Ігор Циганик: Якби зараз коментатори помилялись так, як ми, то їх би познімали з ефіру

20 травня 2009 року. Стадіон “Шюкрю Сарачоглу” в Стамбулі. Українська команда - донецький “Шахтар” - вперше за історію незалежності країни виграє єврокубковий трофей. Емоції зашкалюють. І одними з тих, хто їх транслюють українським вболівальникам, є коментатори Роберто Моралес та Ігор Циганик. “…тоді я головного арбітра Луїса Медіну Кантальєхо назвав Мандальєхо в кінці матчу. В роті пересохло, так хотіли виграти” – пригадує з усмішкою Ігор. Як коментатор з більш ніж десятирічним стажем, який за мікрофоном уже не працює, зараз він має можливість подивитись на професією збоку та проаналізувати власний шлях у ній. Про свій погляд на коментаторську освіту, досвід і навіть ляпи Ігор Циганик розповів в ексклюзивному інтерв’ю UA-Футбол.

- Ігорю, ви навчались на факультеті журналістики у Львові, паралельно працюючи в газеті “Експрес”. Проте коментаторський досвід почали здобувати тільки в Києві.

В 2003 році мене взяли на посаду кореспондента в програму “Наш футбол” на телеканалі “УТ-1”. Влітку - це якраз період відпусток, - до мене підійшов Сергій Савелій і каже: “Ну шо, молодий? Настала твоя черга. Їдемо до Львова”. Поїхали на матч “Карпати” - “Шахтар”. Савелій випустив мене в ефір під свою відповідальність.

- Без попередньої підготовки?!

Чому без? Були проби. Побачили, що я добре володію мовою, маю сформований голос, розуміюся на футболі. Вирішили випробувати. До того моя перша проба була під диктофон для себе. Таких я зробив напевно штук 30-40, перш ніж дати оцінити керівництву. Вони послухали і згодом мене стали випускати в ефір. Так я відкоментував ще декілька матчів чемпіонату України того сезону, після якого було Євро-2004. На цей турнір відбирали коментаторів. Взяли Дерепу, Джулая, який коментував більшість матчів. Решту ігор коментували в парі я, Палій і Черепін. Ми чергувались. Оце була перша достатньо серйозна школа.

- Молодим, очевидно, тоді довіряли…

Нам пощастило більше. Радянська школа коментування відійшла і був вакуум, який потрібно було кимось заповнювати. Наступному поколінню було вже складніше, бо треба було вигравати конкуренцію. В нас її і не було, якщо чесно. Нас простіше запускали в ефір, до нас поблажливіше ставилися, щоб ми виговорювалися. Проте, якби зараз коментатори помилялись в ефірі так, як це робили ми, то їх би познімали з ефіру. А ми мали можливість вибудувати свій стиль.

Я, наприклад, з дитинства пам’ятаю польських коментаторів – їхню експресію, те як вони “накручували” гру. Їхня робота була мені близька, бо я сам експресивна людина. І на початках я теж пробував так робити, але це було дуже штучно. Проте з часом це відшліфовується і ти знаходиш свій темпоритм, стаєш пізнаваним. Найважливіше для коментатора – бути пізнаваним.

***

- Ігорю, як ви вважаєте, факультети журналістики можуть виховати спортивного коментатора чи для цього треба шукати інші шляхи?

Я взагалі вважаю, що всі наші факультети журналістики дуже відірвані від практики. З першого курсу студенти повинні виконувати практичні завдання, бути прив’язаними до якоїсь редакції, колективу, щоб навчитись жити в ньому, працювати в ньому.

Щоб тебе впустили в ефір, треба пройти дуже великий шлях. Я взагалі не пам’ятаю, що говорив на своєму першому ефірі. Це не так просто, але і не так складно. Цьому можна навчити. Якби на кожному факультеті журналістики, починаючи з 3-4 курсу, був спецкурс коментаторства, люди після закінчення вишу мали хоча б розуміння того, що це таке. Поки його немає.

- А який вигляд мали б мати ці спецкурси?

Є дуже багато методик з викладання коментаторства. Сам можу написати цілу роботу на основі власного досвіду. Що треба, як треба, що головне, що не головне. Але це буде виключно моя точка зору. Якщо залучити п’ятьох-шістьох коментаторів, які раз чи два рази в тиждень проводили б заняття зі студентами, давали можливість попрактикуватись за мікрофоном, був би зовсім інший результат.

