Юрій Сусла: Шуст перейшов у Шахтар за 1,2 млн, а Дячук-Ставицький заплатив мені 500 доларів

У другій частині інтерв’ю UA-Футболу найдосвідченіший карпатівський футболіст в історії розповів про "утюгів", які керували й керують львівським клубом, помсту Мікльоша, курйозний гол Вайди, тренерів-говорунів, втрачену бронзу, неподілену машину і про те, як суддя Шандор ледь не зарубав кар’єру Богдана Шуста.

- Воно й не дивно, адже "Карпати" існували лічені місяці, та ще й на базі аматорського "Сільмашу".

- З "Сільмаша" залишилося двоє чи троє людей, найталановитіший з яких – Ігор Кульчицький. Але й він ще був надто молодий і до складу спершу не проходив. Тренер Олег Жуков зібрав команду з усіх куточків України. Особливо – з Донбасу, де він грав і працював до того. Мушу сказати, що як тренер Жуков – ні риба, ні м’ясо. До речі, в цій хаті, в якій ми з вами розмовляємо. Олег Іванович жив. До мене. Після нього біля ліжка залишилося чимало пляшок з-під кефіру.

- Олександр Філяєв, тодішній капітан "Карпат", якось говорив в інтерв’ю UA-Футболу, що Жуков полюбляв випивати.

- Якщо й пив, то не так, щоб це сильно шкодило. Проблема Олега Івановича була в іншому. Згадується історія. Жуков мав звичку заповнювати журнал успішності футболістів, у якому тренери виставляли оцінки за матч, самостійно. Після одного з поєдинків дізнаюся, що удостоївся "трійки". "Олеже Івановичу, яку оцінку ви мені поставили?" - перепитую тренера. "Задовільну" - відповідаю. "За що? Помилки були?" - "Ні, але ти не мав роботи". "То в чому я винен? Ви мене за що оцінюєте?" - посварився тоді з Жуковим серйозно.

Тоді начальником команди був Євген Горянський. Власне, саме він, а не Жуков усім керував. Якось Горянський захотів мені забити пенальті – з десяти десять. Тренувалися тоді у Винниках. Заняття завершилося, вся команда змушена була зачекати. Три серії по десять Горянський виконував. "Давайте так домовимося: з ваших десяти я беру три" - кажу. "Що?! Давай". Перших два пустив, а потім три відбив.

- У своєму дебютному сезоні другої групи класу А, нинішньому аналозі першої ліги, "Карпати" посіли сьоме місце.

- Якби Горянський затримався й на друге коло, були б ще вище. Але Євген Іванович чомусь пішов і команда почала сипатися. При ньому ми якийсь час ішли навіть на другому місці. А потім начальником команди став Микола Кузнєцов. Перші його зміни зачепили мене. "У нас два рівних воротарі" - сказав Кузнєцов і з того часу ми з Євгеном Власенком грали по черзі, хоча до того в основі зазвичай грав лише я. Або ще гірше – мене у другому таймі випускали на заміну. То почав розмовляти з Власенком: "Женю, давай ти вже як починаєш матч, то грай до кінця". Входити в гру під час матчу мені було вельми важко. Підозрюю, що зміною пріоритетів керівництво намагалося виправдати запрошення Власенка. Євгена взяли з Харкова, дали квартиру. Мусив же він трохи грати.

- Загалом оборонна ланка в купі з воротарями у перші роки існування "Карпат" по людях виглядала однією з найстабільніших.

- Дюла Баканчош грав справа, заднім оборонцем був Володимир Валіонта. Вище над ним на позиції "хвилеріза" - Віталій Кулаковський, а зліва ставили Ігора Кульчицького. Я на нього постійно кричав: "Куля туди, Куля сюди". Ігор часто губив позицію. Нападник сховається за спину, а він відкриє рот і дивиться на трибуни. Бувало, підхопить м’яч і мчить бездумно вперед, навіть не думає комусь віддавати. Куля технічно був дуже слабким, права нога – взагалі "дерев’яна".

- Кар'єру ви завершили в сезоні-1966, який "Карпати" розпочали під керівництвом Миколи Дементьєва, а завершили з Євгеном Лемешком.

