Королевство гиен, или Где твои футбольные таланты, Украина

Известный журналист и бывший спортсмен поведал о наболевшем, а именно – о том произволе, который творится в глубинах украинского футбола. Это крик души отца о том, как он из-за отсутствия денег не смог трудоустроить своего сына, талантливого футболиста.

Розпочну з кількох епіграфів.

«… в новинах наших старина слышится мне наша»

(Федор Сологуб)

- Ти кольори якого клубу захищаєш?

- Я не граю.

(Із розмови викладача НУФСУ зі студентом)

«Я вращаюсь в футбольных кругах. Слышал много лестных слов о твоем сыне. В частности говорили: «Рома – хороший парень. Талант. Но в футбол на высоком профессиональном уровне играть не будет, ибо у его отца (то бишь у тебя) нет денег».

(Из разговора директора со своим подчиненным)

Кажуть, футбол багатогранний. Цілком погоджуюсь із цим висловом. Проте додам: наш копаний м’яч – найбагатогранніший. Про одну з таких «най-» і хотілося б повідати звичайному вболівальнику, який, між іншим, уже давно про це здогадується. Старі радянські й сучасні дикі капіталістичні умови, звичаї й підходи у вихованні майбутніх вправних майстрів шкіряної кулі просто в материнській утробі душать український футбол. Не вірите? Будь ласка.

ЗА ПАРКАНОМ ШКОЛИ «ДИНАМО»

Уперше свого сина повів до школи АТ ФК «Динамо» (Київ) у вересні 1995 року. За два місяці йому виповнилося шість літ. Вахтерка старезного манежу, що радше нагадував закинуту конюшню, порадила звернутися до нині, на жаль, покійного, учасника трьох чемпіонатів світу в складі збірної СРСР Леоніда Островського. Мовляв, він там, у тренерській, напевно, відпочиває…

І справді, в обшарпаному кабінеті на продавленому кріслі сидів уродженець «буржуазної» Латвії, знаменитий захисник московського «Торпедо» та київського «Динамо» Леонід Островський. Голова тренера ледве трималася на плечах. Проте на моє запитання наставник юні все ж зумів себе опанувати. Чоловік оживився. Альфонсовичу навіть удалося розплющити надто важкі повіки: «Детей мы набираем в семилетнем возрасте, однако ваш мальчик рослый, поэтому пускай тренируется сейчас. Вижу в нем недюжинный потенциал. Главное в будущем, чтобы он его не растратил напрасно». Голова фахівця знову впала на груди…

… На Салютну, 30, де базується школа «Динамо», ми повернулися через рік. Семирічних хлопчиків до своєї групи набирав Віктор Гороза. Тренер од Бога. Саме для таких школяриків. Віктор Григорович проводив цікаві й водночас насичені технічними прийомами тренування. У хлопчаків очі світилися від того, що їм показував наставник. Потім кожен з них намагався повторити. Таке дійство припало до вподоби й моєму синові. За кілька місяців високий, спочатку нібито незграбний, Роман почав жонглювати м’яча двома ногами. Повірте, не кожному таке вдається. На міні-майданчику став одним з кращих. Хлопчина без проблем грав обома ногами. Міцно стояв на своїх двох. У боротьбі ніжку ніколи не прибирав. Від нього, як од бетонної стіни, відлітали суперники. Проте в подальшому майже ніхто з наставників на це не звернув уваги.

Згодом з невідомих причин Віктора Григоровича прибрали зі школи. Групу хлопчаків 1989 року народження очолив Володимир Новиченко. Розпочалися поїздки на турніри, в літні табори. Усе це оплачували батьки з власних гаманців. Володимир Вікторович ніколи не був задоволений грою юних футболістів. Пригадую повернення дітей з Білокам’яної. Там восьмирічні юні спортсмени у фіналі поступилися московському «Спартаку».

Напередодні виїзду мій син демонстрував непогану футбольну підготовку. Одне слово, мені подобалася його гра, а також уміння зі штрафних перекидати «стінку», після чого м’яч опинявся у воротах. Цю вправу з сином, під час якої я виконував роль манекена, неодноразово відпрацьовували на закинутому майданчику поблизу будинку. Схоже, він перебував на правильному шляху. Звісно, і завдяки самодисципліні та особистій працездатності у вільний од занять і тренувань час. Що там казати, любив возитися зі шкіряною кулею. Директор ЗОШ № 222 власною персоною частенько гнав хлопчину зі шкільного подвір’я, аби підліток… «не руйнував м’ячем панельно-бетонну будівлю». Отож запитав у тренера про виступ Романа в Москві. Відверто кажучи, нічого подібного почути від педагога не очікував. Проте навіть і побачив…

– Плохо ваш сын сыграл, подвел, – невдоволено прохрипів наставник, абсолютно нічого не пояснивши, повернувся до мене спиною.

Хоч як дивно, але мій син продовжував грати в так званому основному складі. На позиції центрального півоборонця. Одного зимового недільного тренування наші діти на Нивках «місили» болото зі снігом. У двосторонній грі. Пану Новиченку знову щось не подобалося в діях своїх юних вихованців. Аби восьмирічні хлопці швидше збагнули, що від них вимагає педагог-наставник, він один за одним «вихоплював» дітей з обох складів й примушував тих намотувати кола довкруж бази. Кожному юному футболісту Новиченко в крикливій формі доводив персональну кару – себто скільки разів та чи та дитина мусить оббігти шкільну діброву. Діти не розуміли завдань «суворого» наставника. Адже навчалися не на стаєрів. Їх батьки привели нібито на інший вид спорту – футбол. Тож за що такі знущання? Чоловік не пояснював. Мовляв, самі здогадайтесь.

Нарешті настала «черга» й мого сина. Новиченко його вилаяв і відправив у незрозумілу й далеку «мандрівку». Після подолання «карного» кілометражу тренер указав другокласнику шлях до роздягальні, мовляв, іди й жди мене там, потім будемо розмовляти. Переодягшись, Роман вирішив піти додому. Я його дії цілком підтримав. Дорогою син сказав, що до Новиченка більше не піде, футболу навчатиметься в іншій школі. Цілком слушне й конкретне рішення для дитини.

Того ж дня розгніваний Володимир Вікторович зателефонував нам додому. До слухавки підійшов син. Голосом Новиченка вона надто довго лаяла хлопчину. Роман спокійно вислухав грізного дядька, а потім відповів: «До вас я більше не прийду!» Слухавка зажадала почути батьківський голос. Новиченко запитав у мене: «В чем дело?» Напевно, вам як педагогу ліпше знати, либонь, ви так і не зуміли розпізнати дитячі душі, достукатись до їхніх сердець... «Вы хам и недотепа!» – перервав мою відповідь наставник і кинув слухавку.

