Український квотер. 1991-92, Об’єбол

У другій половині 1991-го футбольні організації Радянського Союзу вирішували цікаве питання. Питання це звучало так – «Яким буде наступний чемпіонат країни». Саме так – «країни», без уточнення назви цієї країни. Бо ж після путчу почався парад оголошення колишніми радянськими республіками незалежності – і рано чи пізно мало постати питання і на футбольному фронті.

До певного моменту В’ячеслав Колосков (голова союзної федерації) і компанія не звертали увагу на відцентрові сили, які набирали потужності в республіках. До того ж представники цих республік – і навіть України, про що «Український квотер» вже писав – заявляли про те, що хочуть грати тільки у спільному турнірі, а ні про які окремі чемпіонати й не думають.

Тому навіть у кінці листопаду, коли і СРСР, і його футбол уже відверто дихав на ладан, у Москві спокійно собі розроблялася стандартна 16-командна схема чемпіонату-1992. Із українськими командами в списку учасників. Хоча треба зазначити, що про всяк випадок в Федерації футболу СРСР зробили уточнення – мовляв, якщо українці раптом відмовляться, замінимо їх клубами першої ліги за ранжиром, та й по всьому.

І от – середина грудня, Федерація футболу України оголошує про незалежність і проведення власного чемпіонату. Проходить два неповні тижні, за які світ міняється більш ніж кардинально – і виникає нова схема чемпіонату. Чемпіонату незрозуміло чого – карикатура на першій шпальті російського «Футболу» це дуже добре ілюструє.

Схема принципово інша – дві групи за територіальністю, 20 чи 22 команди, в фінальну пульку виходять по 5 кращих команд з кожної групи. Перша ліга залишається у звичайному двоколовому форматі – 22 команди. Друга ліга – це три зони, дві заповнені російськими командами, третя так звана «азійська». Хоча до списку учасників турніру входили і команди із двох країн Південного Кавказу – Азербайджану та Вірменії, а також білоруси.

Трохи згодом очільники нової організації, Асоціації федерацій футболу СНД (фактично це була перейменована союзна федерація, з тим же керівником) від ідеї територіальності відмовилися – бо ж тоді групи виходили зовсім нерівноцінними. Московські команди довелося б зібрати в одну, а в іншій грали б учорашні першолігові колективи.

Отже, 10 січня 1992-го в Москві пройшло жеребкування чемпіонату СНД. Команди розподілили на дві групи наступним чином:

Група А – Памір (Душанбе), Нафтовик (Фергана), Алга (Бішкек), Копетдаг (Ашхабад), Нефтчі (Баку), Спартак, Динамо, Локомотив, Тілігул (Тирасполь), Зеніт, Локомотив (Н.Новгород)

Група Б – Пахтакор (Ташкент), Новбахор (Наманган), Кайрат (Алма-Ата), Спартак (Владикавказ), Динамо (Сухумі), ЦСКА, Торпедо, Динамо (Мінськ), Ротор, Уралмаш, Ростсельмаш

Розберемося зі списком учасників. Представники Росії – зрозуміло, їх було найбільше, 11. 5 представляли Москву, 6 – периферію. Колишні радянські республіки представляли по одному клубу – Таджикистан, Киргизстан, Туркменістан, Азербайджан, Казахстан та Білорусь. Виняток становив лише Узбекистан – цілих три команди. Причому спочатку планувалося лише дві – «Пахтакор» та «Нафтовик». Але на початку 1992-го від участі в чемпіонаті СНД відмовився «Арарат» (і взагалі вірменська федерація) – тому в екстреному порядку включили «Новбахор».

І ще дві команди представляли невизнані держави – Придністров’я та Абхазію. Тут є цікавий нюанс. Якщо «Тілігул» включили до чемпіонату СНД за спортивними результатами – тираспольці зайняли в першій лізі 1991-го друге місце, відразу за «Ротором», то команда із Сухумі фінішувала десятою, нижче «Новбахора», якого у початковому списку учасників турніру не було і близько. Очевидно, Колосков і Ко забули про те, що «футбол поза політикою» і спеціально включили абхазьку команду. До того ж, ходили чутки, що організатори ЧСНД присилали запрошення грузинським клубам – а ті, звісно ж, відмовилися. Можливо, хід із запрошенням «Динамо» (Сухумі) був хорошою міною при поганій грі.