- Правильно Євген Пилипович вчинив, що порозганяв стариків. Мене правда списувати не хотів. Підійшов на базі й каже: "Ну що, старино? Попиляємо ще рік?" Я відмовився. Втомився нервово. Гра у воротах емоційно виснажує. Розслаблятися не можна взагалі, щоразу – максимальна концентрація. А Лемешко – сам колишній воротар, зрозумів усе без зайвих пояснень. "Будеш тренером у групі підготовки" - каже.

Лемешко був хлопака що треба. Іноді міг не лише словом, а й кулаком прикластися. Якось одному з наших гравців виділили квартиру. Після тренування вирішили разом подивитися на нове житло. Відправилися в те помешкання групою футболістів і з Лемешком на чолі. Заходимо, а там господарює інший чоловік. "Залиште квартиру, - почав наполягати Лемешко. – Вона не ваша". А чоловік вперся собі: "Моя". Пилипович не довго думав і заліпив бідоласі по обличчю. Покаранням за це була знята квартира з того футболіста, який вже вважав себе власником житла. Взагалі, Лемешко міг би принести "Карпатам" ще більше користі. Але він не міг змиритися з нашим львівським начальством. "Командой руководят "утюги" - говорив. Зараз, до слова. Ситуація не ліпша – такі ж "утюги". Але мова не про них. Пізніше так само не спрацювався з нашими начальниками й Василь Васильєв, ще один прекрасний тренер. Вважаю, що фундамент майбутньої кубкової перемоги "Карпат" в рівній мірі закладали Лемешко і Васильєв.

Натомість колишній гравець "Спартака" Дементьєв був прекрасним футболістом. Але як тренер він був надто м’яким, аж вельми добрим. У нас з людьми треба бути суворішим, бо не всі звикли тримати себе в руках. Ви думаєте чому потім виходило, що деякі спивалися до того, що по ровах валялися?

- У тих "Карпатах" теж такі були?

- Звичайно. Але не питайте хто. Не скажу.

- Після завершення гравецької кар’єри ви тривалий час працювали тренером й селекціонером "Карпат". Зокрема розповідав мені, як ви переманювали його з Санкт-Петербурга до Львова, інший закарпатський воротар Ґабор Вайда.

- А що він вам казав?

- Говорив, що ви приїхали по нього восени 1969-го, коли "Зеніт" приймав вдома московський ЦСКА. Пітерці програли 1:2, була погана погода і Ґабор був дуже засмучений, довго не виходив з роздягальні. Ви дочекалися його, потім поїхали на квартиру, повечеряли яєшнею, випили токайського вина і десь близько третьої ночі вмовили, що треба переходити.

- (Сміється) А знаєте, як було насправді? Насправді я не був селекціонером. До Ленінграда мене відправили як тренера, який займався з воротарями "Карпат". У Вайди була трохи фраєрська манера гри, він любив виходити з воріт далеко в поле. Мабуть, тренери суперників звернули на це увагу своїх гравців. І ось в одному з епізодів, коли Ґабор вийшов ледь не за межі карного майданчика, хтось із москвичів запустив м’яч зі своєї половини по високій дузі. Вайда почав бігти назад, але врятувати ситуації не зміг – гол. "Ото футболіста я приїхав запрошувати!" - думаю.

Після перерви Вайду на поле вже не випустили. Гра розпочалася, а я іду до роздягальні. "Маю завдання привезти футболіста, а вони у Львові вже нехай розбираються" - думаю. Зустрів Вайду і справді поїхав до нього на квартиру. У кімнаті було два ліжка, тож спати було де. Невдовзі Вайда справді приїхав до Львова. Ернест Юст хотів бачити у команді свого, закарпатського воротаря, ось я його й привіз.

- То вже було після того, як "Карпати" у статусі команди першої ліги виграли Кубок СССР.

- Я у тому кубковому розіграші відповідав за перегляд суперників, зокрема їздив на півфінальний матч між армійцями Ростова і Москви, в якому господарі здобули перемогу 1:0. З москвичами мав старі зв’язки, тому до гри вирішив заїхати на їхню тренувальну базу під Ростовом. Поспілкувався з тими, з ким раніше перетинався, а потім запитав Боброва, який на той час працював головним тренером: "Можна сісти до вас в автобус і поїхати на матч разом?" "Без питань!" - сказав Всеволод Михайлович. Після матчу повернувся з армійцями назад, щоб переночувати на базі і наступного ранку повертатися додому. Москвичі були розчарованими, але вже на базі Бобров сказав: "Юро, повертайся до Львова і готуй п’єдестал. "Карпати" виграють Кубок".