До речі, в запасниках «мудрого й грамотного» фахівця зберігалося ще одне «ноу-хау». Стосується воно розминки. Усі вправи юні футболісти мусили виконувати синхронно й чітко. Такий порядок установив Володимир Вікторович. По суті, як у сталінські часи на параді-демонстрації перед кремлівськими вождями-недоумками. Тому нерідко доходило до маразму: тільки-но якийсь хлопчина збивався з ритму, як усе починалося з самого початку. Розминка могла тривати не одну годину. А тренування, між іншим, розраховано на півтори. Це дуже добре пам’ятає земля на вулиці Щорса. Колись там містився хоча й закинутий, та все ж стадіон «Дніпро». Тепер височіє бетонно-цегляний монстр…

До слова, на нещодавньому круглому столі, який проводився в Національному університеті фізичної культури та спорту України, де обговорювали проблеми футболу, пан Новиченко поділився «страшною» таємницею, мовляв, працюючи в дев’яностих роках минулого століття в школі АТ ФК «Динамо» (Київ), не заробив навіть на костюм. Цілком імовірний факт, як, власне, й аксіома: хазяїн, який погано годує свої хортів, м’яко кажучи, не заслуговує принаймні на повагу. Пси ж од такого життя скаженіють, дичавіють і виходять на своє «полювання». Варто нагадати: у лихі дев’яності, коли одні грабували державу, в кишенях більшості батьків, котрі супроводжували хлопчаків 1989 року народження на тренування до Новиченка – себто до Григорія Суркіса, - теж паслися злидні…

…Деякий час мій син тренувався в ДЮСШ-15 під керівництвом Ігоря Фіалки, котрий працював з хлопцями на рік-два старшими. Проте каші в тому колективі не псував. Улітку 1999 року наставник опинився в школі «Динамо». Планував плідно попрацювати в дуеті з Олександром Лисенком. Ігор Володимирович розповів Лисенку про доволі перспективного хлопчину. Останній загорівся ідеєю повернути юного футболіста на Нивки. Учотирьох зустрілися поблизу КПІ. Я познайомився з Олександром Олександровичем. Каюся, що тоді відразу не розпізнав нікчемну сутність Лисенка. Хоча занепокоєність певна була. Одначе покладався на присутність пана Фіалки. Та й навіть гадки не мав, що порядний, толерантний, удумливий суперпрофесіонал Ігор Володимирович, в якого мій син грав за команду хлопців 1988 року народження й забив кілька м’ячів, може пліч-о-пліч трудитися з негідником й інтриганом. Либонь, погано знав Лисенка-людину. Відверто кажучи, професіональні якості останнього теж далеко не бездоганні. Добряче покаламутивши воду в школі «Динамо», Лисенко перебазувався під крильце Суркіса-старшого. Не один рік очолював юнацькі збірні 17-річних. І все бездарно.

Та це буде пізніше. А восени 1999-го Лисенко «з’їв» Ігоря Фіалку. Останній другою командою хлопчаків 1989 року народження в першості Києва обіграв першу Лисенка. Як наважився! Спрацювали заздрість, неприязнь…Фіалку «пішли». На вакантне місце Олександр Олександрович «порекомендував» свого колишнього вихованця Олега Хвою. Певна річ, двома командами та батьками, як циган сонцем, крутив-вертів виключно Лисенко. Либонь, йому не давали спокою набутки деяких колег по школі: ті доволі вміло «співпрацювали» з …батьками.

І от Олег Михайлович став до роботи. Певний час нагадував тургенєвського Герасима. На будь-яке запитання відповідав незрозумілим «м-му-му». Проте згодом відмовився від цього образу, почав, так би мовити, розкривати власний «педагогічний талант»: крики, дошкульні образи, доволі часта згадка «мами» того чи того юного футболіста, ляпаси по обличчю, потилиці, удари ногами по сідницях – ось далеко не повний арсенал «футбольних» прийомів молодого «фахівця» в роботі з дітьми. Очевидно, це й була та «аяксівська» система підготовки, яку намагався прищепити в підпорядкованому закладі директор школи імені Валерія Лобановського Анатолій Шепель.

Юні динамівці та їхні батьки, ясна річ, терпіли цього неосвіченого ставленика Олександра Олександровича. А от татусь одного з хлопчаків, який виступав за ДЮСШ-15, почувши на адресу свого сина образу з вуст Олега Михайловича (той назвав юного футболіста команди супротивниці «уродом и дебилом, который не умеет играть»), одразу ж натрудженою мозолистою п’ятірнею ухопив горе-наставника за горло. Бачили б ви перелякане й цілком безпорадне обличчя Хвої! Перед очима відразу ж постав образ гієни. На щастя для останнього, поруч перебувало кілька інших тренерів. Вони допомогли молодому «спеціалісту» загасити конфлікт. Інакше помічник Лисенка отримав би цілком заслужено…

У динамівських же пенатах починаючий хам почувався куди впевненіше.

– К сожалению, уже отнюдь не тот Сан Саныч, – неодноразово зітхаючи, полюбляв нагадувати хлопчакам колишній «улюблений» вихованець свого «мудрого» наставника. – А было время, когда он мог хорошенько всыпать.

Як кажуть, яблуко від яблуньки далеко не падає. Тож помилявся зовні не зібраний і неуважний пан Хвоя. Приміром, голосові зв’язки Сан Санича й тоді залишалися в хорошій формі. Дарма, що палив як паротяг. Та й міміка обличчя – на рівні. Бувало, як гаркне на хлопчину (Новиченко відпочиває), а потім з викривленою фізіономією та виряченими очима несеться до дитини – ну, прямо, готовий монстр для фільму жахів, без гриму, масок і т. п. На заздрість будь-якому голлівудському актору. А хлопчик – ані живий, ані мертвий, з однією лише думкою: дядя зараз як лусне…І таки вряди-годи бив по потилиці, заряджав по сідницях ногою.

Якось Олександр Олександрович «зненавидів» одного зі своїх підопічних, мовляв, не такий біг, не туди пасує. Зупинив тренувальну гру, округлив розкосі монголоїдні очиці й з садистським виразом обличчя та лайкою на вустах «полетів» до юного правого півоборонця: «Ты куда, скот паршивый, этот мяч суешь, как ты бегаешь?» - процідив крізь зуби «супернаставник».

