Йожеф Беца: перший український чемпіон Олімпіади

На професійному рівні він провів заледве 50 матчів. Однак встиг досягти висот національної збірної і стати чемпіоном Олімпійських ігор. Його кар’єра сповнена несподіваними поворотами долі. Він мріяв про київське «Динамо», в якому на рубежі 1940-50-их років минулого століття виступало чимало його земляків-закарпатців, а опинився в московському ЦДКА. Та все ж більша частина ігрової кар’єри Йожефа Беци пройшла серед аматорів. Напевно через це, жодна з візиток спортсмена, які подає Інтернет, не відповідають дійсності. Старт чергової Олімпіади – хороший привід для того, щоб загадати про першого українського олімпіоніка, який нині мешкає у своєму рідному Мукачевому.

Йоже Беца з’явився на світ 6 листопада 1929 року. Угорець за національністю він відвідував німецьку школу. Обома мовами володів досконало. А от з українською чи російською мав проблеми. Тож навіть зрозуміти не міг, чого хоче від нього радянський офіцер, що постав на порозі їх домівки разом з двома автоматниками. Вже у військкоматі через перекладача 21-річному Йожефу розтлумачили, що забирають його до війська. Як же так? Він повинен був їхати на тренувальний збір київського «Динамо». Адміністратор киян Рафа Фельдштейн вже навіть форму подарував…

…Юнацька збірна Закарпаття обіграла всіх у першості України і майже повним складом була мобілізована у збірну республіки. Закарпатці грали у відмінний від радянського футбол – легкий, технічний. На початку 1950-х «Динамо» майже наполовину складалося із представників цього регіону. Бецу ж після повернення з табору збірної зарахували до місцевого «Більшовика». Це дозволило юнакові уникнути відправки на відбудову шахт Донбасу. А от відкараскатися від військової муштри не вдалося, хоч у повоєнні роки ні угорців, ні німців в радянську армію не брали.

Йожефа записали українцем і відправили до Станіслава (нині – Івано-Франківськ) проходити курс молодого бійця. Обіцяли, що за якийсь час переправлять далі. Мовляв, спортсменами зараз усі цікавляться… Проте майбутній олімпійський чемпіон «застряг» у Станіславі на кілька років. Тут саме зорганізувалася сильна армійська команда (ГБО). У 1950 р. вона дійшла до фіналу першості України у ІІ групі, а наступного року успішно дебютувала в І групі.

На біду станіславців, за першість з ними конкурували армійці Львова. Матч одноклубників завершував перше коло змагань. Керівництво округу, яке прибуло на матч лідерів, немало здивувалося, коли «фарм-клуб» повів у рахунку. У перерві до роздягальні гостей, станіславців, зайшов зблідлий фізрук і мало не навколішки благав гравців поступитися. Однак матч завершився внічию – 2:2. Розлютоване начальство… зняло станіславську команду з першості, а кращих гравців, як от М.Думанського, Чепигу, Срібного та ін., перевели до Львова. Беца до їх числа не потрапив.

З часом Беца став захищати кольори місцевого «Спартака». Не забувало про нього і столичне «Динамо». Тим паче, що земляки постійно замовляли за Йожефа словечко. Мовляв, візьміть хлопця. Не пожалкуєте. Та тільки-но на станіславському стадіоні з’являвся хтось з гінців «біло-синіх», як рядовий Беца «чомусь» опинявся в караулі чи отримував наряд на кухню. Вправного гравця вочевидь ховали від киян. Кажуть, про нову футбольну зірку з Станіслава вже встигли доповісти самому маршалу Жукову. Гравця чекали у московському ЦДКА, яке наприкінці 1953 р. після смерті Сталіна повернули з небуття (у 1952-му команду розформували після невдалого виступу збірної СРСР на Олімпіаді у Хельсінкі).

«Відправляйте Бецу у Львів, нехай там обкатається півроку, і в Москву!», – наказував місцевим воєначальникам гінець з Білокам’яної. 24-річний Беца на той момент вже був… тренером «Спартака». До Станіслава от-от мали з’їхатися кращі спартаківські команди усіх союзних республік, щоб розіграти першість свого товариства. З підопічними Беца спілкувався… через земляка-перекладача, бо навіть після тривалого перебування у війську російською майже не спілкувався. Станіславці здобули перемогу у турнірі, здолавши у вирішальних матчах одноклубників з Москви, Ленінграда і Мінська. Одразу по тому Беца відбув до львівського ОБО, котрий 1954 р. саме повернувся у клас Б.

У московському ЦДКА Беца дебютував у 1955-му. Розпочав сезон запасним, а наприкінці вже грав у складі збірної Союзу, що була вкомплектована винятково гравцями московських клубів. Правда, у ті часи керівники радянського спорту, боячись поразок на міжнародній арені, часто відправляли футболістів за кордон під прапором збірної Москви. Відтак у переліку офіційних матчів радянської збірної прізвище Беца фігурує лише двічі.

Один з цих матчів Йожеф провів в олімпійському Мельбурні проти індонезійців. Подальшим виступам на Олімпіаді завадила травма. Через травми Беца достроково у 29-річному віці завершив кар’єру гравця. Тривалий час працював тренером, зокрема, привів до найбільшого в історії успіху ростовський СКА («срібло» чемпіонату СРСР 1966 р.), очолював єреванський «Арарат»…

На фото: капітан і тренер станіславського “Спартака” Йожеф Беца (1953 р.)