Виявилося, що то пророцтво, хоча ми могли вилетіти вже на стартовій стадії, коли зустрічалися на виїзді з маріупольським "Азовцем".Перший матч завершився внічию, а на перегравання у футболістів сил не залишалося. Щоб їх додати, лікарі давали хлопцям цукор.

Володарі Кубка СССР-1969 в Останкінській студії. Юрій Сусла – крайній справа у верхньому ряду

Мені знаєте що прикро? Після перемоги в Кубку звання заслужених тренерів України отримали не лише головний тренер Юст, а й начальник команди Карло Мікльош. Я теж входив до тренерського штабу, але про те, щоб присвоїти якесь звання мені, ніхто й не обмовився. Вирішив зібрати документи сам. Відправив до Києва подання й вирішив звернутися за підтримкою до третього секретаря Львівського обкому партії Падалки. Той відправив до Василя Дурдинця, одного з керівників львівського осередку Компартії. Він теж закарпатець, з села Ромочевиця Мукачівського району, сподівався, що посприяє. "Юро, та ти ще молодий, - почав відмовляти Василь Васильович. – Ще десять разів "заслуженим" станеш". Мабуть, вартувало пожалітися Падалці, але я цього не зробив.

Документи з Києва повернули. А далі шкодити почав мій безпосередній керівник Мікльош. Він хоч і був членом партії, але залишався страшним націоналістом. Знав, що дружина у мене полячка, постійно недолуго над цим фактом піджартовував. Гадаю, саме через те Карло й зробив все від нього залежне, щоб звання я не отримав. При цьому за своє життя не зробив Мікльошу ані найменшої шкоди, нічого поганого до нього не говорив. Крім того, Мікльошу, мабуть, не дуже подобалося, що я не хотів йому "стукати", доносити те, про що говорять футболісти. Знаєте. Якою була розв’язка? Приїхав якось із Києва Антон Ідзковський, колишній воротар "Динамо", а на той час один із керівників відділу футболу при спорткомітеті УССР. "Юрку, висилай документи, все тобі присвоять" - каже. В клубі мені сказали, що документи у Мікльоша. А Карло Владиславович не знайшов нічого ліпшого, як сказав, що коли у нього вдома був ремонт, ці документи випадково викинула його дружина. Я розчарувався, але заново збирати паперів не став.

Тренерський штаб Ернеста Юста

- Але тренером "Карпат" ви при цьому залишилися.

- З Юстом у мене стосунки залишалися абсолютно нормальні. Він у ці справи зі званнями не влазив. Хоча міг би замовити словечко. Проте люди тоді перебували у стані ейфорії. Футболісти взагалі так відзначали перемогу, що кінцівку сезону-1969 провалили. Згадую матчі в Запоріжжі, Харкові, які "Карпати" програли саме тому, що футболісти бурхливо відпочивали.

Зате у 1970-му ми свого шансу вже не впустили і нарешті вийшли до вищої ліги. Мене Юст у тому сезоні прикріпив як спостерігача за основним конкурентом – "Дніпром". Дніпрян тоді тренував Валерій Лобановський. Звісно, він бачив мене на всіх матчах і потім навіть почав говорити: "Юрку, ти фартовий. Коли ти на наших матчах, ми постійно виграємо".

Начальником команди у Лобановського працював москвич Олександр Петрашевський. Вічно із коробкою грошей ходив. Зокрема у Ризі, коли дніпряни виграли 2:0. "Валерію Васильовичу, як не виграєте ви у нас. Ми за грою сильніші" - кажу тоді. "Так, "Карпати" - хороша команда, динамічна" - відповів тоді Лобановський. Власне, ми тоді були сильнішими за решту першолігових команд на голову. І у вищій лізі дебютували непогано.

- Але потім був спад у результатах. "Карпати" не могли виграли ціле коло.

- Юст поплатився за той спад посадою. А на місце Ернеста Ервіновича взяти з Алмати "говоруна" Анатолія Полосіна. Аж надто красномовний був, більше говорив, ніж робив. Але то ще були квіточки. В ході сезону-1972 Москва вирішила працевлаштувати у нас видатного у минулому гравця Валентина Бубукіна. На його тлі Полосін мовчазним видавався. Хоча я не став би говорити, що Кульчицького, Грещака, Данильчука, Сирова Бубукін прибрав аж так вже й несправедливо. Вони трохи здали, а конкуренти виглядали сильнішими. Інша річ, що Валентин Борисович за постійною балаканиною користі команді з суто тренерської точки зору не приніс. Я тоді, до речі, міг бути начальником команди. Але на цю посаду мене не призначили, бо був позапартійним.