Іншого разу під час двосторонньої гри в «немилість» до тренера потрапив одинадцятирічний центральний півоборонець. Хлопчина чи то довгу передачу намагався зробити, чи бив по воротах, проте, треба ж такому статися, влучив «монстру»-педагогу в його улюблену дупу – реакція дядю не підвела, устиг відвернутись і зігнутись… Аби помститися за свою потривожену філейну частину, чоловік із жахливою гримасою на фізіономії, давши язику волю, який, здавалося, крім брутальних слів більше нічого й вимовити не може, погнався за пацаном…

Після невдалої гри на першість Києва з командою ЦСКА в роздягальні Сан Санич знову горлопанив і лихословив. Од того монологу, здавалося, навіть стіни й двері підтрибунних приміщень стадіону почервоніли. Напевно, цього наставнику юні здалося замало. Аби діти добре засвоїли науку, вже на вулиці надавав по потилицях голкіперу та центральному захиснику.

Заслужений тренер України Олександр Лисенко, між іншим, наділений оригінальним почуттям гумору. Після кількох «диких» забігів, що практикував для одинадцятирічних, Сан Санич запитав у стомленого й добре впрілого хлопчини, мовляв, «ты почему такой мокрый?» І тут же додав: «Ты что, бабу трахал?» Що мало дитя відповісти недоумкуватому дяді? Для гідної відповіді хлопчикові явно бракувало років… До речі, за визначенням самого Зигмунда Фрейда, гумор – це затаєне насилля. Ну а лисенківський тягне на насильство з особливою жорстокістю. Чи не так?

Інколи Лисенко хизувався перед батьками: «Повезло вашим пацанам, с ними работает настоящий профессионал, а с другой стороны не повезло, ибо рано к ним пришел». Він, мовляв, звик мати справу зі старшими. А що ж то за старші, які дозволяли себе так ганьбити?

А іноді, слухаючи Сан Санича, ловив себе на думці: не перевелись у нас Голохвості. Лисенко неодноразово вмикав свою заїжджену платівку з таким текстом: «Я – высокооплачиваемый тренер-профессионал (от тільки чому просив, аби батьки придбали йому то мобільний телефон, то ще дещо?), я воспитал Шевченко (як відомо, Андрія знайшов і вчив грати у футбол до шістнадцятирічного віку Олександр Шпаков), только я могу довести ваших детей до уровня сборной». А вже завтра виголошував інший текст: «Ничему не научу ваших детей, если сами не научатся. К тому же они слабые, им только лишь памперсы носить…».

Якось дві дитячі динамівські команди виступали на турнірі в Ужгороді. Грали й між собою. Перша ніяк не могла здолати опір другої. Схоже, назрівала нульова нічия. І тут шульга Роман Маховський метрів з тридцяти правою вистрілює під поперечину. М’яч опинився в сітці воріт. Команда Лисенка здобула перемогу. Наставник перед усіма учасниками матчу в знущальній манері заявив моєму синові, мовляв, той випадково так ударив і влучив… Подібне, схоже, може сказати лише справжній педе-, даруйте, «педагог».

До речі, одного разу після нульової нічиєї десятирічних динамівців з ровесниками з ДЮСШ-15 «мудрий наставник», як і годиться, із вживанням ненормативної лексики облаяв дітей. Вийшовши з роздягальні, свій гнів переніс на батьків, котрі у вихідний день приїхали повболівати за синів. Прикро було спостерігати, як поважні дорослі люди поховали погляди в землю й мовчки слухали звичайного хама – людину, яка в минулому перебувала в алкогольній залежності. Сам цим неодноразово хизувався перед дітьми й батьками… А ще чоловік виправдовувався, що він лише на роботі буває таким галасливо-невгамовним, а вдома перед дружиною – тихий і сумирний, немов те ягня…

Між іншим, своїх десятирічних підопічних заслужений лаяв і після важкої перемоги з рахунком 3:2 над однолітками з команди ДВРЗ. Звісно, з уживанням особливої чоловічої лексики – така вже в нього норма спілкування.

…На залізничному вокзалі чекали повернення дітей з чергового турніру (поїздку батьки, за доброю динамівською традицією, оплачували з власних гаманців). До прибуття потяга залишалося декілька хвилин. Неподалік од мене стояв татусь хлопчини, який порівняно нещодавно з’явився в команді.

- А знаешь, - раптом чоловік звернувся до мене. - Сан Саныч, оказывается, уже давно бегает за мной.

- Чого це раптом? Ніби дорослий чоловік, а все бігає як пацан – глузуючи, поцікавився в співрозмовника. Проте той перебував на своїй хвилі.

- Как-то он подошел и говорит, мол, папа, я за вами год бегаю, а вы все избегаете меня. Сказал, что внимательно наблюдает за моим сыном, он постоянно прибавляет, поэтому должен играть в школе «Динамо». Так мы оказались здесь, – урочистим голосом заявив щасливий татусь.

Відверто кажучи, шкода було цього наївного чоловіка. Безперечно, заслужений тренер України Лисенко «докладав» неабияких зусиль, аби син мого співрозмовника виглядав на рівні. На які лише позиції не ставив хлопчину – все марно. І сліпому було зрозуміло: футбол – не для цієї дитини. Одначе «мудрий» наставник не здавався. Усім словесно доводив, «что этот парень молодец – прибавляет». Водночас «знищуючи» тих, хто справді представляв футбольний інтерес. Пояснення такому занадто уважному ставленню – на поверхні: на той час мій співрозмовник мав нафтопереробний бізнес…

Олександру Олександровичу, безперечно, треба віддати належне. Він просто блискуче володіє мистецтвом хуцпи. Хоча, напевно, й сам того не відає. Це слово походить з ідиш, уже давненько застосовується в європейських мовах і означає верх цинізму й нахабства, що паралізує опонента. Як наголошував Володимир Ульянов, «действительное впечатление можно произвести только сверхнаглостью».

Терпіти далі цей явно ненормальний тренерський дует син не збирався. Роман вирішив залишити спортивний клас, куди його «затягнув» Лисенко й де хлопчина навчався два роки, змінити футбольну школу. Аби перейти до борщагівського ФК «Зірка», довелося писати відповідну заяву на ім’я директора школи імені Валерія Лобановського Анатолія Шепеля. Ішов далеко не найгірший юний гравець. Проте жоден із підлеглих пана Шепеля (як, власне й він сам) навіть не поцікавився, чому дитина залишає їхню школу, яка причина. Інакше кажучи, під тим дахом зібралися абсолютно байдужі до підростаючого покоління люди. Здається, їх цікавлять несумісні з дитячим футболом речі.

