Про футбол і не тільки зі Степаном Юрчишином. Частина друга

Продовження відвертої розмови зі спортивним директором львівських «Карпат».

«За 10 доларів купив пляшку бренді»

- За збірну СРСР ви зіграли 4 матчі. Щось пам’ятаєте з тих часів?

- Виклик в збірну взагалі був несподіваний. На той час «Карпати» грали в першій лізі, правда, лідирували. Найперше мене викликали в олімпійську збірну на виїзну гру проти Швеції. А потім вже в національну, як би тепер сказали. Така річ величезна рідкість була, щоб до збірної брали гравця з нижчої ліги. Ясно, що для мене було неймовірно приємно грати у першій команді. Зіграв я небагато – 4 матчі. У товариській грі проти Румунії забив гол.

У цій грі (3:1 на користь СРСР) Степан Юрчишин провів на полі усі 90 хвилин. Ось що написала про нього газета "Советский спорт" за 16 жовтня 1979 року:

… В первой половине сборная СССР, по крайней мере, еще трижды обязана была увеличить счет, но не использовали хороших возможностей Юрчишин (дважды) и Маховиков…

…Из них запомнились в основном те, что были затеяны на левом фланге и проходили при активном участии Маховикова, Шавло, Хапсалиса. Одна из них, проведенная стремительно, и привела к взятию ворот Юрчишиным, который, пожалуй, был самым острым нашим игроком на переднем крае атаки, охотно отзывавшимся на любые предложения партнеров…

… Нападающий сборной СССР Степан Юрчишин умеет атаковать соперников разнообразными ударами - прямыми, резаными, кручеными. Вы видите, как он из трудного положения бьет по воротам сборной Румынии…

- А ще пам’ятаю матч в Греції, коли ми грали у відборі до чемпіонату Європи. Нам були необхідні очки, щоб продовжити боротьбу, але ми програли 1:0. Євро 80 для нас закрилося.

Збірна СРСР посіла останнє, четверте місце у групі, пропустивши вперед греків, угорців та фінів. У грецькому матчі Юрчишин вийшов на поле відразу по перерві, замінивши Давида Кіпіані. Газета "Советский спорт" за 13 вересня 1979 пише:

…Правда, приятно отметить, что не растерялся 20-летний Черенков, уверенно распоряжавшийся мячом в сложных ситуациях, хорошо вошел в игру и молодой форвард из «Карпат» Юрчишин. Но это слабое утешение…

…Попытки отыграться после перерыва проходили какими-то вспышками активности отдельных игроков. Вначале Юрчишин проявил завидную смелость, затем после паузы решительно пошел вперед Хидиятуллин…

… Во втором тайме на поле вышел и молодой форвард Юрчишин. Он неплохо включился в игру, действовал смело, остро, но затем, забытый партнерами, отошел на второй план…

- Окрім гри, пам’ятаю, що нам дали по 10 доларів добових. Особливо гуляти я не ходив, та й часу на все це не було. Але купив пляшку бренді чи віскі, вже й не пригадаю. Це, здається, усе, на що можна було витратити гроші. Привіз я цей напій, поставив на поличку. Стояв він там не довго. Приїхали до мене брати і спорожнили пляшку.

- Люди зі спецслужб вас постійно супроводжували?

- Звісно, куди ж без них? Тепер я знаю, хто це був і що робив, а тоді навіть і не думав про це. Просто насолоджувався тим, що матиму нагоду зіграти за збірну. Коли ми прилетіли в Афіни, поїхали на тренування. Мене здивувало, що на наше занаття прийшло дуже багато людей.

«Везли ікру, привозили магнітофони»

- А як щодо поїздок з «Карпатами»?