Найзірковіші "Карпати" в історії. Тренер Юрій Сусла – п’ятий справа, за спинами нападника Володимира Данилюка і оборонця Петра Данильчука

- Принципово не вступали?

- Так. Ще з тих часів, як переходив у статусі гравця в московське ЦСКА. Хотів залишатися простою людиною, ненавидів розмаїті партійні привілеї. Під час одного з виїздів мене у поїзді покликав до себе в купе секретар парторганізації клубу. "Вступай, Юро, - каже. – Станеш комуністом – будеш зовсім іншою людиною". "Чому тільки комуністам привілеї? – запитуав. – У нас що різні паспорти СССР?" "Ось для того вступай, щоб за рівність прав боротися". Але я не хотів. До комсомолу довелося вступити з примусу, а ось стати партійним мене не зміг переконати ніхто. Не міг я зрозуміти людей, які зносили дерев’яні церкви. Я ж людина глибоко віруюча. Коли на другому році служби в армії брав у львівській катедрі шлюб, з команди про це знав лише тренер Олексій Гринін. Олексій Григорович комуністом теж не був. Якби дізналося начальство, мав би неприємності.

- Шлюб у вас виявився справді міцним.

- 63 роки уже разом. Познайомилися, ще коли за ужгодський "Спартак" виступав. Галина Карлівна аптекарем працювала. Ми потім разом до Львова переїхали, народили й виховали тут трьох доньок. Старші Рома й Вероніка ще в союзні часи виїхали до Канади, живуть у Торонто. Наймолодша Анжеліка закінчила інститут у Польщі, зараз там, у невеличкому мальовничому містечку Свідниця поруч з Вроцлавом живе. Її син зараз навчається у Львівському університеті. В Анжеліки гостювали неодноразово. Вона ж тут, поряд. Одного разу навіть з дітьми на турнір до Вроцлава їздив. А ось до старших доньок добратися ніяк не можемо. Вони постійно запрошують. Радує, правда, що доньки до нас щоліта приїжджають. Місяці два гостюють. У нас із Галиною Карлівною вже шестеро внуків і правнук. Коли ми на відстані, то підтримуємо зв’язок через інтернет. А на Канаду, звісно, подивився б. Але то ж далеко. Я не можу так довго літати. Та й не люблю.

- Чому?

- Ще з тих пір як був гравцем певна фобія з’явилася. Перед посадкою у Львові не відкрилося шасі. Пілоти вирішили сідати в Івано-Франківську. На диво, там усе було гаразд. А скільки разів літак трясло, коли потрапляли в зону турбулентності, не злічити. У 1973 році, коли поверталися з Куби, повітряні ями були такими "глибокими", що нам навіть видали рятівні жилети. Хоча загалом я дурного до голови не брав. Сідав у хвості і відразу засинав. "Ми вже злетіли?" - прокидаюся і питаю когось із сусідів. "Сідаємо вже".

- Повернемося одначе до "Карпат". 1976-й, коли в СССР розігрувалося два чемпіонати, виявився чи не найуспішнішим в історії львівського клубу. Принаймні, судячи з займаних місць. Але двічі "Карпати" фінішували четвертими, зупинившись за крок від медалей.

- Особливо прикро за осінній чемпіонат. Не програли б у заключному турі пітерському "Зенітові" - були б у призерах.

- Остап Савка розповідав в інтерв’ю UA-Футболу, що команда навіть зібрала гроші, щоб підкупити суперників: "По 2000 трьом гравцям – воротареві, оборонцеві і нападнику. Але тренери заборонили. Начальник команди Ільченко сказав, що все повирішував, купивши суддю".

- То нехай би купували (сміється). Вони завжди тільки говорити могли. А насправді ж розраховували, що тренери самі повирішують. Але ж тренери заробляли помітно менше за футболістів. Керівництво грошей не давало, а самі хлопці згуртуватися не змогли. Ось і залишилися без медалей. І на тому все. Команда почала розсипатися. Одних повідраховували, інші пішли самі, треті помітно здали. Логічно, що в 1977-му Юст почав омолодження складу. І так само логічно, що завершився той процес вильотом з вищої ліги.

