Євген Левченко: Я громадянин світу , але коли звучить наш гімн , кладу руку на серце, мурашки біжать по шкірі ᐉ UA-Футбол

Наші за кордоном

Наши ближе, чем вы думаете. Следите за новостями наших футболистов в Viber Chat
  • FB
  • Twitter
  • Google Plus

Іван Вербицький
04.11.2015
середа
09:59
Євген Левченко: Я громадянин світу, але коли звучить наш гімн, кладу руку на серце, мурашки пробігають по шкірі
Рейтинг публикации
Український голландець Євген Левченко – про Реброва, Блохіна, чеченські застереження, автобіографічну книгу та патріотичні почуття
Читайте на русском: Евгений Левченко: Я гражданин мира, но когда звучит наш гимн, кладу руку на сердце, мурашки бегут по коже

У другій частині інтерв’ю UA-Футболу колишній півоборонець збірної України, нідерландських «Вітесса», «Спарти», «Ґронінґену» і «Віллем ІІ» розповів, чому не зміг прижитися в Росії, як втілив свої екстремальні мрії в Австралії й зупинився на ментальних особливостях українського та голландського характерів.

Взагалі, ця частина розмови присвячена не стільки футболові, скільки сприйняттю людиною з Європи тих процесів, які відбуваються в нашій державі. Зокрема, Євген Левченко вважає, що тема расизму в нас є проблемною не більше, ніж у Нідерландах. А ще наш гість аргументує, чому від проведення Євро-2012 Україна не мала жодної користі.

Євген Левченко

Перша частина інтерв’ю«Як капітан робив Суаресові зауваження. Той невдоволено матюкався»

***

- Євгене, за «Ґронінґен» Ви відіграли чотири повноцінних сезони. Могло бути більше?

- Міг пограти ще. Як зі спортивної, так і з матеріальної точок зору мене влаштовувало усе. Але закінчувався контракт і клуб пропонував підписати нову угоду терміном на один рік. Я хотів тривалішого продовження, запропонував підписати угоду на два роки. Керівництво почало думати, запропонувало підписати контракт за принципом «один плюс один». Мені це не сподобалося. Вважав, що як капітан команди заслуговую на дворічну угоду. Клуб не погодився і я вирішив піти.

- Аж у Росію?

- У «Сатурн». Не дивлячись на те, що за чемпіонатами Росії та України слідкував, але опинившись в середині, відчув, наскільки разючий контраст між цими першостями і голландською. Особливо якщо мова про «Сатурн», клуб специфічний, створений для відмивання грошей. Але приїхавши туди, усіх тонкощів не знав. Були амбіції, вважав, що у новому чемпіонаті розкриюся по-іншому. У фінансовому аспекті теж влаштовувало все. Розуміння прийшло потім, коли проявилися усі деталі, а клуб оголосили банкрутом. До того, що на мені відмивають гроші, віднісся надзвичайно болісно. На відміну від решти футболістів, миритися не став і пішов проти системи, подавши позов у CAS, Спортивний арбітражний суд.

Євген Левченко

- За рік перебування у «Сатурні» Ви встигли там стати своїм?

- Ні. Мав хороші стосунки з деякими хлопцями. Приміром, досі підтримую спілкування з Льошею Ігоніним. Людина з головою, одна з найцікавіших особистостей у російському футболі, він тоді був капітаном команди. Гадаю, усі футболісти добре усвідомлювали, що і ця команда, і вони у ній – явище тимчасове. Серйозних завдань перед «Сатурном», мабуть, не ставили, хоча команда фінансувалася з бюджету Московської області, у нас була прекрасна база в Кратовому. Гроші халявні, але основним джерелом доходу стали конвеєрні покупки-продажі футболістів, на яких відмивалися величезні суми.

- Керівництво клубу не намагалося Вас виховувати традиційними для 90-х методами?

- Вони, мабуть, розуміли, що я приїхав із Європи і найліпше буде, якщо стоятиму осторонь від їхніх «операцій». У мене була особиста розмова спершу з президентом, потім із тренером Анрєєм Гордєєвим. Той сказав, що на мене не розраховує. Потім, коли подав позов у CAS, відкрито мені не погрожував ніхто, але в якусь мить через спільних чеченських знайомих мені говорили: «Куди ти лізеш?» Радили облишити це все. Але я дав зрозуміти, що не відступлю, бо правовий бік справи для мене дуже важливий. Хоч розумів, що змінити систему цією справою не зможу, але боровся.

