Про футбол і не тільки зі Степаном Юрчишином. Частина перша

Вечірнє тренування «Карпат». Поки команда розминається, спортивний директор клубу Степан Юрчишин разом з клубними адміністраторами та масажистами і собі підтримують форму. Прийняв на груди чи на голову – м’яч як під гіпнозом опускається на ногу – м’яка передача на партнера. Хто не знає – нізащо б не повірив, що на ногах Степана Федоровича шрамів більше ніж живої шкіри. Легендарна людина в історії «Карпат» і й всього радянського футболу. Неймовірний патріот – відмовив усім, аби тільки грати в «Карпатах». З колишнім нападником «зелено-білих» та збірної СРСР не один журналіст зробив цікаве інтерв’ю, нових історій у нього не стає менше…

«Матчі закінчувалися бійками»

- Село де ви народилися нічим особливим не відрізняється від інших. Досить далеко від траси, без натяків на рекреаційні перспективи…

- То зараз такі часи. А колись усе було не так. Село розвивалося у плані спорту. Ми грали на різних турнірах. Можете собі уявити, що за сільську команди грав Вадим Тищенко, а на воротах стояв Габор Вайда. Тренером був Роман Покора. Найцікавіше було грати з Городком (районний центр Львівщини – Авт.). До нього від моєї Керниці кілька кілометрів. Як правило, матчі закінчувалися масовими бійками. З чого все починалося? Одній з команд, як правило, не подобалося рішення судді і в хід йшла важка артилерія. Глядачі підливали масла в вогонь і багато матчів так і не закінчувалися. Пристрасті були просто несамовитими, тому надзвичайно приємно і достойно було перемогти у такому матчі. І можу запевнити, що нам вдавалося вигравати частіше, аніж гравцям Городка. Зараз в Керниці теж є команда, яка виступає на першість району, але це вже не той футбол, що колись. Раніше і справді в селі був розвиток. В нас був і баскетбол, і волейбол, і навіть гандбол. Зранку і вдень пасли корови, а потім до вечора могли спокійно займатися. В неділю йшли до церкви, а потім – знову бігати. От, правда, зимою важче було – в хокей то ми грали, але без ковзанів.

- Коли «Карпати» виграли Кубок Союзу вам було 12 років. Щось пам’ятаєте з того часу?

- Не дуже. Тоді телевізорів не було, а якщо і був, то один на все село. Звичайно, пам’ятаю, що люди казали щось про «Карпати», але я ще був занадто малим, аби це усвідомити.

- У досить юному віці вас, зовсім невідомого хлопця, і в ЦСКА запрошували…

- Мені на тренерів щастило. Спершу брат привіз мене до Львова, в групу підготовки СКА. Група підготовки – це щось на зразок теперішніх спеціалізованих футбольних шкіл та академій. Очевидно, я сподобався тренерам, мене взяв до себе Володимир Вараксін. Трохи несподівано, бо там були і хлопці, які по 5 років уже займалися, але він у мені щось розгледів. Там я і почав займатися. Тим часом СКА Львів переїхав до Луцька. Непогана була команда – Дударенко, Лялік, Сергєєв, Фігель… Тренер Орест Кеслер почав ставити мене в основу. Я відіграв практично усе друге коло на місці центрального півзахисника. Наступного року команду перевели до Львова. У 1977 році ми грали товариський матч проти «Карпат». Стадіон, пам’ятаю, був переповнений. Мені тоді вдалося забити єдиний гол. На тому матчі вже були представники ленінградського «Зеніту», донецького «Шахтаря» і навіть Сучков з київського «Динамо». Але поїхав я в Москву.

«Бобров пропонував пагони, машину і квартиру»

- У той час ні телебачення нормального, ні Інтернету не було. Як про вас стільки клубів дізналися? Ви ж навіть у вищій лізі не грали?

