Крощенко: Не дарма тренер з боксу тричі прагнув повернути мене в свою секцію. Частина 1

Проявивши легковажність, а потім принциповість, він так і не став гравцем київського «Динамо», команди, вихованцем якої він був. В підсумку, погравши у складі донецького «Шахтаря» і харківського «Авангарду», Анатолій Крощенко перебрався до Львова, у щойно створені «Карпати». У столиці Галичини його знають як автора перших офіційних голу і вилучення у складі карпатівців. У Львові київського нападника вважали легендою, але ніхто не задумувався, що їхав на Захід країни футболіст… рятувати кар’єру. Від чого? Про це, а також про випад на адресу тренера першої чемпіонської команди «Динамо» Соловйова, про норов Лемешка, суперечки з Базилевичем – у відвертому інтерв’ю пана Крощенка UA-Футболу.

- Анатолію Миколайовичу, у 2012-му ви відсвяткували 75-річчя. Зазираючи споминами у дитинство, найперше згадуєте дворові футбольні баталії чи роки Другої світової війни?

- Війна, звісно, наклала свій відбиток. Головний спогад – голод і холод. Ми жили великою сім’єю в будинку на площі Урицького, поруч зі старим цвинтарем. З дітей – я, дядько, молодший від мене на рік, інший дядько, зовсім маленький, 1940-го року народження. Племінниця і ще двоє дядьків – старші за мене. В часи окупації ми перебралися на Саксаганського, а опісля знову повернулися на Солом’янку.

Мама в роки війни влаштувалася працювати офіціанткою в німецьку їдальню на вулиці Саксаганського. Я щодня прибігав туди, ховався під стіл і очікував, поки мама, коли ніхто не бачить, дасть щось перекусити. Одного разу матері десь не було і я, чотирирічний, самостійно повертався від їдальні додому на Урицького пішки. Кияни знають, що відстань то немаленька, особливо для дитини. Людей, яких знав, зустрів лише поруч з Соломенською лазнею (вона там була і тоді, і є нині). Ще один спогад пов’язаний з моментом, коли з Києва відступали німці. Тоді вперше побачив щось на зразок фейерверку, коли до парашутів прикріпили ліхтарі і бомбардували Київ. Було видно, наче вдень.

- В ті роки про футбол можна було й не думати?

- Футбол в моє життя прийшов вже після війни. З м’ячем тоді бігали усі. Але серйозні заняття спортом почав з бакетболу і легкої атетики, адже поруч знаходився стадіон і зал «Локомотив». Виходило, що влітку бігав, а взимку грав у залі в волейбол. Так було доти, доки у школу не прийшов тренер з боксу, аби відібрати дітей до своєї секції. Вчитель фізкультури порекомендував мене і ще двох хлопців. Боксом позаймався місяць. Мабуть, був здібним, бо тренер вирішив випробувати мене, десятирічного, на першості міста. Зустічалися ми з командою Суворовського училища. Там хлопці були більш досвіденими, тренувалися довше. Висловлюючись простонародно, дали мені доброго тягла. Після чого з боксом я зав’язав.

Далі був лише футбол. Грав, в основному, у дворі. На місці, де нині знаходиться Солом’янський парк, була величезна площа. Туди з’їжджалися, аби зійтися на футбольному полі, команди з усього Києва – просто дворові, і за тими мірками професійні. Такими ми називали ті колективи, які грали в однаковій формі і в бутсах. Мене старші хлопці спершу ставили у ворота.