Бо ж якби не так, з юнаками працювали б справжні професіонали. На кшталт Ігоря Фіалки, котрий в кожному хлопчикові бачив особистість, спокійно й врівноважено виключно на українській мові відкривав перед дітьми секрети футбольної майстерності. З подібними наставниками можна було сміливо розраховувати на успішне завтра принаймні динамівського футболу. Одначе в сучасній Україні чомусь виживають цинізм, хамство, жадність, нахабність, підлабузництво, угодовство, непрофесіоналізм. Отож Лисенко з Хвоєю кого з дітей-киян, які щиро мріяли додати слави динаміському футболу, відрахували, а хто й сам змушений був піти від тих бузувірів.

До речі, коли мій син уже залишив вельми «привітних й освічених» динамівських наставників-«безсрібників», Хвоя звернув увагу юні на бомжа, котрий «відпочивав» під парканом: «Вот, Маховский ушел и теперь под забором валяется». Будь-які коментарі тут, переконаний, зайві.

Про особливості роботи з дітьми в футбольній школі намагався повідати ще в 2001 році. Проте не судилося. Три опозиційні видання тодішньому режиму Кучми, протримавши в себе по тижню матеріал, відмовились його оприлюднити. Очевидно, сподівалися на щиру вдячність у вигляді шуб. Редактор четвертого запропонував оформити його як лист од батьків, зібрати в них підписи. Таку гнилу пропозицію відкинув одразу…

Матеріал відлежався. За час, що минув, удалося глибше зануритися в бруд, в якому борсається наш футбол, набратися нових вражень, назбирати саме тієї інформації, яка чітко вказує на серйозну хворобу вітчизняної гри мільйонів.

СЕРЕД «КОРШАКІВ»

…У ФК «Зірка» мій син тренувався під орудою керівника клубу Ігоря Жердєва. До слова, туди він перейшов у травні 2001-го. А у вересні на одне з тренувань хлопців 1989 року народження завітав черговий посланець од Лисенка. Так званому селекціонеру відразу ж потрапив на очі мій Ромчик. Хотів хлопця «перетягти» до школи «Динамо». А тут і я зовсім випадково зазирнув на тренувальний майданчик «Зірки». Чоловікові пояснив ситуацію. Здавалося, мої одкровення про методи роботи заслуженого тренера та його помічника Хвої просто шокували посланця. Тож він мовчки пішов собі геть.

Мій син разом з новими товаришами по команді пройшли шлях од другої до вищої ліги першості Києва. Подейкували, тренер столичної збірної Олександр Пасєка хотів бачити Романа в своїй команді, бо ж добре знав його вміння й можливості. Проте не зрослося. Гадаю, чоловіки-тренери не знайшли між собою спільної мови. А хлопець тим часом продовжував прогресувати, додавати в майстерності. Ще б пак! Адже доволі багато часу працював самостійно. На подвір’ї все тієї ж ЗОШ № 222. Водночас Ігор Іванович на батьківських зборах не втомлювався повторювати: «По закінченні школи кращих обов’язково рекомендуватиму в професійні клуби. У мене маса знайомих у минулому класних футболістів, котрі нині очолюють авторитетні професійні команди. Чого лише вартий Володимир Мунтян?». До слова, Володимир Федорович тоді тренував столичну «Оболонь».

Проте не так сталося, як гадалося. У червні 2006 року після останнього побачення вишикував команду, привітав хлопців із закінченням школи й порадив шукати свій шлях у футболі, мовляв, «ідіть грати за колгоспи, радгоспи» тощо. Кільком хлопцям, зокрема й моєму синові, запропонував з вересня виступати за другу дорослу команду очолюваного ним клубу. Колектив переважно було вкомплектовано власними вихованцями 1987-88 років народження. За рівнем майстерності, характером, підходом до тренувань, дисциплінованістю, дотриманням спортивного режиму син їх усіх переважав. Уже в юні роки виділявся справжнім професіоналізмом. Чого не скажеш про тамтешнього наставника, який міг запізнитися на тренування або прийти напідпитку. Бувало, що взагалі ігнорував заняття з хлопцями на тренувальному майданчику. Іноді пропускав й офіційні ігри. У такого поводиря, певна річ, не могло бути здорової атмосфери всередині колективу.

Якось під час офіційної гри на першість Києва два дядьки з команди-суперниці по-хамськи повелися з моїм сином у своєму штрафному майданчику. Намагалися залякати юнака. Ромчик виявися не з полохливих – відповів сміливо й майстерно в межах правил. Як то кажуть, серйозно зачепив за живе фактично тридцятирічних чоловіків. За мить на нього шулікою налетіли всі гравці команди-супротивниці. Обступили й почали штовхати. Виконавці ж «Зірки» стояли осторонь і спокійно споглядали. На щастя, рефері заспокоїв пристрасті, що спалахнули на полі. Гра продовжилася.

Або ось ще один з неприємних прикладів. У січні 2007 року Роман подався на стадіон ЦСКА, де наставник бориспільського «Борисфена» Степан Матвіїв переглядав молодих футболістів. Грали проти «Зірки». Мій син в центрі поля добряче «возив» учорашніх одноклубників. Своєю технікою й умінням декого з них довів просто до сказу. Особливо тих, що перебували на лаві запасних. Один з них в істериці почав кричати: «Сейчас выйду на поле и его сломаю!» Даруйте на слові, цей ідіот на два роки старший просто й гадки не мав про можливості мого сина. Він – хлопчик гармонійно розвинений, футболіст незвичайний. Жме штангу вагою 155 кілограмів. На правому кулаці віджимається від підлоги 12 разів, на лівому – десять. Знається на рукопашному бої. А тут гра неофіційна. Уявляєте, що могло статися, аби тренер випустив того, який словесно мріяв зламати мого сина? У наставника вистачило здорового глузду. Отож усе закінчилося добре.

У роздягальні ж тодішній тренер бориспільців Степан Матвіїв, схоже, за сумною радянсько-українською традицією, почав репетувати, лаяти юнаків і вказувати на тих, кого більше не хоче бачити. Мого сина нібито й не помітив. Принаймні нічого доброго й поганого йому конкретно не «викрикнув». Одначе Роман вирішив другого дня йти на навчання – досить з нього цих дешевих клоунсько-крикливих вистав, які в його ще короткому житті започаткував Новиченко, а Лисенко з Хвоєю їх успішно продовжили й розвинули.

«ХОРОШИЙ» ТРЕНЕР

Напередодні завершення навчання мого сина в ФК «Зірка» я ніби відчував, що Жердєв і пальцем не поворухне, аби «порекомендувати найліпших». Почав самотужки шукати клуб, де б Роман зміг продовжити кар’єру професіонального гравця. Було в хлопця таке бажання й, власне, готувався до цього випробування, яке, переконаний, міг з честю пройти.

