Віталій Шумський: "Протермінував бельгійську візу на день, залишився на 7 років"

У сучасному футболі значна більшість тренерів при комплектуванні команди віддає перевагу гравцям з гренадерськими габаритами. Втім, коли ти невисокого зросту і важиш якихось 60 кг, шанс проявити себе на полі все одно є. Але тоді ти повинен, по-перше, бути з м’ячем на «ти», а по-друге, мати світлу голову. Саме наявність цих двох чинників і дозволила вихованцю золочівського футболу Віталію Шумському, який перейшов у «Карпати» з тернопільської «Ниви» влітку 1994 року, одразу закріпитися в основному складі і стати одним з улюбленців львівських вболівальників.

І сьогодні, навчаючи футбольну юнь у карпатівській СДЮШОР, Віталій Іванович, якому минулого четверга виповнилося 40 років, увесь час акцентує увагу своїх учнів на тому, що без належної індивідуальної майстерності та правильного розуміння суті гри серйозних висот у футболі досягти неможливо, навіть коли у тебе зріст під два метри.

– З раннього дитинства я обожнював футболістів, які вміли витворяти з м’ячем якісь дивовижні речі, – почав розмову пан Віталій. – Маю на увазі не тих, хто просто без супротиву зі сторони суперника демонструє з м’ячем супертрюки у вигляді різноманітного жонглювання (хоча і цьому навчитися також дуже непросто), а саме тих футболістів, які володіли оригінальними фінтами і могли обіграти одного, двох, а за потреби й кількох гравців команди суперника. Однак лише класно мотатися – це ще не означає вміти грати у футбол. Тому я просто кайфував від тих, хто оригінально на швидкості обігравши суперника, тут же віддавав передачу, яка максимально загострювала ситуацію біля воріт. І саме тому я був на сьомому небі від щастя, коли приїхав на оглядини до тернопільської «Ниви», і тодішній головний тренер команди Леонід Буряк сказав, що він мене залишає. Адже він з дитинства був моїм кумиром.

– І як вам працювалося під його орудою? Не залишилися часом розчарованим?

– В жодному разі ні. Це був один з найкращих періодів у моїй кар’єрі. Буряк на тренуваннях працював на рівних із футболістами і в свої 40 років виглядав навіть краще за багатьох з нас. Я переконаний, коли б він тоді виходив на ігри, ми б ще краще грали і досягали б ще вищих результатів. Але він хотів залишитися у пам’яті вболівальників таким, яким був у зеніті своєї слави. Щодо його тренерських якостей, то перш за все, він вимагав від кожного з нас залізної дисципліни як на полі, так і в побуті і завжди повторював: «Хто вміє терпіти, той обов’язково виграє». Після тренування Буряк пропонував нам пограти в футбол на маленькі ворота, і коли програвав, ми могли і по більш як дві години грати – доки він не виграє. Такою вже у нього була психологія переможця. Не випадково «Нива», яку багато хто вважав одним з аутсайдерів, під керівництвом Буряка посіла сьоме місце, а по ходу чемпіонату навіть йшла четвертою.

– А за матеріальними умовами яке місце «Нива» займала?

– У фінансовому плані «Нива» була, швидше за все, найбіднішим клубом Вищої ліги. Наприклад я, коли прийшов, отримував зарплату в розмірі 50 доларів на місяць. Але то були інші часи і для мене фінансовий бік питання був не найважливішим. Треба було спочатку собі ім’я зробити, довести, що вмієш грати у футбол. Тоді з’являться і гроші. Саме про це нам говорив і Буряк.

– Чому перейшли в «Карпати»? Через кращі умови?

– Причин було кілька, і одна з них – умови, які запропонували «Карпати». Отримав я у Львові і квартиру, в якій разом з дружиною та двома синами мешкаю й сьогодні.

– Не пригадуєте, хто саме ініціював ваш перехід в «Карпати»?