Євген Левченко

- Чому Вас не підтримали інші гравці?

- В особистих розмовах вони були на моєму боці. Але публічно виступити не наважився ніхто. Коли вмикалися телекамери, лунало: «Ні, говорити не буду». Я говорив: «Давайте виступимо усі разом, висунемо вимоги». Намагався розкрутити справу через Профспілку футболістів Росії. Але мені пояснювали: «Ти поїдеш у Голландію, а нам тут жити». З одного боку, я їх розумію З іншого – мовчки системи не побореш.

- Тепер вважаєте перехід у «Сатурн» помилкою?

- З одного боку, так. З іншого – то був теж досвід. У мене знову відкрилися очі на реальний стан справ у нашому футболі. Російському й українському – не думаю що суттєва різниця існує. Думаю, якби тоді промовчав, то виступав би у російському чи українському чемпінатах понині. Або займав би, закінчивши навчання на Marketing Education, відповідні посади у структурі якогось із клубів. Але склалося так, як склалося.

Євген Левченко

- В український чемпіонат Вам після тієї історії теж дорога була закритою?

- Безумовно. Люди ж розуміли, що брати людину, яка розкрила скриньку Пандори, ризиковано. То ж могло негативно позначитися на іміджі чемпіонату в цілому і клубу зокрема. Зрештою, для себе тоді вирішив, що переходити в Україну теж смислу не бачу. Бо хотів грати в футбол, а не судитися чи сперечатися.

- Досвід виступів за збірну Блохіна впродовж 2007-2009 років це небажання підкріплював?

- Олег Володимирович, звісно, специфічна особистість. У нього свої підходи і не скажу, що є їхнім прихильником. У нас на базі в Конча-Заспі було кілька розмов тет-а-тет. На мій погляд, проблема не лише Блохіна, а й багатьох інших українських тренерів полягає у небажанні розвиватися. Я за те, щоб люди переймали досвід. Дуже добре, що Леонід Кучук чи Мирон Маркевич їздять у клуби топ-чемпіонатів, приглядаються до того, як працюють там. Я за адаптацію нових думок, ідей і технологій у футболі. Тренери, які зависають на власних футбольних досягненнях і виїжджають, будемо відверті, на конспектах видатних тренерів минулого, не можуть бути успішними. Кожен прожитий без розвитку день – то крок назад. Таких тренерів у нас, на жаль, багато.

Євген Левченко

- Блохін працював у Греції.

- У мене немає жодного бажання принизити Олега Володимировича. Я висловлюю свою думку. В Голландії тренери усіх клубів раз на місяць чи два збираються разом, обговорюють нагальні проблеми, плани на майбутнє, тенденції розвитку футболу. Це гарна практика, котра не завадила б і нам. Кожному тренерові є чим поділитися. У Реброва в команді можуть бути одні проблеми, в Луческу – інші. Якби вони поспілкувалися, то, можливо, знайшли б нові підходи. Вдягати рожеві окуляри і казати, що все у нас добре, найпростіше. На жаль, у нас тренери якщо й володіють якимось новітніми технологіями, то намагаються їх засекретити, щоб сильно грала лише їхня команда. Але не думаю, що то вірний шлях. Чим відкритішими будуть тренери, тим швидше їхні команди розвиватимуться. Чим більше даєш, тим більше отримуєш.

Про тренерів старої школи -
"Любіть українське. Чому методи Кварцяного мають право на життя"

- Виглядає, що Ребров, Луческу й тренери старого гарту на кшталт Кварцяного – надто різні, щоб сідати за один стіл і ділитися тонкощами тренерської діяльності.

- Складно сказати. Дехто ось каже, мовляв, у нинішніх успіхах «Динамо» велика заслуга іспанських спеціалістів. Так то ж прекрасно, що Ребров зумів їх залучити. Сергій розвивається і залучає до спільної праці тих людей, які можуть принести користь для справи. Думаю, Ребров бачить, що іспанці знають те, чого не вистачає українським чи російським колегам. У моєму розумінні, наставник команди – то не людина, яка керує процесом на футбольному полі. Сучасний тренер – то менеджер, здатний зібрати команду, здатну керувати колективом. Так, Лобановський колись приймав усі рішення самостійно. Але ті часи канули в Лету. Нині тренер поруч із футбольними процесами повинен формувати настрій, менталітет команди, знаходитися в тісному контакті з керівництвом клубу, вболівальниками і пресою.

