Суддівські записки. Як Кучеревський молодого арбітра з Єревану вивозив

Колишній арбітр ФІФА і експерт UA-Футбол Сергій Шебек розповідає свою історію відносин з легендою "Дніпра" і всього українського футболу Євгеном Кучеревським.

Нещодавно в інтерв'ю нашому виданню колишній гравець "Дніпра" Сергій Коновалов згадав, як йому працювалося під керівництвом Євгена Кучеревського ще в союзні часи, охарактеризувавши Мефодійовича як тренера і людину з великої літери. Можу повністю підписатися під його словами. Він ніколи не конфліктував з арбітрами, був завжди стриманий, навіть якщо служителі Феміди випадково помилялися проти його команди. І мені не раз доводилося стикатися з ним, коли він працював в СК "Миколаїв" або в "Дніпрі".

А як я стрибав від радості, немов хлопчисько, на трибунах "Метеору", коли його славний "Дніпро" громив німецький "Гамбруг" 3:0! Кожен забитий гол - це буря емоцій і величезна радість. Хоч мені за статусом і не варто було цього робити, але я не зміг стримуватися. На тому поєдинку я був офіційною особою - офіцером супроводу суддівської бригади з Шотландії, суддівського спостерігача угорця Міклоша Надья і делегата УЄФА бельгійця Карла Вертонгена. Сидячи між Надьєм і Вертонгеном, тричі разом з усіма вболівальниками схоплювався, виконуючи щось на кшталт лезгинки. Вони схвально кивали головами, розуміючи, що я вболіваю за свій клуб. Я радів за хлопців і перш за все за Кучеревського, що в той вечір, 15 жовтня 2003 року, він подарував всій Україні надзвичайне свято.

Як через кілька років розповідав Олег Шелаєв, перед грою установка була короткою і ясною, Мефодійович так звернувся до своїх футболістів: "Хлопці заженемо цих фріців за Бранденбурзькі ворота". І дійсно загнали. Після гри я мотався між суддівської кімнатою і роздягальнями футболістів, уточнюючи різні деталі. Дочекався, коли Кучеревський вийде в коридор, щоб особисто його привітати з чудовою грою команди. Привітав, і з властивою тільки йому посмішкою у відповідь почув: "Це тобі не в Єревані".

Дійсно перше моє знайомство з тренером відбулося саме в Єревані. Цю історію можна назвати, як я з "Дніпром" поверталися до Дніпропетровська, сидячи на ящиках в літаку. Був травень 1990 року. Ми з Анатолієм Арановським (батько Євгена Арановського) поїхали на матч другої союзної ліги "Лорі" (Кіровакан), що в 120 кілометрах від Єревана, проти "Волги" (Калініно). Я був арбітром в полі, Толик асистентом. До 1996 року арбітри судили як на лінії, так і в полі. Нас зустріли, після прибуття в Єреван ми попросили, щоб нам забронювали квитки назад, бо в ті часи були великі труднощі з цим. "Не хвилюйтеся, все буде в порядку", - люб'язно відповіли гостинні господарі. Нашому третьому колезі з Молдови пощастило більше - у нього був квиток на зворотний літак. На наступний день гра, в якій місцева команда програла 1:2. Після матчу ми вже з хвилюванням знову нагадали про наші квитки. "Все замовлено, ваші квитки в аеропорту в касі №4", - заспокоїли наші переживання господарі. Переночували, а на наступний ранок водій привіз нас в місце призначення, висадив і поїхав. Природно, коли ми підійшли до каси, квитків на наше ім'я не було. Як ми не намагалися полетіти, навіть з накруткою в ціні, нічого не вийшло. Літак помахав нам крилами, залишивши нас біля розбитого корита.

І тут нам прийшла ідея. У цей день "Дніпро" грав матч Вищої ліги проти "Арарату". Недовго думаючи, беремо таксі і їдемо в готель, де розмістилася команда. Стукаємо в номер до Кучеревського і пояснюємо наше важке становище, в якому опинилися. Просимо забрати на борт літака.

У той час рідко команди літали чартерами, а "Дніпру" Південмаш виділяв власний літак з екіпажем. Він відповідає: "Хоч усі місця забиті під зав'язку, ну щось придумаємо. Єдине, у мене буде прохання - з готелю до стадіону ви доберетеся самі, а після матчу ми вас заберемо в аеропорт". Так воно і вийшло. Кучеревський попросив командира екіпажу взяти на борт два зайвих "вантажі".

І дійсно усі місця в літаку були зайняті командою і обслуговуючим персоналом. Нам з Толею виділили місця в хвості в багажному відсіку. Замість крісел сиділи на ящиках з-під контейнерів. Але ми і цьому були раді. Долетівши благополучно до Дніпропетровська, і вийшовши на українську землю, ми сердечно подякували Мефодійовича за людський вчинок. Інший міг би сказати, мовляв, місць в літаку немає, вирішуйте проблему самі. Так як час було вже за північ, зупинилися на нічліг в готелі аеропорту, а на наступний ранок без проблем полетіли до Києва. Ось так закінчилась наша мандрівка по маршруту: Київ-Єреван-Дніпропетровськ-Київ.

Наступна моя зустріч з Мефодійович відбулася майже через шість років, 4 березня 1995 року, коли прилетів на гру СК "Миколаїв" - "Верес" (Рівне) вже незалежного чемпіонату. Я з нетерпінням чекав зустрічі, щоб знову сердечно подякувати нашому спасителю. Перед грою цього разу я і Олександр Балакін (батько Миколи Балакіна) в ролі асистентів допомагали Олександру Тютюну, за годину прибули на стадіон одночасно з автобусом господарів. А так як наші роздягальні виявилися поруч, то і заходили в підтрибунне приміщення разом. І в це момент зіткнувся віч-на-віч з Кучеревським. "А пам'ятаєте Єреван", - запитав я коуча. "Звичайно ж, пам'ятаю", - відповідь була миттєвою. "Квитки на зворотній шлях маєш? Якщо що звертайся, допоможемо", - додав він з усмішкою. Після тієї гри ми ще не раз зустрічалися на стадіонах України, кожного разу я в душі дякував цій людині.

Остання наша зустріч була на тому ж стадіоні "Метеор" 29 серпня 2005 року, де "Дніпро" поступився маріупольському "Іллічівцю" 0:1. Буквально через кілька турів беззмінний наставник дніпрян вирішив покинути пост головного тренера і перейти на посаду спортивного директора клубу. Через рік його не стало…