Збір у Гаграх. Зліва направо – Анатолій Крощенко, Віктор Каневський, Володимир Онисько, Анатолій Гураль, зараз професор, проректор медичного науково-дослідного інституту, Віктор Лукашенко, Скуба

Бігав доти, поки одного разу на полі Інженерно-будівельного інституту (тоді він називався Гідромеліоративним технікумом) не подивився тренування клубу «Ленінська кузня». Стою, як завше, неподалік від поля, аж підходить до мене тренер Степан Мартинович Синиця і запитує: «Сину, ти лівого крайка не побігаєш?». «Окрім воріт, побігаю, де завгодно» - відповідаю. Так і спробував себе лівим нападником. Після гри Степан Мартинович кличе до себе: «Ти ні за кого не граєш? Якщо ні, то принеси мені завтра дві фотокартки і свідоцтво про народження». Тоді мені було десь років 13. Зробив так, як казав тренер, а найближчої неділі вже грав на першість міста. Степан Мартинович з когось у перерві зняв форму, дав мені футболку, гетри і бутси й випустив мене хвилин на 20-30 у другому таймі. Після матчу тренер залишив мені все екіпірування, окрім бутсів, які тоді були великим дефіцитом.

Таким чином, відігравши за «Ленінську кузню» сезон, отримав запрошення зіграти за збірну міста. Найталановитіших хлопців зібрали у ФШМ. Там нам платили по 80 рублів. На той час то були доволі серйозні гроші. У нас був дуже сильний набір – Валя Трояновський, Алик Базилевич, Вовка Онуфрієнко. Найобдарованішим в нашій школі був Боря Русланов. У нього була фантастична швидкість. Вважалося, що найшвидше бігав Базилевич, але Борис суттєво випереджав навіть його. Найталановитішим же серед нас був Анатолій Шинкаренко. Він міг грати за московський «Спартак». За ним москвичі приїздили три чи чотири рази у Вінницю, коли ми разом виступали за місцевий «Локомотив». Але Толик не захотів. Його згубила горілка. Він і грати закінчив раніше за всіх, й помер десь у 40 років…

- Вас справедливо називають вихованцем київського «Динамо»?

- Так. Вже в 1954 році цілу групу хлопців з ФШМ взяли на збори дублюючого складу «Динамо». Мене, Анатолія Александрова, Івана Терлецького і Вітю Лукашенка. Повноцінно за динаміський дубль почав грати з 1955 року і провів у його складі три сезони. Мабуть, не підходив, бо з 58-го мене віддали набиратися досвіду у київський СКА. Ще через рік всю нашу когорту з ФШМ Віктор Жилін забрав у Вінницю.

- Якщо не помиляюся, ваш «Локомотив» відразу здобув право виступати у вищій лізі. Але цього не відбулося…

- Нас туди не пустили, видно, вирішивши, що для Вінниці вихід в еліту – надто велика честь. Натомість присвоїли всім футболістам звання майстрів спорту. Це теж було непогано, бо ми атоматично отримували доплату по 20 рублів. Проте нас таке рішення сильно зачепило і чимало хлопців після сезону-1959 залишили Вінницю. Трояновського забрали назад у «Динамо».

Мали забирати й мене, однак я у відповідальний момент проявив себе некоректно і неінтеліґентно. Оскільки вінницький «Локомотив» фінансувала «Південно-західна залізниця», усі футболісти їздили додому безкоштовно. Нам виділяли квитки в спеціальний вагон. Так ось після одного з матчів поверталися до Києва. Ми, футболісти грали в карти, а в сусідньому купе їхали Жилін і тодішній наставник «Динамо» В’ячеслав Соловйов. Очевидно, тренери там серйозно «махнули». Ми ж привернули їхню увагу тим, що дуже гучно сперечалися під час гри. Соловйов відчиняє двері і каже: «Що ви, сцикуни, тут розійшлися та ще й граєте в карти?!» Довго не думав: «Та пішов ти на х...». Я ж не знав, що то був Соловйов. Вже потім Жилін сказав, що тренер «Динамо» приїхав за мною і Трояновським.

Після того, що відбулося, до Києва повернули лише Валю. Я ж образився і якраз у цей момент завітали гінці з Донецька. Як мене Жилін не вмовляв, які «золоті гори» не обіцяв, але залишитися я відмовився. Звичайно, залишати «Локомотив» було шкода, бо команда в нас була прекрасна: воротар Юра Шевченко, Євген Котельников, Борис Липський, Анатолій Молотай, в півобороні діяли Олександров і Шинкаренко, дуже обдарованим оборонцем був Вітя Юн Чен-Ян.

