Остап Савка: У мене в колінах замість змазки - дріт. Колючий та ще й заіржавів

Звичайна кухня львівської квартири в побудованому ще за Польщі триповерховому будинку зі стелями на висоті чотири метри, з довгим незаскленим балконом, з якого відкривається вид у двір, з довжелезним коридором і наскрізь прокуреними стінами. Ледь привітавшись, господар помешкання частує звареною в турці кавою, а сам прикурює цигарку. «Знаєш, що означає L.D.? – питає, демонструючи коробку. – Львівський Дохтор». Муху, яка залетіла і почала дзеніти, дядько не гонить і не б’є, а приговорює: «Чого сюди прилетіла? Лети назад!» І коли через мить муха справді вилетіла, господар на фразу «справді вилетіла» вдоволено відповів: «А куда сі діне?»

Господар – то легендарний хавбек «Карпат» 70-х Остап Савка. «Раніше мав хату в сусідньому домі, там більш просторо, - розповідає. – Нині живу сам, то мені того вистачає. Вгощайся печивом, то жінка з Італії передала».

Наша балачка тривала понад три години. Тих, які записані на диктофон. Пан Остап кілька разів брав паузу, щоб перевести подих, показати своє помешкання, зробити ще кави і просто поговорити про життя. Зрештою, «для преси» нинішній гість UA-Футболу себе теж у висловлюваннях не стримував. Про все пережите розповідав просто. Як було, без прикрас. Про те, як на зорі кар’єри примудрився підписати угоди з «Шахтарем», «Динамо» і «Карпатами» одночасно (тоді Луїш Фигу ще не зробив це мейнстрімом - ред.) як дідо споїв присланих з Києва охоронців, як ледь не втонув на Кубі й не розбився на літаку під Москвою, чому, образившись на Геннадія Ліхачова, з власної волі зійшов з поля.

Остап Савка в пресі з’являвся не надто часто, а отже розповів чимало свіженького навіть для тих, хто не пропускав жодних новин про «Шахтар» кінця 60-х і «Карпати» 70-х впродовж десятиліть.

***

- Я нині пенсіонер, сиджу вдома і радію, коли до мене заходить хтось із чотирьох внуків, - каже пан Остап. – Добре, що всі вони живі-здорові, здають іспити, поступають у вузи. Найстаршому, Ростикові – 22. Він у нас фізика-математика вчився. Одні п’ятірки має. Катюся якраз вчора телефонувала, їй 17, навчається на юриста, першокурсниця. Сподіваюся, захищатиме мене, коли буду судитися з клубом «Карпати». «Дідик, ще чотири іспити здам і приїду до тебе» - каже. Наймолодші – Орест і Ромчик – навчаються у дев’ятому класі. Орчик – футболіст, зріст 182 сантиметри. Грає за нашу місцеву команду «Опір». Вірю, що він зможе заграти ще сильніше, ніж я. Син Остап не зміг, то може внукові вдасться. Гарний удар має.

- Ви почали грати за дрогобицький «Нафтовик» у класі Б чемпіонату СССР ще школярем…

- Я у школі і волейбол, і настільний теніс грав, і бігав, і спис метав, бігав на лижах. А на футбол, перед матчем «Нафтовика» із львівськими «Карпатами» мене ще автобус після школи забирав. Чи якось мали грати матч у Тернополі. В той же день баскетбольна команда нашої школи мала грати якийсь фінал. «Програємо й так, і так» - кажу директорові школи. «Ні, дайте йому добові і гроші на таксі, щоб приїхав з Тернополя до Дрогобича і зіграв. Ти повинен».

- У вас тоді в «Нафтовику» чимало карпатівських ветеранів зібралося.

- Борис Рассихін, Віктор Шутильов, Станіслав Береговський, Олександр Філяєв. З молодих зі мною починали грати Володя Данилюк і Левко Броварський. Власне, «Нафтовик» тоді був чимось на кшталт фарм-клубу «Карпат». Щоб претендувати на щось більше, треба мати гроші. Їх не було, хоча поряд знаходяться курортні міста – Трускавець, Моршин. У будь-якому разі, «Нафтовик» став для мене доброю школою. Там вистачало людей, у яких було чому повчитися. І головне – ставилися «старики» до нас людяно. Філяєв, приміром, дуже полюбляв паритися у лазні. Ми вже й у Львові часто «банилися», тут, неподалік, на Тургенєва. Олександр фізруком у школі працював. Зустрічаю його якось на Зеленій, кличу на каву. Якраз «Карпати» мали з кимось грати. «Скільки вони зараз отримують?» - питає Філяєв. Коли сказав, той здивувався. «Та я б за такі гроші штангу перегриз», - каже.

- Як ви потрапили до Донецька?

- Міг би сказати, що випадково, але, мабуть, ні. «Нафтовик» очолював Юрій Касьяненко з Тернополя, котрий встиг пограти ще з моїм татом. Ось він рекомендував у збірну України серед юнаків, не старших 20-ти років мене й ще одного мадяра. Останній лише потратився на переїзд зі Львова до Києва, де ми були на зборі і тренувалися з динамівським дублем, і повернувся назад. А я залишився. Пригадую одне з перших занять, за яким слідкували тренери першого «Динамо» Віктор Маслов і Михайло Коман. Кияни почали грати контроль м’яча в дотик, то аж голова закрутилася. Але фізично сильним був завжди, витримав. Сподобався тренерові Антонові Ідзковському і вже з ним поїхали на змагання в Донецьк.

Там крім нас виступало ще сім команд – африканці, болгари, грали збірна РФСФСР, московський «Буревісник» з Володимиром Пільгуєм і Сергієм Ольшанським, який забив два м’ячі головою з-за меж карного майданчика Юрію Дегтярьову, у складі. Два удари по центру воріт, Дегтярь просто всю ніч банячив. Юрій з бандитської сім’ї походить. Коли одружився, то випивав тільки після матчів. А тоді з «Буревісником» після голів Ольшанського зіграли 2:2. Негрів перемогли, здається, 12:1. «Буревісник» африканцям перший тайм програв 0:1, а завершив гру 13:1. Так ми за різницею м’ячів і стали другими. Шкода, бо в разі першого місця нам мали вручити костюми. Мене ж за підсумками турніру найкращим оборонцем назвали, алюмінієвим банячком нагородили, на каву добре б підійшов.

Відразу після нагородження мене відвели в «каптьорку». Зі мною хотів порозмовляти другий секретар Донецького обкому партії. Він на Донеччині за міліцію відповідав. «Остапе, запрошуємо тебе до себе. Скільки ти в Дрогобичі отримуєш?», - питає. «Усе, що заробив за рік, здається, 1000 рублів, відклав на весілля», - відповідаю. «Вважай, що в Донецьку отримаєш зарплату на три місяці наперед – раз. Підйомні – два. На ДП (додатковий пайок) – три. Можливість поступити в будь-який інститут – чотири. Квартира – п’ять. То якщо одружишся. Не одружишся – гуртожиток». Такі були умови. Навіть гуртожиток – то було теж прекрасно. Дім у самому центрі Донецька, квартира ділилася на двох-трьох.