Євген Левченко

- До тісного контакту з вболівальниками і пресою наші тренери і футболісти дійдуть ще не скоро…

- Спостерігаю, як спілкуються з медійними людьми тренери української збірної і порівнюю їх із колегами з Іспанії, Голландії чи Італії. В Європі давно засвоїли, що журналіст часто розбирається у футболі не менше за тренера. У нас прийнято вважати, що представники ЗМІ не розуміють нічого. Звідти зверхнє ставлення, небажання говорити відверто. Нашим тренерам пора зрозуміти, що журналісти іноді розбираються в тактиці і техніці, процесах розвитку футболу не гірше за них.

Розумію, що після гри наставники заведені, їм складно стримувати емоції. Але для мене дикість, коли тренер не здатен дати журналістові нормального інтерв’ю, бо вважає його некомпетентним чи слабким. Нашим спеціалістам пора б зрозуміти, що через ЗМІ вони проектують свою точку зору тим людям, які платять за футбол, тобто, глядачам, тим хлопцям, які займаються у футбольних секціях. Роль журналістики в українському футболі страшенно недооцінена.

Євген Левченко

Певний прогрес у цьому аспекті уже помітний. Скажімо, зважено висловлюються після гри Андрій Ярмоленко чи Женя Коноплянка. Хотілося б, щоб приклад із них брали не лише гравці, а й тренери. І висловлювалися при цьому не шаблонно. Що «добре те, що добре закінчується», я знаю й сам. Мені хочеться почути детальний аналіз гри. Скажімо, існують претензії до якості гри збірної. Тренери це теж, переконаний, розуміють, але воліють проблему замовчувати. Не треба тримати вболівальників і журналістів за ідіотів.

***

- Свою кар’єру Ви завершили в Австралії, виступаючи за клуб «Аделаїда Юнайтед». Ви туди поїхали грати у футбол чи набиратися нових вражень?

- Їхав догравати. Але й хотілося спробувати чогось незвичного. Завжди вважав себе людиною світу, багато подорожую. Оскільки в такі країни як Катар чи Саудівська Аравія їхати не хотілося, спершу планував завершити кар’єру у США. Але коли отримав запрошення з Австралії, то з радістю погодився. У моїй появі був зацікавлений голландський тренер Ріні Кулен. Відразу скажу, що то не була гонка за грішми. Дуже багато там не платили. Мене радувала нагода жити на березі океану і грати в футбол у своє задоволення.

Євген Левченко

На жаль, після дев’яти матчів Кулена звільнили. На його місце прийшов Джон Козміна, легенда австралійського футболу. На перше тренування він з’явився в шльопанцях, з яблуком в зубах і у такому вигляді почав розповідати, як треба грати у футбол. Потім тицьнув пальцями на кілької футболістів. «Ідемо зі мною», - каже. В числі «обраних», а серед них були лише леґіонери і один місцевий, був і я. «Я на вас не розраховую», - відразу заявив Козміна. «Можеш приходити на тренування, а можеш і не приходити», - то вже було сказано до мене. Я відповів, що ходити буду, бо футбол – моя улюблена справа. Втім, після того, як за три наступних тижні «Аделаїда» програла дві гри, Козміна згадав про мене: «Я на тебе не розраховую, але пограй ще у кількох матчах, поки не відновиться центральний півоборонець». Погодився.

Взагалі, то був незвичний досвід. Австралійський футбол хоча й знаходиться на підйомі, але то зовсім інші емоції, хвилювання, інші вболівальники на трибунах. Глядачі там приходять на соккер, щоб поїсти попкорн, посидіти з сім’єю, поспілкуватися. Гра виступає тлом. Спорт номер один там – австралійський футбол. Усі хлопці на Зеленому континенті жадають займатися чи крікетом, чи австралійським футболом. А ще реґбі. Зрештою, там вся країна займається спортом, усе життя у них проходить на вулиці. Жити там справді приємно і комфортно. У футбольному ж аспекті мені найперше запам’ятався наш матч із «Мельбурн Вікторі». За цю команду після повернення з Європи якраз почав виступати Гаррі К’юелл, культовий для Австралії гравець, якого любить уся країна. Мені випало грати проти Гаррі. На матчах за участю К’юелла збиралося по 30-40 тисяч глядачів, тоді як зазвичай матчі «Аделаїди Юнайтед» відвідували по вісім-десять тисяч вболівальників.