- О, тут я більше розкажу. На збори з командою ми їздили в братні країни – Угорщину та Польщу. То зараз на зиму літають в Туреччину чи Іспанію. А тоді, у 78-му, перші збори відбувалися у Львові, в спортзалі. А потім вже їхали за кордон. Пам’ятаю, приходжу до автобуса, заглядаю в середину, а там 22 гравці сидять у першій частині. А весь зад повністю забитий товарами: водяними насосами та самоварами. Усе це везли на продаж. Адміністратор мене питає чи я щось везу? А у мене нічого з собою крім сумки з речима. Володимир Данилюк почув і поділився зі мною – дав кілька насосів. Він взагалі був лідером у цьому плані. А коли ми поверталися – то купували угорські килими та одяг. Приїжджаємо на кордон, митники як побачили, що ми веземо, схопилися за голову. Але все було домовлено, тому вони нас особливо і не перевіряли. Так само і в Польщу ми їхали. Везли золото, приводили одяг.

- А як ви знали, що за вашими самоварами хтось прийде?

- Хлопці не вперше їхали. Данилюк і Козинкевич вже там все вивідали. Зараз це смішно звучить, але нормальний одяг, на той час, можна було отримати хіба таким чином.

- До екзотичних країн вас возили?

- Якось з «Карпатами» ми поїхали в Малі – це країна в Західній Африці. Ми там зіграли кілька матчів, але згадувати про них сенсу, мабуть, нема. Найперше, з чим в мене асоціюються Малі – то з величезними магнітофонами Sharp. Кожен з нас привіз до Львова по такій суперсучасній техніці. А ще усі купили собі перші спортивні костюми Adidas. Так і було – везли ікру і горілку, привозили дефіцитний одяг.

- Невже глибока Африка запам’яталася вам лише одягом і технікою?

- Принадую ще місцевих тваринок. На вікнах в готелі висіли москітні сітки. А як тільки відкриєш двері, у номер миттєво влазило купа ящірок і повзали по стінах. Для Малі це було нормальним явищем.

«Суддя просив потерпіти»

- Кажуть, у вас шрамів більше, ніж в Безсонова…

- Шрами… Багато їх, це точно. Два роки тому поїхав в Туреччину відпочивати. Якраз закінчився футбольний сезон. Лежу собі на пляжі, засмагаю, тут проходить якийсь дядько і питає: «Где воевал?». Рвався я грати і сам собі цим шкодив. Але тоді не розумів цього. Поспішав забивати голи, байдуже, що треба було перейти через уколи і травми. За це і шрамів багато.

- Кого з персональних опікунів пам’ятаєте?

- У 1979 році ми, команда першої ліги, вийшли у півфінал Кубку СРСР. Мали грати з московським «Динамо». За нього грала пара захисників Нікулін і Новіков. От вони по черзі мене й мотлошили. Вдарили вони мене вже вкотре, лежу на полі. Підходить суддя і каже мені тихо: «Потерпи еще совсем немного». От я і терпів.

- За що ж вони так вас?

- Перед тим ми грали в Воронежі, я забив три голи.

- Вибачалися після матчу?

- Ні. Ударять, підійдуть, присядуть, скажуть, мовляв, давай-давай, не лежи і так далі… Але грали вони жорстко, і навіть жорстоко.

- Об’єднання «Карпат» зі СКА теж було жорстоким рішенням для уболівальників?

- «Карпати» - це бренд, школа. Це те саме, що й київське, тбіліське чи мінське «Динамо», московський «Спартак». Рішення про об’єднання ухвалювали в кабінетах, людей не питали. З іншого боку, всі б були такими фанатами футболу як Бєліков (львівський генерал-лейтенант – Авт.). Хотіли десь на краще, але не вийшло. Не полюбили люди ту команду, хоча, спершу приходили. А підбір гравців був непоганий.

- Ви залишилися в новоствореній команді. Що змінилося після утворення СКА «Карпати»?

- Команда стала армійською. Хтось був прапорщиком, хтось офіцером. Але ми все-одно ходили з довгим волоссям. Командування любило гравців, після перемог дарувало годинники. Змінилася і форма. Спершу ми грали в зелених та білих кольорах, а стали грати в червоних, ще й зіркою на серці.

«В Узбекистані жив в басейні»

- Як вас в Узбекистан занесло?