Вибір зупинили на «Ворсклі». У славному місті Полтаві мешкає бабуся. Тож могла завжди психологічно підтримати улюбленого внука та й підгодувати юний організм – фактор вельми важливий. До клубу зателефонував на початку травня. Секретарка занадто привітно повідомила, що дублерів тренує дуже хороший наставник із Севастополя Сергій Дієв. У дівчини хотілося запитати, чим же він такий хороший? Проте втримався. Вона продиктувала телефон.

– Да, мы организовываем просмотр вчерашних школьников, – підтвердив у слухавку Сергій Валер’янович. – Планируем вызывать человек по десять. На базе ребята проведут по неделе. Будем внимательно наблюдать не только за их футбольными навыками, но и какими человеческими качествами они обладают. Так что пускай парень не волнуется, спокойно сдает выпускные экзамены. А после перезвоните мне. Скажу, когда ему приехать в Полтаву.

Тоді мені подумалося: нарешті на шляху мого сина трапився справжній професіонал.

У призначений день зателефонував Дієву. Пригадав про власний дзвінок місячної давності.

– У вас легковой автомобиль имеется? – запитав полтавець із севастопольським «розливом».

Ось воно, почалося. Хоче в дарунок легковика? Перед цим доволі часто доводилося чути, аби юного футболіста взяли в команду, треба платити. І немало. Приміром, зі згадуваної «Зірки» на перегляд до колективу вищого українського дивізіону їздив хлопчина 1987 року народження. Він сам про це розповідав. Тиждень там тренувався. По завершенні підійшов тренер і сказав: «У принципі ти гідний грати в нашому дублюючому складі. Проблем жодних. З тебе лише 10 тисяч доларів США. І одразу ж укладемо угоду». Юний футболіст повернувся до Києва… Проте, здавалося, з даними мого сина, його професіоналізмом подібних вимагань не виникне. Так воно й сталося.

– Просто завтра на Центральном стадионе города состоится последний просмотр. Если успеете, приезжайте, – заявив «хороший» тренер Дієв.

– Але ж місяць тому ви казали про зовсім інший план перегляду, – заперечив я тренеру. – Невже ввели мене в оману?

– Да что вы мне здесь рассказываете? – гаркнув Дієв. – Знаете, сколько людей нам обрывают телефон? І все убеждают, что везут минимум «бразильского Роналдо».

В усякому разі я з ним про Роналдо мови не вів. Безперечно, Україна багата на футбольні таланти. Можливо, Сергію Валер’яновичу їх підвозили. Проте «хороший» Дієв уже давно залишив байдуже йому місто Полтаву, а от гравців рівня «Зубастика» там і досі не видно. Син, зрозуміло, відмовився від такого запрошення. І юна душа була цілком права.

«ДА ЧТО ВЫ КО МНЕ ПРИСТАЛИ?»

За день-другий зателефонував в «Оболонь-2». Донедавна номер телефону цього клубу залишався невідомим. На примітивному сайті його не було вказано. Та все ж Київ не без добрих людей. Підказали. На мій превеликий подив, на іншому кінці проводу в подробиці не вдавалися, а просто тупо повідомили номер мобільного наставника другої команди Петра Матвійченка.

На побачення з «Кісою», як його відразу влучно охрестив мій син, ми прийшли задовго до початку першого тренування. Дані Романа записав у свій блокнот, сказав іти перевдягатися й чекати команду. Я подався на вулицю. За деякий час почали сходитися гравці команди «Оболонь-2». Уважно спостерігав за ними. За неквапливою ледачо-показною ходою переважно у «в’єтнамках», здавалося, на тренування «перевалюються» мінімум чемпіони Європи. Дехто з круглими черевцями. В роздягальні базікали про гроші, про дівчат, про повну бездіяльність на морському піску протягом відпустки. Одне слово, «професіонали», які за декілька хвилин просто «вмирали» під час приблизно сорокахвилинного кросу довкруж «рідного» стадіону. Важко дихаючи, зрізали кути, вибігали на зелене поле, зупинялися. А Матвійченко нібито всього цього не помічав. Чоловік просто хизувався самим собою, ведучи колону з «надійною зміною» виконавцям першої команди. У потилицю тренеру дихав мій на той час ще 16-річний синок. Горда молода постава, широкий крок ніби просили змести поперед себе цього дивного самозакоханого наставника, що біг на рівні з молоддю. Одначе юнак пригальмовував, збивав дихання, аби лише не випередити Петра Васильовича.

Потім була розминка, віджимання від землі. Тут теж усебічно розвинений Ромчик демонстрував хороший рівень підготовки. Опісля «Оболонь-2» кілька годин ждала на милість господаря. Він нарешті з’явився в образі віце-президента, котрий у поліетиленових пакетах …привіз зарплату.

От тільки навіщо стільки часу в замалому й душному приміщенні звичайної середньої школи потрібно було тримати Романа, котрий абсолютно не перебував на контракті?

Другого дня на стадіоні АТЕК проводилося вранішнє тренування. Я уважно спостерігав з трибуни. Попри те, що на той день хлопчикові було все ще шістнадцять, він показував пристойний рівень своєї футбольної підготовки. А в дивних вправах Матвійченка, де гравцю спочатку накидали м’яча на голову й той з 5-6 метрів мусив уразити майже восьмиметрові ворота, а потім те ж саме зробити ногою з 8-10 метрів, Романові фактично не було рівних.

Свій доволі високий рівень син підтримав й у вечірньому матчі з випускниками школи «Зміна». «Професіонали» пана Матвійченка так і не зуміли щось конкретне протиставити, по суті, дітям. У другому таймі в центр півоборони випустив мого сина. За дві-три хвилини виконавці «Оболоні-2» нарешті збагнули, що собою представляє Роман, котрий і переляканому захисту солідно допомагав, і фактично гольову комбінацію організував. М’яча низом віддав так званому центрфорварду, через сито захисників праворуч увійшовши в карний майданчик. На диво, отримав од партнера майже точний пас (до цього вихованці Матвійченка били м’ячем куди завгодно) і, будучи шульгою, смачно пробив правою. Голкіпер суперника ледве відбив кулю на нападника атакуючих. Вихованець Матвійченка, аби поцілити в порожні ворота з 7-8 метрів, послав м’яча, за доброю українською традицією, по горобцях. Я ж, сидячи на трибуні, де батьки хлопців зі «Зміни» просто благали Бога, аби не посилав снаряд у ноги Роману, бо розуміли, що саме від нього йде найбільша загроза, був упевнений: мого сина обов’язково зарахують в «Оболонь-2». І …жорстоко помилився.