Євген Левченко

- Україні б зараз таку середню відвідуваність.

- Якби у нас на трибунах було стільки людей, то, мабуть, з’явилася футбольна бізнес-модель, на футболі можна було б заробляти (сміється).

- Перед від’їздом до Австралії Ви давали інтерв’ю, в якому говорили, що мрієте там стрибнути з парашутом, пірнути з аквалангом і поплавати з акулами. Все вдалося?

- Тільки з акулами не поплавав. Бо мені розповіли, що акули, які плавають навколо залізної клітки, у якій людину занурюють, підгодовані. Вони плавають майже сонні і майже на тебе не реагують. Мені ж хотілося відчути агресію акул.

Євген Левченко

Після пірнання з аквалангом маю картку професійного аквалангіста, яка дозволяє занурюватися постійно. З парашутом стрибнув у Мельбурні. То було фантастично. Висота – чотири тисячі метрів, тебе викидає з літака, летиш із божевільною швидкістю вниз, бачиш, що океан все ближче, а думки лише про те, коли ж розкриється парашут. За ці кілька хвилин вільного падіння перед очима пролітає все життя. Потім тебе смикає, парашут розкривається, ти повільно летиш і нарешті починаєш насолоджуватися. А до того бездиханно падаєш і думаєш: «Зараз як влуплюся!» Момент випадання із літака, коли розумієш, що назад дороги вже нема – найголовніший. Це так страшно! Дух перехоплює, очі величезні, сльози. Зате коли приземляєшся, відчуваєш неймовірну радість.

- Стрибок з парашутом – найбожевільніший Ваш вчинок?

- Згадую ще банджо-джампінг в Непалі. Став на помості, попереду прірва, навколо каміння, а внизу ледь видніється річка. В таку мить думаєш: головне, щоб розрахували довжину і міць шнурка. Потребую різних адреналінових речей. Якийсь час дуже любив ганятися на мотоциклі. Мав спортивний Yamaha R1, дуже швидкий, на ньому можна розвивати швидкість в межах 260 кілометрів на годину. Екстрім мене приваблював і приваблює. Щоправда, мотоцикла вже не маю. Хочу придбати собі такий великий, на якому можна спокійно їздити. Наразі ж пересуваюся Амстердамом на велосипеді. Мені це приносить задоволення.

Євген Левченко

- З віком спокійнішим стали?

- Не знаю, але не дарма ж кажуть, що стаєш старшим і починають з’являтися мізки. До того ж існує думка, що з віком у людини з’являється щораз більше фобій. Фобій за собою наразі не помічав, але зваженішим став.

- Гори Вас не захоплюють?

- Чому ж? Досі не сходив на вершини жодного разу, але був момент, коли під час перебування в Африці мали підійматися на Каліманджаро. Однак не вийшло, оскільки захворіла моя колишня дівчина. Шкода, але в моїх планах сходження в гори є.

Євген Левченко

- Нещодавно ви презентували книгу із назвою «LEV»…

- Поки лише в Голландії і голландською. Якщо виникне зацікавлення в Україні, то, можливо, перевидаю й тут. Власне, додому у складі знімальної групи голландського телебачення зокрема тому й їхав, щоб відновити деталі, освіжити враження. Основний акцент у книзі робиться не на футболі, а на колізіях у житті людини, яка народилася при комунізмі в СССР, жила у період хаосу, коли вся совєцька структура ламалася й переїхала до Голландії. Там попервах я усього соромився, боявся усміхнутися. Дивувався, коли після порожніх прилавків наших магазинів бачив у маркеті по 20 сортів йогуртів чи 100 видів сиру.

Євген Левченко

То автобіографія, але в ній зачепив чимало проблем нашої країни, її менталітету. Після 20-ти років життя за кордоном можу оцінити усі процеси в нашій державі стороннім поглядом. Маю своє бачення тому, чому Україна розвивається так повільно, чому люди, приходячи до влади, думають не про реформи, а про власну наживу. Найбільше шкода тих людей, які вже загинули і гинуть у зоні АТО зараз, а політики живуть своїм, відірваним від звичайних людей життям.