1958 рік. "Локомотив" Вінниця

Зрештою, важко сазати, що, перейшовши в «Шахтар», я за чимось шкодував. Команда у нас була сильна. Пригадую, як ми перемогли на виїзді ростовський СКА з Понєдєльніком, Шикуновим і рештою представників видатної плеяди радянських футболістів 3:0. В тому матчі я вклав у перемогу дуже серйозний внесок. Та й взагалі у тому сезоні виглядав дуже гарно. Але пізніше зробив помилку. Через інститут. Тоді навчався на четвертому курсі вузу. Я, Базилевич, Сергій Богачик перших два курси повноцінно відівчилися на стаціонарі, на двох наступих нам дали вільний графік. Проблема виникла через наступне. Перше – військова кафедра, табори, після проходження яких студенти отримували звання молодшого лейтенанта, знаходился в Києві, а я був у Донецьку. Відігравши сезон, не зміг ні таборів пройти, ні держіспитів здати.

Врешті зателефонував Богачик й сповістив, що в табори можна потрапити під час паузи у виступах. Так і зробив, щоправда, замість трьох тижнів відбув лише десять днів. Але залік отримав. Зі складанням держіспиту було складніше. Батьки на мене напосіли і я під їхнім тиском прийняв запрошення харківського «Авангарду». Через те, що мав змогу відвідувати місцевий Педагогічний інститут. Шкодую, бо наступного року «Шахтар» виграв Кубок СССР. Вже згодом зрозумів, що залишившись у Донецьку, диплома не втратив би. Ось Андрій Біба поступав разом зі мною, а закінчив вуз аж в 70-му.

- Але «Авангард» - то теж вища ліга…

- Воно то так. Тим паче, що мені дали квартиру, поруч постійно була купа жінок. Життя було цікаве й дивне. Єдине, що всі ці речі накладали свій відбиток і після двох років виступів у Харкові я постав перед дилемою – зав’язувати з футболом або їхати з Харкова подалі. Жінки там усі красиві, а серце не камінь. Звичайно, я обрав футбол. Аналізую зараз все те, що тоді відбулося і пишаюся собою, бо тоді ж продати квартиру було неможливо. Доводилося просто залишати. Залишив у Харкові все і приїхав у Львів з порожніми руками. Тодішній начальник «Карпат» Микола Кузнєцов відразу хотів дати квартиру, але я відмовився, сказав, що, як і решта футболістів, буду жити в гуртожитку. Півроку на рівних з усіма проходив збори і зумів на весь цей час відмовитися від тих життєвих принад, які мав у Харкові.

А там же як було? Ми з Славком Костюком мешкали в будинку на Павловому полі на одному поверсі, в квартирах одна навпроти одної. Після матчів ми збігали вниз до джерельця, аби відразу не потрапити додому, бо там на нас очікувала ціла дівоча свора. Пригадую, як між другою і третьою ночі лунає дзвінок, в квартирі був один, бо ми щойно повернулися з виїзду. Думаю, що це Костюк тому й відчинив двері. Справді, то був Слава, але на руках у нього були дві ліліпутки. Але справа не в ліліпутках. Спросоння найперше подумав: як же він подзвонив, якщо в нього зайняті обидві руки? Ось таких моментів до ігор і після них було безліч. В якусь мить футбол перетворився в (після паузи) статевий потяг. Стосунки виникали без перебору, лише б було, автоматом. Всі ці речі позначалися на якості гри. З кожним разом виглядав все гірше й гірше. Один сезон при Олександрі Пономарьові ще відіграв повноцінно, а в 1962-му, коли прийшов Жилін, виходив на поле нерегулярно, іноді знаходився в резерві.

- Наскільки легко футболістові, який раніше виступав за команди вищої ліги, було призвичаюватися до футболу фактично третього ешелону?