- Та ви одружилися.

- Так, у 1967-му, якраз перед переїздом до Донецька. З майбутньою дружиною Вірою ми ще зі школи разом. Якось нас навіть сплутали. У Віри прізвище Орищак. Оскільки літери «О» і «С» в алфавіті поряд, в класному журналі ми були записані одне за одним. То одного разу мені замість Віри «четвірку» за четверть з німецької мови поставили. Знаєте, який я тоді був щасливий? У нас німецьку директор школи вчив. Сан Санич – фронтовик, танкіст, підполковник. Якось Віра підходить до вчителя. «Что такое?», - питає той. «Чому Остапові «5/5», а мені «5/4»?» «Так ты смотри, как он написал». А я ж від Віри слово в слово, до коми усе списав.

Віра – скромненька, коли почула мою пропозицію одружитися, знітилася. Я її Наталі називав. Вона родом з Великої Озимої, тоді ще Дрогобицької області. Щоб повідомити про своє рішення, скликав своїх родичів, тата, маму, бабцю, цьотку і діда. Дідо у нашій сім’ї найголовнішим був. Майстер на всі руки – різник, штукатур, маляр, голуб’яр, птах’яр, рибак, пияк. Усе встигав. А що він тільки не виробляв з тої свинини! Різні шинки, ковбаси, кров’янки. Кров’янки з булки ви ще не їли точно. Надзвичайно смачно.

«Остапцю, та ти шо? Тої Віри там – два зубці часнику. Пропадете!», - намагалися відмовити рідні. Але я був налаштований рішуче, сказав, що до Донецька поїду. 6 листопада, коли гуляли весілля, було тепліше, ніж цьогоріч у червні. Коли переїхали в Донецьк, то перших два тижні пожили в люксовому номері готелю з повним забезпеченням. Їли в ресторані. Над нами, до речі, жили Валерій Лобановський і Олег Базилевич.

- Ваші рідні вплив на футбольну кар’єру мали чи рішення завжди приймали самостійно?

- Пригадую, як мій дідик присланих з Києва охоронців споїв! Річ у тім, що я тоді примудрився написати заяви в три клуби одночасно. Спершу в Донецьку. Потім, коли їхав додому через Київ, викликають в республіканську Федерацію футболу. Там чую: «Ты что, в столице не хочешь играть? Пиши заявление в киевское «Динамо». Написав. У неділю, коли приїхав до Дрогобича, пішов із Вірою в кіно. Серед сеансу вмикається світло і лунає повідомлення: «Савка Остап, просимо вийти». Подумав, що якась біда сталася. Але ні, то в компанії вже напоєного діда були представники «Карпат». Мене запросили пройти до обкому партії, який розташований поряд. Піднялися на другий поверх. «У нас із квартирами важко, але умови створимо», - кажуть. Пояснюю, що мені пообіцяли в Донецьку, але під тиском пишу третю заяву – в «Карпати».

Щойно поставив свій автограф, садять мене на «Побєду» і везуть до Львова на гру дублюючих складів проти одеського СКА (за тодішніми правилами, в матчі дублів юні вихованці регіону, який представляє команда, могли грати без заявки). Відразу вийшов у основі, на місці лівого оборонця, на якому свою кар’єру й розпочинав.

Ледь відіграв цей матч, як вже розмовляю з тренерами дрогобицького «Нафтовика». «Остапе, завтра важка гра з Нікополем. Зіграй». Зіграв. На цей раз правим оборонцем. Ще й гол тоді забив. А після матчу раджуся з Касьяненком. «Три заяви написав. Що робити?», - питаю. «Остапчику, спускатися зверху вниз простіше, - каже той. – У Києві тебе з’їдять, це столиця. В Донецьку тобі сподобається. А повернутися до Львова завжди встигнеш».

Так і вирішив. Але перед весіллям, щоб мене не відпустити, з Києва охоронців вислали. Дідо якраз горілку грав. І моїх піклувальників вгощав. Знали вони з ким пити (сміється). Бідні ті хлопці були після дідових частувань. Врешті з великими пригодами таки перейшов у «Шахтар».

Дубль "Шахтаря" зразка 1967 року. Остап Савка - стоїть крайній справа

- Тож Донецьк. І життя по сусідству саме з динамівськими легендами Лобановським і Базилевичем…

- Та то казка, не люди. В «Шахтар» вони з Одеси прийшли. Футболісти з іменем, але жодної зверхності не проявляли. Обоє викладалися, люди їх поважали. Базіль мені постійно говорив: «Остап, если я убегаю – дай мне за спину. Потом защитник убежит, а я вернусь. Тогда давай в недодачку». Лобан у готелі передзвонював: «Остапчику, зайди». Заходжу. «На сумку. Нас у ресторані впізнають, то піди візьми «шампуріка». А мені що корона з голови впаде? Брав чотири чи п’ять пляшок.

- Весело.

- Але своє житло ліпше. Квартиру отримав на шостому поверсі дев’ятиповерхового будинку. Мали на другому отримувати, але помінялися зі старими людьми, яким так високо підійматися було важко. А нам яка різниця? Молоді, ліфт працює. Та ще й з вікон гарний краєвид відкривається на озеро і стадіон «Шахтар». У цих, побудованих один поряд з одним дев’ятиповерхових будинках, тоді мешкало чимало футболістів – той же Дегтярьов, закарпатець Олександр Поллак, Вася Грубчак. Дві кімнати, кухня, холодильник «ЗіЛ», який дихає ще й дотепер. Я його з Донецька до Львова перевіз.

Комфортно нам там було. Невдовзі донька Оленка народилася. Я її «шахтарочкою» називав. До речі, знав, що народиться саме дівчинка. «Чуху» мав. Пригадую, грали ми якийсь неофіційний матч. Коли їхав на нього, вагітна дружина підлогу вирішила помити, лінолеумні плитки. «Воно тобі треба?», - питаю. Але ще не вийшов у коридор, як чую зі сходової клітки: «Остапцю, Остапцю…» Відразу зрозумів – перейми. Разом із подругою відправіив Віру в роддом. А сам сідаю в автобус. Толя Пилипчук з Вітею Орловим ще поспорили на ящик коньяку. Пилип казав, що у мене народиться донька, Вітя – що син.

Сім'я Савок після концерту Олени в Львівській консерваторії, де Олена Остапівна працює понині

Наступного ранку заїхав до дружини, завіз усе необхідне. А через годину дзвінок. «У вас донька», - кажуть. «Я знаю». «Можете завтра прийти в такій і такій годині». «Знаю». «Все ви знаєте»… А Пилипчук каже Орлову: «Так що, Вітя, з тебе ящик коньяку». Знаєте, як той викрутився? Привіз ящик коньяку, але зі стограмовими «байстрючками», сувенірними пляшками. «Ну, Вітю, хитрий ти сибіряк!» Орлов потужний був, зовнішньо на Едуарда Стрельцова схожий.

