Анатолій Саулевич: "Наприкінці 70-х "Карпати" були найперспективнішими в Союзі"

Анатолій Саулевич: "Наприкінці 70-х "Карпати" були найперспективнішими в Союзі"


Серед лівих захисників «Карпат» було чимало вправних майстрів. Хто із них був найкращий, сказати важко. А от те, що найпотужніший удар серед них мав Анатолій Саулевич (на фото праворуч), львівські вболівальники зі стажем визнають майже одноголосно. Більше того, в середовищі шанувальників «зелено-білих» популярною є розповідь про те, що якось в матчі зонального турніру Кубка СРСР другої половини 70-их років минулого століття між «Карпатами» та московським «Спартаком» суддя наприкінці зустрічі за рахунку 0:0 у ворота «червоно-білих» призначив пенальті. Ніхто з карпатівців йти виконувати вирок арбітра не наважувався: у рамці стояв легендарний Рінат Дасаєв. Але ж хтось підійти до точки мусив. І тоді до справи взявся Саулевич. Удар у захисника львів’ян вийшов настільки потужний, що м’яч кулею пролетів у Дасаєва поміж ніг і затріпотів у сітці...

– Це все байки вболівальників, Дасаєву я поміж ніг не забивав, – заперечує почуте про себе пан Анатолій. – Але курйозний гол з пенальті Дасаєв у матчі з «Карпатами» таки пропустив. Було це наприкінці сезону 1980 року у Львові. Ми боролися за збереження прописки у вищій лізі і нам перемога потрібна була будь-якою ціною. А для «Спартака» той матч не мав жодного значення. Однак впиралися підопічні Костянтина Бєскова, якому, до речі, того дня виповнилося 60 років, до останнього. Але причиною непоступливості спартаківців був не лише ювілей їхнього головного тренера. Їх добряче мотивував наш конкурент, єреванський «Арарат». Гра була надзвичайно важкою. І от в самому кінці за рахунку 0:0 суддя призначає пенальті. До м’яча підходить Степан Юрчишин. При ударі він зачепив бутсою газон і в результаті не вдарив, а «ковирнув» по м’ячу. На щастя, Дасаєв стрибнув у правий кут ще до удару, і м’яч таки перекотився через лінію воріт. Але за ті кілька секунд, поки він котився, серце защемило не в одного лише Юрчишина...

– Однак перемога над «Спартаком» не допомогла «Карпатам» втриматися у вищій лізі. Хоча перед початком того сезону, зважаючи на склад нашої команди, ніхто у Львові про таке навіть подумати не міг.

– І нині з біллю згадую ту команду. Переконаний, у той час, в кінці 70-их років, саме «Карпати» були найперспективнішою командою в Союзі. Аби не бути голослівним, скажу, що Василь Рац, який в подальшому став зіркою київського «Динамо» і збірної СРСР, часто навіть не потрапляв у заявку на матч, а тому поїхав зі Львова у Вінницю. Якби ми тоді втрималися у вищій лізі, навіть не сумніваюся, за два-три роки ми б стали чемпіонами СРСР.

– А чому вилетіли? Тоді ніхто в Союзі так і не зрозумів, що ж трапилося з «Карпатами».

– Навіть не хочу згадувати про це. Та й навіщо... А той провальний сезон 1980 року ще й фактично поклав початок об’єднанню «Карпат» з львівським СКА під армійським прапором.

– Тоді багато карпатівців залишили Львів. Ви ж продовжили кар’єру в новоствореній команді під назвою СКА «Карпати».

– А я й не збирався нікуди їхати. Ми грали в тій самій лізі, на тому ж стадіоні, при тих самих уболівальниках. Та й тренувалися на базі в Брюховичах. Я не відчував майже жодних змін. Єдине, що змінилося, якщо говорити сучасною термінологією, то це спонсори. Замість профспілок і заводу «Електрон» нами стали опікуватися військові. Нам запропонували стати офіцерами, але я на це не погодився. Як уявив собі, що потрібно відслужити 25 років, ледь зле не стало. Тому підписався лише на прапорщика. Хоча, можливо, й тут вийшов промах: зараз би мав нормальну пенсію.

