Андрій Миколайович змінює професію.Чого варто очікувати від Шевченка-тренера?

Інформація про появу в тренерському штабі збірної України Андрія Шевченка викликала неоднозначну реакцію у футбольної громадськості. Дехто (в тоум числі і нинішні тренери національної команди) вважає, що це правильне рішення, і екс-гравець «Динамо», «Мілана» і «Челсі» принесе свіжі ідеї в підготовку збірної, а для когось прихід власника Золотого М'яча - необгрунтоване і нічим не підкріплене призначення. У будь-якому разі, цей спірний крок виглядає лише підготовкою до ще більш резонансного рішення, про яке пошепки вже говорили під час відбору на Євро-2016, який невдало складався для збірної України. Шевченко запрошується не просто так, а з прицілом на посаду головного тренера після відставки Михайла Фоменка.

Безумовно, ігровою кар'єрою Андрій Шевченко заслужив право спробувати свої сили на чолі збірної, однак чи варто починати тренерську кар'єру з головної команди країни? З усіх володарів Золотого М'яча подібну розкіш собі дозволили тільки троє і «успіхи» двох з них ставлять під сумнів правильність подібних рішень.

У середині 80-х років минулого століття Мішелю Платіні вдалося стати першим футболістом в історії (і до недавніх пір єдиним), який виграв Golden Ball три рази поспіль (1983-1985). Крім того, він повернув збірну Франції в число кращих команд континенту, а в 1984 завдяки його голам триколірні виграли свій перший великий турнір - чемпіонат Європи.

Про завершення кар'єри футболіста Мішель Платіні повідомив навесні 1987 року, але на хвилі загальнонаціональної довіри незабаром повернувся в збірну Франції в якості головного тренера. Платіні змінив біля керма «Ле Бльо» Анрі Мішеля, який примудрився у відборі на ЧС-1990 розписати мирову з кіпріотами. Поки наставник обживався на новому робочому місці, французи остаточно завалили кваліфікацію на мундіаль і зосередилися на наступному відбірковому циклі.

Шлях до Євро-1992 французи пройшли на одному подиху, вигравши всі 8 матчів групи, незважаючи на наявність в суперниках Іспанії та Чехословаччини. За це, а також за рекордну 19-матчеву безпрограшну серію журнал «World Soccer» визнав Мішеля Платіні Тренером року, але фанфари звучали недовго. На Євро в Швеції французи показали досить бляклу гру, але при цьому ледь не вийшли з групи (до півфіналу), втративши нічию з данцями лише за кілька хвилин до фінального свистка матчу третього туру. Збірна Данії в підсумку стала чемпіоном Європи, а Платіні звернув з тренерської стезі і став функціонером. Керувати усім європейським футболом у нього виходить анітрохи не гірше, ніж збірною Франції.

Ще одним "молодим і раннім" тренером збірної став легендарний болгарський форвард Хрісто Стоїчков. Харизматичний болгарин наприкінці кар'єри вирушив до США, однак, повісивши бутси на цвях у 2003 році, повернувся до Європи і став тренером нападників у штабі Франка Райкаарда, який очолив «Барселону». Але не минуло й року, як Стоїчкова запросили тренувати збірну Болгарії. Після катастрофічного виступи на Євро-2004 (три поразки із загальним рахунком 1:9) подав у відставку наставник болгар Пламен Марков, і у Федерації футболу не придумали нічого кращого окрім як призначити тренера-початківця, відомого складним характером.

За три роки Стоїчков розсварився з багатьма лідерами команди, а деякі з футболістів (наприклад, капітан Стіліян Петров) взагалі відмовилися виступати за збірну під керівництвом Хрісто. Крім того, результати болгар залишали бажати кращого: безнадійне третє місце у відборі на ЧС-2006 і невдалий старт у кваліфікації на Євро-2008. 10 квітня 2007 Стоїчков був звільнений, і його тут же запросив аутсайдер Прімери «Сельта». Болгарин «вивів» команду до Сегунди і за кілька місяців також залишив свою посаду. Далі тренерська кар'єра закинула лауреата Золотого М'яча-1994 в південноафриканський «Мамелоді Сандаунс», а закінчилося все короткостроковим і безтрофейним періодом в «Літексі» і софійському ЦСКА. Нині Христо Стоїчков вже два роки як без роботи.

Варто відзначити, що чимало власників Золотого М'яча вирішили відгородити себе від тренерської роботи, ставши функціонерами в іншій галузі. Так жодного дня не пропрацювали тренером великі Еусебіо і Карл-Хайнц Румменігге, Раймон Копа і Лев Яшин, Роберто Баджо і балагур Джордж Бест, а також багато інших.

Деякі з топ-футболістів зробили лише перші кроки на тренерській ниві, після чого одумалися і більше до цього не поверталися. Наприклад, перший переможець заснованої в 1956 році премії Стенлі Метьюз після завершення кар'єри лише рік (1967-68) попрацював в клубі «Порт Вейл», після чого відправився в Африку тренувати діточок.