Коли дали дитині ім’я, то спершу Лєною називали. Та бабця як почула, то висварила: «Я вам дам Лєна! Оленочка!» Бабця у мене затята була, прекрасна кравчиня. Шила сорочки інженерам, директорам. До неї черга була. Коли бабця дізналася, що у нас народилася дитина, то відразу разом із сестрою приїхала до Донецька. Їй тоді більше 70-ти років було. Просинаємося якось з Вірою на світанку, якраз сонце зійшло. Дитини нема. Починаємо шукати, метушитися. Але заглянули у вікно й побачили бабцю з Оленкою на руках на гойдалці. То була бойова жінка. Коли тато затіював суперечку, бабця довго не панькалася і говорила: «Не піз...якай». Тим, хто чув, дар мови відіймало (сміється).

Фактично, бабця й мене виховала. Я ж дев’ять років без тата жив. Той гуляв. Мама в Дрогобичі працювала контролером в ощадкасі, вранці йшла на роботу, весь день я її не бачив. Батьки потім знову зійшлися, я ще на їхньому весіллі був. А до того мною бабця займалася. Мною і своєю старшою донькою Лілею, яка в дитинстві залізла в пісок, простудила собі ноги, руку і залишилася неходячою.

Малий Остап Савка у рідному Дрогобичі

- Бабця не сприймала навіть імені Лєна. А Ви російську, приїхавши до Донецька, знали?

- В обкомі партії мене з дружиною просили завжди українською спілкуватися. «Остапчик, давай на западенской», - казали. До нас тоді була велика увага. Перед якоюсь грою прийшли на установку серетар обкому партії і начальник усіх шахт Донеччини. «Ребята, чего-то не хватает?», - питає перший секретар. «Базиль, скажи», - підштовхує друга Лобановський. Олег мовчить. Тоді Лобан сам каже: «Да вот, Базилевичу на молочко детям не хватает». «Слышал, повесь кубышку на «девятку», в которую Базиль будет забивать», - звернувся перший секретар до начальника. «Кубышка» - то по 150 рублів за перемогу. За домашні нічиї не платили нічого.

Ажіотаж навколо матчів «Шахтаря» в місті панував величезний. Навіть на териконах поряд зі стадіоном місця знайти було неможливо. Шахтарі нам говорили: «Ребята, когда вы выигрываете, у нас существенно повышается выработка». Керівники це теж розуміли. На День шахтаря до нас на заміську базу з’їжджалися усі керівники області, директори шахт.

- Володимир Сорокін, який грав за «Шахтар» на початку 60-х, розповідав, що тренер Олег Ошенков, який очолював донеччан і у Ваш час, страшенно боровся з п’яницями…

- Олег Олександрович класним мужиком був. І дружину файну мав, оперну співачку. Мене, до речі, бив. Помітив, як я півфужера шампанського випив, накульгуючи, підійшов і хляпнув поза вуха. Але то був єдиний випадок. Я тоді взагалі не пив. Ошенков мене найчастіше в ролі персональника використовував. «Остап, на поле не должно быть ни его, ни тебя», - казав. Так і грав персонально протии Стрельцова, Володимира Мунтяна. Дуже важко було з московським динамівцем Валерієм Масловим. Він у хокей з м’ячем також грав, невтомно носився від прапорця до прапорця. Але я теж мав здоров’я неабияке. Давав суперникам на десяти кілометрах кілометр фори. Коли відкривалося друге дихання, можна сказати, опонентові каюк.

- З «Шахтарем» Ви були близькі до перемоги в Кубку СССР 1968 року…

- Якби не програли «Пахтакору в півфіналі. Губич дві помилки зробив. Відддавали йому м’яч назад, а Юра замість зробити закидання на Петраса Глодяніса чи Валерія Яремченка і швидко розпочати атаку, спершу кіксанув, заривши у землю. М’яч відлетів до надзвичайно швидкого узбецького лівші Берадора Абдураїмова. Той пробив і не промахнувся – 1:0. Потім ще одна помилка і той же Абдураїмов забив удруге. А в нас у складі шість молодих гравців – Вітя Тляругов, Женя Король, Ярема, Дегтярьов, Анатолій Огирчук, я. Всі за вихід до півфіналу отримали звання «майстрів спорту» (нижче - відповідний значок. Остап Савка став 71 219-м "майстром спорту СССР - авт.). Мали повно моментів, влучали в стійки й поперечини, а забити змогли лише раз, за рахунку 0:3. Досвіду не вистачило, мабуть. У нас тоді була прекрасна молода команда. Достатньо згадати, що дублю «Шахтаря» під керівництвом Юрія Захарова один чемпіонат виграв (фото нагороди за цю перемогу зліва), а в іншому став другим.

Потім дивилися кубковий фінал, коли «Пахтакор» зустрічався з московським «Торпедо». Страшенний снігопад, долю гри вирішив єдиний гол, який забив Юрій Савченко після передачі п’ятою від Стрельцова. Нам, команді з сильною фізичною підготовкою, грати за таких погодніх умов було б зручно. «Пахтакору» навпаки було важко. Ошенков ганяв нас сильно. І з м’ячем, і без нього.

Що найцікавіше, травм тоді майже не отримували. Пригадую, як мали грати з командою київського «Динамо» на виїзді. Номер, як зазвичай, ділив із нині покійним Колею Головком. За добу до матчу проводимо тренування на київському Центральному стадіоні. По доріжці котилося ядро. Коля подумав, що то м’яч і як влупить з підйому! «М’яч» залишився на місці, а гомілкостопний суглоб виріс в об’ємах вдвічі. І що думаєте? Через добу Головко вийшов у основі і грав персонально проти Віталія Хмельницького. «Шахтар» той матч виграв 2:1.

В Ошенкова ж як було? Він на травми не звертав уваги. На тих, хто не міг грати, скептично махав рукою: «Голень? Колено? Поменять на мясокомбинат». Тренер мав величезний авторитет. Лише з Лобановським розсварився. Валерій коли йшов, то сказав: «Олеже Олександровичу, нещодавно ви мені рекомендацію в партію давали, а нині готові з автомата розстріляти».

Помічником в Ошенкова був Віктор Ворошилов, невисокий, комплекції Базилевича. Він у чемпіонатах СССР забив понад 100 голів як гравець. Фантастичний мав удар. Перед матчами розминав воротарів. Питав: «В какой угол бить?» Ті казали, а тренер ставив м’яч на 16-ти метрах і бив без шансів для голкіпера.

- У 1968-1969-му Ошенков лише підпускав вас до основи «Шахтаря», але стабільно ви там не грали. То через це вирішили перейти у «Карпати»?

- Я з Донецька просто втік. Просто керівництво «Карпат» почало опрацьовувати моїх родичів у Дрогобичі. Якщо бути зовсім відвертим, то залякувало їх. То була робота начальника команди, «фільозофа» Карло Мікльоша, Царство йому Небесне. В «Шахтарі» в свою чергу теж почалися процеси, які призвели до відставки Ошенкова.