- Це моя помилка. Я дуже хотів грати, а мені зробили вже дві операції. Був ще зовсім молодий: 26-27 років. Командувач каже, що заслужив своєю грою на те, щоб ми відправили тебе в групу військ в Угорщину, Польшу чи Німеччину. Живи там, служи, грай в своє задоволення. За твої заслуги, мовляв, усе, що хочеш. Але тут якраз мені подзвонив Іштван Секеч, який щойно очолив «Пахтакор». Каже, Стьопа, тобі тільки 27, давай до мене, почни все спочатку. І я зробив помилку, поїхав.

- У «Пахтакора» ще був мораторій на виліт до першої ліги?

- Здається, якраз закінчився. Але команда там вже оновилася і могла спокійно грати. До речі, газети писали, що я там мало не золоті гори отримав, якісь автомобілі, ще щось. Але це неправда. Нічого такого не було. Я просто грати хотів. Але як там грати, якщо в обід – 40, вдень – 40, ввечері – 40!? Там неможливо було жити. Тренування призначили на 12 годину, то у мене був сонячний удар. Там спека просто неймовірна. Єдине, що мене рятувало – басейн. Він на базі був. Я жив у ньому – перше і останнє місце де мені було більш-менш комфортно.

- На полі вам точно не було комфортно.

- Так, я забив лише два голи. Найгірше, що після «Пахтакора» я вже не хотів грати. Відбігав трохи і все – закінчив.

- Сім’я вас відмовляла від поїздки в Азію?

- У 82-му я одружився, у мене народилася донька. Дружина, звісно, що була проти, хоча вона того ніколи не казала. Вона розуміла, що мені це було потрібно. Я страшенно хотів довести, що ще можу грати в футбол. В Узбекистан поїхав сам. А міг взяти дружину і поїхати туди, куди пропонували, нормально жити, заробляти.

«З шапкою назбирали мільйон рублів»

- Яким стало життя, після того, як ви повернулися в Україну?

- У мене залишилася квартира і машина. Все. Гроші клали на книжку. Зараз гравці багато заробляють, а колись такого не було. Ставка вищої ліги – 300 рублів, першої – 180, другої – 140. Хтось мав доплати по 150 рублів, хтось премії 80 – 100 рублів. Був період, що грошей не вистачало.

- Знаходили виходи зі скрути?

- Мене якось невірно зрозуміли і написали, що я був таксистом. Це і правда і не правда. У мене народилася друга дитина, було трохи скрутно з фінансами. Ще й машина зламалася. Товариш Володя працював в таксопарку. От я і відвіз свою машину до нього, попросив відремонтувати. А щоб він не витрачав свій час, запропонував виконати його роботу – потаксувати. Він погодився. І так кілька годин в день він ремонтував моє авто, а я возив людей. Для нього, звісно.

- На це питання ви вже відповідали, але в трохи іншій ситуації… Впізнавали вас?

- Підвозив якось чоловіка з дружиною і дітей. Чоловік на мене усю дорогу дивився. А коли приїхали, то питає: «Ви Степан Юрчишин?». Кажу, так і так, розповів йому що до чого. Впізнавали…

- В футбол при продовжили грати?

- Трохи бігав в Городку, а потім Мирон Маркевич запросив в Луцьк. Теж сказав: «Давай почнем спочатку». Ще в Хмельницьку 2 роки провів. Отам почав знову отримувати від футболу. А в 89-му почалося відродження «Карпат». В Хмельницькому мені пропонували хороші умови, просили залишитися, але я вирішив повернутися до рідної команди, додому. Поточняк, Кульчицький і Рассихін нас буквально по крупицях збирали зі всього Союзу.

- Правда, що ходили з шапкою по людях?

- Треба було мільйон рублів назбирати. Показати Москві, що у нас бюджет є. Газети про це писали. І справді, хтось дав рубль, а хтось 10. І ми назбирали. Команда почала грати, причому досить непогано. На матч проти Тирасполя прийшло 37 тисяч, ми, правда, програли. Але це друга ліга була!

