Байки від Вербицького. Футбол, якого немає

Гра на контрасті. Минулі вихідні присвятив поїздці до рідного Тернополя. Присвятити то присвятив, але ж футбольний сезон набирає обертів, а отже довелося паралельно з відпочинком висвітлювати матчі українського чемпіонату й Бундесліги. Так ось, у суботу передивився один за одним два поєдинки. Спершу слідкував за дебютом у Німеччині Артема Федецького. Дебютом невдалим, але мова не про те.

На матчі «Кьольна» і «Дармштадта», команд, які вочевидь боротимуться за місця в нижній частині таблиці, трибуни 50-тисячного стадіону були заповнені вщент. Та настав час перемикатися на телеканал «2+2». Там розпочиналася зустріч представників топ-п’ятірки української Прем’єр-ліги – «Динамо» й «Ворскли». Сіра телекартинка, порожні трибуни – усі, крім вивіски, супутні складові від перегляду цього видовища відштовхували.

Україна – нефутбольна й взагалі неспортивна країна. Щоб збагнути це, не треба навіть порівнювати трансляцій двох різних за значенням подій з футбольного життя різних держав. Для мене орієнтиром слугує ось цей, розміщений внизу цього абзацу фотознімок.

То – стадіон у моєму рідному селі Пронятин. Точніше, селом цей населений пункт був раніше. Зараз Пронятин – мікрорайон Тернополя, розташований у семи кілометрах від центру міста. В роки мого дитинства ми, 10-14-річні дітлахи розрівнювали цю, порослу височенною травою і вкриту кретовинням галявину власноруч. Носили важкі жердини злісу, самотужки встановлювали ворота. Після того возили тачками пісок і насипали лінії.

Дарма, що поле було не дуже рівним і в один бік похиленим. Головне – було де грати. Щодня, вранці і ввечері, поки пасли хто корів, а хто кіз.

Звісно, що через 20 з гаком років дерев’яні ворота давно перегнили, а нових ніхто не встановив. Галявина заросла будяками високими аж настільки, що крізь них до убережжя Серету вже не пробратися.

Сумно і дивно водночас, адже у мої школярські роки аби побігати в футбол, треба було вчасно прийти. Бажаючих було більше, ніж тиж приблизно «вісім на вісім», які на зеленому прямокутнику вміщалися.

Звичайно, був тоді в Пронятині й інший стадіон. По інший бік села. «На лонці», або «на кручі», як у нас кажуть. Стадіон – центральний пронятинський, зі значно ліпшим у порівнянні з тим, біля водокачки, газоном. Поруч теж ріка, а також – кілька природніх джерел. Поле там теж не було стандартним – 11 на 11 не побігаєш. Втім, сходилися туди щонеділі. Проводили «дербі»: спершу один кінець села на інший, потім – «старики» проти молоді.

Нині те поле розрослося, ворота вже не дерв’яні, а з металевих труб. Тут хлопці з ФК «Пронятин» проводять матчі чемпіонату району. Про такий рівень ми тоді могли тільки мріяти. Наш «міжнародний досвід» обмежувався протистояннями село на село, чи село проти котроїсь зі шкіл. Однак тоді було головне – масовість. Стадіони по обидва боки села ніколи не пустували. Та що стадіони – навіть неасфальтовані вулиці, на яких була небезпека спіткнутися й розбити коліно чи голову. Але ж, бігаючи за гумовим бальоном, падали, підіймалися, витирали шмарклі й гнали далі.

Футбол люди грали від мала до велика. Сьогодні масовість, за великим рахунком, обмежується тими двома десятками претендетнів на місце в складі аматорського колективу. Дворового футболу як такого немає взагалі. Власне, тому й не дивно, що стадіон на поєдинках першолігового «Тернополя», не кажучи вже про аматорську «Ниву», пророжній. І то в місті, де на початку 90-х та сама «Нива» могла похизуватися найвищою серед українських представників вищої ліги відвідуваністю.

Футбол у Тернополі, звісно, жевріє. На рівні ентузіастів і нечисленних у порівнянні з 80-90-ми любителів. А ще – кількох десятків великих любителів футболу, які їздять на єврокубкові матчі «Шахтаря» до Львова. Банер «Тернопіль з вами» взявся не з неба.

До Дня міста був проведений турнір серед аматорських команд на честь загиблого під Іловайськом воїна Андрія Юркевича. Серед учасників зокрема були нинішні учасники українсько-російської війни, фанати «Ниви», представники громадських організацій.

Проте загалом футболу в Тернополі стало вкрай мало. Та й не лише Тернополі. Відпочивав не так давно в Лазурному на Херсонщині. Бачив там оброслі буряном і давно не торкані стадіони. Схожа картина спостерігається ледь не в кожному українському місті. То звідки ж взятися людям на стадіонах?