Наприкінці жовтня 1969-го, коли ми грали в Одесі проти «Чорноморця», до мене підійшов представник «Карпат». Хто б ви думали? Богдан Маркевич, Миронів батько. Він тоді процював на шкірообробній фабриці, але був другом Мікльоша. Вони начебто на спілку комерцією тоді займалися.

Поговорив тоді і зрозумів, що буду повертатися. Продав усі меблі, крім дуже гарної польської кухні. В «Шахтарі» перепон не чинили, хоча обіцяли трикімнатну квартиру в центрі міста. У Донецьку я й без того заробляв 400 рублів плюс ДП на шахті Засядька. А ще обіцяли додаткові надбавки. То за умови, що у Вищій лізі тоді футболісти в основному отримували по 180 рублів.

- У «Карпатах» ви опинилися відразу після того, як львів’яни у статусі команди першої ліги виграли Кубок СССР…

- Найважче було з житлом. Дитині півроку, без своєї квартири непросто. Але залишив дружину саму, бо в січні поїхали на збори в Угорщину. Умови там, мабуть, такі ж як у нас, але були штучні і галькові поля, на яких комфортно тренуватися навіть під дощем. Повернувшись, похали на другий збір у Ялту. Жили на узбережжі, в готелі «Інтурист», тренувалися по три рази на день. А ще Ернест Юст полюбляв через кожних два дні домовлятися про контрольні матчі. Для нього це був закон. Хо мене там вразив, так це Ліхач (Геннадій Ліхачов – авт.) і Бодьо Грещак. Поряд дівчата-легкоатлетки тренувалися. То Гена з Богданом на 30-метрівці їх переганяли. Дрібота, метр з капелюхом, а носилися, як електрички. Грещака ми «клубком» називали, Ліхачова – «саратовським жуком».

Остап Савка і Богдан Грещак

Коли почався сезон, як тренер почав ставити мене в основі під восьмим номером замість Булгакова. То було несподіванкою, адже Володя – прекрасний футболіст. Ми тоді грали з трьома хавами: я в центрі, Броварський – справа, Кульчик (Ігор Кульчицький – авт.) – зліва. Мусив їх обох страхувати, бо Левко з Ігорем повертатися назад не любили. Вони атакують, а ти ззаду розривайся за трьох (усміхається). Валерка Сєрик (Сиров – авт.) завжди любив жартувати: «Остапе, в Поточняка і воротаря після нас зовсім роботи не залишається».

- Валерій Михайлович в інтерв’ю UA-Футболу казав, що вас називали «дерев’яною ногою», а його – «залізною»…

- Так і було. Зауважте, що граючи в основному у відборі, я за всю кар’єру не отримав жодної червоної картки. Тренери мене вчили добиратися до м’яча, а не ризиковано за ним стрибати. В Донецьку в нас навіть був спеціальний тренер, який вчив відбирати. Дядя Паша, здається, його звали. А ще грати чисто мені функціональна готовність дозволяла. Зі зростом 176 сантиметрів я важив 73 кілограми й при цьому за гру губив 2,5-3 кг. Для цього треба пробігти не менше десяти кілометрів. То щоб не казали, що колись футболісти бігали менше, ніж зараз.

Зліва направо - Булгаков, Ліхачов, Савка, Кульчицький

- То за умови, що дехто випити міг стільки, що й повірити складно.

- Випити й викурити. Якось питав Петю Данильчука: «Зі скількох років ти палиш?» «Відколи корову пасти почав» - відповідає. «То що, з чотирьох. Відколи ходити почав?» «Виходить, що так».

А те, що говорили про Ромка Хижака, сильно перебільшено. Так, випити любив, але гультяєм не був. То дуже спокійна людина. Він мухи вбити не міг, якщо та на нього сяде. Але на полі що виробляв. Реваз Дзодзуашвілі, збірник СССР. Не було такого матчу між «Карпатами» і тбіліським «Динамо», щоб Хижак двічі не проштовхнув м’яч йому між ніг. Файний хлопака був, шкода, що так рано (у 1992-му, в 42 роки – авт.) помер. Похований у рідному селі Судова Вишня, ми ще на пам’ятник скидалися.

Ось Іван Габовда міг після гри відро горілки випити. Зазвичай він пропадав у трьох ресторанах – «Інтуристі», «Москві» й «Першотравневому». Коли за два з половиною дні до наступного матчу починали його шукати, то йшли найперше туди. Мікльош пошуками займався, а потім казав нам: «Івана в день гри на зарядку не будити. Най спить». Габовда йшов під душ, а потім приходив у нашу столову і прохав повара: «Іване, зроби кави». Ввечері виходить на гру і грає безподобно. Особливо коли дощ падав. Габовда багато забивав сам, але не був жадний. Лише Данилюк з-під нього, зі скидок Івана, понад 20 м’ячів забив.

В ресторані готелю «Інтурист», де наша команда зазвичай обідала, був швейцар з довгими вусами. То Габовда підходив до нього, висмикував один волосок і відразу рубель на стіл. Звісно, швейцар не противився. За рубель тоді десять морозив можна було купити. Іван був нежадним.

Карпатівці з Ернестом Юстом на чолі

Габовда мав доньку і синів-близнюків. А дружина в нього – красуня з Вінниці. В неї тато сліпим був, історію викладав. Фактично, через дружину Іван з "Карпат" і переїхав до Вінниці. Міг ще у Львові грати, але попросився в Бубукіна й пішов. Щоправда, потім вони розлучилися. Пригадую, як приїхали ми з Геною Ліхачовим у складі херсонського "Кристалу" до Вінниці, то вирішили зустрітися з колишньою Івановою дружиною. Та при зустрічі розплакалася. А Габовда повернувся в Мукачево, кинув пити, одружився на сироті, жив на полонині. Ми на машині Міші Сарабіна їздили до Івана в гості. Там фантастичне повітря. Можеш випити відро, а подихаєш і знов свіжий, наче огірок. До речі, підлогу в хаті замість лаку Габовда жовтком з гусячого яйця помастив. У них на Закарпатті так заведено.

…Якщо Іван казав, що заб’є, то завжди забивав. Так було й перед матчем з київським «Динамо». Опікав Габовду Стефан Решко. Вони з одного села. «Як я тебе не уб’ю, то уйду пішки по шпалах», - говорив Стьопа Іванові перед матчем. Але Габовда вже на самому початку гри як дав головою з усієї люті, то Рудаков навіть рук не встиг підняти. Так ми відкрили рахунок. А потім почали розігрувати квадрати, виманювали суперника, забили ще двічі і перемогли 3:1.

- Ви теж Рудакову двічі забили.

- В Києві на початку матчу Ярослав Кікоть подав кутовий зліва, а я замкнув передачу на дальній стійці, в падінні. 1:1 зіграли. А через два роки у Львові було 2:2. Тоді забив головою після навісу Ліхачова.

