Ультрас: переворот їхнього світу

В одну мить у свідомості пересічних українців вони перетворилися із зірвиголов і осіб, через яких страшно відвідувати футбольні матчі, в національних героїв, народних месників. Вони – то футбольні ультрас. Переломний етап – Революція гідності, той її період, коли на Грушевського розпочалося лобове зіткнення з беркутівцями, а тих, хто підтримував протести, на вулицях великих міст почали переслідувати санкціоновані чинною влади бандити, або просто "тітушки". Ультрас виявилися саме тією силою, яка дала гідну відсіч цій орді.

З того часу минуло півтора роки. Укладене в часи Революції перемир’я між фанатами всіх команд правого і лівого спрямування продовжує діяти й досі. Чимало ультрас нині воює на сході. Ті ж, хто залишився, продовжують підтримувати улюблені команди. Їм досі віддають належне, але людська пам’ять коротка. Півфінал Ліги Європи між "Дніпром" та італійським "Наполі", а також фінал Кубка України між "Динамо" і "Шахтарем" завершилися масовим вибіганням вболівальників на газон "Олімпійського", поламаними воротами й запаленими на полі фаєрами. Пересічний українець такі речі сприймати відмовляється. Сформоване ЗМІ впродовж років шаблонне розуміння знову малює жахливі картини про варварів з фашистськими поглядами, які здатні бити, руйнувати і палити. Стає цілком очевидно, що світосприйняття ультрас як було, так і залишається в розумінні людей, до них непричетних, явищем незбагненним.

У цьому матеріалі з допомогою двох київських фанатів спробуємо розвінчати цілий спектр найпоширеніших стереотипів про ультрас. Обидва наших співрозмовники представляють рух футбольного "Динамо" і баскетбольного "Будівельника". Молодший із них, Олександр "Адвокат" – лідер руху "будівельників", у фанатизмі він вже 11 років. "Візир" на зламі тисячоліть встиг випробувати себе ще в ролі класичного скінхеда, який після роботи взував берці і прямував лупцювати представників інших рас. Нині вони обоє змінили свої погляди кардинально. І запевняють, що переворот свідомості стався ще до Революції гідності.

П’яниці

Класичний збірний англійський образ – весь тиждень працюєш, проте настають вихідні й людина перевтілюється у фаната. Похід на футбол супроводжується мордобоєм, розбитим пабом суперників. Еталонним цей стиль життя тривалий час вважався й серед українських ультрас. З тією лишень різницею, що працювали далеко не всі, а клубних пабів банально не існувало. Тому розносили те, що бачили.

"Думаю, тоді в нас це ще була квазікультура, - вважає "Адвокат". – Точніше, квазісубкультура. Намагаючись походити на англійців, нам вийшло створити щось специфічне, зі своїм, рідним душком. Ставлю себе на місце простолюду. Як вони сприймали фанатів до Революції? П’яні чи тверезі, але зірвиголови. Решта негативу про нас надиктовувалося з телеекранів. І в принципі, думки людей 11-річної давнини, коли я лише починав свій фанатський шлях, у порівнянні з їх сприйняттям два роки тому – речі майже тотожні. То за умови, що багатьох подробиць з середини першого десятиліття 2000-х люди просто не знають".

"Адвокат" згадує, що в 2004-му алкоголізм у фанатському середовищі був явищем майже тотальним: "Споживали всі. Фанати тоді були жорсткими п’яницями. Тих, хто не пив, були одиниці. Дехто, як ми, вживали алкоголь помірковано. Але тих, хто берегів у пиятиці не бачив, вистачало. Ледь прокинувшись, ці панове "закладали" весь день. На виїзді ж пили більше в три-чотири рази. Тож виходило як? На виїзд із 50-тьма п’яними приїздили всі поголовно. При цьому 40 вели себе адекватно, але десятка провокувала перехожих, лапала місцевих панянок за сраки, пропонуючи їм "кієвскую пропіску", кидалася на мєнтів (зрештою, на тих ми кидалися всі)".