Чемпіон світу-1966 Боббі Чарльтон (ЗМ-1966) під завісу ігрової кар'єри встиг покерувати «Престон», вилетів з ним із другого дивізіону в третій, після чого поїхав догравати в «Уотерфорд». Вдруге і востаннє Чарльтон тимчасово повернувся на тренерську лаву у «Вігані», в якому на той момент був директором.

Легенда «Ференцвароша» і збірної Угорщини Флоріан Альберт кілька років попрацював на благо лівійського «Аль Ахлі» (1978-1982, 1985), проте згодом повернувся на батьківщину і ще багато років працював у структурі «Ференцвароша». 31 жовтня 2011 Альберт пішов з життя через ускладнення після операції на серці.

А от Герд Мюллер, який майже всю ігрову кар'єру провів в «Баварії», на тренерському містку з'явився багато в чому випадково. Головне заняття, яке поглинуло форварда після «виходу на пенсію» - алкоголізм, і якби не вірні друзі, то проблеми Мюллера могли б досягти серйозних масштабів. Улі Хеннес і Франц Беккенбауер умовили Герда взятися за розум, допомогли отримати тренерську ліцензію і влаштували помічником тренера другої команди «Баварії», де він працював з 1992 року і аж до недавніх пір. Кілька тижнів тому стало відомо, що Мюллер тривалий час бореться з хворобою Альцгеймера.

У іншого баварця тренерська кар'єра виявилася більш різноманітною і насиченою. Лотар Маттеус попрацював у віденському «Рапід», белградському «Партизані», «Атлетіко Паранаенсе», «Ред Буллі» із Зальцбурга, «Маккабі» (Нетанія), а також у збірних Угорщини та Болгарії, проте ніде успіху не досяг. Ні на одному з місць роботи екс-капітан манншафт не затримувався більше ніж на два роки, а коли стало зрозуміло, що тренер з нього нікудишній, знайшов заняття полегше і подався в експерти.

Як показує практика, статус лауреата Золотого М'яча жодним чином не допомагає футболістові перетворитися на хорошого тренера, а скоріше створює додатковий тиск і завищені очікування по відношенню до молодого фахівця. Таким чином, з усіх лауреатів премії (а приз вручається з 1956 року) тільки четверо гравців можуть похвалитися серйозними досягненнями на тренерській ниві.

Аргентинець Альфредо ді Стефано відомий своїми виступами за «Реал» 50-60-х років, коли мадридцям не було рівних у Кубку чемпіонів. Форвард на прізвисько «Біла стріла» забив за кар'єру більше 500 голів, пограв за три національних збірних, виграв безліч трофеїв на клубному рівні, а також став чемпіоном Південної Америки у складі збірної Аргентини (1947). Незабаром після завершення кар'єри футболіста Ді Стефано очолив «Ельче», проте невдалий старт сезону не дозволив молодому тренеру утриматися на своїй посаді і півроку. Екс-мадридист не розгубився і відправився на батьківщину, де його запросили в «Бока Хуніорс». Витративши трохи часу на розкачку і знайомство з гравцями, Ді Стефано перебудував гру команди і виграв з нею золотий дубль.

Влітку 1970 сімейні обставини змусили колишнього нападника повернутися до Іспанії, де він очолив «Валенсію» і одразу ж привів її до чемпіонського титулу. Тренер міг провернути той же трюк, що і з «Бокою», проте у фіналі Кубка «Кажани» поступилися «Барселоні». Після ще одного успішного сезону (2 місце, фінал Копа дель Рей) пішов спад, і тренер вирішив змінити обстановку. П'ять років поневірянь привели Ді Стефано назад у «Валенсію» і він знову ощасливив її вболівальників трофеєм - Кубком Кубків, але цього разу не став затримуватися і поъхав на на батьківщину в «Рівер Плейт». З "Мільйонерами" він також став чемпіоном (1981). Свій останній титул Альфредо Ді Стефано виграв 10 років потому в мадридському «Реалі» - Суперкубок Іспанії-1990, а після закінчення сезону-1990/91 тренер вирішив завершити кар'єру.

Багаторічний опонент Ді Стефано на футбольному полі Луїс Суарес Мірамонтес став зіркою в «Барселоні», але разом із Еленіо Еррерой вирушив підкорювати Аппеніни. 9 років він провів в «Інтері», а завершив кар'єру в «Сампдорії». З цих же клубів розпочався і його тренерський шлях. Великих успіхів там він не домігся, пропрацювавши лічені тижні, поблукав по клубах середньої руки, після чого осів у молодіжній збірній Іспанії, а також значився серед помічників головного тренера національної команди. З молодіжкою Суарес виграв Євро-1986, а за два роки пішов на підвищення. У першій збірній галісієць успіху не досяг і незабаром був звільнений під оглушливий шквал критики з боку преси. Після ще двох спроб реалізувати себе в якості тренера («Інтер», «Альбасете») Луїс Суарес вирішив зосередитися на скаутингу в структурі міланського клубу.

