Задерецький: Ще навесні я тільки мріяв зіграти проти найсильніших гравців країни

Півзахисник луцької "Волині" Дмитро Задерецький розповів про свої перші кроки у футболі та успіхи в якості гравця луцької команди.

- У футбол мене привів дядько. Він грав за чернігівську "Десну" у першій лізі. Мені тоді було вісім років і я почав займатися у спорт школі "Десни". Грав на турнірах всіляких і в 13 років мене навіть запросив донецький "Шахтар" на перегляд. Ми поїхали на турнір до Молдови, але донеччанам я, певне, не підійшов. Згодом запросили в харківський УФК, в якому пробув два з половиною роки. Грав у чемпіонаті Харківської області, а згодом агент привіз мене до Луцька.

- У нашому дублі ти розпочинав із позиції лівого захисника. Де ліпше почуваєшся – у захисті чи в півзахисті?
- В дитинстві завжди у захисті грав, хоча й півзахист – знайома позиція. Так грав в УФК. Ще можу пригадати, що завжди мріяв забивати, хоч і в захисті грав здебільшого. Але що більше дорослішаєш, тим "непрохідніші" захисники грають проти тебе.

- Батьки залишилися в Чернігові. Приїздять до тебе в гості у Луцьк?
- Тато був на грі в Києві проти "Динамо", на "Арсенал" приїздив. Пообіцяв навідати в Луцьку вже коли із "Шахтарем в листопаді гратимемо.

- Мама схвалила твій футбольний вибір?
- Вона зрозуміла, що я вирішив присвятити життя цій грі. Тим більше, що в навчанні я не був надто сильним, отож, пішов у футбол. Мама як мама: завжди переживає, коли в мене якісь травми чи проблеми.

- Тобі вдалося пробитися у професійний клуб УПЛ. Але чимало твоїх колег зупиняються за півроку до своєї мрії. Що треба, аби знайти себе у великому футболі?
- Так, багато друзів, з якими вчився в інтернаті або закінчили з футболом, або грають у любительських командах. Не всі вирішують продовжити важке життя футболіста. Адже треба стежити за собою – за харчуванням, режимом. Багато хто закінчує, бо починає гуляти. Я ж вирішив колись не розпилятися на всі ці розваги. Усім футбольне життя надає шанс, головне - його використати.

- Ти півтора роки у "Волині". Коли почали впізнавати в Луцьку на вулицях?
- Коли почав ближче до першої команди підтягуватися. Звісно, це приємно, але набагато приємніше, коли бачиш себе в заявці "Волині". Відчуваєш довіру, прагнеш краще тренуватися. Хочеться грати більше і більше.

- Тридцять метрів біжиш за…
- З чотирьох секунд стабільно вибігаю.

- Хто конкурент в цьому забігу?
- Найшвидші, напевне, Лопес і Бабатунде. В Рамона взагалі дуже добре біг поставлений.

- За твою швидкість і працелюбність тебе полюбили вболівальники…
- Дякую… Але мені ще працювати й працювати. От ріст у мене ще невеликий, хоч я і працюю в цьому напрямі. Віталій Володимирович дав завдання вирости ще на 3-4 сантиметри. Тому часто вишу на турніку.

- Уяви ситуацію: ти отримав м’яча на бровці, перед тобою захисник, ти ріжеш кут, наближуєшся до лінії штрафної і... Що робитимеш далі?
- Якщо це буде з лівого флангу, то, напевне, буду прострілювати чи подавати. А ще Володимирович вимагає заходити в штрафну. Спочатку психологічно було важко так робити, але звикаю брати ініціативу у свої руки-ноги. Якщо ж це правий фланг, то пробиватиму з лівої.

- Згадаймо твій дебют у "Волині". 37-а хвилина гри в Києві проти "Динамо", ти виходиш замість Бабиря на фланг. Трусилися коліна?
- Дуже неочікувано все трапилося. Дивився матч із партнерами, щось обговорювали і тут Кварцяний підкликає: "Чорнобровий, роздягайся грати. Боїшся?" Відповідаю, що "ні". А він тільки усміхнувся, мовляв, знаю, що боїшся. Хвилювання пройшло з перших хвилин перебування на полі. Просто робив свою роботу, ні на кого не зважаючи. Важко, звичайно було нічию добувати.

- Ти грав на фланзі проти Даніло Сільви та Ярмоленка…
- А в таких матчах й отримуєш впевненість у власних силах. Ще навесні я тільки мріяв зіграти проти найсильніших гравців країни і тепер маєш таку можливість.

- Ти вже трохи пограв проти захисників команд Прем`єр-ліги. Хто з них найнепоступливіший?

- Для мене – це Ян Масло. Його на тренуваннях важко пройти. Хіба якщо встигну прокинути м’яча повз нього і втекти…

- Про що мрієш зараз у "Волині"?
- Дуже хочеться забити. Щоразу виходжу і думаю собі: "Треба забити, скільки вже можна…" Напевне, коли зроблю це, то підбіжу до вболівальників, подякую за те, що приходять нас підтримували. Звичайно, хочеться, щоб якомога більше на "Авангард" ходило люду.