– А мікроклімат в команді не змінився?

– У принципі, ні. Футбол – він і в армії футбол. А от що стало іншим, то це взаємостосунки з керівниками клубу. Коли «Карпати» були при «Електроні», до нас також частенько наві-дувалися начальники не лише заводського рівня, а й з обкому партії та профспілок. Розмовляючи з ними, ми розуміли, що це поважні особи і до того ж люди старшого віку, але це було нормальне цивілізоване спілкування. А коли нашими гостями стали генерали, тоді ми зрозуміли, що таке армія. Інколи доходило до анекдотичних ситуацій. Наприклад, перед грою можна було почути такий наказ когось із людей з лампасами: «Наказую з перших хвилин піти на штурм воріт суперника і на 25-ій хвилині забити гол». Саме на 25-ій, а не на 24-ій чи 26-ій. Звісно, ми в душі з цього сміялися, але робили серйозний вираз обличчя і мовчки вислуховували увесь цей маразм. Бо коли б хтось щось заперечив, то на другий день можна було вже продовжити службу десь на Сахаліні чи в Середній Азії.

– У ті роки СКА «Карпати», претендуючи на вихід у вищу лігу, кілька разів вдома програвав московському ЦСКА. Довкола тих матчів точилося багато розмов, ніби львівські армійці програвали старшому брату за наказом з Міністерства оборони СРСР.

– З повною відповідальністю скажу, що це не так. Можливо, їм десь «допомагали» судді, тоді це практикувалося частенько. Пригадайте хоча б поєдинок «Карпат» у гостях з мінським «Динамо» в 1978 році, коли вирішувалася доля путівки у вищу лігу. А з ЦСКА нам програвати ніхто не наказував. Та й наказом як таким у футболі далеко не всього можна досягнути. Наприклад, в одному товариському матчі СКА «Карпати» обіграв той же ЦСКА – 2:0. Москвичів тоді тренував Олег Базилевич. Так-от, після матчу до мене підійшли люди в погонах з ЦСКА і сказали, що Базилевич хоче мене бачити в своїй команді. Але я відхилив пропозицію, бо не хотів їхати зі Львова. І ніяких наказів щодо мого переводу в Москву ніхто не віддавав. А могли ж це зробити елементарно. Цікаво, що після тієї історії до мене на краще змінив своє ставлення командувач ПрикВО генерал Абашин. Навіть ставив мене як патріота в приклад іншим.

– А до того він до вас ставився погано?

– Не те, щоб погано, але значно гірше у порівнянні, наприклад, з тим же Бєліковим, його попередником. Ще скажу, що об’єднання «Карпат» зі СКА зіграло для мене позитивну роль в особистому житті. Коли ми стали армійцями, то почали тренуватися, окрім Брюхович, і на стадіоні СКА. І саме там я познайомився зі своєю дружиною Наталією, яка працювала тренером з легкої атлетики.

– Пане Анатолію, коли ви навчалися футболу в київському спортінтернаті, напевне, навряд чи могли передбачити, що не лише гратимете в «Карпатах», а й станете фактично корінним львів’янином?

– Думаю, в Києві не було – та й немає – хлопця, який, займаючись футболом, не мріяв би про «Динамо». От і я бачив себе лише в динамівській футболці. Через це і в спортінтернат не збирався вступати, але друзі мене намовили піти з ними за компанію.

– А яким чином ви опинилися в «Карпатах», та ще в такому юному віці – в 17 років?

– 1976 року я в складі збірної України готувався до Всесоюзної Спартакіади школярів. І так сталося, що в Ялті одночасно з нами на зборах були й «Карпати». Там мене й взяв на олівець Ернест Юст. Одразу після ялтинського збору я став карпатівцем. До речі, з тої збірної України, окрім мене, в «Карпати» запросили і Ярослава Думанського.

– А в київське «Динамо» вас так і не кликали?