Після гри Павло Матвійченко відвів сина в куток і тихенько сказав: «Ты – парень хороший, но у нас такие есть». Шістнадцятирічна дитина не плакала й не жалілася. Але душевний біль хлопчини було добре видно неозброєним оком. Юнаку не давала спокою елементарна несправедливість і тупість наставника…

– Що ж ви, Павле Васильовичу, творите, хіба так можна робити? Мій син був найкращим. Це навіть батьки команди-суперниці відзначили: я все чув на трибуні й добре звідти бачив, – закинув тренерові.

– А что вы имеете ко мне? – запитав так званий фахівець.

– Навіщо ж ви два дні ганяли пацана, до речі, добре підготовленого, знаючи, що не візьмете його?

– Да что вы ко мне пристали? Идите в другую команду. Мало что ли их? – занервував Матвійченко.

…За два дні на платформі станції метро «Берестейська» зустрів юного футболіста, якого знаю з семи років і котрий із сином починав ще у Віктора Горози. Як до людини, нічого не маю. А от футболіст... Хіба що витримав у школі «Динамо» «лисенківщино-хвоївщину». Випускав його та інших з другої команди тихий і непомітний тренер Олег Крисан (кажуть, між Лисенком та Хвоєю все-таки пробігла «чорна кішка», учитель і учень добряче побили горшки. Либонь, дядьки не поділили між собою совість, порядність, ну й ще багато чого). Він і «влаштував» обох динамівців 1989 року народження в «Оболонь-2». Хлопці у футбольному мистецтві реально набагато слабші за мого сина. Але назва «Динамо» й авторитет, переважно здобутий у радянські часи, магічно й досі діє на декого. Один з крисанівських протеже за півроку зник з футбольного горизонту взагалі. Ну а юнак, якого зустрів у метро, сьогодні перебуває в одній із друголігових команд української першості. Зірок з неба там, певна річ, не хапає.

Це, між іншим, своєрідна відповідь Володимиру Мунтяну, котрий в одному зі своїх інтерв’ю зазначав, мовляв, вихованців «Динамо», котрі не підійшли, власне, команді, із задоволенням придбають інші клуби. Як відомо, не все те золото, що виблискує. Інакше кажучи, не все те вправне й майстерне, що динамівець…

Наприкінці серпня 2006 року Роман з кількома товаришами подалися на перегляд до броварського «Нафкома».

– Вы откуда, ребята? – запитав тамтешній наставник.

– Із «Зірки».

– А где же вы были раньше? Еще в апреле просил у вашего директора-тренера Жердева, чтобы дал на просмотр своих выпускников. Обещал мне перезвонить. Но звонка от него так и не дождался. Поэтому набрали других, – ніби вибачаючись, пояснив здивований наставник «Нафкома» розчарованим хлопцям.

Пацанам довелося грати за дорослу борщагівську «Зірку»…

«ТЫ ЧЕГО СЮДА ПРИЕХАЛ?»

У літнє міжсезоння 2007 року зідзвонився з генеральним директором ФК «Закарпаття» Іваном Шіцом. Пояснив ситуацію, розповів про сина й запитав дозволу приїхати на перегляд. Іван Тиберійович не заперечував. У телефонній розмові чітко для себе з’ясував: клубний посадовець – людина, м’яко кажучи, розгублена й незібрана: так повідомляв дату перегляду, що довелося тричі міняти квитки на потяг. Та все ж із сином дісталися Ужгорода.

Тренер дублюючого складу Михайло Іваниця виявився педагогом не надто привітним.

– Ты чего сюда приехал? Кто ты такой? Кто тебя звал? – у грубій формі Михайло Іванович звернувся до сина.

– Мій тато домовлявся з вашим гендиректором, – указав Роман у мій бік.

Наставник одразу ж полагіднішав і почимчикував до мене. Підійшов усміхненим, привітним.

– Не бачу жодних проблем, аби не переглянути вашого сина, – виказував саму люб’язність Іваниця, вряди-годи поглядаючи на спортивну сумку, що стояла біля моїх ніг.

…Син зіграв майже два повних тайми на позиції центрального півоборонця. Як зажди, все в нього виходило кваліфіковано. Від одного із суперників отримав навіть каратистський удар ногою в сонячне сплетіння – встояв...

– Ми всіх дуже добре запам’ятали, – після гри в роздягальні зауважив пан Іваниця. – Наодинці детально проаналізуємо дії кожного й зателефонуємо тому, хто нас зацікавить. Благо, номери ваших телефонів у нас є, – ввічливо відмовив Михайло Іванович. Принаймні моєму синові. Наших номерів у нього не було й не могло бути.

«СТАРЫЙ»… У СІМНАДЦАТЬ ЮНАЦЬКИХ ЛІТ

По приїзді до Києва я знову сів на телефон. Цього разу вів розмову з одним із тренерів чернігівської «Десни» Іваном Бубісом. У подорожі до древнього міста він принаймні не відмовив.

Сина випустив на двадцять завершальних хвилин гри. Роман продемонстрував хороший рівень. Жодного разу не загубив м’яча. Двічі внаслідок індивідуальних дій загрожував воротам суперника. У першому випадку на лінії карного майданчика обманними рухами розхитав чотирьох оборонців і ударом правою ногою примусив голкіпера в падінні пучками перевести кулю з лівого нижнього кута воріт на кутовий, в іншому – після розіграшу штрафного технічно перекидав воротаря. Не вистачило лічених сантиметрів, аби м’яч потрапив у «дев’ятку».

– В принципе у нас такие футболисты есть, – почув од Бубіса вже знайому до саркастично-іронічного сміху фразу. Вона сигналізувала про відмову.

– Щось я не помітив. Мені на очі потрапляли все ті, котрі, здавалося, не воліли зустрічатися з м’ячем, бо не вміють з ним поводитись. А тут ще й суперник тисне, – заперечив я Івану Антоновичу.

– Действительно, ваш сын неплохо работает с мячом. Техника при нем, – на мить замислився Бубіс, немов обдумуючи аргументацію відмови. І раптом ні з того ні з сього запитав. – А сколько вашему сыну лет?

– Сімнадцять!

– Ого-о! Так он уже старый! – знайшовся наставник. – Такого возраста ребята у нас играют в основном составе первой команды, – не моргнувши оком, збрехав Іван Бубіс.

Про свою «старость» почув і син, котрий устиг перевдягтися й підійти до нас. Тож лише вимовив: «Поїхали, тату, звідси додому. Бридко слухати цього чоловіка».

СЛОВЕСНА «ХІМІЯ» ВІД ХІМІЧА

Про свого сина як непоганого молодого футболіста довелося почути й з вуст головного тренера друголігової білоцерківської «Росі» Ігоря Хіміча.