Як би там не було, а об’єднаний чемпіонат СНД отримав чіткі контури – як географічні, так і часові. По-перше, дебютний турнір мав стартувати 1-го березня (перший етап планували завершити до 30-го липня). По-друге, сам формат «об’єболу», за словами Колоскова, був розрахований на 2-3 роки. В ідеалі – до кінця 1994-го року, коли національні федерації вже гарантовано б отримали членство в ФІФА. (Це, до речі, був один із аргументів «за» об’єднаний чемпіонат – мовляв, не приймуть в ФІФА, залишитесь без євро- чи азієкубків.)

Крім того, планувався Кубок СНД-92/93, учасниками якого мали б стати ті самі 22 клуби. Організаційні питання вирішили, залишилося готуватися до старту. Але…

8 лютого п’ять московських клубів – учасників чемпіонату СНД виголосили спільний меморандум. Суть його була така: стрибок цін, введення своїх валют у деяких країнах СНД «створюють реальну загрозу бюджетам наших клубів». Крім того, москвичі наголошували на проблемах із транспортом та відсутності будь-яких гарантій (особливо безпеки) для них у нових незалежних країнах. Через це всі п’ятеро відмовлялися від участі в турнірі.

(Те, що московським командам не хотілося літати світ за очі, та ще й до таких слабких суперників, було очевидним. І 1993-й рік це підтвердив. Тоді в другому чемпіонаті Росії був спеціально вигаданий перехідний турнір, аби викинути в першу лігу дві далекосхідні команди, «Луч» (Владивосток) та «Океан» (Находка). (В наступних турнірах, уже без представників Далекого Сходу, ніяких перехідних турнірів не було.) Про це говорили майже відкрито, а один із гравців «Океану» взагалі залишив поле під час гри, звинувативши свого голкіпера у здачі матчу.)

17-го числа в Душанбе зібралися ті, хто залишався – Середня Азія, Казахстан та Азербайджан. Їхня заява була наступна – «причини виходу московських клубів із чемпіонату СНД – необґрунтовані». Крім того, раз Асоціація федерацій СНД не проводить клубний турнір, тобто фактично не функціонує – тоді з’являється і загроза існуванню збірної СНД, яка мала грати у фінальній частині Євро-1992. Фактично це був шантаж – якщо ви тікаєте з чемпіонату, ми зробимо все, аби ваша збірна (бо хто там грав, крім росіян, українців та кількох грузинів з білорусом Алєйніковим) не брала участі в чемпіонаті Європи.

Але такими методами В’ячеслава Колоскова було не налякати – недаремно ж він на той момент уже 12-й рік займав пост віце-президента ФІФА. 25-го лютого Колосков зустрівся із представниками вищезгаданих країн – і домовився з ними про те, що 11-21 листопада в Ташкенті та Чимкенті відбудеться турнір («із солідними призовими») чемпіонів Росії, Білорусі, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, Казахстану та Азербайджану. Але навіть цей турнір, яким росіяни по суті відкупилися від тих, кого ще кілька місяців тому тягли до «Об’єболу», не відбувся. Натомість в січні 1993-го на світ з’явився його паркетно-бюджетний варіант – Кубок Чемпіонів Співдружності, який проіснував у клубному форматі до 2011-го року включно, а фактично сильні світу СНДшного почали втрачати до нього інтерес ще в першій половині 2000-х.

Таким чином, єдиним нормальним (Кубок Співдружності все-таки був зимовим і проводився в залах) турніром під вивіскою СНД став Кубок-1991/92, який навесні завершувався із назвою «Кубок СРСР-СНД». І тут українські команди також підклали організаторам свиню – бо три наших чвертьфіналісти того турніру, «Чорноморець», «Динамо» і «Металіст», знялися зі змагання.

Отак Україна уперше поховала ідею об’єднаного чемпіонату. Бо ж мало хто сумнівався тоді, що, будь у складі учасників чемпіонату СНД 1992-го українські клуби, ніякого меморандуму московських клубів би не з'явилося. А грати в чемпіонаті СНД без України не було ніякого сенсу.