- Психологічно це було важко. Але я хотів взяти себе в руки. Працював, як каже Путін, неначе раб на галерах. Переосмислив все, що зі мною відбувається з професійної точки зору і трудився дуже сумлінно. Нагоди гуляти з дівчатами не було, бо жив у гуртожитку. Власне, пішов на цей крок свідомо. Лише коли дуже хотілося відпочити, звертався до послуг працівниць древньої професії і замовляв номер у готелі. Окрім того, Львів – місто невелике, оскільки я був там людиною впізнаваною, то світитися різними походеньками було недоречно. Бодай тому, що через два дні про це говорило все місто. Здебільшого, з дівчатами «спілкувався лише на зборах, коли помічав красуню або ту, яка має бажання. Але то, на відміну від Харкова, було як виключення, а не як система.

- Коли набрали бойової форми, не хотіли перейти з «Карпат» до однієї з вищолігових команд?

- Я мав пропозиції. Приміром, кликали в московський «Локомотив». Але навіщо міняти шило на мило? «Залізничники» ж барахталися між вищою і першою лігами. У Львові я був на доброму рахунку, до того ж через рік перебування в місті Лева познайомився зі своєю дружиною Аллою. Вона – корінна одеситка. Але коли їй було сім років, їхня родина переїхала до Львова. Алла швидко адаптувалася, прекрасно розмовляла українською мовою. В принципі, в мене теж з українською проблем не було. То зараз, повернувшись в російськомовне середовище, втратив практику і не можу спілкуватися державною так чисто, як раніше.

Іншими словами, у Львові я прижився, їхати звідти не хотів. Лище у 1966-му прийняв пропозицію «Дніпра». Поїхав на півсезону, отримав трикімнатну квартиру на набережній. Але директор львівського заводу «Електрон», який утримував «Карпати», дуже хотів мене повернути, і відправляв до Дніпропетровська з цією метою посланців. Почав вагатися. Врешті вирішив порадитися з тодішнім тренером «Дніпра» Анатолієм Зубрицьким, з яким були знайомі з тих пір, як він закінчував грати за «Динамо». У нас склалися добрі, професійні стосунки, тому сказав прямо: «Анатолію Федоровичу, я тут, дружина там, у мене народилася друга дитина, душа до Дніпропетровська не лежить». Та й тренувався я аби як і тренер це теж помічав. Помічав, тому й відпустив назад у Львів.

- Євген Лемешко, який невдовзі після вашого повернення очолив «Карпати», провів суттєве омолодження складу, але вас не зачепив…

- При Євгені Пилиповичі грав постійно і доволі непогано. В сезоні-1967 забив 20 м’ячів, провів чимало важливих голів у виїзних матчах, проявив себе як справжній форвард. Стосовно Пилиповича, то ми з ним разом виступали ще за динамівський дубль. У нас з ним склалися нормальні професійні стосунки.

Взагалі повелися у Львові з Лемешком негарно, невдячно. У 1968-му ми мали вигравати путівку до вищої ліги, але невпоралися з цим завданням і всі шишки полетіли саме в тренера. Лемешко ввів до складу «Карпат» чимало молодих хлопців – Богдана Грещака, Ростислава Поточняка, Геннадія Ліхачова, Романа Покору, Яноша Габовду. Та багатьох. Євген Пилипович звільнив Береговського, Фалеса, Валіонту, Асланяна, Россихіна. Осіб вісім. Фактично, зі старого складу я залишився один. Грав у нападі в основному з Вовкою Данилюком, рідше – з Габовдою.

