Байки від Вербицького. Осередок русского міра в Україні

Не включивши до остаточної заявки на чемпіонат Європи Олега Гусєва, Михайло Фоменко вочевидь розумів, що тим самим він розворушив палицею осине гніздо. Переконаний, що сьогоднішній коментар власника «Динамо» Ігоря Суркіса частина так званих журналістів, котрі отримують гроші в бухгалтерії київського клубу, сприйняли як керівництво до дії. Найближчим часом у всім відомих стінгазетах треба очікувати серії викривально-обурливих матеріалів, лейтмотивом яких буде не спроба докопатися до істини, а ненависний скрегіт заіржавілого заліза динамівських «скрепів».

Не помилюся, якщо скажу, що локомотивом сього нещадного руху виступить видання з назвою «Спорт-Експресс в Украінє». Зізнаюся, доки не приїхав до Києва і не занурився в тонкощі внутрішнього життя столичної преси, вважав, що нагода попрацювати в цій газеті буде чимось на кшталт вершини. Тому щиро зрадів, коли вже через рік отримав пропозицію себе там спробувати.

Було то восени 2004-го. Тоді саме завершував випробовувальний термін і мав влаштовуватися в штат газети «Сегодня». Однак за лічені дні до того, як мав приносити документи для оформлення, один з працівників редакції, який збирався змінювати роботу, сказав, що редактора «Спорт-Експресса в Украінє» зацікавила особа автора інтерв’ю з Леонідом Буряком у тижневику «Спорт Сегодня». Колега, який саме мав переходити в «СЕ», відповів тоді, що Андрій Галицький – то псевдонім й пообіцяв привести мене на розмову.

Зізнаюся, йшов із двоякими відчуттями. В «Сегодня» тоді почувався комфортно, подобалися і колектив, і умови роботи. «Втім, мрія є мрія» - думаю. Наступного дня був у кабінеті головного редактора «СЕ» Едуарда Липовецького, корінного львів’янина, між іншим. Ледь почали спілкування, як почув: «Ти находішься в русскоязичном ізданії, разгаварівай, пажалуйста, па-русскі».

Для мене ці слова були холодним душем. Адже досі, за понад рік життя у Києві, таку вимогу чув уперше. Зокрема не бачили проблеми в моїй побутовій українській у тій же «Сегодня», котра вже належала холдингові Ріната Ахметова. Але тоді ще був молодий, ненахабний. Трохи знітився і почав «штокать-какать». Та коли прийшов час приймати рішення, оце «разговарівай па-русскі» зіграло вирішальну роль. Залишився у «Сегодня».

Та минув рік. У «Спорт-Експресі» тоді вже працювало кілька друзів, які кликали до себе. Мовляв, тут ширші можливості, будеш робити те, що тобі подобається, а не обмежуватися рамками суспільно-політичного видання. Знову прийшов у кабінет Едуарда Йосиповича й знову почув фразу, до якої вже був готовий. «Я ж буду у вас писати російською і частину інтерв’ю брати на цій мові. Невже вам принципово, як я буду розмовляти?» - відповів.

Врешті, зійшлися, хоча й з матеріальної точки зору не виграв нічого. Попервах все наче й було справді гаразд. Був задоволений, що перед матчем українців з японцями записав інтерв’ю з кумиром дитинства Ахріком Цвейбою. Втім, справжні принади роботи з метрами відчув тоді, коли зачіпав гострі теми, які стосувалися футболу і не лише. Зрештою, жорстке редагування авторських текстів зрозуміти ще міг. Хоча після «Українського футболу», «Болельщика» й «Сегодня» дикістю було й це. Проте справді зачіпало, коли цензурилися, відверто спрощувалися інтерв’ю, коли вирізувалися цілі абзаци, а у вуста поважним людям вкладалося те банальне, чого вони не говорили. Власне, тоді нарешті й збагнув, звідки в «Спорт-Експресі» такі об’єми «водички», тобто, матеріалів, які не несуть у собі ні смислового, ні інформаційного навантаження.

Звичайно, до написання програмних матеріалів мене не залучали. Для цього в редакції є перевірені люди. Причому далеко не всі є штатними працівниками редакції. Втім, до написання одного такого «шедевру», каюся, був причетний. Було то перед черговим звітно-виборним Конгресом ФФУ, або перевиборами Григорія Суркіса на посаду очільника Федерації, якщо точніше. Редактор дав завдання – обдзвонити керівників обласних осередків, «щоб вони сказали щось добре про Григорія Михайловича».

Розділили тоді з колегою майбутніх співрозмовників на два. Географічно – по Дніпру. Я, україномовний, спілкувався з правим берегом, звісно. Мушу сказати, що хвалебного непотребу в таких об’ємах не доводилося переводити в друкований варіант більше ніколи (сподіваюся, й не доведеться). Пани Ланьо, Грисьо, Мариновський та інші одіозні персонажі українського футболу наче змагалися в мистецтві придобритися до Григорія Михайловича. Причому спонукати їх не доводилося. Вартувало лише повідомити тему розмови. Далі вони, мабуть, розуміючи, перед ким «сповідаються», говорили самі. Що найцікавіше, пізніше, після зміни політичної ситуації в державі, майже вся ця когорта так само дружно від пана Суркіса відреклася і клялася вже в любові до пана Конькова, а нині віддано дивиться у вічі Андрієві Павелку.

Передовиці «Спорт-Експресу» у вигляді осанн панам Суркісам і клубу «Динамо» - то, звичайно, щось з чимось. Проте такими речами в нашій країні не здивуєш нікого. Навіть напружувати пам’ять не варто, достатньо згадати коментар матчу Румунія – Україна на телеканалі Ріната Ахметова. Сподіваюся, всі запам’ятали, скільки вихованців «Шахтаря» грало в складі нашої національної збірної? То ж важливо.

Куди негативніший вплив на мізки пересічних українців мали і мають матеріали «Спорт-Експресу» іншого харатеру. Ті, які готувалися в московській редакції. В голову читачеві методично вкладається розуміння єдності російського, українського, білоруського й решти народів, які колись мали нещастя входити в «Союз совєцкіх соціаллістічєскіх рєспублік». Постійне намагання поєднати непоєднуване визначеннями «лучшева футбаліста стран СНГ і Балтії» систематично підкріплювалися ідеями проведення турніру, який трохи пізніше мудрі люди іменували «об’єболом».

Іншими словами, двох років роботи у «Спорт-Експресі» мені вистачило з головою. Коли у квітні 2007-го перейшов у видання «Главред», наче добре вимився. Бо відчув себе у комфортному середовищі. Як ментальному, так і суто журналістському. З того часу зарікся, що більше в одіозних виданнях, які належать панам Суркісам і Ахметову не працюватиму. Минуло дев’ять років і слова начебто дотримуюся. Хоча журналістської діяльності не припиняв ні на мить.