- Не знаю. Чутки, мабуть, порозліталися. Хтось сказав, що грає такий-то хлопець, от на нього і приїхали подивитися. А найсмішніше, що цікавилися мною усі, крім «Карпат»… А після матчу проти Житомира, до мене підійшли і дали квиток в Москву. Я приїхав до Всеволода Боброва. Він сказав, що мене переводять в ЦСКА – армія тоді була всесильною. Служити мені залишалося не довго – усього півроку. Бобров пропонував мені погони молодшого лейтенанта, авто і квартиру в Москві. Каже тільки, щоб залишився. А тут і «Карпати» дали про себе знати. Я, чесно кажучи, не хотів залишатися в Москві. І от приїхав за мною Юрій Федорович Сусла (перший воротар «Карпат», тепер вчитель в карпатівській школі - Авт.). Причому хитро зробив, приїхав не сам, а з моєю мамою. Пам’ятаю той момент. Сидить за столом полковник, каже мамі: «Он не хочет подписывать». Мама моя по-російськи не розуміла нічого. Встає і каже: «Знаєте, я його в бур’янах ростила. Як він ту ся лише – то мені більше не син»! Встала і пішла. Тут я і кажу – все, мовляв, нічого підписувати не буду.

- Через повагу до мами?

- І так і ні. Не хотів я у Москві залишатись. Хотів в «Карпатах» бути. Можливо, я би зараз був уже підполковником, московським пенсіонером. Але в той час я про таке не думав. Був молодим хлопцем і дуже хотів додому. Але ще залишилося трохи відслужити. За два місяці мене підстригли, одягнули в воєнну форму і відправили у гарнізон. Десь під Новий рік, здається 27 грудня, за мною приїхав Юрій Сусла, якимось дивним чином дістав квитки до Львова і вже 30 грудня я був в селі і святкував повернення додому.

«Мене міліція шукала…»

- Коли вас вперше запросили в київське «Динамо»?

- У 76-му. Сучков і Коман приїжджали до мене в село, мама їх самогонкою поїла. Але це ще квіточки були. «Динамо» мене силоміць хотіло забрати до себе. Відряджали міліцейські патрулі – вони караулили біля моєї квартири вдень і вночі. Я взагалі місяць вдома не жив – спершу втік в Грузію, а потім в Ужгород.

- А ви самі бачили ті патрулі?

- Ні, друзі казали. Просили мене взагалі на очі нікому не потрапляти. Було все так. На спартакіаді, у складі збірної України ми зайняли третє місце. Валерій Васильович Лобановський був тоді тренером. Збірній Росії я забив два голи, після чого мене запросили в кабінет на розмову. Лобановський питає, що мені треба? Квартира? Машина? Машина для брата? Я головою киваю, тренер вийшов, а сам бігом на вокзал, взяв квиток на потяг і до Львова. Після цього мені й сказали: «Зникни». Організували путівку в Піцунду. А коли я повернувся до Львова, жив деякий час в одного священика. Так само я втік і з іншої спартакіади, у 1979 році. В номері жив з Коньковим. Уночі встаю, починаю збиратися. Він прокинувся і питає: «Эй¸ Бандера, ты куда собрался»? А я сумку на плече і в по знайомому маршруту – в поїзд. Але Лобановський добре до мене ставився. Любив, як сина. На тій же спартакіаді, перед матчами, пам’ятаю, він сказав: «Впереди играют Блохин и Юрчишин. Об остальных будем думать». Але я все-одно до Львова хотів. Хоч і ціною дискваліфікації. Так і сталося. Грали на Кубок з Єреваном. У першій грі я не мав права виступати. А у Львові, у матчі-відповіді, вже вийшов. 40 тисяч народу прийшло – стадіон просто жив футболом. Ми 3:1 виграли. Я тричі забив головою, після передач Левка Броварського. Від того часу я і почав грати.

- Хто вас перекваліфікував у нападника?