- Підозрюю, що трохи раніше у вас були підстави на Ліхачова ображатися…

- То ви про матч «Карпати» - «Локомотив» (Москва) в 1972-му? Звичайно, образився. На початку другого тайму я забив вже три голи, ми вели 3:1. Дві павутини зняв божевільними ударами метрів з 25-ти, один з цих голів – після передачі низом саме від Ліхача. Ще один м’яч теж вийшов дуже красивим – влучно вдарив головою, метрів з восьми. В «Локомотива» тоді у воротах Золтан Мілес грав. Мадяри хитрі, вони найбільше любили у воротах стояти. Бо там відповідати ні за що не треба. Що його – візьме, а коли не впіймав – значить не зміг. Запустив «метелика» - теж нічого не кажіть, щоб не образився.

Та менше з тим. На 64-й хвилині отримуємо право пробити пенальті. Весь стадіон піднявся і скандує «Са-ва, Са-ва». Але Ліхачов вхопив м’яч і вирішив, що битиме сам. Іде до позначки. Я теж йду, але за ворота, за межі поля. Знімаю по ходу капітанську пов’язку. Судді брешу, що в мене травма, а Юстові кажу, щоб проводив заміну. Коли йшов, то пробитий з позначки м’яч пролетів повз ворота і мимо мене. Озираюся і дорікаю: «І що, пенальтисте? Я б сітку порвав». Понині Гені згадую ту історію. Адже я мав нагоду увійти в історію. На той час жоден із українських футболістів у вищій союзній лізі чотири голи в одному матчі не забивав. Міг стати першим, а там, як знати, забив би ще й і п’ятий.

За мить Остап Савка заб'є один зі своїх 16-ти м'ячів у вищій лізі чемпіонату СССР

- Довго тримали образу?

- Ні. Та й Ліхачов вибачився, що так вчинив. Ми ж карти постійно разом грали, коли їхали на матчі. Там навіть розподіл на ліги зробили. В найнижчій були Кульчик, Данилюк, Сарабін і Підпалюк. У них очко вартувало одну копійку. А в нас у вищій лізі – по 20 копійок. То в день гри, коли очікували преміальних, по 84 рублі за перемогу. То офіційно, від Федерації футболу СССР. Премії залежали від прибутків за квитки. А Львів тоді був другим за кількістю глядачів на домашніх матчах. Нинішня «Україна», а тоді – «Дружба» вміщувала 46 тисяч сидячих місць. Але забитими були навіть проходи між секторами. А ще ж на дерева люди вилазили, на конструкції для штучного освітлення. Не збрешу, якщо скажу, що на нас тоді по 60 тисяч приходило. Вболівали по-особливому. Спершу над стадіоном стояла тиша. Емоції починалися, коли ми забивали. Тоді вболівальники часто заводили «Всюди буйно квітне черемшина».

- «Карпати» могли перемогти «Стяуа» в 1/16 фіналу Кубка володарів кубків?

- У першому матчі, який грали у Львові, впродовж стартових 20-ти хвилин суперники не могли перейти половини поля. То за умови, що в більше половини гравців «Стяуа» входили в збірну Румунії. Моментів впродовж гри створили море. Були стійки, не забили Ліхач, Данилюк, Габовда. А на останніх хвилинах Поточняк послизнувся на мокрому газоні, Ґеорґе Тетару вибіг віч-на-віч з Ґабором Вайдою, обіграв його і закотив м’яч у порожні ворота. 0:1.

"Карпати" перед домашнім матчем зі "Стяуа"

- Досі залишається загадкою, навіщо Юст на матч-відповідь виставив у воротах не Вайду, а Михайла Лупола.

- Ми й самі цього не зрозуміли. Певен, то була тренерська помилка. Лупол до таких матчів був не готовий. З його вини ми тоді два м’ячі пропустили. Ми в Бухаресті вели в рахунку після того, як Кульчик забив фантастичний гол ударом зльоту метрів з 20-ти. Хоч раз у житті Ігорко нормально до м’яча приклався, а то постійно видумував якісь «шведки». Тим самим і Поточняк грішив. Виценькувалися замість того, щоб зіграти просто, але надійно. Я з них постійно насміхався. Хижак натомість любив п’ятою між ніг дати. Той ще артист.

Але мова не про те. Після 3:3 в Бухаресті додому поверталися поїздом. Півкоманди понапивалися «в дошку».

- Ви теж?

- У мене організм після матчу алкоголю не приймав категорично. Навіть пива. Бувало, випивав келих пива й відразу все верталося назовні. Та в мене й понині так. Вартує щось не те з’їсти, як відразу шлунок повертає все назад. Зате потім вип’ю кави чи з’їм лимончика й почуваю себе добре. Єдині мої ліки – то 100 грамів горілки з сіллю чи перцем. То донька заклала дві тумбочки різними пігулками. Я навіть не розбираюся, що там.

- Згодні з Сировим, який сказав, що головною помилкою Юста після виходу команди у 1971 році до вищої ліги було запрошення великої кількості новачків?

- Від 1970-го потенційних новобранців справді було багато. Серед них відзначив би ленінградця Олександра Зінченка, котрий пізніше перейде у віденський «Рапід» і стане першим справжнім совєцьким легіонером. «Карпатам» він не підійшов. А Роман Шподарунок, який забив до чорта м’ячів за «Металіст», хоча й пограв трохи за «Карпати», але розкритися тут так і не зміг.

- Так і виходило, що в склад, сформований ще в 1969-му, повноцінно змогли влитися лише ви…

- Ми добре відчували одне одного. Хоча теж «чудили». Досі згадую, як Хижий викотив мені в Ташкенті м’яч на порожні ворота. Котиться по травичці, а я набігаю, наступаю на м’яч, сам влітаю у ворота, а м’яч залишається на місці. То за нічийного рахунку. Прощай, преміє 200 ре! «Сава, вб’ю», - кричить Ромко. Добре, що не програли, а то справді побили б після матчу (сміється).

Владик Данилюк мені деколи згадує: «Остапе, пам'ятаєш, як ми з «Дніпром» грали, я тобі віддав і ти забив?» «Пам'ятаю, - кажу, - Хоч раз у житті, за стільки років. А я тобі скільки віддав?» Файний хлопака, теж наш, українець справжній. Він коли збивав суперника й помагав йому піднятися, то хапав за футболку разом зі шкірою. То був ведмідь. Владик Кульчика, з яким вони кімнату ділили, міг руками на шафу засадити. За ними двома взагалі весело було спостерігати. Вирішують газету купити й обоє кажуть, що мають тільки по 25 копійок на футбол. Жаднуваті. Точніше, то Кульчик такий. Владик завжди гостинний. З сумочкою-невидимочкою, в якій завжди знайдеться чим почастувати, не розлучається ніколи, куди б не ходив.

Шкода лишень, що Данилюк до ста голів не дотягся трохи (в офіційних матчах пан Володимир забив 88 м'ячів. Він понині залишається найкращим в історії "Карпат" бомбардиром – авт.). А міг же забити. Завжди за голову хапався, коли моменти втрачав. А Габовда бурчав: «За сраку зловися. Ти нею бив». Я Данилюка пам’ятаю ще з юних років, коли він приїздив грати проти "Нафтовика" за Стрий. Ми вели 1:0, але в другому таймі він і його майже однофамілець Даниляк нас, забивши двічі, поховали. Та невдовзі Владик вже у нас у Дрогобичі був. Біг і забивав. А Борис Рассихін у тому "Нафтовику" "розподільником бутербродів" був, роздавав передачі наліво й направо.