"Карпати"-1963. Крайній зліва - Анатолій Крощенко

В одному з матчів у Львові кілька разів опинився на лівому фланзі, поруч з тренерською лавою «Карпат». Чую від Лемешка: «Віддай!» А я не віддав. «Обіграй!» А я не обіграв. І так кілька разів. І ось після чергового вигуку на мою адресу висловився до тренера не дуже гарно. Лемешко людина дуже експансивна. Зіскакує він з лавки і біжить до бровки поля. Я, бачачи це, змістився ближче до центру, думаючи, не побіжить же він за мною. Але Євген Пилипович вибіг на поле і понісся вслід. Пробігши метрів 10-15, він, звісно, зрозумів, що робить неправильно і повернувся. Але найстрашніше було не те. Я ж знаю Лемешка. Він був одним із найосвіченіших футболістів, яких мені доводилося зустрічати. Але й один з найсильніших. Його боялися усі, бо він же воротар зі специфічним норовом, міг, недовго розбираючись, заїхати межи очі. Після закінчення гри боюся зайти до роздягальні. Залишився на стадіоні. Лише коли вся команда помилася, Лемешко підізвав Вовку Булгакова, з яким разом працював ще в Хмельницькому: «Іди, скажи своєму другу, хай не боїться і йде миється». Тишком-нишком зайшов до роздягальні. Тренер мене вже не чіпав. Він вибухнув, а потім одумався. Пилипович же грамотний, професійний тренер.

- Кажете, що Лемешко славився своєрідним норовом. Але ж ви також іноді згадували про свої боксерські навики. Достатньо згадати історію з першим в історії «Карпат» вилученням, яке ви отримали в матчі з фрунзенською «Алґою»…

- Ну, бив він мене нещадно. Розумію, що оборонець повинен всміма правдами й неправдами прагнути відібрати м’яч чи зірвати атаку. А той влаштував справжнє полювання, бив ззаду двома ногами в підкаті. В моменті, який мене завів остаточно, попади той захисник мені в опорну ногу, був би перелом. То добре, що я зреагував, підстрибнув і вийшло не в опорну. Суперник ще лежав, а я, впавши, піднявся швидше і відразу застосував боксерський прийом.

Жарти жартами, але недарма тренер з боксу після тієї історії з моєю втечею з секції приходив тричі до мене додому. Удар справа мав дуже добрий. Я хоч був хлопцем вибуховим, гарячим, але часто застосовувати його собі не дозволяв. На футбольному полі таке трапилося лише раз. В повсякденному житті бив двічі і люди двічі падали, як підкошені. В першому випадку пробував втиснутися в забитий трамвай і щоб зробити це, штовхнув якогось чудака. Він у відповідь мене вдарив – два рази, спочатку ногою. Але дверей ще закрити не встигли. Хапаю його за спину, повертаю передом до себе і як дам! Той брик на землю і лежить нерухомо. А народ навколо: «Вбив!» Мені залишилося лише тікати.

Справа поряд з тренером Володимиром Балакіним сидить Анатолій Крощенко

Ще один такий випадок трапився після того, як я повернувся з-за кордону і привіз своєму дядькові Юркові значка і футболку, які були неординарними для Солом’янки. Хтось причепився до дядька поруч з танцполом університетського гуртожитку, щоб він ту футболку зняв. Той, як людина дуже спокійна, покликав мене. Супротивник, побачивши, що нас двоє, а він один, вдарив Юрка пляшкою по голові. Правда, пляшка була порожньою, з тонким склом і сильного удару не вийшло. Я у відповідь влупив з правої. І знову людина на землі. І знову вигуки з танцполу: «Вбили!» На цей раз ситуація ускладнювалася тим, що за нами побігла міліція. Ми з Юрком відразу вирішили тікати на цвинтар, який був поряд. Запам’ятав єдине: там достатньо високий паркан і я, щойно вхопившись за нього, перелетів на другий бік. Потім дивувався: яким чином, там же так високо. Можливо, зі страху.

