Мандрівка з UA-Футболом. Дика принадливість закарпатського футболу

Взагалі подорож була нефутбольною. Радше навпаки. Паузу між чемпіонатами автор цих рядків вирішив заповнити відпочинком від роботи – мандрівкою до найвисокогірнішого міста України Рахова. Власне, Рахів – то зручна оселя, звідки можна подорожувати навколишніми містами, здійснювати піші прогулянки в гори, милуватися краєвидами, свіжістю річки Тиси та водоспадів, попити мінеральної водички. Щиросердні, надзвичайно гостинні люди, затишні колиби з колоритним гуцульським меню і низькими, як на киянина цінами – всі ці складові перетворили двотижневе перебування на Закарпатті в маленьку казку.

Власне, якщо ви запитаєте, чи можна рекомендувати Рахів друзям і знайомим, то без роздумів отримаєте ствердну відповідь. То не Європа, але й не поглинений щоденними клопотами український обласний центр. Затишне містечко, де відчуваєш легкість навіть за 30-градусної спеки, а вночі, надихавшись гірським повітрям, спиш, немов убитий. Зрештою, мова зараз не про те.

Футбол. Спершу була звичайна афіша у селищі Ясіня, котре від Рахова відділяє 20 кілометрів. Любителям гірських лиж ця місцина відома, як пересадочний пункт на шляху до зимового курорту на полонині Драгобрат. В Ясіню недільної днини вирушили, аби подивитися на занесену нещодавно до історичної спадщини ЮНЕСКО споруджену в 19-му столітті дерев’яну Струківську церкву. А заодно й виявили, що о 16-й годині на місцевому стадіоні відбудеться матч першої ліги чемпіонату Закарпаття між місцевою «Говерлою» та командою з Терново. Часу вдосталь і нагоди вирішили не втрачати.

Перекусивши у місцевому кафе, попрямували до стадіону. Напрямку можна не питати, бо туди іде чимало людей – спрацьовані дядечки, школярі, жінки з колясками. Увагу привертає пан з акуратно підстриженою борідкою, у чорній вишиванці. Потім дізнаємося, що то місцевий сільський голова Едуард Зелінський. Своїм існуванням «Говерла» завдячує саме йому. Керівник не має якогось превілейованого місця, а обирає порожнє сидіння на не повністю зайнятій людьми дерев’яній лавці.

Місцевий стадіон майже звідусіль схований у горах. Так звана центральна трибуна обладнана старенькими, але догляненими лавками й кількома дерев’яними альтанками. То не віп-ложі – там скупчилося близько десятка дітей. Дорослі воліють дивитися футбол на вулиці. Вздовж стін службових приміщень, де знаходяться роздягальні й душові кімнати, поспирані ровери. Люди приїхали на футбол на велосипедах й спокійно залишили свої засоби для пересування без нагляду. Тут це нікого не дивує. На великій стіні на синьо-жовтому фоні вибито надпис «Ясіня – столиця гуцульської республіки 1918-1919 років». Місцеві мешканці дуже пишаються цим історичним фактом. Кажуть, саме через це на спині у футболістів «Говерли» красуються величні надписи «Гуцулія».

На іншій стіні, під клубною емблемою знаходиться меморіальна дошка в пам’ять про футбольного тренера й першого президента клубу «Говерла» Леоніда Овода. «Для нас пан Леонід – то як Лобановський для України, - каже затятий вболівальник ясінянців Василь. – Майже на голому ентузіазмі він виховав не одне покоління міцевих футболістів. Зокрема й у нинішній команді грає більшість вихованців Овода. На жаль, у 2010-му пан Леонід помер, не доживши до свого 59-річчя лічених днів. Нещодавно тут проводився турнір його пам’яті».

На плечах у Василя – шалик в червоно-чорних тонах, з надписом «Говерла Ясіня». Дивуюся, що такий існує. «То ми самі випускаємо, - розповідає фанат. – І афіші теж роблю самотужки, бо дуже люблю футбол». Запитую, де можна придбати «розу» собі й виявляю, що магазин, в якому продається атрибутика, в неділю не працює. Шкода, але пан Василь погоджується перепродати шалик по собівартості. Але після матчу. На тому й сходимося.