- «Веселі», мабуть, були часи…

- Не те слово. Відроджені «Карпати» почали грати в найрізноманітніших куточках Союзу. У нас були три виїзні матчі поспіль – з «Кяпазом», «Карабахом» та ще одним клубом. Зіграли раз внічию і ще двічі програли. Але виграти там було насправді нереально.

- Через суддів?

- Так. Вони страшенно боялися судити. Взагалі, команди намагалися не їздити до них в гості, а ми наважилися. Вірмени з азербайджанцями якраз воювали. А у нас був такий гравець Олег Гула з пишними вусами. У Вірменії до нього почали чіплятися – мовляв, азербайджанець. А в Азербайджані його вже вірменом назвали. Такі от хохми, хоч нам тоді не до сміху було...

«Після відставки спав п’ять днів»

- Ви досить непогано грали у відроджених «Карпатах» (Степан Юрчишин перекваліфікувався у захисника. За перший сезон провів 42 гри, 11 голів; за другий сезон – 31 гра, 9 голів). Як стали тренером?

- Несподівано. Ми непогано закінчили чемпіонат у другій лізі. Тренером був Ростислав Поточняк, я йому трохи допомагав. Україна стояла на порозі незалежності. На носі був перший національний чемпіонат. Поточняк погано почувався і мене попросили стати головним тренером. Я спочатку відмовлявся як міг, бо дуже переживав за команду. Тренерського досвіду у мене взагалі не було. Але по трохи команда почала грати. Були свої проблеми, та все ж нам вдалося зберегти місце у вищій лізі. Тоді грало 10 команд у нашій групі, ми посіли 6-е місце. Але у мене вже сил не було. Після останнього матчу я прийшов до президента Богдана Кобрина, написав заяву про звільнення. Кажу, що вже нічого не хочу. Після цього спав п’ять днів – був настільки виснаженим.

- Фінансова ситуація «Карпат» у першому чемпіонаті була ще гіршою, ніж під час відродження?

- Це точно. Було куди гірше. Грошей не було, умов теж. Команда грала на голому ентузіазмі. Жили ми в бараках на базі, добре, що хоч автобус був. Після мене прийшов Мирон Маркевич, стало трохи краще.

- Чому так мало людей приходило на футбол у першому чемпіонаті?

- Може людям не до футболу було? Не знаю… Хоча, може й приходили б люди, якби «Карпати» за перші місця боролися. А так в нас було завдання – не вилетіти.

- Скільки разів ви поверталися в «Карпати»?

- Богдан Кобрин казав, щоб я залишався. Але мене мучали сумніви. Дуже переживав за результат. Навіть не уявляв, як я зможу пройтися по місту, якщо команда вилетить у першу лігу. Коли пішов, то трохи заспокоївся. Відпочивав від футболу. Потім я почав працювати у ФК «Львів». Була у нас непогана команда, ми грали в своє задоволення. У «Карпатах» якраз відбулися зміни, пішов Мирон Маркевич. І якраз мене почали туди кликати. Я не хотів, бо мене все і так влаштовувало. Тим більше, що в «Карпатах» якраз були певні фінансові неприємності. Але мене почали водити по кабінетах обласної ради, десь тиждень вмовляли. Врешті-решт я погодився. Ми провели непоганий сезон, вийшли в фінал Кубку України. У півфіналі обіграли донецький «Шахтар». Команда грала добре, але фінансові проблеми не зникали. Тренери почали змінюватися – після мене був Лев Броварський, знову Мирон Маркевич, потім Ходукін. Згодом знову покращилася фінансова ситуація, почали приходити нові тренери…

«Яка вища ліга? Це ж дитячий садочок!»

- Потім ви знову стали працювати в ФК «Львів», тільки іншому, оновленому…

- Коли я прийшов в ФК «Львів», побачив там досвідчених футболістів, від яких, на мою думку, не було користі. Ми набрали молодих футболістів – братів Баранців, Ільківа, Романюка та інших, які пройшли карпатівську школу. Спитав у президента про завдання, а він сказав: «Просто грайте собі, жодних завдань». Ми почали грати, але потім десь помилилися, пропустили, програли і я почав переживати. Президент каже: «Чого хвилюєшся? Завдання – десятка». Але команда почала йти вперед, вигравати, Юрій Кіндзерський почав казати про сьоме місце, потім п’яте. Закінчили ми чемпіонат на третьому місці. І от, були ми в Євпаторії на зборах, приїхав президент і каже: «Давайте не будемо відпочивати, а будемо боротися за вихід до вищої ліги». Я кажу, яка, мовляв, вища ліга, - це ж дитячий садочок! Але ми спробували і в нас вийшло. Була в нас хороша команда, і складалася вона не лише з гравців, але й з усіх працівників.