- Іштван Секеч, тренер «Карпат». Якщо у 78-му я забив 12 чи 13 голів, то в 79-му вже 42. Саме за цей рекорд мене і взяли до збірної Союзу. Ніхто туди не потрапляв з першої ліги. Костянтин Бесков, тодішній тренер збірної, обіцяв для мене все зробити, аби я в «Спартак» переїхав. Ясна річ, відмовився.

«Якби не збірна, забив би ще»

- То ви проміняли вищолігові ЦСКА, «Спартак» і «Динамо» на першолігові «Карпати»…

- Справді, «Карпати» якраз вилетіли з вищої ліги, але почала збиратися нова, досить непогана молода команда, яку тренував Ернест Юст. Прийшли Думанський, Баль, Батич.

- Коли ви стали рекордсменом по кількості голів в сезоні, була тренерська установка, щоб нас вас команда грала?

- Ні, такого не було. Просто в команди реально вирізнялася середня лінія. Крім тих, кого я вже назвав грали Дубровний і Броварський. Вони чудові паси роздавали. Хоча, не можна сказати, що я стояв на полі і чекав, коли мені м’яча підкотять. Я теж рухався, хотів забивати. Тренер дуже хотів, щоб я побив попередній рекорд – 38 голів. Постійно мене налаштовував. Цікаво, що я не всі матчі в сезоні за «Карпати» зіграв. Мене у збірну викликали – то я пропустив 4 чи 5 ігор. А так може і ще б забив.

- Звідки ви забивали?

- Зі всюди. І головою, після навісів, і зі штрафних і пенальті. Бувало, що й з далекої відстані бив. Було у мене гольове чуття.

- У вас зберігся бодай один гол на відео?

- Жодного. Коли мені 50 років було, я дзвонив на телебачення, просив щось знайти, але нічого не вдалося. Дуже за цим шкодую, цікаво було б подивитися. Зате залишилися газетні вирізки – отакенний (Степан Федорович досить високо піднімає руку над столом – Авт.). Покійна дружина збирала.

«Розрізали ногу – а там ні зв'язок, нічого»

- Мрія Лобановського збулася – ви таки переїхали в «Динамо», щоб скласти пару Блохіну…

- Я повинен був грати на Олімпіаді в 1980 року. Але в 79-му ми поїхали на один турнір, вже і не пригадаю з ким грали, словом мене травмували, і потім зробили операцію на меніск. На відновлення треба було трохи часу, але операція пройшла успішно. До того ж, Костянтин Бесков подзвонив і каже, що все нормально, ми тебе у збірній чекаємо. Але от клубні справи не клеїлися. «Карпати» не добре почали, програвали, практично не набирали очок. То був 80-ий рік. Добре пам’ятаю цю гру. У ній мене повністю зламали. Секеч каже: «Надо»! Я вийшов. Хоча Броварський казав мені, щоб я не грав, а взяв ще два-три тижні. Щоб відновився, як слід. Але тренеру я дуже вірив. Словом, у першому таймі ми виграємо – Броварський забив гол. Народу дуже багато прийшло. А щось мені підказувало, що добром усе не закінчиться. У перерві прошу тренера: «Будь-ласка, поміняйте мене». А Секеч на це: «Ну, давай, еще чуть-чуть потерпи». Вийшов я на другий тайм. І як зараз пам’ятаю – приймаю м’яча біля воріт, а ззаду в мене хтось двома ногами – коліно пішло і все… То зараз якщо травма – йди лікуйся. А тоді такого не було. Я грав на уколах. Кеналог – такі ліки були. І бувало таке, що робили мені одночасно два уколи – в різні сторони ноги. Коли мене на операції розрізали, лікарі жахнулися – ні зв'язок, нічого там не було. Але Лобановський таки мене взяв, у 80-му році, коли ми вилетіли. Та мене не тримало в Києві. Коліно все ще турбувало. Треба було трохи потерпіти, Буряк і інші хлопці просили зачекати, але я не міг. Після операції то вже той ефект. Я поїхав додому.

- І Лобановський більше вас не кликав?