– Но у нас и своих таких хватает, – наголосив Ігор Іванович.

– Даруйте, пане наставнику, але як ви всі схожі між собою. Чи, бува, тренери України, не збираються на свій курултай, аби на ньому виробити один для всіх єдино вірний текст відмови? А як же український футбол? – глузуючи, запитав у пана Хіміча.

– Ну давайте договоримся так: я заявлю вашего сына за вторую команду «Роси», которая выступает в первенстве столичной области. Однако нужно, чтобы он хотя бы дважды в неделю приезжал в Белую Церковь на тренировки, – ніби виправдовувався Ігор Іванович.

…Опісля наші шляхи з паном Хімічем не пересікалися. Та й не потрібно було цього. Адже й так все зрозуміло.

ЗАКОНСПІРОВАНИЙ НАСТАВНИК

…Якось у гості до «Оболоні» завітала «Кримтеплиця» з Молодіжного, очолювана Олександром Гайдашем. Тоді в турнірній таблиці кримська команда перебувала серед лідерів. На пивзаводівському стадіоні уважно слідкував за діями цього колективу. У принципі якогось особливого футболу як гості, так і господарі глядачеві не запропонували. Серед двадцяти двох гравців уявив свого сина. Відверто кажучи, в силовій боротьбі він точно нікому не поступився б. А от у техніці, думці, винахідливості, сміливості багатьох учасників календарної зустрічі перевершив би.

Усередині другого тайму в лінію атаки Гайдаш випустив свого сина. Хлопчина 1989 року народження – ровесник Ромчика. Мої спостереження обіцяли бути цікавішими. Думалося, зараз юний форвард продемонструє на полі все те, що притаманне недосвідченій, але задерикуватій, безстрашній молоді. Насамперед – нестандартність дій, витончену техніку й неабияке бажання відзначитися забитим м’ячем. Нічого не маю особистого проти нащадка тодішнього наставника «Кримтеплиці». Але своїми діями хлопчина, відверто кажучи, розчарував. Тільки й того, що син тренера, в минулому одного з кращих бомбардирів українського чемпіонату. Не більше.

А чом би стосовно свого сина не поговорити з Олександром Миколайовичем? Раптом він виявиться не схожим на тих «спеціалістів», з якими досі доводилося зустрічатися, спілкуватися.

Клубна секретарка в слухавку зауважила, що не відає номера телефону головного тренера. Хіба що може повідомити координати начальника команди. Останній мене уважно вислухав, важко видихнув і сказав:

– Я вам продиктую номер телефона Гайдаша. Только убедительно прошу не говорить ему, что это я дал вам его.

У слухавку до вух Олександра Миколайовича доніс, скажімо так, професійну інформацію про свого сина. А в кінці запитав, чи міг би такий хлопчина потрапити до нього на перегляд?

Гайдаш виявився найоригінальнішим серед тих наставників, про яких згадувалося вище. Як на мене, чоловік бездоганно володіє словесною еквілібристикою або ж на момент нашої розмови в нього так випадково вийшло. Відверто кажучи, зрозумів лише кінцеву фразу, мовляв, можливо наприкінці червня в нього щось проясниться.

– То чи можу вам саме тоді повторно зателефонувати?

– Попытайтесь, – абсолютно байдуже вимовив тодішній наставник «Кримтеплиці».

Проаналізувавши розмову, вирішив більше не турбувати цього тренера…

ФУТБОЛІСТИ ПО «БЛАТУ»

Насправді вже все давно зрозуміло. Навіть сліпому й глухому. Проте заради спортивного інтересу хотілося, як кажуть, до останнього дослідити одну з найболючіших проблем українського футболу. Опісля ще телефонував у деякі клуби. Усюди – одне й те саме. Ну от, приміром, ФК «Харків». Кілька років тому команда потрапила у вищу лігу. Зв’язався з тренером-селекціонером Русланом Колоколовим. Розповів про можливості сина й запитав, чи може він приїхати на перегляд. Чоловік сказав, що йому потрібен тиждень, аби узгодити це питання. Мовляв, потім він перетелефонує. У призначений термін Руслан Миколайович на зв’язок не вийшов. Проте я все ж наважився його потурбувати, наперед знаючи відповідь.

– Строительство клубной базы еще не закончено, поэтому президент распорядился набирать исключительно харьковских ребят, – почув я у слухавку.

Зауважити, певна річ, нічого не міг. Як кажуть, успішне плавання самобутній молодій команді. Проте за кілька тижнів все-таки не поцурався поцікавитися заявкою гравців ФК «Харків». У ньому вгледів прізвища принаймні двох киян, відомих мені з семирічного віку. Один – син в минулому півоборонця київського та московського «Динамо», одеського «Чорноморця», інший, схоже, просто друг. Проте дует, як і вся команда загалом на чолі зі своїм президентом, виявилися, м’яко кажучи, нездатними на футбольні звершення…

Опісля зв’язувався з усілякими «арсеналами», «геліосами», «єдностями», «оболонями» та їм подібними. З іншого боку проводу або ж відмовляли, або обіцяли згодом передзвонити… Побував навіть в новому офісі пивзаводівського клубу. Аура там, як на мене, неприємна… Тренер дубля Конюшенко взагалі не знає, чи можна йому, либонь, без дозволу зверху переглядати хлопців, які хочуть грати у футбол і могли б реально виявитися класними виконавцями. Адміністратор Кучер переконує, що вже набрали потрібних виконавців під зав’язку. Президент клубу пан Слободян через ЗМІ запрошує всіх бажаючих українців випробовувати власні сили в його іграшці – ФК «Оболонь». Воістину, права нога не відає, що робить ліва. От і гадаєш: чи то президент такий, м’яко кажучи, легковірний і зайнятий, чи з вірними пацанами-помічниками заодно. Недарма ж колишній наставник «пивоварів» Юрій Максимов, ідучи з «Оболоні», згадував злим, нетихим словом тамтешніх функціонерів…

І В ДЕВ’ЯТНАДЦЯТЬ – «СТАРИЙ»

Набравшись «нахабства», зателефонував до одного з тренерів київського «Динамо». Можна сказати, майже знайомого. В усякому разі мусив пам’ятати Романа. У діалозі наставник це підтвердив.

– Чи не могли б ви посприяти моєму синові, аби він походив на тренування команди «Динамо-2»? Знаю, подібні речі практикуються. Як кажуть, подивився б на професіоналів ближче і себе показав. Демонструвати йому є що. А раптом зрослося б. Усі почесті вам. Я тут ні при чому. Мені лише квиток на стадіон у хороший сектор… – жартома звернувся до динамівського наставника.

