Полтавські замальовки. Біляші – як наслідок

Полтава хоч і не Фастів, але теж місто контрастів. З усіх точок зору. Тихе, спокійне містечко з красивими, але трохи запущеними будинками кінця 19-го – початку 20-го століття, величними храмами, строкатою палітрою пам’ятників радянської епохи та залишеними з часів царської Росії меморіалів Полтавської битви. Щоправда, висвітлення героїки тої війни однобоке. Складається враження, що українського гетьмана Івана Мазепу за звичкою ще тих буремних років у Полтаві згадувати заборонено взагалі. Про що й казати, коли навіть у краєзнавчому музеї міста, в залі, який присвячений гетьманам України всіх часів, про Івана Степановича нема ані найменшої згадки.

Такі реалії і вони вже навіть не дивують. Як не дивують пересічного українця порожні чи – в ліпшому випадку – напівпорожні трибуни на матчах за участю «Ворскли». Важко зрозуміти логіку людей, які не заповнювали трибун стадіону імені Олексія Бутовського навіть тоді, коли полтавці під керівництвом Миколи Павлова у 2009 році вигравали Кубок України і за його підсумками грали у єврокубках. То за умови, що видовищами місто не розбещене. Місцевий палац «Листопад», де відбуваються всі знакові концерти, згори й до низу обвішений бордами з анонсами концертів російських естрадних зірок періоду їхнього власного закату, та ціни на ті заходи кусаються і про аншлаги пєнкіни, кіркорови, шатунови з петросянами можуть навіть не мріяти.

«Чому ви не ходите на футбол?» - запитую нового знайомого Олега. Той знизує плечима, не може знайти аргументів, хоча й каже, що «Ворсклу» любить і нею пишається. Інший полтавець пояснює небажання ходити на стадіон тим, що футболісти в нашій країні – мільйонери, особлива каста. «Всі люди бідують, а вони, сидячи в запасі, літають на дорогих машинах. Колись було простіше, футболісти якщо й заробляли більше за лікарів, інженерів, вчителів, то не набагато. Вони були такими ж, як ми. Тому й усі були згуртованими».

Те саме запитання задаю й дядькові, який торгує програмками поруч зі стадіоном «Ворскла». Він каже, що постійні аншлаги тут були ще при Пожечевському в середині 90-х, коли «Ворскла» щойно зайшла до вищої ліги і відразу пробилася до єврокубків. «Ви ж згадайте, хто тут грав – Яремчук, Шарій, Чуйченко, Хомин, - згадує. – То були майстри. Зараз таких нема. Хоча, може, то я так думаю, бо старший?»

Коли ж запитав дядька про програмки з матчів львівських «Карпат», той загорівся і почав розпитувати, як поживають відомі йому з радянських часів футболісти «зелено-білих». «Мені подобався їхній капітан Кульчицький, – розповідає. – Поточняк, Данилюк, Ліхачов, Сиров. Але ж то команда була!» Коли розповів, що Левко Броварський, Янош Габовда та Володимир Булгаков вже померли, чоловік засмутився, але розсміявся, коли розповів йому про колекцію сувенірних плящинок вдома у Богдана Грещака. «І що, він їх не випиває? Ото молодець!» Зрештою, купую кілька програмок, зокрема, з матчів півфіналу Кубка СССР «Динамо» Київ – «Іскра» Смоленськ у 1985-му і з чемпіонатного протистояння «Динамо» - «Спартак» у 88-му й на тому розходимося.

На стадіоні за традицією відвідуємо фан-шоп. До клубного музею не пробратися, оскільки в день матчу він зачинений. Зрештою, до футболу залишається дві години, а отже час підкріпитися пухкими полтавськими галушками – й на стадіон. Для вже звиклої для сучасних арен людини несподіванкою було те, що люди заходили на сектори стихійно, жодних міліцейських кордонів не було, лише тітки, котрі проривають квитки.

У що це потім виллється – добре відомо. Ті біляші, які полетіли у динамівського тренера – то наслідок. Зізнаюся, побувавши на більшості великих і малих спортивних арен України, ще ніколи не бачив на спортивному заході такої кількості відверто п’яних людей. Випивших – так. Та й, мабуть, при «+5» на термометрі з їдким дощем над головою не випити було б гріх. Та всьому ж є межа. Коли люди залишаються лежати на кріслах навіть після завершення матчу, а на заклик покинути стадіон навіть очей підняти не здатні – то занадто.

Взагалі, розпивання горілки на трибунах «Ворскли» мало масовий характер і врешті призвело до ідентичного з львівською «Україною» під час квітневого матчу «Карпат» з «Шахтарем» інциденту. Щоправда, жбурлянням біляшами в тренера полтавці перевершили навіть львівських п’яничок. В решті ж вони були чимось схожими. Приміром, ненависними вигуками на адресу суперників. А ще – невпинними мандрами впродовж усього матчу. Не знаю, як на стадіоні в цілому, але три центральних сектори, над якими розташовані місця для преси, виглядали, неначе вулик, де тривала постійна міграція. Та найбільше засмутили полтавські «кузьмичі», коли почали залишати трибуни стадіону хвилин за десять до завершення гри. Звісно, виходити з арени імені Бутовського незручно. Але де ж той вболівальницький азарт? Рідна команда виграє від «Динамо», а глядачі думають про своє, шкірне.

Ось в кого азарту було аж з надлишком, так це в фанатів команди київського «Динамо». У звіті про матч автор цих рядків вже розповідав про петарди під ноги беркутівцям і паління впродовж всього першого тайму шаликів «Ворскли». Важко повірити, що таку кількість «розеток» кияни відібрали у своїх полтавських візаві-фанатів. Як і не повірю, коли скажуть, що сировину для кочегарки масово скупили. Абсолютно зрозуміло, що шаликів позбулися звичайні вболівальники. Неписані фанатські правила такі речі начебто забороняють. Але є, як є.

Перед самим фінальним свистком динамівський сектор таки змусив місцевий «Беркут» вибігати з-за стін стадіону на трибуни. Річ у тім, що кияни почали жбурляти файєри і виламані пластикові крісла по присутніх на сусідніх секторах людях. Коли динамівці скажуть, що їх спровокували, це буде закономірно. З такою кількістю нетверезих на трибунах провокації – явище звичне. Але ж на те й фанати, щоб не звертати уваги на витівки «тупої кузьми». То ж так прийнято говорити в певних колах? На ділі все трохи по-іншому.

Між тим, атмосфера навколо стадіону відразу після матчу неначе повернула в 90-ті. Навколо загородженої міліцейськими кордонами площини зібралися сотні вболівальників, які скандували назву своєї команди, прізвище тренера Сачка, глузували над суперниками. Хочеться вірити, що ці футбольні емоції врешті поглинуть Полтаву знову, як тоді, за Пожечевського, Шарія й Чуйченка.

Фото Івана Вербицького