Олександр Заваров: Про феєрію в збірній СРСР, перехід в Ювентус та дружбу з Платіні

Колишній півзахисник київського "Динамо", туринського "Ювентуса" і збірної СРСР, який напередодні відзначав своє 60-річчя, розповів про цікаві факти зі своєї професійної кар'єри.

• Друга частина інтерв'ю. Першу можна прочитати тут>>

- Чим же запам'яталася знаменита гра проти французів у складі збірної СРСР в 1986-му, коли вдалося перемогти грізного суперника з рахунком 2:0?

- У нас тоді була команда, яка трощила всіх підряд. Ми виходили проти чемпіона Європи в Парижі без будь-якої боязні. Французів, в складі яких виступало багато відомих майстрів, ми перебігали і переграли повністю. І, найголовніше, не поступалися їм в техніці. У першому таймі господарі намагалися нам щось протиставити, проте і ми відповідали гостротою. Більше того, голевих моментів у нас було більше. А в другій половині матчу команду, в якій тоді грали Платіні, Батістон, ми "дотиснули". Незабаром після цього Франція перейшла на національну систему побудови гри і підготовки футболістів. Іншими словами, ми підштовхнули французький футбол на революцію. Зокрема, в ту пору в країні почали застосовувати в захисті гру в лінію.

- Накачування з боку партійних босів перед матчем в Парижі було?

- Ні. У той час в СРСР почалася перебудова. Якісь люди в складі делегації були, але до футболу вони не мали ніякого відношення. До того ж, старшим тренером збірної був Лобановський - а при ньому спробував би хтось щось розповідати! Він тримав все в своїх руках і ніяких накачок не було. Та й не треба було - кожен з нас і так прагнув зіграти якомога краще. А коли одного разу викликали нас в Спорткомітет на загальні збори, то лише сказали: "Ну, хлопці, давайте! Щасливо!"

- Гонорар за настільки гучну перемогу отримали високий?

- Чесно кажучи, не пам'ятаю. Напевно тому, що це була мінімальна сума (сміється).

- Упевнена гра за "Динамо" на різних фронтах не могла залишити вас поза списком збірної СРСР, у складі якої ви брали участь в чемпіонатах світу 1986 і 1990 років, а також чемпіонаті Європи 1988 року. Почуття нереалізованості від виступів в цих турнірах у вас залишилося?

- Безумовно. На світовій першості у Мексиці ми могли поборотися за медалі, проте в сумнозвісному матчі 1/8 фіналу з Бельгією суддівський фактор зіграв свою роль. Те ж саме можу сказати і про чемпіонат світу в Італії, де рефері був явно упереджений до нашої збірної в матчі групового етапу з Аргентиною. Ну а що стосується чемпіонату Європи 1988 року, то від виступу в ньому залишилися двоякі враження. З одного боку завоювання срібла можна розцінювати як успіх, але з іншого ми заслуговували більшого. Команда у нас тоді була дуже сильна, і перемога в группвом турнірі над Голландією, з якою потім ми зійшлися в фіналі - зайве тому підтвердження. Реалізуй Бєланов пенальті за рахунку 0:2 - і хто зна, як розгорнулися б подальші події в тому матчі...

- У 1986 році трапився прецедент: найкращим футболістом Європи був визнаний ваш партнер по київському "Динамо" і збірній СРСР Ігор Бєланов , а ви були названі кращим футболістом СРСР. Ревносного ставлення до одноклубника в зв'язку з цим з вашого боку не було?

- Ну що ви, навіть і не думав про це! Хоча розумію: випадок дійсно неординарний. Ігор протягом усього 1986-го був хороший на міжнародній арені, регулярно забиваючи в матчах Кубка кубків і в складі збірної СРСР, мені ж більше вдавалося проявити себе на всесоюзній арені. До того ж, в опитуванні "Франс футболу" за кількістю голосів я був лише на шостому місці. Так що глибоко помиляються ті, хто думає, що у мене по відношенню до Бєланова є заздрість або ревнощі. Це зовсім не так, тим більше, що він мій багаторічний друг. Більше того, свій перший тренерський досвід на професійному рівні я отримав саме в клубі, власником якого був Ігор - швейцарському "Вілі"

- З Бєлановим, пригадується, ви і у виставкових матчах разом грали ...

- Це було двічі. Вперше - в серпні 1987-го, коли на знаменитому стадіоні "Уемблі" в Лондоні відбувся матч, присвячений 100-річчю Англійської ліги. У ньому зустрічалися збірна Англії і збірна світу, до складу якої від СРСР були запрошені Дасаєв, Бєланов та я. На цю гру ми з Ігорем прилетіли з Італії, де "Динамо" якраз брало участь в міжнародному міні-турнірі. У ньому під час поєдинку з "Порту" я отримав невелике ушкодження, так що за збірну світу зіграв недовго - хвилин десять. Про свою проблему перед матчем встиг сказати тренеру Террі Венейблсу. Пам'ятаю, що вийшов на заміну замість португальця Паулу Футре. До речі, в тому матчі Англія виграла 3:0. А вдруге Дасаєва, Бєланова і мене в травні 1988-го запросив для участі в своєму прощальному матчі Мішель Платіні. У складі збірної світу в Нансі ми грали проти збірної Франції зразка 1984 року. Той поєдинок завершився внічию, 2:2, а ми з Бєлановим провели на полі по одному тайму: він відіграв перший, а я вийшов замість нього на заміну на другий.

