Наказано не пускати. До річниці найвідомішого футбольного фарсу в історії збірної СРСР

Програвати завжди прикро. А так, як програла футбольна збірна СРСР 48 років тому, втративши путівку на ЧС-1974, образливо подвійно. Тоді радянські футболісти на стадії міжконтинентального плей-офф зазнали поразки від чилійців. Але не тому, що погано грали, а тому що не грали взагалі. Спортивне керівництво країни з подачі ЦК КПРС просто заборонило нашій збірній їхати до Сантьяго – на знак протесту проти режиму Піночета, який у Союзі інакше як фашистським не називали.

У європейському відборі до ЧС-1974 переможці восьми відбіркових груп виходили безпосередньо на мундіаль. А тріумфатор групи №9 мав здобувати путівку в міжконтинентальному плей-офф з представниками Південної Америки. І треба ж такому трапитися, що при жеребкуванні кваліфікаційного турніру збірна СРСР потрапила саме до дев'ятої групи – разом із французами та північними ірландцями. Блохін і компанія впевнено розібралися із суперниками по тріо і вже готувалися до стикових матчів із чилійцями. Радянська збірна, яка за рік до цього стала віце-чемпіоном Європи і з 1958-го року не пропустила жодного фінального турніру ЧС та ЧЄ, вважалася фаворитом. Але... у найбільш невідповідний момент у гостру суперечку зі спортом вступила політика, а переможець у цій сутичці відомий заздалегідь.

Наприкінці травня 1973-го року, коли визначився склад стикової пари, Чилі очолював великий друг Радянського Союзу соціаліст Сальвадор Альєнде. Але 11-го вересня, коли до першого, московського рандеву з латиноамериканцями залишалося лише 15 днів, у країні стався військовий переворот. Президента Альєнде було вбито, а влада перейшла до військових на чолі з генералом Аугусто Піночетом. Інакше як хунтою нову чилійську верхівку в радянських інформаційних зведеннях не називали. Проте 21-го вересня глави футбольних федерацій двох країн Валентин Гранаткін та Франциско Флукса зустрілися у штаб-квартирі ФІФА у Цюріху та у присутності генерального секретаря цієї організації Хельмута Кайзера обговорили всі аспекти стикових ігор. На той момент жодна із сторін не висловила невдоволення з приводу часу чи місця матчів. Але буквально наступного дня Радянський Союз розірвав дипломатичні відносини з Чилі та відкликав із Сантьяго свою дипмісію. Відносини між країнами миттєво розжарилися. Як наслідок, чилійську команду, що прибула до Москви 24-го вересня, кілька годин протримали в аеропорту Шереметьєво — нібито кілька футболістів у паспортах мали несхожі фотографії.

Поєдинок на "Лужниках" завершився нульовою нічиєю – господарі весь матч провели в атаках, але так і не змогли проломити стіну, яку суперники збудували біля своїх воріт. Після перерви збірна СРСР грала в чотири (!) нападники, але гості завдяки голкіперу Хуану Оліваресу, який спіймав кураж, вистояли. Розбірки мали продовжитися через два місяці за океаном.

Тим часом виникла одна серйозна проблема – грати треба було на сумнозвісному Національному стадіоні, в перші дні після путчу перетвореному хунтою на фільтраційний концтабір, куди звозили всіх неблагонадійних: і карних злочинців, і політичних опонентів режиму. ЗМІ про це дізналися та розповіли всьому світу. Чилійська футбольна влада була готова запропонувати альтернативу у вигляді іншої арени Сантьяго – "Вінья-дель-Мар", але хунта наполягла саме на "Насьоналі".

Федерація футболу СРСР звернулася до ФІФА з пропозицією провести зазначений матч у третій країні (або Перу, або Аргентині), зазначивши, що "на стадіоні, обігрітому кров'ю чилійських патріотів, з моральних міркувань, не можуть нині виступати радянські спортсмени". Але в Цюріху не перейнялися "кипінням нашого розуму обуреного" і залишили все як є. І тоді Федерація футболу СРСР від імені радянських спортсменів висловила рішучий протест і заявила, що в обстановці, коли Міжнародна федерація футболу, всупереч здоровому глузду, пішла на поводу у чилійської реакції, вона змушена відмовитися від участі у відбірковій грі чемпіонату світу на території Чилі та покладає всю відповідальність на керівників ФІФА. "Дуже шкода, що така шанована організація сьогодні служить політичним цілям хунти", – йшлося у заяві.

"Десь за пару тижнів до матчу-відповіді нам було оголошено, що ніхто нікуди не летить – гри взагалі не буде. За нас усе вирішили "нагорі", і команду просто поставили перед фактом, – згадував пізніше Михайло Фоменко, на той час – захисник збірної СРСР. – Напевно, наші спортивні чиновники злякалися можливої ​​поразки збірної СРСР – не просто від команди Чилі, а від Піночета. І вирішили не спокушати долю. Звичайно, було прикро, що нам не дали зіграти. Вважаю, що шанси ми мали – у першій грі ми значно перевершували чилійців, і вони весь матч грали на відбій. Але тоді накази керівництва не обговорювалися. Так, пошепталися між собою, за очі посварили начальство, і все".

У день матчу-відповіді на стадіоні в Сантьяго відбувся фарс, розіграний чилійськими політиканами за допомогою футболістів національної збірної. Архівні кадри кінохроніки зафіксували, як 21 листопада на поле вийшли всі футболісти південноамериканської збірної та привітали публіку, якій на трибунах зібралося близько 15 тисяч (хоча про нашу відмову грати було відомо заздалегідь). Потім п'ятеро гравців, неквапливо перепасовуючись, пройшли від центрального кола до штрафного майданчика відсутнього суперника, і капітан господарів Франсіско Вальдес завершив "комбінацію" ударом з кількох метрів. Місцевий арбітр Рафаель Ормасабаль зафіксував взяття воріт (призначений ФІФА австрійський суддя Еріх Лінемайр до Сантьяго прилетів, але від участі у клоунаді відмовився), публіка захоплено зааплодувала, і матч одразу завершився. Пізніше ФІФА зарахувала збірній СРСР технічну поразку з рахунком 0:3 через неявку на гру. "Через багато років у якійсь документальній передачі я побачив ці кадри, – згадував Михайло Фоменко. – Незрозуміло, навіщо чилійці взагалі вирішили проводити цей матч, адже технічна перемога була у них у кишені. Не знаю, може, у них такі правила... Але, швидше за все, тут також втрутилася політика, і все це робилося задля пропаганди".

Таким чином, на чемпіонат світу до ФРН поїхали чилійці. Особливих лаврів вони там не здобули, хоча і виглядали гідно, мінімально програвши господарям та майбутнім чемпіонам світу (0:1), і двічі зігравши внічию, з НДР – 1:1 та Австралією – 0:0. Втім, це вже зовсім інша історія.