Між тим, люди сходяться й за одними з воріт вже вирує життя. Палахкотить мангал, на якому готуються шашлики й ковбаски. Вболівальники підходять, беруть випити й закусити. Життя вирує. Чомусь пригадалося нещодавнє перебування в Чорногорії і перегляд по телевізору матчу місцевого чемпіонату з Будви. Поки тамтешній «Моґрен» рубався зі своїм суперником, поруч з полем теж диміло. Та сама домашня атмосфера. Тільки рівень інший, бо то був поєдинок елітного дивізіону чемпіонату Чорногорії.

Нарешті сам матч. Заснована у далекому 1947 році «Говерла» підходила до гри в статусі другої команди першої ліги. «Терново» - міцний середняк. Ясінянські хлопці підтягнуті, в їхньому складі, на відміну від суперників, немає жодного животатого футболіста. Лідером команди вважається 33-річний воротар Мафтій Кудла. Свого часу він повиступав у багатьох професійних клубах Івано-Франківщини, зокрема грав за першоліговий «Спартак». У 2010-му Кудла представляв аматорські яремчанські «Карпати». Ті самі, які попсували нерви в Кубку України Віталію Кварцяному, коли забили елітній «Волині» в першому таймі три голи без відповіді. В другій половині матчу лучани, щоправда, відповіли п’ятьма голами, але та гра залишилася яскравим спогадом. За «Говерлу» Мафтій виступає вже другий сезон і вважається майже непробивним. У минулому сезоні Кудла в матчах чемпіонату відбив відразу вісім пенальті!

Ще один лідер – нападник Віктор Новиков. Той забиває майже в кожному матчі. Про його бомбардирські риси ясінянці вже складають легенди. Швидкий, легкий, в’юнкий – впродовж першого тайму Віктор, розібравшись з двома оборонцями в центрі штрафного майданчика, відкрив рахунок й у матчі з «Терново». А незадовго до того він зіткнувся з оборонцем суперника. «Бійців» розтягнув воротар гостей. Між тим, терновський забіяка запав у око вболівальників, котрі обіцяли натовкти йому пику. «Хлопці, та хіба ж я проти, - каже статечний дядечко з числа оборонців «Терново». – Після матчу розбирайтеся». Поспілкувалися, наче так і треба. Врешті, чому «наче»? Так і треба.

«Говерла» з легкістю перегравала свого суперника, демонструвала швидкісний, темповий футбол. Футбол, який не зовсім притаманний колективам такого рівня. Гості трималися доти, доки були сили. Хвилини до 30-ї, тобто, поки Новиков не відкрив рахунку. Потім «Терново» посипалося. До перерви гості пропустили ще двічі й не бачили берегів. Їхнє щастя, що пролунав свисток на перерву. У другому таймі тренер «Говерли» змінив кількох основних виконавців, проте й дублери продовжували куражити. Олександр Тулайдан вразив рамку терновців ударом з 25-ти метрів, а Іван Микитюк забив свій гол, пройшовши на швидкості чотирьох суперників. 6:0 – хлопці, які за ворітьми змінювали дощечки з цифрами на дерев’яному табло, були раді, бо мали багато цікавої роботи.

«Забили’смо шість дарабів – 6:0!» - телефонує своєму другу з Вільхівців пан Дмитро. Той сповіщає, що їхня команда принесла «Говерлі» подарунок, перемігши 5:2 поточного лідера – «Золотарево». Точніше, тепер в лідери, завершивши перше коло на чільній позиції, вибилися ясінянці. То вже було справді свято. Випиваємо з Дмитром і Василем по сто грамів. Дмитро хизується футболкою «Металіста».

«Її мені подарував відомий хаківський політик Дмитро Шенцев, - розповідає. – Він у нас відпочивав на Драгобраті, там і познайомилися. Потім у Харкові зустрічалися. Щоправда, після останньої зустрічі сказав, що більше до них не приїду. Ми ж на більшість матчів збірної, а також єврокубкові поєдинки українських клубів з друзями вирушаємо. У 2012-му поїхали на матч чвертьфіналу Ліги Європи «Металіст» - «Спортінґ». Туди традиційно приїхав з червоно-чорним стягом з надписом «Говерла Ясіня». То наші клубні кольори, хоча ми пишиємося, що вони – бандерівські. Так ось, в Харкові міліціянт наполегливо попрохав сховати прапор. Мене це образило, бо досі ніде в Україні, навіть у Донецьку під час матчів «Шахтаря» таких зауважень не робив ніхто. Сказав Шенцеву, що більше до Харкова не хочу. Зрештою, то емоції. Найімовірніше, поїдемо восени на гру Україна - Польща».