- На полі ж, в основному, доводилося терпіти? Бо той же Данилюк розповідав, що в ті часи оборонці безжально лупили по ногах, а сили удару додавали металеві шипи на бутсах, через що нападникам доводилося доволі сутужно…

- Важко було в перші роки кар’єри, щойно починав грати на професійному рівні. Потім набув досвіду і навчився передбачати ситуацію. Може, мав до цього певний талант. Пригадую, грали ми у Львові на Кубок СССР проти тбіліського «Динамо». Мені протистояв Сичинава. Борис теж намагався ловити ззаду, в кількох моментах він йшов явно в ноги, не маючи наміру зіграти в м’яч. Я, хоч знаходився спиною до суперника і не бачив його, але якимось дивом уникав ударів по власних ногах. Може тому, що бачив, що може відбутися, раніше і оцінював ситуацію наперед. Двічі прибирав ноги якимось інтуїтивним чуттям, Сичинава в підкаті буквально пролітав повз мене. Або граємо в Алма-Аті. Оборонець програв мені півкорпусу, вискакую один на один, а на зустріч несеться воротар. Розумію, що зіткнення невідворотнє. Навіть не знаю, як тоді зреагував. То вже зараз, аналізуючи ситуацію, приходжу до думки, що інтуїтивно зробив паузу і випустив оборонця вперед, а потім ледь помітно його підштовхнув. Воротар в’їхав у партнера по команді колінами в область живота. Той оборонець закінчив виступи.

- В історію «Карпат» Ви увійшли чималою кількістю «вперше» - перші офіційний і міжнародний гол, перше вилучення, п’ять голів у ворота «Таврії» в 1967-му. Мабуть, ставлення керівників клубу до Крощенка теж було особливим?

- Особливість була одна: всі гравці отримували по одній доплаті, а я – дві. Першу отримував на «Сільмаші», де обіймав якусь посаду, а приходив лише за зарплатою. За грішми з другого заводу взагалі не приходив – мені їх приносила спеціальна людина, яка за мене розписувалася у відомості. Також міг взяти без черги меблі чи холодильник. Я був першим футболістом «Карпат», хто купив собі автівку. До речі, самотужки приганяв ту «Волгу» після матчу в Горькому. Квартиру мав шикарну, величезну – три кімнати в центрі Львова, на Франка. Пізніше поміняв це житло на двокімнатну квартиру у Києві на Ярославовому валу – 28 м.кв. одна, 24 – друга і 12 м.кв. коридор, плюс великі кухня і санвузол. Потім розміняв її з доплатою на двокімнатну для себе, двокімнатну для сина і однокімнатну для доньки.

- У Львові ви заробляли більше, ніж у командах вищої ліги?

- Однозначно не скажеш, бо, приміром, у Харкові при зарплаті 280 рублів преміальні за перемогу спершу складали 200 рублів, а потім їх розмір зменшили до 80-ти. Звісно, заробляв у Львові добре. Достатньо сказати, що за «Волгу» я виплатив 5500 рублів. Зарплата в «Карпатах» в мене скадала приблизно 300 рублів, а доплати були невеликими – здається, 120 і 160- рублів. Виходить, без преміальних я отримував 580 рублів. З преміальними, оскільки вигравали ми часто, сума заробітку складала близько 1000 рублів. Врахуйте, що за харчування теж платити не доводилося. Плюс – престиж. Навіть, коли вирішив закінчити кар’єру, керівництво пропонувало пограти ще. Але я категорично відмовився.

- Чому?

- Бо розумів, що вже немає тяги. Нападник має володіти відчуттям позицї, обводки. Якщо втрачаєш ці риси, то розчиняєшся в загальній масі. Тодішній тренер «Карпат» Васильєв пропонував виступати в середній лінії, але я відмовився. Через те, що не грав півоборонця і не хотів цього робити на старості років, аби не псувати свій авторитет.

- 32 – це старість?

- Дивлячись, для яких амплуа. Я ж і зараз міг працювати у динамівській школі, написав три заяви, і лише з третього разу Ігор Суркіс мене відпустив. На нещодавньому вшануванні Ігор Михайлович пожартував: «Міг би ще послужити». «Міру треба знати», - відповідаю.

Другу половину інтерв’ю з Анатолієм Крощенком читайте завтра.