- У середині 1988 року ви були першим радянським футболістом, якому пощастило стати гравцем по-справжньому легендарного клубу - туринського "Ювентуса". Як виник цей ваіант?

- Бачити мене в рядах "Юве" давно хотів його власник Джанні Аньєллі. Одні кажуть, ще з 1986 року, після того самого матчу збірної СРСР на "Парк де Пренс", а інші пов'язують це з нашим поєдинком зі збірною Італії на чемпіонаті Європи 1988 року, коли ми виграли 2:0. Крім "Ювентуса" був і варіант з "Барселоною", яка готова була виплатити за мене три мільйони доларів. Але Валерій Лобановський назвав бажаючим мене придбати іншу суму - шість. У підсумку з італійським клубом зійшлися на п'яти, після чого угода між "Ювентусом" і відповідальною за працевлаштування радянських спортсменів організацією - "Совінтерспортом" відбулася. Мені ж з цих грошей не дісталося нічого.

- Правда, що до цієї суми в рамках угоди "Ювентус" презентував київському "Динамо" комфортабельний автобус з телевізором і два автомобілі для керівництва клубу?

- Так, саме так і було. Приємно, що моєму клубу крім транспортних засобів дісталася ще й солідна на ті часи винагорода - два мільйони з п'яти. Автобус же не один рік служив київському "Динамо", поки його з часом не поміняли на інший, більш сучасний та модернізований.

- До вашого приходу в "Ювентус" протягом року один за іншим клуб покинула група відомих гравців, серед яких був і легендарний Мішель Платіні. Багато хто тоді бачив вас в ролі одного з його наступників, про що натякала вручена вам на презентації футболка з 10-м номером. Це тішило?

- Було приємно, звичайно ж. І футболка з номером "10" багато до чого зобов'язувала. Після того, як пішли Платіні, Ширеа і ряд інших кваліфікованих гравців, в туринському клубі хоч і намітилася зміна поколінь, склад все ж був сильним. Разом зі мною в "Ювентус" прийшли ще кілька футболістів, зокрема, Альтобеллі і португалець Барруш. Шкода, що в Турині із моїх співвітчизників я опинився один. Приїдь я з кимось на пару - і в моральному плані адаптуватися було б значно легше.

- До нових умов звикали довго?

- Протягом місяців трьох довелося непросто, та й ностальгія дошкуляла. Хоча на побутовому рівні по-італійськи зміг більш-менш спілкуватися через півроку. А через рік, коли мені вже вдалося освоїтися в Італії, в "Ювентус" перейшов мій колишній партнер по збірній СРСР мінський динамівець Сергій Алейников. З його приходом стало легше. Удвох було веселіше.

- Зарплата в "Ювентусі" у вас була високою?

- У порівнянні з іншими футболістами - ні. Я прекрасно розумів, що партнери по команді отримують у багато разів більше мене, хоча ніколи особливо не цікавився їхніми зарплатами. Мені ж якийсь час щомісяця платили 1200 доларів. Правда, після мого візиту до генерального директора клубу зарплату підняли до нормального рівня.

- Туринський клуб під час перебування вами його гравцем очолював легендарний чемпіон світу Діно Дзофф. Як його охарактеризували б?

- В "Ювентусі" він з'явився влітку 1988-го, як і я. Дзофф був добродушною і чуйною людиною, а зовні завжди виглядав спокійним. Його авторитет в Італії був досить високим: варто було футболісту до нього звернутися з яким-небудь питанням - і все відразу ж вирішувалося. Якщо говорити про Діно Дзоффа, як про тренера, то в "Ювентусі" після відходу іменитих футболістів, з кількома з яких він ще виступав пліч-о-пліч у збірній Італії, йому довелося непросто. Він намагався модернізувати гру, в зв'язку з чим перевів мене з центру півзахисту на лівий фланг, ближче до вістря атаки. Проте, туринська команда при Дзоффі зуміла виграти національний Кубок і Кубок УЄФА, і мені приємно, що ми з Алейниковим зробили внесок в ці досягнення. А ось в Серії А справи у "Ювентуса" в кінці 80-х складалися не так, як того хотілося б Аньєллі - два сезони поспіль команда фінішувала на четвертому місці. Після звичного чемпіонства це розцінювалося їм мало не як провал. Саме тому Дзоффу не дали допрацювати до кінця сезону-1989/90, замінивши його на Луїджі Майфреді з "Болоньї".

- Правда, що головним тренером "Ювентуса" міг стати Валерій Лобановський?

