Герой футбольного дня. Андрій Павелко

Якщо оцінювати вклад Андрія Павелка в розвиток українського футболу, зроблений Президентом протягом двох років правління, то негативу знайдеться більше, аніж позитиву. Павелка слугою футболу назвати важко. Поки що функціонер більше працює на своє ім'я, на своє світле майбутнє, аніж на розвиток українського футболу.

Два роки тому Павелко зумів скористатися моментом і виграти вибори Президента ФФУ в якості компромісного варіанту. Андрій Васильович отримав посаду, але не отримав тієї влади, яку повинен був отримати Президент. Тобто, був змушений працювати з командою Суркіса і виконувати в основному представницьких функцій. Такою була домовленість, так склалася ситуація.

Конькова прибрали дуже легко. Анатолій Дмитрович як Президент ФФУ не виробив механізму самозахисту, тому на хвилі революції швидко позбувся посади. Павелко виділився з маси, окреслив свої претензії на вакантну посаду, хоча були ці претензії і у Григорія Суркіса. Щоправда, ресурсів останньому не вистачало. Тому вирішили розіграти договірну партію: Суркіс допомагає Павелкові виграти вибори, але Павелко отримує до своєї команди людей Суркіса. Компромісно. Але лише на перший погляд.

Павелко – дуже впливова людина у політичних колах. Тому відігравати у футболі представницьку роль, вислуховуючи при цьому критику за невдалі ходи своїх помічників (ставлеників Суркіса), не бажав. Проте діватися було нікуди. Якийсь час Андрій Васильович терпів, стиснувши кулаки і зуби. Але як тільки випала нагода "кинути" партнера… Та, власне, ніколи Павелко з Суркісом не були друзями чи реальними партнерами. Кожен шукав вигоду для себе і мирився з тими чи іншими вимогами вимушено.

По ходу трудової діяльності Павелко почав позбуватися людей, приставлених до нього Суркісом. Саме на цій хвилі відбулися зміни керівників регіональних федерацій, саме на цій хвилі відійшов у тінь Кочетов, позбулися влади ще декілька чиновників. Павелко отримав більше волі, а головне для себе – отримав широку підтримку у ЗМІ. Тому перед виборами, про безальтернативну основу яких й так всі знали заздалегідь, Павелка піарили чи не з кожної трибуни.

Показовий момент – то зміна акцентів головного футбольного каналу країни. Якщо раніше медіа-ресурс відносився до Павелка, м'яко кажучи, не дуже лояльно, то зараз дійшло до того, що знімальну групу відправляють до Катару лише для того, аби отримати від Президента один простенький коментар. Врешті, Павелко домігся свого – підтримка у нього дійсно потужна. Вибори пройшли "на ура" – одноголосно, наче в радянські партійні часи. Але від того Павелко не перетворився на віддану українському футболові людину.

Павелкові складно дати точної характеристики (так і виникає спокуса написати "слизький тип", але втримаємось). Ззовні функціонер видається сучасним, просунути керівником, але по суті боротьбу з закоренілими проблемами українського футболу Павелко протягом двох років своєї каденції провалив повністю. Точніше, навіть не розпочинав цієї боротьби.

Дискредитує Павелка і його нова команда. Колишній "регіонал" і прихильник "законів 16-го січня" Олександр Герега, "Балога від футболу" Вадим Костюченко (чиновник, який пристосовується до будь-якого режиму, завжди тримає ніс за вітром), кримчанин Сергій Куніцин, заступник глави Адміністрації Президента України Андрій Єлисеєв, Ігор Кочетов, який раніше був усунутий від роботи в Комітеті чесної гри, але без якого український футбол не може існувати, Андрій Мацола та Олег Собуцький – люди з потужною піар-командою за спиною та зв'язками у політичному і футбольному світах, голова Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Назар Холодницький.

Федерація футболу України з Андрієм Павелком на чолі все більше нагадує Верховну Раду – красиво і багато говорять, але малоефективно працюють. Малоефективно для широкого загалу. Для себе ж – усе найліпше.

Все лише розпочинається. Будуть ще протистояння, кулуарні ігри, алогічні рішення. Український футбол все витерпить…