Юрій Сусла і Ернест Юст у Ялті

Щоправда, вже через рік ми мали повернутися назад. Молодь підросла і повинна була займати одне з трьох прохідних місць. Нашими прямими суперниками були динамівці з Мінська. В передостанньому турі вони приймали вдома івано-франківський "Спартак". На цей матч у розвідку відправили мене. Особливо дивитися там не було на що: франківці поєдинок здавали. Перед заключним туром "Карпати" випереджали мінчан на одне очко. Відповідно нас в очному поєдинку в білоруській столиці влаштовувала нічия. Але молдовський суддя Пономарьов не дав нам жодного шансу. На початку зустрічі в наші ворота був призначений пенальті. А в середині першого тайму арбітр вилучив нападника Степана Юрчишина. Все.

Після матчу зустрів екс-тренера київського "Динамо" В’ячеслава Соловйова, який відвідав матч у статусі гостя. "Не хвилюйтеся, - каже В’ячеслав Дмитрович. – Наступного року зробимо все, щоб "Карпати" вийшли до вищої ліги".

- Так і сталося. Але особливого ефекту від того підвищення в класі не було.

- Команда розвалилася, бо тренер Іштван Секеч не зміг розділити машину між старожилом Левком Броварським і молодим Юрчишиним. Невже вартувало обирати когось одного? Хіба не існувало компромісного варіанту? Певен, що Секеч міг вчинити по-іншому. На мій погляд, рішення тренера було нерозумним, з якого боку не глянь. Я б за цих обставин не дав автівки взагалі нікому. Але якщо вже обирати, то ліпше було зупинитися на Броварському, який віддав "Карпатам" 15 років. Юрчишин багато забивав, але для нього то був початок кар’єри. Хоча, на мій погляд, Секеч мав змогу вибити машини для обох провідних гравців. він просто полінувався.

Власне, невдовзі після приходу Секеча довелося піти й мені. Допрацював з Іштваном Йожефовичем сезон-1978, а взимку були нові помічники, зокрема Богдан Грещак. Я повністю зосередився на роботі з дітьми. Мушу сказати, що почувався на цій роботі прекрасно. Своїх вихованців 1971 року народження довів до другого місця в чемпіонаті СССР. У тій групі були Руслан Забранський, Володя Шаран, Микола Сич.

Крім того, ініціював відкриття спеціалізованої воротарської групи. То було справді моє, те, в чому розбираюся найліпше. Бо міг і показати, і розказати, і визначити, чи має дитина достатньо характеру для того, щоб стати воротарем. Виховати голкіпера дуже непросто. Не уявляєте, скількох я хлопців перепробував. Врешті зосередився на трьох, а потім попри бурхливі заперечення прийняв вольове рішення і взяв четвертого. "Юрію Федоровичу, та подивіться на нього, він такий пухлий" - відмовляв мене тодішній арбітр Андрій Шандор, який працював у нас завучем. Річ у тім, що Андрій у нас свого часу теж тренувався як воротар. Але то був не гравець, а порожнє місце. Худющий, невисокий. Шандор-молодший трохи поправився, лише коли одружився і почав судити.

А знаєте, хто був тим "пухлим" хлопчиком? Богдан Шуст. Мені дуже імпонувала його працьовитість. Відстоював Богдана перед директором, призначав спеціально для нього додаткові тренування. Та Шуст сам іноді телефонував: "Юрію Федоровичу, у нас немає уроку". Кидаю всі справи, сідаю в машину і їду, щоб раз виникла вільна хвилина, додатково з Бодьом попрацювати.

Але що з того? Почалися матчі дитячої першості України. Наші тренери Шуста не ставлять. Знову оббиваю пороги директорського кабінету. "Хлопця треба награвати, - кажу. – В нього потенціал. Дайте йому шанс. Навіщо ми працюємо? Жодного результату немає. Треба, щоб хоч один наш воротар заграв на серйозному рівні".

