляємо, що не хочемо, як раніше. Нам набридли п’яні витівки екс-редактора, дістала необґрунтована позиція “Преси України”. Нам образливо й боляче, що профспілка “Преси України” і Спілка журналістів України зайнялися лобіюванням позиції колишнього редактора Боденчука.

Тому ми звертаємося до тих, кому не байдужа наша доля. Кому не байдужий “Український футбол” і український футбол. Просимо не допомоги. А передовсім розуміння. Якщо до голосу здорового глузду не прислухаються ті, хто б мав це робити, право останнього кроку залишаємо за собою. Запевняємо, що не зупинимося ні перед судом, ні перед прокуратурою, ні перед повним аудитом. Бо знаємо, що чинимо правильно. Знаємо, що знань і умінь для того, аби робити сучасну газету, маємо вдосталь. Просимо одного — не заважайте нам, колишні. Бо Бог не в силі, а в правді.