- Віктор Леоненко під час нещодавнього інтерв’ю UA-Футболу теж розповів, що пише автобіографію. Обміняєтеся з ним примірничком?

- (Усміхається). Він теж пише? Не знаю, не готовий сказати.

- Книгу писали самостійно?

- Ні. У співпраці з Іріс Коппе. Вона теж приїздила в Україну, спілкувалася з багатьма людьми. Точніше, Іріс навчалася і певний час жила в Україні і Росії до того, але їй було цікаво відвідати Київ, Львів, Донецьку область, відчути колорит нашої країни. До того ж Іріс добре розуміється в футболі. Для мене то була приємна несподіванка. Іріс написала кілька книг до того й ось тепер записувала під диктофон і літературно упорядковувала мої спогади. Розумію, що їй було непросто. Ми спілкувалися по п’ять годин. Самі ж розумієте, скільки часу і сил забирають такі розшифровки.

Євген Левченко

- Євгене, як Ви, людина, котра живе в Європі і знає наші реалії, відреагували на довірене Україні право проводити чемпіонат континенту-2012? Вас це не дивувало?

- Якщо розглядати питання в проекції того, що зараз твориться в ФІФА і УЄФА, то нічого дивного в рішеннях, коли найбільші форуми довіряються державам на кшталт України, Росії чи Катару, не буде. Це – великий потік грошей, завдяки якому велика кількість людей заробляє мільйони і мільярди. Наша країна – не виключення. Думаю, на проведенні Євро-2012 нагрілося чимало людей.

Крук крукові око виклює. Про конфлікт між Блаттером та Платіні в ФІФА

Можу зазначити інше. Побутує думка, мовляв, завдяки проведенню таких заходів держава починає ліпше жити. Я жодного позитивного моменту назвати не можу. Так, до нас приїжджали іноземці, котрі побачили, що в Україні дешеве пиво і є веселі дівчата, з якими можна гарно провести час. Так, зникли окремі стереотипи, наші гості побачили, що Києвом і Харковом можна спокійно пересуватися, ніхто й нікого на вулицях тут не чіпає. Але сказати, що після Євро-2012 в Україні змінився життєвий устрій, мабуть, не наважиться ніхто. Та витрати з держбюджету на підготовку і проведення турніру становили, за різними даними, від 60-ти до 100 мільярдів гривень. Не думаю, що ці вкладення окупилися. Звичайна афера, прокручена УЄФА і деякими українськими політиками.

Жодних плюсів від проведення Євро-2012 не бачу. До речі, те саме мені розповідали друзі з Південної Африки. За їхніми словами, завдяки проведенню в ПАР чемпіонату світу-2010 окремі люди понабивали кишені й не більше того. Так, то свято, усі відзначали, що організація Євро-2012 була прекрасною. Але від того українцям ліпше не стало.

Євген Левченко

- Можете собі уявити, що повернетеся в Україну, щоб жити тут постійно?

- Навряд чи. У час глобалізації можна без проблем жити на дві-три країни. Якщо в Україні буде якась постійна робота, то, безумовно, курсувати між двома державами зможу. Але проживання на одному місці тільки звузить мої світогляд і розвиток. Розумію Андрія Шевченка, Толика Тимощука, Андрія Вороніна, котрі живуть на дві країни. Мешкати треба там, де почуваєшся комфортніше. Наразі мені добре в Амстердамі. Там у мене теж є робота. Працюю експертом на телеканалі «Fox Sport», який транслює всі матчі голландського чемпіонату.

Євген Левченко

- Проблема расизму в Україні, про яку згадують з підставами і без них, справді існує?

- Расові підступи є всюди – і в Україні, і в Росії, і в Голландії. І я б не сказав, що в нашій державі расова нетерпимість вища, ніж серед голландців. Інша річ, що в українців особливий шлях ментального розвитку. Чимало людей у нас не схильні читати і вишукувати інформацію самостійно, а мовчки приймають те, що їм нав’язує з екранів телевізорів держава. Причому найчастіше то навіть не через небажання пізнавати, а через незнання іншого шляху. При цьому українська молодь, котра читає і вишукує різні думки про одну тематику, мислить цілком по-європейськи. У цих людей сформована думка, вони здатні її грамотно висловити.