- Ні, то вже просто не було сенсу.

- «Динамо» могло будь-кого забрати?

- З України так. Були такі часи. З Києва дзвонив перший секретар, і подібні питання не обговорювались.

- Чекайте, але це не так. Ви ж не захотіли і не пішли… То усе залежало від вибору гравця.

- Може й так. Я просто не пішов.

«По центру не міг пройтися»

- Наскільки суттєвою була різниця між «Динамо» і «Карпатами» тих часів?

- В «Динамо» завжди були кращі гравці.

- Маю на увазі організацію.

- База, як і зараз, була прекрасною. У нас, у Львові, тоді було 4 сарайчики. Зараз їх переробили в базу, зробили кілька поверхів. Тоді такого не було. У Києві було все на вищому рівні. Машину можна було взяти по державній ціні.

- Це як?

- Можна було купити машину за 9 тисяч, а продати її за 18. На цьому можна було заробити. Раніше було все дефіцитом, навіть шампанське. А меблі взагалі неможливо було взяти, то нам давали меблі. Зараз це може смішно звучить, але такими були реалії того часу. Парфуми чи туфлі – усі про них мріяли. А Волга то як Бентлі зараз (сміється). У мене, правда, була Волга.

- Заїзди на базу практикувалися?

- Бувало. Ми раз сиділи неділю, від гри до гри. Програли один матч і керівництво усіх загнало на базу.

- Що можна було цілий тиждень на базі робити?

- У нас власний кінозал був, ми фільми дивилися. Перед кожною грою їздили на вулицю Калініна, де кінцева четвертого трамваю. Двоє-троє гравців їхали, вибирали кіно. Як правило, це були радянські комедії. Рідко коли нам потрапляли до рук фільми іноземного виробництва. Ми брали кілька – не подобався один, дивилися інший. А ще на зустрічі по заводах ходили. У нас спонсором був Електрон – ми туди часто навідувалися.

- А у вашому селі не хотіли робити для вас вечори?

- Хотіли. Але я скромний і відмовлявся. Хоча, коли я приїжджав додому, мене усім селом зустрічали. Бував у Керниці я не часто, як правило, на вихідні. Мама мусила знати, що я роблю – якщо я не навідувався село, то вона сама дізнавалася. Словом, мусив їхати. А коли не було машини – сідав на автобус.

- На вулицях вас пізнавали?

- По центру колись неможливо було ходити. Тролейбус їхав – вікна повідкривали, кричать люди, руками махають. Але я не дуже любив на людях бути. Обідати і вечеряти приходив в «Інтурист», замовляв собі перше, друге, а усі тільки й дивилися, що я питиму. Але не пив я нічого і не курив.

- Зараз багато футболістів курять і у ваші часи, мабуть, теж курили…

- Це правда. Хоча масового куріння не було. Якби хтось побачив – серйозний штраф, курити забороняли. Хто мав таку звичку – ховався подалі. А тим паче алкогольні справи. Та й часу не було на такі речі – у нас тренування були триразові. Зранку встали в 7-ій годині – вперед на зарядку. Потім в обід і ввечері тренування. Якось ми в Алушту на збори поїхали. Тренери нас так наганяли, що сісти не могли.

«Віддали гру за ондатрову шапку»

- Не так давно Вагіз Хідіятуллін в інтерв’ю розповідав, як «Карпати» просили «Спартака» віддати гру. А його потім ще й звинуватили, що він погодився допомогти…

- Пам’ятаю цей матч. Справді просили про таке – треба були команді очки, щоб з вищої ліги не вилетіти. Але «Спартак» відмовився нам допомогти. Може тому, що на грані вильоту ще й «Кубань» була, а може через інші справи. Страшний матч тоді був. Стадіон як завжди битком набитий. Кінець гри, а рахунок 0:0. І тут м’яч у руку Хідіятулліну влучає (про участь Вагіза в «договорняку» мені нічого не відомо). Суддя пенальті призначає. Стадіон кричить, а ніхто бити не хоче. Я теж не хотів бити.

