Футбол як свято і футбол як будні

Ми продовжуємо розповідати читачам про знакові матчі в житті кожного з нас: автори і редактори UA-Футбол згадують атмосферу першого знайомства з футболом через телевізор або на стадіоні. Сьогодні про те, чому футбол схожий на життя.

Дивитися футбол мені завжди було не менш цікаво, ніж грати в нього. У пам'яті спливає один з епізодів дитинства. Я дивився по телевізору якийсь із фіналів Кубка України між "Динамо" і "Шахтарем", а мої друзі грали у дворі в футбол. "Як вони можуть грати під час такого матчу?" – здається, думав я.

Мені пощастило. Перший матч, який я побачив на стадіоні, не був винятковим. Проста травнева гра чемпіонату України між "Динамо" і донецьким "Металургом". Сезон 2000/01, голи Мелащенка і Белькевича. Я збрешу, якщо скажу, що пам'ятаю перипетії того матчу. Запам'ятався лише специфічний досвід відчуття футбольного часу на стадіоні. Коли ми дивимося футбол по телевізору – нашою увагою керують. Ось вам план боротьби на бічній лінії, знятий стедікамом. А тепер погляньте на ось цього яскравого вболівальника. А ось вам розмашиста контратака з камери-павука. Для цього і існує телебачення – нам має бути цікаво.

На стадіоні все інакше. Особливо, коли дивишся звичайний матч, який нічим не запам'ятається. Твоєю увагою ніхто не керує – вона розсіюється по величезній чаші стадіону. Ти можеш уважно стежити за тим, що відбувається на полі, а потім на секунду відвернутися і пропустити гол. Вболівальники навколо тебе неяскраві і нецікаві. Вони ніколи б не потрапили в кадр. Іноді вони бувають неприємні, але не більш неприємні, ніж саме життя. Можна взагалі ігнорувати те, що відбувається на полі, а просто закинути голову, дивитися на небо і поринути в футбольний шум. Стадіон "Динамо" ім. Лобановського знаходиться в парку і навесні-влітку там бувають красиві сутінки. Що може бути краще, ніж дивитися на змагання атлетів в гарну погоду.

Чим більше стадіон, тим легше відволіктися. Після травневого матчу "Динамо" я відвідав "спарку" збірної України до відбору на ЧС-2002. Це були ігри проти Норвегії (0:0) і Уельсу (1:1) на "Олімпійському". І знову я нічого не запам'ятав з гри. Про матч з Норвегією зрозуміло – там не було голів. Але я також не побачив і забиті м'ячі в грі з Уельсом. Гол Зубова перед самою перервою я пропустив, бо завбачливо відлучився в туалет. Хто пам'ятає у що перетворювався туалет на старому "Олімпійському" між таймами, мене зрозуміє. Що стосується гола Пембріджа, то я просто дивився в іншу сторону. Хіба можна було очікувати, що Шовковський спіймає такого "метелика"?

Це був час, коли можна було палити на стадіоні, і по запаху тютюну визначати смак і заможність уболівальників. Це був час, коли на стадіон можна було брати свою їжу. Я, як і всі, брав з собою чізбургер і картоплю фрі з Макдональдса. На початку нульових, коли я починав ходити на стадіон, він пахнув тютюновим димом і фастфудом.

Ці три матчі стали для мене визначальними. Коли я йду на стадіон, я завжди знаю, що отримаю подвійний досвід. Футбол як свято і футбол як будні. Відчуття душевного підйому і єднання з десятками тисяч фанів. Фрустрація з приводу загальної культури і виховання населення. Радість від забитого гола. Повний захват, коли святкуєш чемпіонський м'яч Домагоя Віди в матчі з "Дніпром" в 2015-му році або почуття безпорадності, коли спостерігаєш тотальне декласування своєї команди (нещодавні 0:0 з "Аяксом"). Той же сигаретний дим, але вже в перерві. Ті ж бургери і сосиски, але вже куплені в касах стадіону. Та ж суміш залученості та байдужості.

Телебачення робить можливим футбол без вболівальників. Але досвід відвідування футбольного матчу не заміниш нічим. Коли знімуть всі обмеження, ми знову підемо на стадіон за новими дозами радості, нудьги та розчарування.