- Можна також спробувати свої сили в конкурсі коментаторів…

Я проти конкурсів коментаторів. Ми ж не проводимо конкурсів лікарів, архітекторів і так далі. Це журналістика. Далі ти починаєш розвиватись в потрібному напрямку. Коментаторство – уміння цікаво передати інформацію і спробувати проаналізувати події на полі в прямому ефірі. Ти повинен мати базові знання і розуміти специфіку. Повторюсь: це журналістика –- знайти, обробити і передати інформацію.

- Але ж конкурси дають результат. Панасюк, Михайлюк, які прийшли через “СТБ”. В тій же Росії завдяки конкурсам з’явилось багато хороших коментаторів.

Росія і Україна – різні речі. В Росії школі коментаторства приблизно 80 років. Люди набили свої штампи, там були приклади, за якими можна вчитись. І коментували там видатні актори – люди, які так само пройшли школу. В Росії уже був фундамент. Україномовне коментаторство почало зароджуватись в 90-х роках. Воно дуже молоде. В нас немає стількох штампів. В нас мова тільки олюднюється. Раніше вона була книжково-літературною, а зараз стає живою.

До того ж частина російських коментаторів теж закінчили журналістику. Той же Андронов, який закінчив МДУ.

- А Розанов? Він же прийшов через конкурс

Я не схильний вважати його суперкоментатором. Він працював деякий час в Україні, але я не скажу, що хтось виріс із тих, хто з ним був у одному колективі.

Панасюк і Михайлюк дуже довго росли. Михайлюка пам’ятаю по роботі на “Мегаспорті”. Він виріс на цьому каналі. Там був величезний потік матчів, серйозна конкуренція. І в такому середовищі він поступово прогресував.

А решта коментаторів - журналісти: Гливинський, Вацко, Джулай, Босянок, Савелій, Дерепа. Здебільшого ті, хто пройшов конкурс коментаторів – сіра маса. Вважаю, що ми (спортивна редакція телеканалу “2+2”, де працює Ігор, - авт.) пішли правильним шляхом. Всі наші хлопці, які коментують, мають журналістську або філологічну освіту. Вони універсалізовуються і ростуть.

***

- Як легше коментувати: самому чи в парі?

Мені завжди було легше самому. Я дуже швидко говорю і за мною важко комусь встигнути. Хоча вважаю це своєю позитивною рисою. Ось із Роберто Моралесом в нас був абсолютний контраст. Незважаючи на те, що він чилієць, Моралес абсолютно спокійний, виважений, педантично готується до матчу, у нього немає неточностей. І в нас вийшло так: я міг “накрутити”, а він це все заспокоює, аналізує - вдавалось дуже здорово. З ним мені було найкомфортніше працювати.

- Впродовж кар’єри якось змінювався процес підготовки до матчу?

Ніяк не змінювався. Якщо говорити пафосно, ти готуєшся впродовж усього життя: кожен день читаєш новини, щось занотовуєш - складаєш певну картинку. Коли за десять хвилин до початку матчу ти читаєш склади команд, то уже маєш знати все про кожного з футболістів. Тоді спокійно сідаєш і коментуєш.

Моя теорія коментування така: потрібно розповісти історію одного матчу від стартового і до фінального свистка. Впродовж гри ти коментуєш поєдинок, вплітаючи різноманітні історії, моменти, епізоди. Важливий і аналіз гри. Якщо, наприклад, ти помітив на початку матчу якусь деталь в грі команд, озвучив її і вона зіграла в середині поєдинку, то ти коментатор високого рівня. Якщо помітив, що правий захисник провалюється, а з-під нього згодом забили гол, ти хороший коментатор.

- На вашу думку, які три найважливіші компоненти має мати коментатор?

Перше – мова. Без неї нікуди. Це дуже складний компонент – мову треба відчувати. Друге – голос. Він має бути поставленим. Коментатор повинен ним вміти грати. Чим вища амплітуда, тим правильніше. Третє – багаж знань. Треба жити футболом, цікавитись ним.

