Сезар Сампайо приїхав до Львова

До Львова приїхав один з найкращих гравців Мундіалю 1998 року. Після завершення кар’єри футболіста, Сезар Сампайо став одним з власників молодого бразильського клубу. Про неймовірні бразильські футбольні звичаї, про нелогічність динамівської оборони, а ще про безліч цікавих речей віце-чемпіон світу розповів Інформаційному центру ФК «Карпати».

– Найважливіший момент мого приїзду – налагодження трансферної активності «Карпат» у Бразилії. Тривалий час у нас перебував карпатівський представник, тепер я приїхав сюди з трьома гравцями, яких він вибрав. Якщо все буде добре, вони зможуть провести тренування з «Карпатами», а після закінчення чемпіонату будуть прийматися рішення про їх подальшу долю.

– Окрім того, ви були і на матчі «Карпат» проти «Динамо»…

– Звичайно, мені було цікаво подивитись, як грають «Карпати». І я зауважив, що «Динамо» – значно відоміший клуб – підготовлений не так добре, як львівська команда. Від початку і до кінця «Карпати» показували характер і взагалі грали на дуже пристойному рівні. Після того, як суддя вилучив з поля Зозулю, «Карпати» стали ще активнішими й агресивнішими. У підсумку вони здобули той результат, на який повністю заслужили.

– Перемогу «Карпатам» приніс ваш співвітчизник…

– Я знаю Батісту ще з тих часів, коли він виступав у нашому чемпіонаті. Бачив чимало його ігор, але потім він поїхав у Європу і я втратив з ним контакт. Якщо чесно, я не знав, що він грає в «Карпатах». Але добре пам’ятав, що він хороший нападник – вміє забивати і не важливо чим: головою чи ногами. Він завжди націлений на ворота суперника.

– Його гра у матчі проти «Динамо» вам сподобалася?

– Звичайно. Мені дуже сподобалась його активність. Але я б не виділяв його на фоні інших гравців. Розумієте, гра «Карпат» виглядала збалансованою в усіх лініях. І людина, яка не знає реальних амплуа гравців, не впізнає нападника в обороні чи захисника в атаці. «Карпати» дуже грамотно зіграли в тактичному плані, повністю виконали настанови тренера. Я розмовляв з Олегом Кононовим, зрозумів, що він має європейську школу виховання. «Карпати» в дечому нагадали мені «Барселону». Ясно, що у вас нема таких зірок, але гравці показали прекрасний футбол. Однак, на мою думку, команді потрібне підкріплення у плані техніки. Тоді можна буде всерйоз про себе заявити в Європі.

– Якщо продовжувати тему бразильців в українському футболі, скажіть свою думку щодо квартету ваших співвітчизників в обороні «Динамо». Наскільки взагалі є логічним присутність такої кількості бразильських захисників у команді такого рівня?

– Мені тяжко це зрозуміти, бо бразильці по своїй суті – це нападники. По логіці речей, у захисті мають грати європейці, а в нападі бразильці. Вони народжуються з імпровізацією, вони вміють забивати голи. Я не розумію, чому «Динамо» обрало таку політику. Але це питання до керівництва та тренерів. Набагато логічніше виглядає передня лінія донецького «Шахтаря»…

– Бачу, в Бразилії непогано розуміються на українському футболі…

– Нам багато чого відомо. ЗМІ постійно відстежують поведінку та гру бразильців у різних чемпіонатах.

– На ваш погляд, чи є в когось з українських бразильців бодай примарні шанси потрапити до збірної Бразилії?

– Мабуть, ні. Дунга (тренер збірної. – Авт.) уже закрив список тих гравців, які братимуть участь в чемпіонаті світу. Може, комусь пощастить потрапити до того списку наступного разу – після ПАР мундіаль прийме саме Бразилія.

«Великі гравці не йдуть з футболу»

– У Бразилії дуже багато футболістів. Ким вони стають після завершення кар’єри?

– Гравці, які були великими, просто не можуть попрощатися з футболом. Деякі стають тренерами, але більшість повертаються в свої рідні міста і перекваліфіковуються на політиків. Інші стараються влаштувати футбольну школу, щоб давати приватні уроки майстерності. У кого більше грошей, стає керівником якоїсь команди. Зрештою, багато гравців, які виступали разом зі мною, так роблять. Великі у футболі люди зрозуміли, що можна зробити бізнес на улюбленій справі.

– Чому ви вирішили саме так продовжити свою кар’єру?

– Маючи певну суму грошей, я захотів продовжити займатися улюбленою роботою. Тому до спілки залучив ще кількох людей з фінансовими можливостями. Ми вчотирьох спільно працюємо. Конкретний сегмент моєї роботи – це відповідальність за 18–20-річних юнаків. Я слідкую за належним спортивним забезпеченням, інші власники – за адміністрацію, стан здоров’я, технічне забезпечення.

– Агентська робота теж входить до ваших обов’язків?

– Ні. Команда має таку людину, яка відповідає тільки за агентство, перехід гравців. Я ж сюди приїхав, щоб зблизити наші клуби. Щось схоже було з «Бенфікою». Зараз там троє наших футболістів у молодіжному складі виграли чемпіонат.

«Один матч у футболці збірної – грандіозна честь»

– У вашій біографії значаться два Золотих м’ячі. Це така сама нагорода, як в Європі?