Одиничним явищем алкоголізм став серед фанатів років шість тому. Через те, що в русі набув популярності здоровий спосіб життя. "Звісно, "не бухаю" тоді собі сказали далеко не всі, - згадує "Адвокат". – Але займатися спортом, вести врівноваженіший спосіб життя стало модно. Коли ж людина починає дивитися на життя тверезо, вона змінює свій світогляд".

Здоровий спосіб життя відразу вплинув на зовнішній вигляд фанатів. Якщо у 2005-му в цьому середовищі було прийнято вдягатися по "англійській" або "скінхедській" моді, то шість років тому серед ультрас почав панувати класичний спортивний стиль. "Одягом ми стали схожими на гопників, - каже "Адвокат". – Але наша фізична форма давала зрозуміти, що то далеко не гопники".

"В один момент бути схожим на тварину стало соромно, - додає "Візир". – Іде "тіло" - кепка "барбері", на всі груди "вінок" або "лонґсдейл", білі тапки "адідас". Вдягнене так само, як ми, тобто, за модою, прийнятою у відповідних колах у Європі ще з 60-х років, але "синє". "Старики" відверто не приймали нашої зміни пріоритетів. Вони почали на всіх тверезих реагувати скептично. І то м’яко кажучи. То раніше той, хто йшов на "стон айленді", в наших колах важався царем і богом. Але п’ять років тому фанатів почали оцінювати не за одягом, а за зовнішнім виглядом і фізичною формою".

"П’ять років тому ультрас-рух і хулігани серйозно подорослішали, - розповідає "Адвокат". – Це дорослішання відбулося завдяки тому, що люди перестали повально пити. Точніше, проблемою в попередні роки було навіть не стільки те, що пили усі, скільки тотальний алкоголізм лідерів руху. Про дніпрян, харків’ян чи одеситів судити не беруся, але у нас в динамівському "двіжі" було саме так. Проте тенденції були приблизно однакові. Фанати почали розуміти, що вони найперше не бидло, а люди. То раніше ультрас дозволяли собі тваринну поведінку. Нині у нашому русі є працівники банку, директори фірм, "айтішники", водії, двірники, навіть народні депутати, як Олег Петренко, наш друг із "Азову", ультрас "Динамо" з багаторічним стажем. Без різниці, хто ти – раз серед нас, то й вести себе мусиш відповідно".

Справа Павліченків

Тверезий спосіб життя зробив фанатів соціально активними. Вони почали їздити по дитячих будинках й допомагати сиротам. А ще – підтримувати, за їхнім визначенням, "в’язнів сумління", тобто, людей правих поглядів, які потрапляли до буцигарні. Найвідоміша з таких акцій – справа Павліченків. Її у фанатських колах прийнято вважати фундаментом до Революції гідності. Через те, що то був перший випадок, коли вся фанатська Україна об’єдналася.

"До того була ще справа Максима Чайки, одеського фаната, вбитого в 2009 році, - згадує "Адвокат". – Але вбивство – то процес невідворотній. Змінити нічого вже неможливо. На цей раз ми зіткнулися з випадком, коли двох людей запроторили до в’язниці лише за те, що вони хотіли відстояти правду. Сергій Павліченко – звичайний хлопець, який не мав на секторі жодної ваги. Він просто приходив і вболівав".

"Нас розлютило те, як із ним повелися собаки системи, - продовжує наш співрозмовник. – Тоді й настав момент кипіння і повної ненависті до донецької влади. А починалося ж усе з начебто безневинних надписів на стінах столичних будинків – "Все будет Донбасс". Коли ж трапилася ця несправедливість із Павліченками, людей на акції на їхню підтримку збиралося більше, ніж на більшості матчів за участю "Динамо". Ми об’єднувалися. "Та, такий матч – там і без мене буде кому покричати" - й отримували 300 людей на секторі. А підтримати Павліченків через кілька днів після того збиралося по 2000. Причому приходили не лише ультрас, а й звичайні люди. Власне, тоді, слухаючи виступи лідерів нашого руху, розумні, правильні слова, розуміючи, що усі ці акції не за гроші, а за покликом серця. Нас і почали потроху поважати. І розуміти, що ультрас – не те, про що їм розповідають з екрану телевізора".