- Судді вам допомагали?

- Ну, кожній команді десь судді помагали. Вдома ми грали проти «Геліосу», то пам’ятаю, що суддя «лівий» пенальті дав. Так, було… Але ми все-одно заслужили на місце в Прем’єр-лізі. І довели це грою проти «Шахтаря».

- Правда, що «Динамо» привезло вам повні валізи грошей?

- Можу так сказати: якщо хтось грає проти «Динамо», то «Шахтар» пропонує, і навпаки. Але ніяких там чемоданів грошей не було. Можливо «Динамо» і пропонувало щось за перемогу. Але я так скажу – у нас теж були передбачені солідні преміальні за цю гру. І хлопці їх заслужили.

- Але потім посипалися…

- Хороший матч з «Металістом» був. «Дніпру» на останній хвилині програли, з Полтавою внічию зіграли. Просто в нас на підготовку було дуже мало часу. Коли закінчувався чемпіонат у першій лізі, вищолігові команди вже відпочивали. А ще у нас було всього 13-14 футболістів. Довелося відпустити їх на 10 днів, щоб вони бодай трохи відпочили. Може треба було докупити хоча б трьох-чотирьох граців, але то вже не до мене претензії. І все це згодом вилізло боком. З «Чорноморцем» грали – судді на останній хвилині пенальті дали, з Запоріжжям теж не все гаразд було. У нас така вийшла після того розмова з Юрієм Івановичем… Він почав щось своє говорити... Я просто не витримав, кажу: «Якщо вас щось не влаштовує, то я піду». І пішов. Контрактів у нас не було, все трималося на чесному слові. Хоча у нас з ним залишилися нормальні стосунки.

«Люди питали, чому «Карпати» не здали гру»

- Не було можливості взяти лідерів ФК «Львів» в «Карпати»? Маю на увазі братів Баранців і Федорчука?

- Я хотів їх взяти, велися переговори. Баранці теж були зацікавлені у тому. На жаль, у них контракти з ФК «Львів», і коштують дорого. Переконаний, що вони принесли б нам користь. А от Федорчук знайшов собі агента.

- За двома дербі ви спостерігали?

- Звісно. Я був на обох. У першій грі було дуже цікаво. За кого я переживав? Важко сказати. За обох. Обидві мені були дорогі. ФК «Львів» по-суті взагалі моя команда, я її зліпив. Двояке, словом, було почуття. Щодо другого дербі – тут все значно важче. Після гри дуже багато людей підходили і питали мене, чому «Карпати» не здали гру? Мусів з кожним розмовляти і пояснювати. Це ж дербі, про які здачі може йти мова? І ще я переконаний, що Юрій Кіндзерський нізащо не погодився б на таке. Він хотів, щоб команда грала, він був впевнений, що його хлопці обіграють «Карпати». Але «Карпати» показали себе молодцями. Треба віддати їм належне. Я старався говорити з людьми, розповідати їм про Європу, про принципи спортивної боротьби.

- Як думаєте, у цьому сезоні ФК «Львів» зможе вийти в Прем’єр-лігу?

- Важко сказати, бо я не бачив вже давно їх. Не знаю, в якому вони зараз стані. Хоча ФК «Львів» один з головних кандидатів. Там і суперників не дуже багато – «Волинь», «Олександрія», Алчевськ. Побачимо. До речі, я планую поїздити на матчі першої ліги, подивитися, там мають бути цікаві речі. А ще у першій лізі є гравці, якими цікавляться «Карпати». Треба буде за ними приглянути…