Бодьо Грещак у свою чергу як не прибігав до штрафного майданчика, так завжди пенальті у свої ворота заробляв. Помічник прийшов. Вискочить на плечі та й усе. Правда, на Богдані правила порушували значно частіше. Як, скажімо, в Єревані в 1971-му. Грали ми тоді ще на старому стадіоні проти «Арарата». Пропустили першими (забив Едік Маркаров), але невдовзі валять у штрафному майданчику Грещака. Московський суддя Табаков призначає пенальті. Кульчик пробив в один кут, Альоша Абрамян кинувся в інший – 1:1. наприкінці матчу Грещака збивають вдруге. Табаков знову вказує на позначку. Пробити знову хотів Кульчик, але його в середині поля відправив у нокаут оборонець суперників Фурман Абрамян. Суддя цього не помітив. Бити взявся Шуля (Тарас Шулятицький – авт.). Розбігся і влупив у стійку. Що після того почалося! З трибун полетіли різні речі, добре, що не кинжали хоч. Ледве втекли в роздягальні. Коли мали виїжджати, вболівальники розбили лобове скло в автобусі. Гаряче було.

"Карпати" початку 70-х

А Маркаров мені пенальті у Львові в матчі другого кола зробив. З близької відстані підкинув м’яч точно в руку. Суддя вказав на позначку, що ж тут зробиш? Едік сміється.

Натомість своєму куму Едіку Козинкевичу, коли той грав за «Шахтар», розбігатися не дав. Я знав, що він постійно прибирає м’яч під себе і біжить до самої лінії. «Едику, бачиш піскову яму? Там буде краще». Коли Козинкевич здійснював наступний прорив, стелюся в підкаті. Там цяпа, в пісковій ямі, тобто. І м'яч вибив чисто. «Вибач, - кажу, - Едуарде, але по-іншому не можна».

- Більшість ваших партнерів за «Карпатами» 70-х з роздратуванням згадують період, коли команду тренував Валентин Бубукін…

- Я теж нічого доброго про той час не скажу. Ці люди були для Львова чужими. І Бубукін, і Зенченко, який теж приїхав з Москви і став начальником команди. Обоє не знали ані слова українською. Впливати на команду їм було складно. Щоправда, в контексті техніки в Бубукіна було чому повчитися. «Остановить, поставить корпус», – цьому Валентин Борисович приділяв чимало уваги.

Найбільшою помилкою Бубукіна і його помічників було бажання русифікувати "Карпати". То за умови, що в нас російськомовних було всього двоє – Ліхач і Сиров. Генка он досі в Львові живе і по-москальськи розмовляє. Кажу йому: «При батькові Махні ти б давно сидів за те, що за стільки років української не можеш вивчити". А Валерка – то красень. Грали ми якось із «Текстильником» з Іваново. У суперників був класний нападник. Раз втік, другий. На третій Сиров вилітає разом з ним за бровку. Валера навіть не дочікувався, поки суддя дасть йому червону картку, а пішов по біговій доріжці в роздягальню сам. Арбітр підходить до мене і питає: «Остап, у тебя карточка есть?» «Одна. Спробуйте тільки другу дати». «Играй осторожно».

- До суддів тоді було більше поваги, ніж зараз…

- Грали у 1970-му проти куйбишевських «Крильєв совєтов». Естонець Еуґен Хярмс той матч судив. За суперників тоді грав Казаков, нападник з божевільної сили ударом. Як влупить Ґаборові Вайді між рук, що м'яч пройшов по сітці, вдарився в підпору стійки і вискочив у поле. Петя Данильчук, який був поряд, швиденько зіграв на винос. Ні Хярмс, ні помічник чистого взяття воріт не помітили. «Грати, грати!», – кричить арбітр. Завдяки цій помилці ми зіграли внічию 1:1. А на виїзді Казаков забив нам ударом головою з 16-ти метрів. Програли тоді 0:2. Награв тоді Вайда, що будь здоровий.

Легендарний арбітр Тофік Бахрамов в оточенні карпатівців

- З воротарями у «Карпат» завжди проблеми були…

- Сашко Ракитський дуже сильно у воротах грав. Весь штрафний майданчик контролював. Кулаком вибивав м'яч до центру поля. Ракіта мав дружину балерину. Кумедно поряд виглядали: Сашко двометровий, а його кохана – метр і 20 сантиметрів. Мені аж страшно було, коли ця дівчина в шпагаті розтягувалася. Вона була актрисою у московському Великому театрі.

- Львів'яни в трійку призерів чемпіонату СССР так жодного разу не увійшли. Хоча й були до цього дуже близькі в обох скорочених першостях 1976 року…

- Перипетії навколо матчу заключного туру проти «Зеніта» досі в пам’яті. В разі перемоги ми б виграли срібло. Перед матчем розуміли, що ризикувати не варто, треба домовлятися з суперником. Поговорили, зібрали гроші й мали їх передати ленінградцям. По 2000 трьом гравця – воротареві, оборонцеві і нападнику. Але тренери заборонили. Начальник команди Ільченко сказав, що все повирішував, купивши суддю.

- Валерій Сиров говорив, що серед гравців відмовники теж були. Зокрема не хотів купувати суперників Ліхачов…

- Якби було треба, то нікуди він не дівся б.

- Якщо я правильно розумію, то після «Зеніту» багатьом старожилам вказали на двері…

- Не вказали. Ми самі це зрозуміли. Я навіть пройшов з «Карпатами» зимові збори. Мені всього 30, збирався ще грати. Але напередодні виїзду в Донецьк мене після тренування викликає начальник команди Зенченко. Крім нього, в кабінеті також сиділи Юст, Рассихін і Сусла. «Остапе, розумієш, вік, тобі вже 31-й пішов…», - то Зенченко говорив. А тренери сидять, понуривши голови. «А у вас що слова немає, Ернесте Батьковичу?», - питаю. Розвертаюся і гримаю дверима так, що ті ледь не вилетіли. Звісно, в команді мене вже не було. Але найцікавіше, що через місяць прибрали вже самого Зенченка. Довго його Юст терпів. Мабуть, через спільний потяг до куріння. Ернест Ервінович завжди «Верховину» без фільтру курив. А Зенченко любив попросити: «Ернест, оставь докурить». «Нет. Самое вкусное я сам докурю».

…Ех, якби тоді Федя Чорба не взявся на початку другого тайму за рахунку 0:2 «Зеніту» пенальті бити. Просто за кілька днів до того ми грали на льодовому полі в Москві проти ЦСКА. Там Чорба одинадцятиметровий забив, але завдячуючи стану газону. Астаповський напрям польоту м’яча відгадав. Олійник з «Зеніту» удар Феді парирував. Треба було комусь іншому бити.