Разом з тим, пан Дмитро похизувався власними футбольними успіхами: «Коли жив у Чехії, то створив там футзальну команду. Виключно з етнічних українців. Ми заявилися у восьму чеську лігу і піднялися до другої. А потім я повернувся додому. Тепер маю справи тут і мрію відродити команду «Петрос» у рідній Лазещині, що поряд з Ясінею. Сподіваюся, через рік-другий мені це вдасться».

Час повертатися до Рахова. По дорозі пригадую слова колоритного закарпатця Михайла Кополовця якраз про місцевий низовий футбол. «Там люди біжать, б’ються за ті 100 чи 200 гривень з надзвичайним завзяттям, - казав Михайло UA-Футболу. – Гри там мало, по ногах луплять дуже сильно. Якщо залишишся там цілим і уникнеш переломів, то вже можеш вважати себе щасливчиком. Це моральне навантаження, бо боїшся грати, щоб тебе сильно не вдарили. Там ніхто ні з ким не панькається. То зараз у чемпіонатах області грає чимало хороших футболістів, які встигли пограти у вищій і першій лігах. В ті часи, коли на такому рівні грав я, було складніше. Команди ще грали під керівництвом старого гарту тренерів, у яких вся установка зводилася до «давай, боротьба!» Зараз футбол пішов вгору і колишньої агресії нема вже й у чемпіонатах області. Раніше окремі люди виходили з одним завданням – бити по ногах і поламати. Мене це лякало, бо хотів пограти на серйозному рівні і боявся, що якийсь діяч заїде по ногах і на всіх моїх мріях поставить хрест. Кілька моїх друзів після такого з футболом закінчили».

Що зовсім нема – то Михайло, звичайно, зідеалізував. Терновці кілька разів добряче в’хали суперникам по ногах. Але що найцікавіше, ясінянські вболівальники не обурювалися, а навпаки: «Витягніть його за ноги на бік, хай полежит. Не затримуйте гру!» І то за умови, що відчутного удару зазнав футболіст «Говерли». Думаєте, хлопець пішов за межі поля? Де там! Покульгав. Розбігався й грав, наче нічого не було. Слабких тут не люблять.

Слабких, а особливо симулянтів. Таких тут, в принципі, й нема. Хоча ні, одного довелося побачити. То тоді, коли через тиждень відвідав відкладений матч тої ж першої ліги між рахівськими «Карпатами» та командою «Кісва» з одного з прикордонних сіл Косівська поляна. У воротах гостей грав молодий хлопець Сергій Йосипчук. Надзвичайно стрибучий – він витягнув не один важкий м’яч, а в другому таймі навіть відбив пенальті від лідера місцевої команди Івана Микуличинського (на відео). Та разом з тим Сергій грішив непритаманними для аматорського футболу штучками – довго тримав м’яч, жестикулював до глядачів.

«Ти гарний воротар. Але припиняй все це, бо буде гірше» - радить один з рахівчан з-за воріт. Остаточно Йосипчук розлютив місцеву публіку, коли відкинув назад і побіг сам за поверненим швидко з-за воріт м’ячем. «Дєрєвня, будеш в себе у селі піжонити!» - вигукнув дядечко пенсійного віку у вишиванці. Сергій же завів недоброзичливців ще більше, коли притис пальця до рота, запропонувавши втихомиритися. «О, нахабний мусор!» - каже інший чоловік. На зауваження правоохоронців, мовляв, заспокійтеся, глядачі розлютилися: «Мовчіть, злочинці! Гвалтівники в пагонах, вам тут теж треба зробити свій Миколаїв!» Міліціянти справді відступили.

Між тим, Йосипчук справді є правоохоронцем і працює саме в Рахівському РУВС. Одного разу навіть довелося зустріти його у формі, при виконанні обов’язків, так би мовити. Ворота «Кісви», яка є одним з аутсайдерів чемпіонату, Сергій захищав блискуче і таки приніс їй нічию – 1:1. А потім, коли партнери за командою, пішли знімати напругу в один з місцевих барів, перевдягнувся в службовий одяг і поїхав на «бобіку» разом з тими, хто слідкував за спокоєм, у райвідділ. Під оком – ледь помітний синець. Його Йосипчук заробив під час жорсткого зіткнення. «Шо, перекривило морду?» – люто звернулися глядачі, які дивилися матч за ворітьми. «Прибирай його, хай доходить за полем, нема шо гру затримувати! – то вже було звернення до судді. Арбітр, дядечко років 50-ти, стиснув плечима: «Так не можна ж – воротар».