Образ фашистів

Зрештою, підстави для балачок були і наші співрозмовники цього не заперечують. "Років десять тому відбувалося сафарі, - згадує "Адвокат". – Ввечері люди, повертаючись з роботи чи навчання, взували важкі боти, одягали "бомбери" і йшли когось шукати".

"Я у фанатському русі з 1999-го, - каже "Візир". – Точніше, тоді навіть не у фанатському, а в скінхедському. Тоді ми, коли бачили представника іншої раси, відразу на нього стрибали. Я особисто їздив на "електричці" до Ірпеня для того, щоб прибити циганів. На Майдані ми гонили китайців. У нас тоді із фанатами "Динамо" на ще старому Республіканському стадіоні навіть були різні сектори. Ми сиділи зверху, а фанати – знизу. В нас тоді були незалежні одне від одного акції. Об’єднання сталося лише в 2002 році. На контакт пішли фанати. Сказали. Мовляв, серед нас теж є праві, а ви такі усі. "Давайте, може, будемо разом?" Погодилися. І це об’єднання, можна сказати, пішло нам на користь. Розпочалися махачі й цю невгамовну енергію ми спрямовували в інше русло. Зараз я нормально і навіть з повагою ставлюся до нашого дільничого лікаря, індуса за національністю".

"Нині завдання правого руху змінилися, - розповідає "Адвокат". – Ми вже не ставимо собі за мету, побачивши на вулиці негра, обов’язково його вбити. Особисто я завжди задумаюся: може, ця людина, скажімо, лікар. За що його вбивати? Зрештою, ми ж керуємося заповітами Девіда Лейна, одного з ідеологів правого руху, котрий прописав 14 слів і 88 заповідей білого націоналізму. Девід казав, що сама по собі ненависть до інших рас або метисів – неконструктивна, але якщо чужак робить шкоду твоїй нації, його треба ненавидіти. Я цей принцип вважаю дороговказом".

"Для мене ворогом є "сітізен" з передмістя Києва, котрий іде вулицею, плюється, кидає під ноги сміття, - продовжує Олександр. – В один момент я задумався: чому я маю ненавидіти людину з іншим кольором шкіри, яка себе веде адекватно, більше, ніж ось цю наволоч? Іншими словами, від ксенофобії правий рух нині перейшов до аргументованої ненависті до "унтерменшів", непотребу, тобто, власне до тих, кого зневажали в нацистській Німеччині. Хоча я не можу розписуватися за всіх. Навіть після Революції гідності серед ультрас залишилося вдосталь людей, які вважають, що білу расу хочуть знищити і з цим треба боротися. Може, вони теж праві, але у мене наразі інша думка. Звичайно, Україна для українців. Але якщо немає нормальних лікарів, то нехай у нас ліпше рятують людей ізраїльські онкологи. Або як у мене може з’явитися зневага до представників вірменської нації після того, як першим загиблим на Майдані був Сергій Нігоян, котрий поліг за нашу Батьківщину?"

Фанати запевняють, що сліпа ненависть за расовою і національною ознаками залишилася в минулому, причому ще до Революції гідності. Може, й не дивно, адже будучи баскетбольними фанатами, хлопці з огляду на специфіку виду спорту і особливості його трансферного ринку були приречені постійно пересікатися з гравцями з темним кольором шкіри.