– Уже після Спартакіади школярів, яку, до речі, приймав Львів і на якій ми стали чемпіонами, мене запрошували в «Динамо», але я на той момент уже був гравцем «Карпат». Потім ще впродовж двох років пропонували повернутися додому, але я цілком комфортно почувався у Львові.

– Не жалкуєте, що не спробували себе в «Динамо»?

– Якщо чесно, то в глибині душі щось таке трохи є. Але що тепер про це говорити: назад нічого повернути і так не можна. Коли ж згадувати всю кар’єру, то можна пожалкувати, для прикладу, й про те, що не став чемпіоном світу серед юніорів. Я ж мав їхати в 1977 році в Туніс разом з Андрієм Балем і Грішою Батичем у складі збірної СРСР. Я грав у тій команді на Євро-1976 в Угорщині, де ми перемогли, і за рік на континентальній першості в Бельгії. Там ми були третіми і завоювали путівку в Туніс. Але на мою біду в тій збірній, основа якої складалася із вихованців українських клубів, не було жодного москвича. А як в ті часи можна їхати на світовий чемпіонат без жодного представника столиці? Тренери на чолі з Сєргєєм Мосягіним вирішили запросити з «Локомотива» Алєксєя Ільїна. А він якраз був лівим захисником, і я автоматично залишився вдома. Тішить лише те, що Льоха насправді виявився хорошим футболістом і реально приніс збірній користь. А то часто тоді брали з Москви в збірні якого-небудь туриста, який лише грів лаву запасних, навіть не переодягаючись у форму.

– Це ви згадуєте про нюанси молодіжного футболу тих часів. А яким у вашій пам’яті залишився чемпіонат Союзу?

– Турнір був дуже сильний. Причому з повною відповідальністю можу сказати, що це стосується не лише вищої ліги, а й першої. Виграти її було надзвичайно важко. По-перше, в ній також грало чимало сильних команд, які мало чим поступалися клубам «вишки». А по-друге, грати доводилося в різних куточках країни. Наприклад, прилітаємо в Кемерово чи Хабаровськ, де ще лежить сніг, а за кілька днів граємо вже в Душанбе або Фрунзе, де термометр доходить до 40 градусів спеки. А чого варті багатогодинні перельоти... До того ж тоді не було, як тепер, чартерів – всі літали звичайними пасажирськими рейсами. А ще були моменти, пов’язані з суддівством та особливостями національного вболівання в тому чи іншому регіоні.

– Розкажете щось цікаве?

– А чому б не розказати? Найбільше мені запам’ятався матч в Орджонікідзе (нині Владикавказ. – Авт.) проти місцевого «Спартака» в 1979 році. Ми тоді виходили у вищу лігу і в кожному матчі, незалежно, де він відбувався, грали тільки на перемогу. В тій зустрічі боротьба була майже рівна, але за хвилин 12 до фінального свистка Ігор Мосора таки відкрив рахунок. Гол був чистий, проте місцеві вболівальники мали з цього приводу свою «особливу» думку. І почалося... Спочатку в суддів полетіло з трибун казна-що, а потім фанати вибігли на поле. Самі спартаківці швиденько побігли в роздягалку і по дорозі прихопили нас з собою, пояснюючи на ходу, що потрібно ховатися від гріха подалі.

– Матч залишився недограним і «Спартаку» зарахували поразку?

– Це ще не кінець. Більше години ми чекали, що буде далі. Нарешті приїхав міністр МВС Республіки Північна Осетія і дав нам та суддям особисті гарантії безпеки. А найцікавіше, для заспокоєння фанатів по стадіону оголосили, що гол у ворота господарів не зараховано, і на табло з’явився рахунок 0:0. Коли гра відновилася, то перелякані судді, яких, до речі, після матчу у килимах відвезли в аеропорт, нас так гнали в ті заключні 12 хвилин, що ми не могли навіть вийти зі свого штрафного майданчика. І все ж ми відбилися і перемогли – 1:0. Щоправда, вболівальники «Спартака» про це дізналися лише наступного дня з газет.