Безперечно, в українському суспільстві відбувається період ментальної ломки. Люди, яким по 40-50 років, світобачення одне. Молодші мають змогу наблизитися до європейського образу мислення і європейських цінностей швидше. Старе покоління, виховане на совєцькому минулому, поступово відійде. Це нехай і болісний, але природній шлях. Подолавши його, ми позбудемося й стереотипних суджень про людей інших рас. Хоча в порівнянні з Росією, де до людей з іншим кольором шкіри, до вихідців із Кавказу ставляться іноді відверто вороже, в Україні ситуація далеко не критична. То для Росії расова нетерпимість є справді проблемою.

Євген Левченко

Голландія ж – країна мультикультурна. У ній зібрані суринамці, марокканці, турки. Національності й раси там давно переплетені. Той самий період ломки менталітету у голландців відбувся набагато раніше. Тому й міжрасової ворожнечі як такої там немає. Але є нерозуміння. Приміром, статистично доведено, що марокканці і турки працюють менше, ніж представники інших народностей. Частіше їх пов’язують із криміналом.

Через те до марокканців і турків особливе ставлення існує. Але уряд докладає чимало зусиль, щоб суперечки на расовому підґрунті зникли назавжди. Скажімо, марокканці отримують пільги на освіту, щоб у них була змога отримати професію і пізнати голландську культуру. Це допомагає стерти грань між етнічними голландцями і марокканцями, котрі, може, навіть народилися в Нідерландах, але виросли через своє коріння на специфічних традиціях. Різниця в менталітеті існуватиме завжди. Але тих марокканців, які вчаться і замість красти працюють, приймають як повноцінних членів суспільства.

Євген Левченко

- Можливо, читали в українських та російських ЗМІ про те, що моральне падіння європейців сягнуло такого дна, що в тій же Голландії церкви ввечері переобладнують в дискотеки?

- Насправді це смішно. Такого немає. Це по-перше. Ті церкви, у яких люди моляться. Використовуються за призначенням. Інша річ, що існують закинуті храми. Ці приміщення переобладнують під готелі чи під ті ж дискотеки та нічні клуби. Голланці до використання земельних ресурсів підходять дуже прагматично. У них не пустує жоден квадратний метр. З точки зору релігії голландці не ортодоксальні і спокійно ставляться до того, що замість колишніх храмів з’являються інші заклади.

Падіння моралі – то стереотипи. Взяти бодай балачки про легалізовані в Голландії проституцію та наркотики. Але легалізація дозволяє спростити чимало речей. Приміром, повії знаходяться під контролем держави, відповідних медичних і податкових органів. Відповідно в цій сфері відсутній кримінал. У повій є свій податок, своя профспілка. Невже ліпше, щоб цю сферу «кришували» люди зі статусом? Голландці вважають, що проституція має приносити прибуток державі. Правильно це чи ні – кожен хай вирішує самостійно. Я вважаю, що це правильно. В Україні чи Росії проституція – то чорні гроші, які потрапляють до кишень різних спритників.

Євген Левченко

З наркотиками ситуація аналогічна. У нас прийнято вважати, що всі голландці курять маріхуану. То стереотип, бо насправді голландці курять дуже рідко. Скажімо, я за всі ці роки пробував маріхуану лише двічі. Та й то для того, щоб спробувати. Не сподобалося, тому більше не курив і не тягнуло. В основному маріхуану в Голландії палять туристи – англійці, росіяни, українці. Бо заборонений плід солодкий. Ось тому й іноземці накурюються до чортиків і ходять по Амстердаму зелені, не розуміючи, де вони знаходяться.

- Ментально Ви вже голландець чи ще українець?

- Складно сказати. Голландцем повністю, хоч і живу там, себе не вважаю. Більше того, розумію, що повною мірою ніколи ним не стану і до цього не прагну. Але й українцем повністю вже теж не є. В мені тече українсько-російська кров, пишаюся тим, що тут народився і жив. Але повноцінного відчуття, що я громадянин України, що я частина саме цієї країни, не маю. Тому Голландію сприймаю місцем проживання. Так себе почував у багатьох країнах, у яких доводилося бувати. Не дарма кажу, що почуваю себе громадянином світу. Для мене кордони стерті.