– Юрій Дячук-Ставицький. Все трапилося майже випадково. «Карпати» свою гру в Рівному зіграли вдень і дорогою додому заїхали у Луцьк, де «Нива» грала проти «Волині». Після гри я попросився в карпатівський автобус, щоб дістатися до Львова. У нас в «Ниві» наступного дня був вихідний, а я тоді вчився у львівському інфізі і хотів скласти якісь заліки чи іспити, зараз вже не пригадую. І саме в автобусі Юрій Михайлович, помічник головного тренера Мирона Маркевича, запропонував мені перейти в «Карпати».

– Від Буряка пішли з легким серцем?

– Справа в тому, що він також залишав «Ниву», і нам про це було відомо. А ще я погодився на перехід в «Карпати», бо, як уже казав, вчився в інфізі, а головне – отримав пропозицію грати за команду, за яку вболівав з дитинства. Та й умови запропонували хороші.

– Як сприймався тренувальний процес у «Карпатах» після роботи в Буряка?

– У ті часи Буряк-тренер, як на мене, був значно сильніший за тренера Маркевича. Тому Мирон Богданович нічим особливим мене не вразив. Так, хороший тренер, але чогось надзвичайного у його тренуваннях я не побачив. Однак ще раз наголошу: це коли порівнювати тодішніх Буряка і Маркевича.

– Тим не менше, ви покинули «Карпати» в 1996 році, а за два роки команда стала бронзовим призером чемпіонату України.

– Так, але я перейшов у «Дніпро», яке на той час в українському рейтингу стояло вище, ніж «Карпати». Не буду приховувати, що в Дніпропетровську мені запропонували кращі умови, ніж я мав у Львові. Але на першому місці було бажання пограти на більш високому рівні, спробувати себе в єврокубках. До того ж мене в «Дніпро» запросив В’ячеслав Грозний, досить авторитетний фахівець, і було цікаво попрацювати під його керівництвом.

– Якою ж вам запам’яталася ваша з ним співпраця?

– Грозний – дуже хороший теоретик, на заняттях кожну гру розбирав до найменших дрібниць. На полі, щоправда, не все у нас виходило так просто і гарно, як на макеті. Але заняття, як теоретичні, так і на полі, насправді були цікавими.

– З неординарних футбольних особистостей вам ще довелося попрацювати під орудою Анатолія Заяєва...

– Так, з ним мене доля звела в івано-франківському «Прикарпатті». З усіх тренерів він найбільш емоційний та імпульсивний. Чудовий психолог, який вміє заряджати енергією будь-кого, до кожного футболіста знайде індивідуальний підхід. Але разом з тим відчувалося, що він пройшов серйозну футбольну школу в радянські часи і розуміє футбол з усіх його сторін. А до неординарних тренерів, з якими я працював, я б ще зачислив Ігоря Юрченка. Причому він був граючим тренером, і це був для мене дуже цікавий досвід, який став у нагоді, коли я сам грав і тренував «Сокіл» з мого рідного Золочева. Юрченко був справжнім прикладом для нас всіх і як гравець, і як тренер. Я був у захваті, як він у процесі гри встигав виконувати свої функції і гравця, і тренера.

– Свого часу ви поїхали грати у Бельгію, але виступали там лише на аматорському рівні.

– Мені зателефонував знайомий і сказав, що є варіант підписати контракт з «Антверпеном», який на той час грав у вищій лізі. Однак я тоді саме залікував травму і був далекий від потрібних кондицій. В Антверпен не потрапив, але протермінував візу на один день, і водій автобуса відмовився мене везти через кордон – сказав, що в нього будуть проблеми. А на літак не вистачало грошей. Тож я вирішив затриматися ще на якийсь час, щоб трохи підзаробити й повернутися додому принаймні без боргів.

– І затрималися не на один рік.

– Так, сім років провів у Бельгії. Трохи грав у футбол, але на життя заробляв на різних роботах. Утім, бельгійський період мого життя це, напевно, окрема тема для розмови. Скажу лише, що ні про що не жалкую, бо хоча й не заробив великих статків, але придбав багатий життєвий досвід. Єдине, про що жалкую, – сім років був без сім’ї, але головне, що зараз у нас все добре.