"Шоковим для нас став 2008-й рік, - розповідає "Адвокат". – Клуб "Будівельник" якраз купив Богдан Гулямов. Новий власник відразу запросив американського тренера. А той привіз із собою відразу п’ятьох негрів. Для нас це було щось страшне. Ми ж звикли вболівати за український клуб. До того за "Будку" наприкінці сезону-2007/2008 виступав лише один чорношкірий. На нього ми дивилися як на екзотику – бігає собі, то хай бігає. А тут – відразу п’ять! Як за них вболівати? Нас такі зміни зачепили, ми взагалі думали відмовлятися від підтримки "Будівельника". Найбільше зачіпала навіть не присутність негрів, а питання, куди поділися наші гравці. Ми ж розуміли, що людей привезли не з НБА. Звичайні люди, студенти, нічим не кращі за українців".

Переступивши через себе, надалі фанати змирилися з тим, що без чорношкірих гравців у команді не можна. "Конфлікт за ці сім років мали лише з одним афроамериканцем, - констатує "Адвокат". – Мова про Халіда ель-Аміна. Людина-ідіот. Хлопці, які працювали в клубі, розповідали історію, як власниця житла, яке клуб орендував для цього баскетболіста, зайшла у свою квартиру. Ель-Амін у ній жив із дружиною і шістьма дітьми. В хаті усе брудне, липке, ліжка обісцяні. Жили, наче в циганському таборі. На зауваження не реагував, продовжував вести свинський спосіб життя".

З усіма іншими чорношкірими гравцями спільну мову фанати "Будівельника" знаходили. "Звісно, з ними ми не "бро", такого не було, - каже "Адвокат". – Найліпші стосунки були із Дерріком Зіммерманом. Він приваблював своєю відкритістю і простотою. Професіонал, Деррік викладався на майданчику сповна в кожному матчі. Але мова не про те. Красива гра, данки – це робили й інші гравці. Я спілкувався з Зіммерманом. "Знаю, що у вас чорних небагато, - казав він. – Розумію, що до нас у вас специфічне ставлення. У мене чорна дружина, чорні діти. Зрозумійте, я у вас заробляю гроші. Чесною працею. Я ж не продаю наркотиків, не вбиваю". Ось за цю відкритість Дерріка ми поважали. У мене про Зіммермана залишилися виключно позитивні спогади. Хоча як би там не було, він – чужак".

Міф про аполітичність

Фанатський рух прийнято вважати аполітичним. У широкому розрізі, але не в нашій країні, де значна частина зарядів пов’язана з політикою, історією чи національною ідентичністю. Власне, ще у 1987-му група динамівських фанатів отримала тюремні терміни за розгорнений у московських Лужниках під час дербі "Спартак" - "Динамо" синьо-жовтий стяг. Активну роль динамівські фанати відіграли зокрема й під час Революції на граніті та встановлення незалежної держави в 1991-му.

"Ми не були аполітичними ніколи, навіть у 2004-му, під час Помаранчевої революції, - каже "Візир". – Тоді ми були не стільки за Ющенка, скільки проти Януковича. То був якраз період, коли у наш рух прийшло дуже багато "молодняка", хлопців соціально активних, які хотіли щось змінювати".

"Ultras No Politica" - то гасло Заходу, - вважає "Адвокат". – Там прийнято вважати, що не важливо, хто перебуває при владі. І я цих хлопців чудово розумію. Бо там живеться добре при будь-якій владі. Люди їздять на гарних машинах, а не як я, на "дев’ятці", мають хорошу роботу. В них все гаразд, вони можуть собі дозволити поїхати в іншу країну, купити усі потрібні речі. Взяти Італію, де найжорсткіший правий рух у Європі. Але вони постійно чимось невдоволені. Скажімо, тим, що у них щодня лише дві години сієста. О дев’ятій на роботу приходять, з 12-ї до другої – сієста, до п’ятої працюють і йдуть додому. Навіщо їм протестувати? Звичайно, "Ultras No Politica". Хіба що за сієсту впродовж чотирьох годин поборотися. А в нас це гасло неможливе. Бодай з однієї причини: уже з кількох поколінь українців витискають всі соки. Звісно, це набридає. І рано чи пізно це невдоволення мало перерости в масовий протест".