Чоловік обіцяв дізнатися й завтра повідомити.

Відповіді ждав три дні. Та телефон уперто мовчав. Знову набрав номер свого потенційного співрозмовника. Тренер вибачився, сказав, що в нього виникли певні проблеми, тож не займався питанням, яке перед ним я поставив. Пообіцяв: завтра обов’язково повідомить про результат.

Минуло ще чотири дні. Моя слухавка знову вперто мовчала. Вирішив її потурбувати.

– Ваш сын не интересует «Динамо», поскольку он уже в годах, – вимовив чоловічий голос.

– Ви розумієте, що 19-річний хлопчина має відмінні антропометричні дані – зріст 191 сантиметр, фізично міцний. Шульга. Як відомо, такі люди талановитіші за правшів. Юнак прекрасно грає й б’є з обох ніг, доволі впевнено на них стоїть, ніколи не прибирає їх од боротьби. До того ж технічний, тактично грамотний, він гравець командний. Проте й індивідуально сильний. Має вольовий характер. У силовій боротьбі суперники відлітають од Романа немов од бетонної стіни. Гадаю, це була б ваша хороша «знахідка»…

– Ничем не могу помочь. Я – человек подневольный. Мне так сказали, я передал вам, – повідомив колишній улюбленець українських уболівальників.

– У «старики» мою дитину «записали» ще в сімнадцятирічному віці. Але ж ви «билися» на футбольному полі. Кому як не вам знати, що чимало спортсменів розквітають після двадцяти? Прикладів цьому предостатньо. Скажімо, той же нападник полтавської «Ворскли» Василь Сачко. Чоловік до 23-х років працював у міліції… І от порівняно нещодавно допоміг клубу здобути Кубок України. Та й надалі продовжує демонструвати непогане гольове чуття. Або, приміром, Олівер Біргофф. У Німеччині футболіст вважається перспективним до 27-річного віку. І, схоже, правильно. Біргофф приблизно й «вистрілив» у такому віці. Француз Франк Рібері певний час узагалі не грав у футбол, а трудився дорожнім майстром. У вісімдесятих роках минулого століття нікому непотрібний Валерій Величко два роки відслужив у лавах Радянської Армії. Повернувся, потрапив в око мудрих футбольних наставників і через деякий час буквально вибухнув у мінському «Динамо». Таранний форвард був кандидатом до збірної СРСР… І таких прикладів сотні.

– Ну, что я могу сделать? Я не знаю, что будет с моим сыном… – відповіла слухавка.

… А ВОНИ «МРІЮТЬ» ПРО БРАЗИЛІЮ

Надалі виникло бажання потурбувати самого Ігоря Суркіса. Хоча був переконаний: до його вуха не допустять навіть по телефону. І не помилився. У слухавці, як і очікував, почув жіночий абсолютно байдужий і недоброзичливий голос. Йому повідомив про причину свого телефонного «наїзду».

– Игорь Михайлович очень занятый человек. И мы не можем лишь бы с кем его соединять, – образилася на мене слухавка.

– Дівчино, в одному інтерв’ю ваш президент заявив, що шукає гравця, який був би схожим на «раннього» Діого Рінкона. Скажу вам відверто: знаю такого, який, можливо, навіть сильніший за бразильця. Ось про це й хотів повідати Суркісу, водночас сказати, що не потрібно летіти в далеку Бразилію… – продовжував гнути свою лінію.

– В какой команде он играет? – запитала дівчина.

– Де прийдеться, там і грає. І кажуть, доволі добре в нього це виходить. До речі, учитель був «хороший» – «високооплачуваний професіонал». Між іншим, із вашої контори.

– Да что это за футболист, это же смешно…

– А якщо скажу, що юнак виступає за чемпіона Всесвіту збірну Марсу й перебуває там на провідних ролях, вас це влаштує?

Дамочка продовжувала виказувати своє невдоволення, ніби я поривався зазирнути до неї в квартиру й там щось накоїти. Без її на те згоди. Одним словом, сама динамівська «люб’язність» і «зацікавленість»...

– Вибачайте, дівчино, схоже, не за адресою телефоную, – відповів експансивній дамочці й поклав слухавку.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Багаторічне дослідження-спостереження завершено. Тепер я можу точно сказати: не такий складний перехід з дитячо-юнацького футболу в дорослий. За спортивним принципом. Як про це доволі часто полюбляли теревенити ще в радянські часи тренери. Для більшості юнаків такої переправи просто не існувало. Її штучно знищували. А тим паче тепер, коли шалена гонитва за наживою (сьогодні й зараз) зробила деяких наших співвітчизників, м’яко кажучи, сліпими й божевільними, що в цілому трансформувалося в банальні жадність, тупість і ненажерливість.

І насамкінець. Свого часу довелося проходити строкову службу в Групі Радянських військ у Німеччині. Перші півроку – в навчальному полку зв’язку в Альтенграбові. Хто справді служив, той добре відає: армія – це хронічне недосипання й недоїдання. Особливо – на початку служби. Ясна річ, більшість пацанів подібні негаразди й обмеження переносили гідно. Але траплялися й слабкодухі. Таким у нашому зводі був курсант Маслєнніков, родом десь з Підмосков’я. Невисокий на зріст, з кругленьким черевцем. Очиці юнак мав маленькі, свинячі. Його тонкий задовгий ніс, здавалося, постійно крутився навколо обличчя. І не без користі для свого хазяїна. Завжди щось винюхував. Переважно недоїдки. Особливо під час наряду на кухні. Ними завжди набивав кишені. А потім у слушну годину щелепами трощив «запаси». Черевце молодця перетворювалося…в лантух. Такого перевантаження, звісно, не міг витримати навіть постійно голодний солдатський шлунок. Тож на жадність і ненажерливість свого господаря реагував адекватно. Уночі, в казармі, прямо з ліжка, що стояло на другому ярусі…

Опісля Маслєнніков, як ні в чому не бувало, перевертався на інший бік. З відомих лише йому шпарин діставав черговий недоїдок і починав знову набивати свій, дещо спорожнілий, кендюх. Даруйте, за натуралізм, але, на мій погляд, саме такі «маслєннікови» заполонили український футбол, який доволі серйозно від них потерпає.

Одним словом, образливо за наш копаний м’яч, який міг би бути одним з кращих принаймні в Європі. Без залучення сумнівного рівня легіонерів. Проте, схоже, того не хочуть самі власники клубів або ж їхні примітивні ненажерливі управляючі – віце-президенти, генеральні директори, адміністратори, вже потім самі тренери та їм подібні…