- Але чому? Невже ви вперше пенальті мали бити?

- У тому й справа, що не вперше. Але ноги у мене тремтіли, як в дитини. Бо якби не забив – навіть не уявляю, що б з нами народ зробив – відповідальність просто величезна була. Промахнуся і все – можна далі нікуди не їхати. Словом, Льова Броварський мене упіймав, а я кажу, що не піду бити. Та він буквально виштовхав мене до м’яча. Підхожу, дивлюся на Дасаєва, а він сміється. Я розбігаюся, б’ю, а дощ був тоді… Ще й трохи підсковзнувся по дорозі і м’яча ледь зачепив шипами бутсів. Дасаєв упав в один кут, а м’яч закотився в інший. Воротар лежить і за голову тримається – вже не дістане. Так ми і виграли. Що далі було не пам’ятаю, бо кожного з гравців уболівальники на руках занесли в автобус.

- То вам вдалося залишитися у вищій лізі?

- На жаль, ні. Після «Спартака» ми в Ростов поїхали. Дорогою, керівництво сказало, що про все домовиться і щоб ми не переймалися за результат. Але так сталося, що ніхто ні з ким не домовлявся і наші хлопці, що називається, не налаштувалися на гру. І ми програли.

- Договірні матчі у той час – адекватне явище?

- Я б так не сказав. Знаю, що Валерій Лобановський часто домовлявся за нічию на виїзді. Для того, щоб стати чемпіоном достатньо було вдома перемогти, а на виїзді зіграти внічию. Наприклад, поїхало «Динамо» до Львова, бачить як команда налаштована. Тренер думає, що краще взяти одне очко, ніж програти. Такі речі практикувалися.

- А «Карпати» грали договірні матчі?

- У 1979 році ми програли одну гру. На той час ми вже забронювали собі перше місце і спокійно догравали сезон. Поїхали до Івано-Франківська. Їм треба було перемогти, щоб не вилетіти. Ми погодилися допомогти, все ж земляки. То й програли, здається 3:4. А вони нам подарували усім по ондатровій шапці. Правда, їм та перемога не дуже і помогла. Про інші договірні матчі не пригадаю. У будь-якому випадку можу сказати, що мене не дуже цікавило хто там з ким і про що домовлявся. Я виходив з наміром забити.

- Зараз досить часто «Карпати» мають претензії до суддів – то голи не зарахують, то ще щось. У ваші часи було подібні скандали?

- Досить непогано московські судді працювали. Вони мали певну симпатію до «Карпат». Могли, звичайно, десь свиснути зайвий раз, але точно не так, як зараз. Хоча, деякі суддівські історії ні з чим не зрівняєш. У 1979 році ми грали проти мінського «Динамо» на виїзді. Це була гра за вихід до вищої ліги. Перед матчем прийшов до нас в роздягалку хтось з всесоюзної федерації. Каже, так і так, білоруська республіка святкує якийсь там ювілей, словом, у цьому році, хлопці, нічого вам не світить. Ця розмова нас тільки роздратувала. Але почалася гра і суддя Пономарьов з Кишинева тут же пенальті призначає. Як він його вигадав ніхто не зрозумів. Ясна річ, хлопці до нього підбігли, почали сперечатися. Тут він витягає червону картку і біжить до мене, хоч я стояв трохи подалі від епіцентру. Я був просто вражений як побачив її перед собою. За що? Йду з поля, а сльози самі собою течуть. Так ми програли і нікуди не вийшли. Потім нас усіх заспокоювали довгий час, завезли до спонсора на бенкет, сказали, що все-одно у вищу лігу вийдемо.

- Після цього ви ще зустрічалися з суддею Пономарьовим?

- Ні. Справа в тому, що це була його остання гра в кар’єрі – і він вирішив зробити подарунок білоруській республіці…

Продовження розмови зі Степаном Юрчишином очікуйте наступного тижня.