"Ультрас – такі ж люди, як і всі інші, - каже "Адвокат". – Єдина відмінність полягає у фанатській єдності. Кістяк ультрас "Динамо" сформувався у 2005-2006 роках, а кулак ультрас "Будівельника" - в 2006-2007-му. То люди, які не зраджують руху, не дивлячись ні на що. Тож коли мєнти в листопаді 2013-го побили людей на Майдані, ультрас вже не вагалися і розуміли, що треба об’єднуватися і мститися. Справа Павліченків навчила нас не стояти осторонь. Ми зрозуміли, що "моя хата скраю" - то не про нас. Сьогодні засудили їх, а завтра на цьому місці буде будь хто з нас. Думаю, якби тодішня влада була розумнішою і могла передбачати небезпеки, вона випустила б Павліченків відразу. Втім, вони виявилися недалекоглядними".

Бій життя

Про перемир’я і свою спільну участь в Революції гідності фанати заявили незадовго до 16 січня, дня, коли розпочалися сутички на Грушевського. Можна не сумніватися: для ультрас, чий рух постійно наштовхувався на шалений опір працівників міліції всіх мастей, настала "Година Х". Згадувати було що: Житомир 2002-го, Бориспіль 2005-го, НСК "Олімпійський" 2006-го, Охтирка 2008-го – то лише наймасовіші і найвідоміші зіткнення й лише динамівських фанатів із "Беркутом". Дрібних сутичок, зіткнень і арештів не злічити. Спецпризначенці ставилися до ультрас із особливою ворожістю, а міністри внутрішніх справ, будь то Кравченко, Луценко, Цушко, Могильов чи Захарченко, незмінно закривали на публічну жорстокість очі.

"Одним з найвідоміших фанатських зарядів є А.С.А.В. – "All Coppers Are Bastards", "Усі мусора – виродки", - бере слово "Адвокат". – Цій кричалці дуже багато років. За неї нас засовували в автозаки, били кийками. Особливо якщо згадати Житомир 2002-го. Це гасло об’єднувало всіх – правих і лівих. Не знаю жодного фанатського "двіжу", який би сказав, що мєнти – наші друзі. Може, крім московського "Динамо", але й тут не впевнений. По-іншому на цих істот реагувати складно. Коли приїздиш в інше місто, нічого особливого не робиш, лише прагнеш потрапити на стадіон, а тебе за це починають бити гумовими кийками, ногами, руками, просто принижувати – нічого, крім ненависті, це не породжує".

"У мене враження, що наші мєнти себе не те що українцями ніколи не вважали, а й навіть людьми, - продовжує "Адвокат". – Втім, побивши 30 листопада 2013-го не ультрас, не хуліганів, а простих дітей, ці виродки вразили навіть нас. Це ж розуму треба зовсім не мати. За тими подіями, які відбувалися до 30-го числа, слідкував за новинами. Ну, не підписав Яник асоціації, ну, п…с. "Колись підпишемо. Якщо не цей, то хтось інший" - думав і навіть не збирався іти протестувати. Але беркутівцям закортіло віддубасити беззахисних. Ми тренувалися, але з "Беркутом" дати ради не могли. Про звичайних людей годі й говорити".

"Безперечно, ми хотіли відімстити за все, - каже Олександр. – Тоді вважали, що то виключно наш щирий порив. Але мушу сказати, що вже після Революції від людини, якій можна довіряти, дізнався, що за більшість радикальних дій, як то захоплення бульдозера 1 грудня, як початок боротьби на Грушевського 16-го були заплачені гроші. Не знаю хто платив й кому, але хтось нашими емоціями й революційним поривом керував. У чому впевнений на сто відсотків, так це у тому, що нормальні фанати, ті, з ким не один рік знайомий, грошей би не взяли і за них не боролися б".