В 70-ті ж існувало правило, згідно з яким після матчів, які закінчувалися внічию, пробивалися післяматчеві одинадцятиметрові. Першим у нас завжди бив Чорба, другим – на силу Сєрий, третій – я. Але перестав бити після того, як пробивав пенальті Рудакову і влучив у стійку. До того завжди бив влучно – у правий від воротаря кут, під самісіньку стійку. То вже потім, коли став трохи старшим, набирав розгін і бив леленько, по центру воріт. Голкіпери зазвичай кидалися в кут і пропускали. Як казав Ігорьок Надеїн, «техніка не пропадає».

- Ви з ним у Нікополі грали.

- Так. Ігор якось забив гол і керівництво на радощах йому допомогло «Волгу» поза чергою придбати. Дружина в Надеїна була так само як і він з Кишинева, донька другого секретаря обкому партії. Жінка бачила від Ігоря гроші раз у рік. «Мені раз на рік платять», - казав він. Поклав півтори тисячі на стіл і говорить: «Рахуй. По сто з копійками на місяць». Надеїн любив по дівках походити. А мені казав: «Остапе, мені в ніжки пас давай. Навіщо дурно бігати?». І справді, найголовніше в півобороні – вчасно віддати передачу. Так як Андрій Баль грав: взяв – віддав. За це його спершу до Києва взяли, а потім і в збірну.

Футбол – проста гра. Подивіться. Як у фіналі Ліги чемпіонів «Барселона» з «Ювентусом грали. Все наче й просто, але ідеально точно. Натомість «Динамо» з «Шахтарем» у фіналу Кубка України – купа помилок, сумбур. Не то.

"Колос" (Нікополь)-1979

- В ж у Нікополь не відразу потрапили.

- Після 1976-го збирався закінчувати кар’єру, грав у чемпіонаті Львівської області за «Сокіл», встиг рік тренером у карпатівській школі пропрацювати. Олег Лужний у мене починав. Мама його приводила на тренування, ми на тирсовому полі тоді заняття проводили. Я нікого ніде не ставив. Де хто хотів, там і грав. Так собі Олег правий фланг оборони й обрав. Йому там подобалося. Там тінь постійно була (сміється).

А стосовно нікопольського «Колоса», то там я гарний рік провів. Володимир Ємець із Геннадієм Жиздиком тоді гарну команду зібрали. Генадій Панасович якраз мене й запросив. «Приїжджай відразу до Рівного, на матч з «Авангардом». Будеш грати», - каже. За рівнян тоді Роман Гірник з «Карпат» грав. 0:0 той матч завершився.

Я в Нікополі грав у центрі оборони поряд із Валерієм Журавльовим. Причому ми тоді розташовувалися не так, як було прийнято в решті команд, тобто, один спереду, інший ззаду, а в лінію. Домовлялися перед матчем, хто зустрічає в праву сторону, а хто – в ліву. Відповідно інший страхує.

Ми тоді перше місце взяли, у першу лігу вийшли. Але я більше за «Колос» не грав. Потягнув задню поверхню стегна, сідалищний нерв. Мене ще півроку потримали, підлічили, але відновитися до кінця так і не зміг. То таке пошкодження, яке лікується лише спокоєм.

Остап Савка в оточенні п'яти суперників

- Які враження у Вас залишилися від співпраці з Володимиром Ємцем, який трохи згодом привів до чемпіонства «Дніпро»?

- Він називав склад, а замість установки звертався до Жиздика: «Назви суму преміальних». Після того розповів пару анекдотів. «Решту, хлопці, ви вмієте». Ми виходили на поле і перемагали. Ємець ніколи за нами не слідкував, не задороняв випивати. Штрафував лише тих, хто попадався на очі. Тоді ж Євген Кучеревський помічником тренера працював. Спокійний, розважливий, завжди щось підказував. А Ємець сяде на трибуні і слідкує. Жодного разу голосу не підняв. І Жиздик такий самий.

Ми в Нікополі разом із ще одним львів’янином Ромком Риф’яком грали. Якось їдемо зі Львова поїздом, в люксовому купе. Наступного дня – гра. Але десь на півдорозі, здається, в Шепетівці з потягом щось сталося. Не маємо іншого виходу, як брати таксі. Приїхали якраз на тренування. Вибігаємо, а Ємець каже: «Ну, Львів! Циґель, циґель!»

Остап Савка і Роман Риф'як

- Вінцем вашої професійної кар’єри став друголговий херсонський «Кристал»…

- Трохи підлікувався і, отримавши запрошення, вирішив ще пограти. Добре мені у Херсоні було – сонце, тепле море. І колектив у нас гарний зібрався. Грузин Теймураз Есебуа всі гроші на лікування мами витрачав. Він був єдиною дитиною в сім’ї. Іван Гакман вийде на поле, вирве травичку, закусить її і так ходить постійно зі стебелиною в роті. Бувало, повечеряє після гри, бере вудочку і йде з тренером Олександром Гулевським рибалити. Коли піймав двох бичків одночасно, то від радості ледь у воду не впав. А Гулевський тим часом залізе по коліна у воду і раків ловить. По чотири в руці одночасно виймав. Цілий казан наловить, а тоді всіх вгощає. Брали пару ящиків пива і відпочивали.

"Кристал (Херсон)-1980. Сидять крайні зліва - Савка і Ліхачов

- Після завершення гравецької кар’єри не мали бажання стати тренером професійного клубу?

- Був два роки граючим у львівському «Сільмаші». Потім з командою з Сокаля виграли Кубок Львівської області й постійно сперечалися з самбірцями, яких очолював Броварський, за перше-друге місця в чемпіонаті.

А коли мені виповнилося 40, Кульчицький якраз відкрив стадіон на Погулянці й запропонував мені тренувати в себе дітей. То було навесні 1987-го, незадовго до мого дня народження. Скільки ми тоді з дітьми об’їздили! Не пропускали жодної можливості взяти участь в турнірі, будь то Леніград, Москва чи Київ. У 1989-му якраз потрапили до Москви тоді, коли ховали Лева Яшина. Люди з’їхалися зі всього Союзу. Плюс – було чимало вірменських переселенців, котрі з’їхалися до Москви після землетрусу в Ленінакані. Знайти житло було неможливо. То родичі дітей команд-суперниць брали нас до себе додому. Тоді друге місце посіли після московського «Динамо». Мені подобалося працювати з дітьми.

Найліпші, окрім Лужного, вихованці – Олег Тимчишин, Андрій Клименко і Сергій Вацяк. За них не отримав ні копійки, до слова… (Після паузи) У Львові, коли «Карпати» виступали у Вищій лізі, мав оклад 250 рублів. Зате у мене зараз дуже сильна пенсія – 1200 гривень. Відіграв за львів’ян вісім сезонів поспіль, але в клубі кажуть, що зникли документи про те, що я колись виступав за «Карпати». Так є ж фотографії, статистичні дані, книги, моя трудова книжка. Втім, для когось це не доказ. Ось так і живу. 300 - за газ, 200 - за квартиру – то вже 500, не враховуючи оплати за воду, світло й телефон.