- Такі розмови дійсно велися. Однак до переходу в туринський клуб Валерія Васильовича, як і ще двох колишніх одноклубників по "Динамо" і збірній СРСР, Олексія Михайличенка і Олега Протасова, справа так і не дійшла. Хто знає: очоль Лобановський тоді "Ювентус" - і в моїй кар'єрі могло б все скластися по-іншому. Взагалі Валерій Васильович зіграв для мене в житті чималу роль. Я навіть молодшого сина, який народився незабаром після європейської першості 1988 року в його честь назвав.

- За два роки виступів в Італії вам пощастило пограти проти багатьох яскравих зірок першої величини. Один з них - легендарний аргентинець Марадона, який виступав за "Наполі".

- Про його майстерність і говорити нічого - це Футболіст з великої літери. Проти "Наполі" в складі "Ювентуса" я грав неодноразово, так що була можливість в цьому переконатися на власні очі. Марадона міг самостійно вирішити результат поєдинку. Правда, за час його виступів в Італії він завжди опинявся героєм різних публікацій, нерідко - зі знаком "мінус".

- Футболки аргентинця у вашій домашній колекції немає?

- Ні. Чесно кажучи, його зверхня поведінка на полі і поза ним не викликало бажання пропонувати йому обмінятися футболками. Ця якість Марадони виявилася ще в 1987-му у Лондоні, на ювілейному матчі, присвяченому 100-річчю Англійської ліги. Збірна світу, до складу якої він був запрошений, змушена була тривалий час очікувати, поки аргентинець розімнеться в роздягальні. На поле він вийшов лише за пару хвилин до початку матчу.

- Мішель Платіні, з яким ви підтримуєте дружні стосунки протягом більше трьох десятків років, з іншого тіста?

- Абсолютно. Ця людина зіграла чималу роль у моїй долі, за що я їй вдячний. В самому кінці сезону-1989/90, коли в останньому турі "Ювентус" грав на виїзді з "Лечче", до мене підійшов адміністратор команди і повідомив, що на мене чекає людина в роздягальні. Це був Платіні, з яким ми були знайомі по виставковим матчам - тому ж, лондонському, присвяченому 100-річчю Англійської ліги, і прощальному в честь Мішеля. Як виявилося, він прилетів до Італії на власному літаку спеціально за мною. Платіні мене відразу приголомшив пропозицією полетіти з ним до Франції разом з моєю дружиною. Так з його подачі в моїй кар'єрі з'явився "Нансі" - клуб, в якому ще на початку 70-х починав титулований француз. Після закінчення кар'єри Мішель Платіні став його віце-президентом, ось і вирішив мене запросити в якості досвідченого дядьки для більш молодих футболістів цієї команди. До речі, її головним тренером був відомий згодом фахівець Еме Жаке, який очолював збірну Франції в тріумфальній для неї світовій першості 1998 року.

- І як вам гралося в "Нансі"?

- Нормально. Разом з польським легіонером Тарасевичем, якому теж було за тридцять, передавали досвід моїм новим партнерам. Турнірні справи "Нансі", в якому я провів п'ять сезонів, складалися по-різному. Команда, яка представляла невеличке однойменне місто в Лотарингії, за цей час грала то у вищому, то в другому дивізіонах Франції. Коли "Нансі" вилетів з еліти, я продовжив в ньому виступи.

- Думки стати тренером тоді вас вже відвідували?

- Зрозуміло, замислювався про майбутнє саме в цій ролі. І випадок мені допоміг. Пішовши з "Нансі", в сезоні-1995/96 я продовжив кар'єру в клубі четвертого дивізіону "Сен-Дізьє", якому вдалося підвищитися в ранзі. У ньому я був граючим наставником, адже вже пройшов школу тренерів. У містечку Сен-Дізьє, розташованому всього в якихось годині-півтори їзди від Нансі, провів три сезони, після чого остаточно повісив бутси на цвях. Ну а потім, через три роки, повернувся в "Нансі" і приступив до роботи в новій ролі - тренера юних футболістів різного віку.

- А перший досвід в якості професіонального тренера коли набули?

- Це трапилося в Швейцарії в сезоні-2003/04. Мої земляки Ігор Бєланов і Геннадій Перепаденко. Які викупили клуб "Віль", запросили мене на посаду головного тренера, в якій я пропрацював майже два роки. За цей період вдалося завоювати право грати у вищому дивізіоні чемпіонату Швейцарії, а згодом виграти Кубок країни. На жаль, в силу незалежних від нас обставин довелося покинути "Віль", після чого його чекала не краща перспектива.

- З тих пір пройшло вже більше п'ятнадцяти років, за які ви встигли попрацювати тренером в казахстанському "Женисі", українських "Металісті", "Арсеналі", російському ФК "Москва", а також у збірній України. Важко в цій ролі?

- Безумовно. Але в футболі, як і в житті, нічого легко не дається. Для того, щоб чогось досягти, потрібні бажання, цілеспрямованість і професіональне ставлення до своєї справи.

- Останнім часом ви зникли з поля зору українських уболівальників. Чим займаєтеся зараз?

- Працюю в селекційній службі київського "Динамо", куди отримав запрошення близько трьох років тому. Цей клуб мені багато дав, з ним я багато чого досяг. Радий, що і понині продовжую працювати в своєму улюбленому футболі.