– Хто із тренерів, з ким вам довелося попрацювати, залишив у вашій пам’яті найбільш яскравий слід?

– Цікаво було тренуватися в збірній у Сєргєя Мосягіна та Боріса Ігнатьєва, а на клубному рівні часто згадую роботу під керівництвом Ернеста Юста, Іштвана Секеча та Мирона Маркевича. Кожен з них справжній професіонал своєї справи і не випадково досяг чималих успіхів у тренерській роботі.

– А сам ви тренером так і не стали. Чому?

– Коли закінчив активні виступи, то якийсь час працював у СДЮШОР «Карпати» з дітьми. Робота тренера дуже специфічна, як на мене, далеко не мед. Та й особисті обставини склалися таким чином, що довелося шукати щось інше.

– Але зовсім з футболом ви не порвали стосунки?

– Звісно, що ні. Футбол – це для мене любов на все життя. Зараз граю за ветеранів та й з друзями часто збираємося, аби просто побігати заради здоров’я. Хоча, напевно, це я так думаю, що на полі я бігаю, а насправді це нагадує щось інше. Однак у футбол не перестану грати, поки хоча б трохи матиму сили рухатися.

– На матчі «Карпат» ходите регулярно?

– Коли є можливість, то йду на стадіон. Якщо ні, обов’язково дивлюся по телевізору. Але зараз «Карпати» нас зовсім не тішать. От і в неділю у матчі з «Олександрією» не втримали перемогу. Грали, щоправда, не дуже переконливо, але гол все ж забили. Але ж треба було далі грати і намагатися забити ще, а вони зрадили грі і почали діяти на утримання рахунку. А футбол такої зради грі не пробачає. Тому й пропустили. Так що не треба все списувати на невезіння.

– Чого очікуєте від виступу збірної України на Євро-2012.

– Збірна вже давно мучить і себе, і вболівальників. Гри немає зовсім, а підсилюватися нема ким. Так що команді Олега Блохіна буде дуже важко. Якщо вдасться вийти з групи, то це стане великим досягненням. От тільки я не бачу, за рахунок чого можна пройти Швецію, Англію і Францію. Хіба вся надія на фарт Олега Володимировича.

Оцените этот материал:
Комментарии
Войдите, чтобы оставлять комментарии. Войти
Korwin (Харьков)
Непойму,если Карпаты,тогда были очень хороши.Почему из вышки вылетали?
Ответить
0
0
Вернуться к новостям
Комментарии 5
Korwin (Харьков)
Непойму,если Карпаты,тогда были очень хороши.Почему из вышки вылетали?
Ответить
0
0
bikr632002 (mississauga)
Блін, як згадаю "Карпати" тих часів, аж за душу бере. На кожному матчі - повний стадіон, квитки купувалися за дні наперед. Після гри - полювання за автографами. Не віриться, що вже майже 35 років минуло з того часу.Ця команда 78-80рр. була дійсно однією з найсильніших.
Ответить
0
0
wws (Львів)
Дійсно, удар у Анатолія з лівої був бомбовим.З 20-25метрів буквально розстрілював ворота суперника. Запамяталось, приїжджав до Львова волгоградський Ротор, одержав 1:8, Саулевич демонстрував буквально канонаду ударів,те що забив в тій грі памятаю,от не памятаю тільки скільки.
Ответить
0
0
Анатолій , м.Львів (Львів)
Було враження,що коли Карпати опустилися в 1980 році в класі,то зойкнули гори.... pochti-bashkir (минск)28.03.2012 17:04 --------------------------------------------- Та не все так трагічно, це лиш футбол . А ось якби вийшли у вищу лігі у 1978р. замість ДМінськ , тоді , можливо ...Але це все байки
Ответить
0
0
pochti-bashkir (минск)
Було враження,що коли Карпати опустилися в 1980 році в класі,то зойкнули гори....
Ответить
0
0

Новости Футбола

Лучшие букмекеры

Букмекер
Бонус