Євген Левченко

Людей різнять певні риси менталітету. Мені подобаються українські добродушність, відкритість, гостинність. У голландцях імпонує прагматизм, вміння правильно прораховувати ситуацію, грамотно вибудувати структуру праці, подобається, що вони з дитинства навчають дітей не розкидатися грішми, а рахувати копійки і правильно розпоряджатися своїм бюджетом. Звісно, позитивною рисою вважаю голландську комунікабельність.

Я намагаюся брати переймати найкраще у представників усіх націй, із ким вдалося поспілкуватися. Але при цьому коли звучить гімн України, зупиняюся, кладу руку на серце, мурашки пробігають по шкірі. Співаю «Ще не вмерла…» завжди, чого з голландським славнем у мене немає.

***

Фото зі сторінки Євгена Левченка в "Фейсбуку"

Читайте найцікавіші новини футболу в Telegram, Facebook і Viber
Підписуйтесь на наш канал YouTube
Оцените этот материал
Голосов 1
Новини по темі
Загрузка...
Реклама
Авторизуйтесь на сайте, для того чтобы голосовать.
Коментарі (8)
Войдите, чтобы оставлять комментарии. Увійти
stelios (СОЛОНИКИ)
Кто это ?
Ответить
0
-1
Гаринча (Киев)
А что тут комментировать? Как то все скучно... Есть такие люди, смотришь человек какбы хороший, а никаких эмоций не вызывает...
Не звезда и не пахарь...
Ну... такое...
Ответить
+2
-2
vituynia (Черкассы)
Футболист средненького уровня,коих великое множество,но умеющий себя любимого пропиарить.
Ответить
+1
-7
MosNic (Odessa)
[quote datetime=" 03.11.2015 15:24 " author="Киев-Дубай-Транзит (Дубай)"] " "Основной акцент в книге делается не на футболе, а на коллизиях в жизни человека, родившегося при коммунизме в СССР...." Значит Левченко повезло гораздо больше, потому что родились мы в одной стране, но он хитрец эдакий как-то умудрился увидеть в СССР коммунизм)), а я видел только ряды банок консервированных зеленых помидор и очереди за колбасой в Центральном Гастрономе...Любопытно, в своей книге Lev он тоже утверждает, что родился "при коммунизме в СССР" или просто в СССР...?))Иван, а Вам тоже повезло, как ему и Вы таки видели грезы Н.С. Хрущева наяву или Вы видели примерно тоже, что и я?))" [/quote]Что видел Иван и чьи это были грезы - он не скажет! Но на комментарии он рассчитывал более радикальные... встать и снять шляпу, когда говорит человек мира...
Ответить
+1
-1
Слава Юг (Симферополь)
А вообще заголовок можно перефразировать:
"Когда звучит наш гимн, кладу руку на сердце, мурашки бегут по коже, но ... жить в Украине не собираюсь"..



Ответить
+2
-9
Слава Юг (Симферополь)
Я Левченко воспринимаю более как меди а-персонаж, чем футболиста..

Ответить
+2
-6
Киев-Дубай-Транзит (Дубай)
"Основной акцент в книге делается не на футболе, а на коллизиях в жизни человека, родившегося при коммунизме в СССР...."

Значит Левченко повезло гораздо больше, потому что родились мы в одной стране, но он хитрец эдакий как-то умудрился увидеть в СССР коммунизм)), а я видел только ряды банок консервированных зеленых помидор и очереди за колбасой в Центральном Гастрономе...

Любопытно, в своей книге Lev он тоже утверждает, что родился "при коммунизме в СССР" или просто в СССР...?))

Иван, а Вам тоже повезло, как ему и Вы таки видели грезы Н.С. Хрущева наяву или Вы видели примерно тоже, что и я?))
Ответить
+4
-1
Riot over the place (Richond)
Цікавий цей сайт,-ЮА- Футбол.
Ответить
+1
0
 

© UA-Футбол 2002-2019.
Всі права на матеріали, що знаходяться на сайті www.ua-football.com охороняються відповідно до законодавства України.
Матеріали сайту призначені для осіб старше 18 років (18 +).
Пишіть нам: [email protected]


Продовжуючи переглядати www.ua-football.com, ви підтверджуєте, що погоджуєтеся з Політикою конфіденційності
Согласен