До слова, самому рефері впродовж матчу від глядачів теж дісталося. «Таких, як ти, Селменський пропонує розганяти. Не встигаєш – нема що на полі робити» - гукають арбітрові. Той сміється і каже, щоб спробували посвистати самі. До слова, Степан Селменський – колишній асистент арбітра ФІФА, нині є редактором закарпатського щотижневика «Спорт-тайм».

Кілька слів про рахівський стадіон. У порівнянні з ясінянським він виглядає запущеним з точки зору зручностей для глядачів. Трибуни поламані, дошки на лавках доводиться поправляти власноруч. Зрештою, місцевих мешканців це не лякає. Імпровізованого бару тут теж нема. І теж не біда – затарюються рахівчани в розташованому неподалік супер-маркеті, а в кафе, яке знаходиться через дорогу від стадіону, можна попити свіжого розливного пива.

Виділяє рахівські «Карпати» наявність справжнього фанатського сектора. Їхній лідер розповідає, що майже всі «заряди» перебрані від львівських одноклубників, яких тут теж підтримують гаряче. Не дивно, що помітивши на авторі цих рядків карпатівську кепку, рахівці привітали галицьких братів гучним скандуванням «Львів! Львів!» До слова, рахівські «Карпати» старіші за своїх більш титулованих одноклубників на цілих 42 роки. Команда тут заснована в далекому 1921 році й має чимало прихильників. До слова, найвідоміший вихованець рахівського футболу В’ячеслав Лендєл зробив собі ім’я, виступаючи якраз за львівські СКА і «Карпати». У 1990 році він під час турне «зелено-білих» до Чикаґо на запрошення діаспори вирішив залишитися у Штатах. 28 червня В’ячеслав відсвяткував там 50-річчя.

Але повернемося до нинішніх реалій. В цілому, впродовж першого тайму вражала не стільки ігрова, скільки навколофутбольна атмосфера. На градуснику +35 та футболістам бігати не складно, бо за сонячної погоди без перестанку моросить ніжний дощик. Фанати доповнюють матч гучними зарядами і зелено-білими димами. В середині тайму хлопці завели пісню про Довбуша. Пісню складну і дуже довгу. Не дивно, що на третьому-четвертому стовпчику вболівальники почали збиватися. Коли ж один земляк ляпнув, мовляв, як ви співаєте, так вони й грають, його відразу навернули по козирку кепки прапором. Вудочка зламалася, але й критикан заспокоївся.

А після перерви фанати десь зникли. «Вийшов казус, - пояснює один з хлопців. – Ми товаришуємо з прихильниками «Кісви» й зараз проводили спільну акцію «Геть Мараморош!» Провели фан-марш, банер розмістили. Суть наших претензій у тому, що однойменна фірма хоче видобувати тут, в урочищі Гаврищук, кольорові метали. Тут є великі поклади золота, срібла, цинку. Екологи попереджують, що в разі, якщо гори зачеплять, буде страшна екологічна катастрофа, бо всі наслідки видобування підуть у землю, воду та повітря. Проте фірмачам байдуже. Вони отримали дозвіл і хочуть розпочинати роботи. Ми цього не допустимо. Але до чого я? Провели акцію, а потім не встежили, що на секторі під час матчу опинилося чимало пива й горілки. Понапивалися й наші, й вболівальники «Кісви». Ось і вийшло, що в другому таймі фанатів не було».

Тож півматчу "Карпати" підтримували ті, хто не претендує на визначення "фанат". Вони женуть команду вперед улюбленим "Рубай, Рахів!" Треба сказати, що поєдинки другого за силою закарпатського дивізіону відвідує доволі багато людей. Скажімо, в Ясіні зібралося приблизно 1000 глядачів, у Рахові менше, але не набагато. На матчі «Говерла» - «Карпати», яки вважається місцевим дербі, навколо поля ясінського стадіону зібралося понад 3000 людей. Такою підтримкою не можуть похизуватися навіть деякі команди української Прем’єр-ліги, зокрема ужгородська «Говерла».

Закарпатський низовий футбол – то справжній, щирий футбол. З непідробними емоціями і пристрастю, з колоритними вболівальниками і дивовижним гірським антуражем. Тому, залишаючи Рахівщину, огорнув сум не лише через закінчення відпустки, а й через неможливість слідкувати зблизька за тими неперевершеними футбольними перипетіями.

Фото автора