Загалом має бути органічність – коментатор повинен зливатись із матчем, з тим, про кого він розповідає. Слухач і глядач має відчувати, що людина за мікрофоном є частиною цього поєдинку.

- Що ви робите для підтримки чи розвитку цих компонентів?

Я нічим особливо не займався. Люблю багато читати: періодику, літературу. Так розвиваю мову. Щодо голосу, не вважаю, що він в мене поставлений правильно. Мені його стабілізувала практика, велика кількість роботи в ефірі. Щодо багажу знань, то я з 12 років збираю підшивки газет. Мені зараз 36. Уяви собі, я 24 роки збираю підшивки газет. Спочатку була “Спортивна газета”, потім “Спорт-Експрес”, “Український футбол”, “Команда”. Щоправда, зараз, в еру інтернету, менше їх купую.

Важливою для коментатора є практика. Я не коментую вже майже рік. Якщо зараз сяду в ефір з нашими коментаторами, вони виглядатимуть краще за мене. Вони в тонусі. Звісно, за деякий час я знову адаптуюсь і нижче свого рівня не опущуся.

Також не менш важливою від практики є харизма, сміливість висловити свою думку. В нас є коментатори, які бояться сказати свою точку зору, намагаються поверхнево прокоментувати. Як і в інших професіях, тут є люди, які роблять роботу на тому рівні, на якому їм пропонують – щоб не зіпсувати, але і не виділятись. Це дуже погано. В коментаторстві харизма має дуже велике значення. Твоє слово важливе. Ти повинен так його подати, щоб люди повірили, що це правда. Є багато журналістів з освітою, знанням мови і розумінням футболу, які через скутість перед аудиторією і камерою не можуть висловлюватись.

- А в вас не було такої скутості?

Я затятий галичанин. Маю дуже специфічний характер. Щоб переконати себе чи когось, готовий багато довбати. Не здамся задарма. Не вмію програвати по житті. Мене в футбол не беруть грати, бо я часто червоні картки отримую. Розумію, що не маю рації, але лізу в бійку, плююсь, обзиваюсь. Людям, які навколо мене живуть, напевно, дуже складно.

- Флегматику, дуже спокійній по житті людині, важче стати коментатором?

Чому? От Панасюк, царство йому небесне. Він абсолютний був флегматик. Проте я не бачив багато людей, які б так ретельно готувалися до матчів і вміли доводити свою думку, аргументувати її. В нього практично не було помилок в прямому ефірі. Розповідав і пояснював доступно. Мав дуже велику харизму.

- До речі, про помилки в ефірі. Розповісте про ваші?

Ой, ляпів було багато. У фіналі Кубка УЄФА-2009 головного арбітра Луїса Медіну Кантальєхо я назвав в кінці матчу Мандальєхо. В роті пересохло, так хотіли виграти. Луїса Гарсію і Харі Кьюелла, які грали в “Ліверпулі” на флангах, я назвав не вінгерами, а свінгерами.

- А взагалі через що ляпи трапляються в коментаторів?

Незібраність, тільки незібраність. Відсутність концентрації. Коли ти робиш свою роботу, знаючи, що ти її все одно зробиш і відволікаєшся на якісь моменти, завжди помилишся.

- Хороший коментатор – ерудований коментатор. Що полюбляєте читати, слухати, переглядати?

Недавно ось з великим задоволенням прочитав Фіцджеральда “Великий Гетсбі”. Ходив на концерт пам’яті Мозгового. Мені подобається українська музика – з естради Зінкевич, Яремчук, Мозговий, з сучасних гуртів – Океан Ельзи. В театрі імені Лесі Українки були на виставі “Люкс для іноземців” Бенюка та Хостікоєва. Можу навіть сказати, що зараз на футбол менше ходжу, ніж на такі дефіляди.

- Ігоре, з українським футболом і його специфікою та тонкощами, внутрішніми історіями ви вже знайомі давно. Не виникало у вас бажання написати коли-небудь книгу на основі цього?

Ні. Щоб це зробити, потрібно написати всю правду, а її я не готовий опублікувати. Є дуже багато людей, які себе в різний час по різному повели, але яких я поважаю дуже. Футбол – це така сфера, де так само дуже багато бруду. Так що думаю, що ні. Це моє життя, а я б не дуже хотів, щоб хтось копався в моєму житті. Хоча розповісти є що.