Не відразу, але переконати мені все ж вдалося. Богдан заграв впевнено з перших матчів. Настільки, що потім, у середині першого десятиліття 2000-х, саме в ту мить, коли "Карпати" вибули з вищої ліги, мені не важко було засунути Шуста в першу команду. "Візьми хлопця, - раджу Юрієві Дячуку-Ставицькому. – Поки ви у першій лізі, награвай його. Будеш мати готового воротаря на вищу лігу. В школі практичної роботи Богданові бракувало". Дячук-Ставицький мене послухав. Шуст заграв шикарно. Досі згадую, як віртуозно він діяв у кубковому матчі проти "Шахтаря". Ефектно злітав, ловив усе, що можна й не можна. У тому, що першолігові "Карпати" не пропустили і перемогли, найперше Богданова заслуга.

- Вважаєте, що то після того матчу Мірча Луческу вирішив забрати Шуста в "Шахтар"?

- Не сумніваюся. Знаєте, скільки мені Дячук-Ставицький заплатив від того переходу? 500 доларів. То за умови, що клуб отримав мільйон і 200 тисяч доларів. І то тільки офіційно. Мені про це сам Шуст сказав. Звичайно, Дячук-Ставицький мене не здивував. Я його давно знаю. Корчить із себе професора. Вміє гарно говорити. І завдяки тому досі в клубі.

- Юрію Федоровичу, як на свій вік ви перебуваєте в прекрасній формі. Як вам це вдається?

- Усе завдяки тому, що тримав себе в руках впродовж усього життя. Думаю, не попади я у футбол, так гарно не почувався б. Ще коли грав за заводську команду, трохи палив. Потім перейшов у "Спартак". Якось ввечері відпочивали у ресторані "Верховина", в самому центрі міста. Вийшов на вулицю і попрямував до моста, котрий з’єднує два береги річки Уж. Папіроси в кишені, думаю, там і покурю. Але став на мості, подумав, подивився і вирішив: "Усе!" Вийняв пачку сигарет і запустив їх у ріку, навіть не розпечатавши. Спонтанно. "Мені треба рости" - думаю. На тому мій досвід курця припинився. Донині.

Пити теж було ніколи. Рано одружився, швидко почав водити. Ми постійно виїздили разом із дітьми у Брюховичі. На пікніки. З нами часто була моя сестра. Вони трохи випивали, а я навіть не пригублював. Бо за кермом. Тож і виходило, що міг підрахувати, скільки чарок випивав за весь рік. Виходило десь по три – на Різдво, Новий рік і Великдень. Горілки. Дозволяв собі розслабитися лише по великих святах.

Хоча в команді міг випивати ледь не після кожного матчу. Пригадую, як щойно потрапив у "Карпати", збиралися з хлопцями після матчу в Москві повечеряти. Нас четверо, всі – гравці основи. Прізвищ називати не буду, бо декого вже немає серед живих. Замовили поїсти і хтось запропонував: "Давайте візьмемо плящинку. Будеш?" - звертається до кожного окремо. Погодилися всі, крім мене. Сидів весь вечір, а в кінці навіть картав себе, мовляв, після матчу чарчину можна й потягнути. Але відмовився і пішов спати. А хлопці ще залишилися. Той, що ділив зі мною номер в готелі, повернувся пізно вночі і мучився: "Юро, як погано. Молодець, що тієї гидоти не п’єш".

Найгірше, що цьому бідоласі нічні гульки ще й на обличчі вранці відображалися. І хлопець роботящий, на полі віддавався сповна. То за умови, що від інших міг бути хіба відповідний запах. То мене Сергій Коршунов прохав: "Проконтролюй його, будь ласка. Можуть бути неприємності". Довелося тягти хлопаку до московської лазні. Кілька разів там попарилися, поплавали в холодному басейні. "Ще випий плящинку пива і досить" - кажу. Привів людину до тями й відразу після того поїхали на Ленінський проспект, де знаходився стадіон ЦСКА. Поряд – клуб і великий зал, у якому наставлено чимало розкладушок. Підійшов до чергової, сказав, що колишній армієць. "Дайте нам трохи проспатися, - прошу. – Ми з вами розрахуємося". "Добре" - дала нам подушки, постелила. В аеропорт, на вечірній літак до Львова, привів людину свіжу, мов огірочка. Найсмішніше, що рейс відмінили через нельотну погоду і ніч ми провели, дрімаючи на підвіконнях. Погані метеоумови тоді начебто у Львові були. Телефонуємо додому, щоб попередити, а нам кажуть: "Яка нельотна погода? У нас – зоряна ніч" (сміється).