Остап Савка і Левко Броварський перед матчем ветеранів

- На пенсію пішли самі чи вас відправили?

- Родичі дітей, яких я не ставив у склад, написали на мене кляузу. Мовляв, приходжу на тренування та ігри напідпитку... Не дозволяв собі такого ніколи. «Давай трубку, дихну», - сказав. А потім розсердився і написав заяву.

Нині з моїми достатками сильно не пошикуєш. Але я не сумую. Завжди кажу, що ангели навколо мене літають. У хаті стоїть дві ікони, до них постійно молюся. Пригадую, як ледь не розбилися, коли сідали літаком у Москві після подорожі в Таїланд. Лікар Команди Толік Картиш, котрий потім Кульчикові безкоштовно операцію в Німеччині зробив, у відчаї бігав, Ліхач коциком накрився з головою. А Сашко Ракітський каже: «Все, Остапе, якщо ми залишимося живими, я повірю в Бога». «Якщо ангели захочуть, то залишимося», - кажу. «Я вже бачу ангела. Такий біленький і файний. У мене дружина, син…», - ледь не плакав Ракітський. Воно так завжди: про Бога згадуємо, коли якась біда. «Перехрестися і все буде добре», - казав. Сашко хрестився. А невдовзі, коли сіли, плескали і ми, і китайці з японцями.

Ще раз міг розбитися в Грузії. Летимо, щось закрутилося. Дивимося – скеля. Дивом уникнули зіткнення. Коли сідали у Льввові. Нас очікувало повно швидких і пожежний. За полосу шасі зачепилося в останню мить. Лічені сантиметри – і літак розбився б. Пілот примудрився сісти на одному реактивному двигуні літака Ту-134. Нас тоді зі Скнилова вивозили обкомівські машини. Щоб ніхто, не дай Боже, не дізнався, що ми могли розбитися. Моя сусідка була в тому літаку стюардесою. «Остапе, все розкажу, але вдома». Підвіз її на тій автівці, яку надали мені. «Ходи, зайдемо до мене», - каже. Трохи випили й дівчина почала розповідати, що другий двигун не відмовив дивом, екіпаж вже прощався з життям.

- Після таких пригод боялися літати?

- Ні. Ми завжди з комфортом літали, пілоти нам за штурвалом давали посидіти. Особливо пам’ятним був дев’ятигодинний переліт над океаном. Корабель розміром із сірникову коробку. То ми тоді в турне на Кубу їхали. Тоді пішли разом із Шподарунком і Козинкевичем покупатися в океані. Знали, що десь за 50 метрів від берега починається коса, де можна стояти. Але пливемо-пливемо, а коси все немає. На лихо ще й відлив починається. Паніка, нас накриває хвилями і відносить від берега щораз далі. «Стоп, - кричу, - пірнаємо під хвилю і потихенько випливаємо». Коли врешті опинилися на березі, то Козинкевич, який трохи заїкався, не міг після пережитого вимовити слова впродовж цілої доби. А я жартую: «Що, в Америку захотів?»

Футбол тоді теж грали. В одному з матчів суддя помилково замість мене вигнав з поля Кікотя. Ми за комплекцією однакові, ось арбітр крізь дощову стіну й не розібрався. «То не я, то він», - даремно намагався щось довести Славко. «Славік, йди відпочить, дивися, доща падає», - підколюю. «Та я тільки розігрівся!»

Карпатівці на Кубі

- Тоді таких не стільки футбольних, скільки туристичних подорожей вистачало…

- До Таїланда якось поїхали. У цій країні публічних домів більше, ніж у Львові кав’ярень. На вікові групи дівчата розділені. Навпроти нашого готелю якраз знаходився «пансіонат» з дівчатами 18-19-ти років. Усі в коротких спідницях. Ми відразу спокусилися. Але ж до команди приставили кагебістів – трьох з Москви, трьох з Києва і двох зі Львова. Зі львівськими ще спільну мову знайти можна, а ось із столичними було тяжче. То нахрюкали їх так, що ті сп’яну нам навіть пістолети повіддавали, щоправда, повиймавши обойми. Після того могли йти гуляти. По п’ять доларів за «палку» це задоволення вартувало, по десять – з коньячком.

Тоді ж пішли дивитися на крокодилів у зоопарк. Вони сиділи у вольєрі. Вайда розглядав хижаків. Опершись на паркан. Захопився, а Ліхач, підкравшись ззаду, підсадив Ґабора. Тоді почався забіг по парку. «Ах ты ж, Саратовский жук! Убью!» «Ты что думаешь, что я в самом деле бросил бы тебя крокодилам?»

А взагалі ми тоді до товариських матчів серйозно ставилися. Коли в 1970-му грали у Львові проти бразильського «Палмейраса», то в перших десять хвилин м’яча не бачили взагалі. Але заспокоїлися, відійшли назад і змогли провести контратаку. Подача з флангу – м’яч летить десь метр над землею – Габовда з лінії штрафного майданчика як дасть у падінні головою точно в кут! М’яч, вдарившись у стійку, влетів у ворота. Ту перемогу 1:0 святкував весь Львів. Та й хіба тільки Львів? На нас тоді з'їжджалися з різних міст – Тернополя, Дрогобича, Івано-Франківська, Самбора.

- В тебе теж змазки нема? – несподівано задає зустрічне запитання журналістові співрозмовник. – Маю на увазі, що сустави хрустять (сміється).

- Ногу нещодавно зламав, то після того так.

- А мені ось лікар, у якого постійно оглядаюся, прописує уколи дорогі, по 100 гривень за один. «Та навіщо воно мені?», - питаю. «Розумієш, у тебе в колінах замість змазки – дріт. Колючий та ще й заіржавів. Що, будеш робити операцію? То їдь у Винники, кажи, хай тобі Маркевич бабки дає»… 68 років, яка операція? Я вас прошу. Хоча нині така медицина, що операції лазером роблять. Через два дні після операції додому повертаєшся. Та де грошей взяти?

Зрештою, я як мій батько. Йому 86, живе у Дрогобичі. Ще по 50 грамів п’є. «Пив, п’ю, буду пити. Курив, курю і буду курити» - так каже.

Завершивши розмову, дякую. «Наступного разу прихопиш із собою плящину київської самогонки і віддячиш», - сміється пан Остап. Разом спускаємося вниз. Легендарний футболіст, згадуючи «не злим, тихим» хворі ноги, притримується за паркан і поволі прямує до магазину. Я рушаю ближче до центру, щоб забрати акредитацію на найближчий футбольний матч…

***

Примітка головного редактора. Редакція сайту UA-Футбол звертається до керівництва футбольного клубу "Карпати" з вимогою пересилити себе та нарешті віднайти документи, які б засвидчили той факт, що славетний карпатівець Остап Савка дійсно грав за славетний львівській клуб та заслуговує на пенсію від нього. Якщо ж документи дійсно втрачені клубом назавжди, редакція готова допомогти менеджменту "Карпат" у їх видновленні, а також готова організувати збир доказів, які б засвідчіли факт виступів пана Савки в команді львівських "Карпат".