"Слов’янське братство"

Стосунки українських фанатів з російськими ніколи особливо дружніми не були. Однак, об’єднані спільними поглядами правого спрямування, у принципових питаннях вони загалом залишалися однодумцями. Скажімо, восени 2012-го ультрас московського "Спартка", начебто закляті вороги фанатів київського "Динамо" за згоди останніх здійснили в українській столиці наскок на прихильників хорватського "Динамо" з Заґреба. "Спартачі" мстили хорватам за друзів із сербської "Црвени Звезди", а "хохли" (прізвисько киян) у ці розбірки не встрявала, фактично давши москвичам зелений коридор. Нині ж, судячи із балачок на фанатських форумах, російські фанати здебільшого підтримують політику свого президента стосовно України.

"Маю кількох знайомих серед московських фанатів, - каже "Адвокат". – Одного з них, Льоху, можу назвати своїм другом. У нього цікава історія. Народився в Омську, потім навчався і довго жив у Криму, після того перебрався до Києва. Власне, з ним ми й заснували фанатський рух "Будівельника". Льоха і його дружина Лєна (вона родом з Твері) – дуже адекватні люди, вони розуміють, що відбувається і не піддаються на пропаганду кремлівських ЗМІ. Ще двоє хлопців – фанати "Спартака". Вони теж визнають, що росіянам промивають мізки, тому категорично не дивляться телевізора. Зрештою, треба визнати, що у нас ситуація не ліпша. Що російська, що українська нації – телевізорні. Вони легко піддаються на ту пропаганду, яка ллється з екранів. Тому не дивуйтеся, що добра частина російських фанатів ведуть себе так, як зараз".

"Які мені росіяни брати? – продовжує Олександр. – Братом я можу назвати того, хто керується власним розумом, а не мовою пропаганди. Тому коли мені товкмачать про якесь "слов’янське братство", то можу сказати, що назву братом навіть не того росіянина (підкреслюю – росіянина, ще ліпше русича, але не москаля), який підтримує нашу Революцію, а того, хто визнає, що Україна – то окрема нація. Того, хто скаже, що то наша справа, яких правителів обирати і з якими країнами дружити".

Ще одна пов’язана з Росією історія від "Адвоката" виглядає доволі красномовною з точки зору нинішнього стану речей у сісідній державі: "Є в інтернеті "Гостевая книга бухого народа". То дуже стара "гостьовуха" на просторах "рунету". Тривалий час вона була на першому місці за відвідуваннями. Ще роки чотири тому на цій сторінці збиралися фанати найрозмаїтіших клубів, скінхеди, просто праві. Було чимало цікавих дискусій. Було видно, що бесіду ведуть освічені люди. Зареєструватися можна було лише за протекцією. "Школоти" туди не приймали. Там були зареєстровані авторитетні люди з рухів усіх московських клубів, пітерського "Зеніту". Але під час нашої Революції навилазило на форумі різного хламу, які розповідали про "гейропу", "обамку" і "госдеп". З часом усю ту компанію розчистили. Відвідувачів залишилося набагато менше. Зате майже всі – адекватні люди, які поважають нас і нашу державу. Так ось, нещодавно там написав мені чоловік, фанат ЦСКА, юрист за професією. Попрохав мене, аби посприяв знайти у Києві роботу. "Продаю у себе квартиру, бо жити в Росії вже неможливо". За його словами, треба тікати, поки є змога, бо може настати момент, коли його з дружиною й дитиною за кордон не випустять".

Не сенс життя. Поки не дійде до святого

"Давайте будемо відверті: хуліганізм, фанатизм – то забава, - підсумовує "Адвокат". – Люди називають це "Life style", дехто любить іменувати це "сенсом життя". Але це не так. Може у 18, у 22 роки це так і сприймається. Але в 28 уже починаєш розуміти, що це невід’ємна частина життя, але не сенс. Доки мова не зайде про святе. Про Україну. Коли починаєш розуміти, що в твоє життя може прийти якесь гіві чи моторола, то про війну між ультрас не може бути й натяку. Ми – патріоти України і у такі відповідальні моменти забуваємо про всілякі розваги. Треба захищати Батьківщину".

"Адвокат" разом зі ще одним фанатом "Динамо" і Будівельника" Іваном Метелицею. Тепер вже "кіборгом", оборонцем Донецького аеропорту