Як і Луїс Суарес, Йохан Кройф золотими літерами вписав своє ім'я в історію оддразу двох клубів - амстердамського «Аякса» і «Барселони». «Летючий голандець» із паскудним характером став уособленням тотального футболу, а його гра випереджала свій час. Уже в 20 років він блискуче читав гру і керував діями партнерів, а коли Кройф обрав тренерський шлях, не було жодних сумнівів, що він приречений на успіх. Але в «Аяксі» завзятий курець зіткнувся з першими труднощами. За два сезони амстердамці не спромоглися завоювати чемпіонство, зате виграли два Кубки країни і один Кубок Кубків.

У «Барселоні» належним чином оцінили роботу Кройфа, переманили до себе і дали йому повний карт-бланш. З більш солідними ресурсами голландець націлився на нові вершини і був тут же винагороджений. Крім величезної кількості трофеїв, в заслугу тренеру ставлять і те, що він власноруч заклав фундамент нинішньої «Барселони», яка завдяки власним вихованцям із року в рік числиться серед фаворитів у всіх турнірах, в яких бере участь.

Ще одного лауреата Золотого М'яча можна порівняти з царем Мідасом. Все, до чого торкався Франц Беккенбауер, вмить покривалося золотим напиленням. У складі «Баварії» і збірної ФРН Кайзер виграв все, що тільки міг, додав перемогу в Бундеслізі з «Гамбургом» і навіть екзотичний вояж за океан подарував трофей. Вже тоді його авторитет був беззаперечним, а слово Беккенбауера-тренера взагалі ніколи не обговорювалося і не ставилося під сумнів.

Кайзер Франц теж почав тренерську кар'єру в збірній, змінивши Юппа Дерваля після Євро-1984, але, на відміну від Стоїчкова і Платіні, показав феноменальний результат. Слідом за поразками у фіналі ЧС-1986 і в півфіналі Євро-1988 підопічні Беккенбауера здобули звання чемпіонів світу на полях Італії в 1990 році. Дотепер Кайзер Франц і Маріо Загало є єдиними, кому вдавалося виграти чемпіонат світу в якості як гравця, так і тренера.

Тільки після цього баварець до мозку кісток вирішив попрацювати на клубному рівні. Спочатку він 4 місяці тренував марсельський «Олімпік», заклавши фундамент чемпіонства і виходу у фінал КЕЧ-1990/91, а за два роки опинився в «Баварії». Там він наостанок виграв Бундеслігу і Кубок УЄФА, після чого подався в функціонери.

Окремо варто сказати про інших українців, які розжилися Золотим М'ячем задовго до Шевченка. Так Ігор Бєланов уникнув тренерської кар'єри, а от роботу Олега Блохіна інакше як неоднозначною не назвеш. За 13 років тренерських метань в Греції Олег Володимирович зумів виграти лише один Кубок країни на чолі сильного «Олімпіакоса». Потім послідував період у збірній України, яку Блохін спочатку вивів на чемпіонат світу (вперше!), А там і до чвертьфіналу турніру дотягнув. Однак після ЧС ми отримали оглушливий ляпас у відборі на ЧЄ-2008 (4 місце) і Блохін змушений був змінити місце роботи. Далі був короткостроковий візит до ФК «Москва» і провальний - у «Чорноморець» в дуеті з Андрієм Балем. Повернення в збірну напередодні домашнього Євро особливих дивідендів не принесло, а про роботу Блохіна в «Динамо» всі вболівальники київського клубу бажають забути як про страшний сон.

Цікаво, що Андрій Шевченко може стати лише другим футболістом, який отримав Золотий М'яч у XXI столітті і вже почав свою тренерську кар'єру. Першим і поки єдиним, хто має досвід роботи в якості головного тренера, є чемпіон світу Фабіо Каннаваро. Колишній центрбек пропрацював 7 місяців в китайському «Гуанчжоу Евергранд», а зовсім нещодавно (24 жовтня) очолив «Аль Ахлі» з Саудівської Аравії.

Подібна різнобарвність у результатах лише підтверджує, що хороший футболіст далеко не завжди стає хорошим тренером (у списку тренерів-невдах не вистачає Дієго Марадони). Дві цих професії серйозно відрізняються одна від одної, і щоб досягти успіху в ролі наставника, будь-якому футболісту потрібно багато чому вчитися заново. Збірна України - не початкова і навіть не середня школа, а робота в ній - привілей для обраних. Наприклад, для кума президента ФФУ...

Питання автору ви можете поставити на конференції або