– Не зовсім. Мене двічі визнавали найкращим гравцем Бразилії. Насправді цей приз дуже важко здобути. Його володарями ставали Ромаріо, Едмундо, Тафарел… Як правило, такі нагороди отримують нападники, я ж грав у середній лінії.

– Раз у вас було таке серйозне визнання, як пояснити вашу відсутність на чемпіонатах світу 1990 і 1994 роках?

– У 1990 році я грав в «Сантосі». Це вже не була така яскрава команда, як колись. Мені було лише 22, я не мав міжнародного досвіду, тому на мене не дуже розраховували. А у 1994 році справа в іншому була. З «Палмейраса», де я грав, і так взяли на мундіаль п’ятьох гравців – взяти більше не можна було з певних політичних міркувань. У 2002 році я мав грати на чемпіонаті в Японії і Кореї, провів в основному складі всі відбіркові матчі, але в останню мить травмувався. Єдиний чемпіонат, на якому мені пощастило грати – це турнір у Франції 1998 року.

– Пощастило? Бразилія у фіналі програла. А до того і після того – перемогла…

– Ви говорите точнісінько, як моя сім’я. Але я скажу, що навіть один матч у футболці збірної – це грандіозна честь для бразильця. Це мрія абсолютно кожного молодого гравця, хоч усі знають, наскільки важко пробитися у головну команду країни. Я навіть подумати не міг, що колись гратиму в фіналі чемпіонату світу. Для мене це величезна честь. Більше того, я ще й тричі забив. Перший раз – шотландцям у матчі-відкритті, ще два – чилійцям. Я чудово пам’ятаю ті голи.

– Відомо, що для збірної Бразилії існує лише одна категорія медалей. Ваше «срібло» з 1998 року висить на видному місці чи далеко сховане від сторонніх очей?

– Справді, срібні медалі не дуже почесні для бразильця. Однак моя медаль висить біля усіх інших нагород, кубків та призів.

«Новонародженим – м’яч, покійникам – прапор»

– Кожен бразилець мріє грати в Європі. Ви ж поїхали світ за очі – в Японію. Чому?

– Я поїхав грати заради грошей. Там досить непогано платили. Але саме Японія допомогла мені потрапити у збірну. Там якраз грав Дунга, який був капітаном збірної. Ми виступали за різні команди, але часто бачилися. Як я потім дізнався, саме він запропонував тренеру звернути на мене увагу. Коуч послухався поради капітана, і мене спершу викликали на Кубок Конфедерацій, а після того почали постійно залучати до головної збірної.

– У вашій японській кар’єрі є клуб з міста Хіросіма…

– Там я закінчував з футболом в якості гравця. В команді у мене було багато друзів, чиї рідні і близькі загинули під час цієї трагічної події. Але зараз там мало що нагадує про 1945 рік. Місто дуже добре заробляє на туризмі, там багато європейців, культура і релігія вирізняється від суто японської.

– Цікаві речі можна знайти і в часи, коли ви грали в Бразилії. Чи не було у вас неприємностей з уболівальниками за те, що ви одягали футболки чотирьох клубів: «Сантоса», «Палмейраса», «Коринтіанса» і «Сан Паоло»?

– Коли я перейшов з «Сантоса» в «Палмейрас», останній не знав, що таке чемпіонство, вже 16 років. А тут ми почали грати і виграли, двічі поспіль! Чи були проблеми? Звісно, що були! Мене залякували, обіцяли викрасти чи вбити. Знаєте, що таке бразильський футбол? Стадіон «Сантоса» розташований на березі океану. Там нема бігових доріжок – трибуни просто над самим полем. Уявляєте, що відбувається, коли гравець суперника необачно заходить у небезпечний сектор і потрапляє до рук фанатів? Або ще гірше – коли до них влітає свій гравець, який десь не поборовся, не влучив по воротах чи щось інше… Як правило, уболівальники ходять на футбол в тапочках, схожих на в’єтнамки. Вони виконують роль гнилих помідорів чи тухлих яєць. Коли ти граєш на великому полі із великими командами, то на тебе завжди тиснуть трибуни, ти завжди відчуваєш страх. Бразилія – дуже бідна країна, освіта у нас на низькому рівні. Як правило, у футбол грають ті, хто мають гроші. Тому народ хоч і несамовито любить футбол, але заздрить тим самим гравцям. Вони ж заробляють величезні гроші! Висловлювати свій гнів проти уряду народ не ризикує, а на футболі можна робити все, чого душа забажає. Свою злість вони часто зганяють на футболістах, а після ігор величезна вантажівка вивозить на пляж гору в’єтнамок – хто хоче, йде і шукає свої.

– Ви відчували на собі злість фанатів у фізичному плані? Тапочками у вас кидалися?

– На щастя, не довелося. В більшості команд, де я грав, на поле виходив з капітанською пов’язкою, до мене добре ставилися фанати. А по шиї отримують ті, хто не віддається грі на сто відсотків, слабші гравці. Там усі всіх знають. Футбол для Бразилії це значно більше, ніж гра, вид спорту. Коли народжується дитина і її несуть хрестити до церкви, спершу дарують «дурника», а потім футбольний м’яч. Син неодмінно має грати за ту ж команду, за яку виступав його батько. А коли людина помирає – труну обмотують прапором улюбленої команди. Такі у нас традиції.