Мирослав Ступар: Сьомін вводив арбітрів в оману, ще коли про термін "симуляція" не знали

«Щоб стати класним арбітром, треба пограти на серйозному рівні і спробувати себе в ролі тренера команди майстрів. Лише людина, яка пізнала футбол в усіх його іпостасях, здатна розуміти всі тонкощі ігрового процесу» - ці слова належать, мабуть, найкращому в українській історії рефері, нинішньому гостю UA-Футболу Мирославові Ступару. Мирослав Іванович, звісно, не був видатним гравцем чи тренером, але сам факт запрошення до лав команди київського «Динамо» - красномовний. Зрештою, про той період кар’єри пан Ступар детальтно розповів у попередній частині нашої розмови – «Завершивши кар’єру, не міг відвідувати стадіон впродовж трьох місяців». Нинішня бесіда стосується суддівства – його особливостей в радянські часи з усіма політичними й бюрократичними складовими. Звісно, не обійшли ми й теми матчу, який зробив арбітра Ступара знаменитим.

- Судити матчі чемпіонату Івано-Франківської області я розпочав у 1971 році і вийшло це випадково, - починає розмову Мирослав Іванович. – Навесні мене зустрів голова обласної Федерації футболу Віталій Токарєв, який у той час, коли ще виступав я і коли у 1969-му ми стали чемпіонами України, був начальником команди «Спартак». Віталій Аристархович поцікавився моїми справами. Розповів йому, що працюю викладачем, а тренувати команди обласного чемпіонату бажання не маю. Тоді Токарєв запропонував спробувати себе в суддівстві.

Зазначу, що до того свистка до рота не брав ніколи, проте полюбляв спостерігати за діями арбітрів, як воротар. Аналізував їх роботу, бо у воротаря є більше часу, ніж у польових гравців. Тож коли за рекомендацією Віталія Аристарховича мені дали маленьку, не таку об’ємну як сьогодні, книжечку з правилами гри, спершу нічого нового там не знайшов. Думав, ніби все знаю, особливих секретів немає. Але коли почав вивчати предмет досконало, з’явилися питання. То за умови, що на теоретичні знання мене ніхто не перевіряв. Матчі за участю юнаків довірили судити відразу, як колишньому футболістові.

Попервах робота давалася легко. Але одного разу постав перед дилемою: порушення зафіксував, а не знаю – штрафний чи вільний удар призначати, піднімати руку чи ні? Футболісти самі підказали, розігравши штрафний. Тоді зрозумів, що правила треба знати досконаліше. Це спонукало мене до більш серйозної теоретичної підготовки. Часу на навчання було обмаль, бо закінчувався сезон, а мені після того, як відсудив декілька ігор юнаків, вже доручили дорослі команди. Скарг від тренерів немає, значить все нормально.

Та минув рік і на початку 1972-го мене рекомендують на збори суддів у Мукачеве. Зрозуміло, що молодий арбітр, який потрапляє на такі збори, повинен себе чимось проявити. Керівником у нас був досвідчений у минулому арбітр Ференц Куруц з Ужгорода. Але особливої відповідальності збору додала звістка про те, що прибути на нього мав голова суддівського комітету УССР Олександр Цаповецький. Мене представили як молодого рефері. Цаповецький сказав, що пам’ятає футболіста з таким прізвищем. Річ у тім, що тоді перехід колишніх гравців у судді був рідкістю. «Подивимося на тебе зранку, - каже Олександр Матвійович. - Буде двосторонка «сім на сім», а ти суди». Це як міні-футбол, який у нас не культивувався і ми не знали, що такий існує. Якось судив, рухався, та особливого задоволення не отримував, бо особливо себе на одній половині поля не проявиш. Тим не менш, зауважень мені не робили, а головним було те, що Цаповецький мене просто побачив.

- То був старт вашої професійної кар’єри?

- Можна й так сказати, бо у 1972-му я відсудив п’ять ігор першості Колективів фізичної культури і тричі був асистентом арбітра в другій лізі, тобто, вже мав право отримати звання судді республіканської категорії. У той час для більшості арбітрів це було мрією.

- Але ви цю мрію проміняли на тренерську діяльність…

- Наш «Спартак» отримав право виступати в першій лізі союзного чемпіонату, то була ейфорія. Тож коли наставник команди Віктор Лукашенко, з яким я підтримував зв’язки, запропонував працювати другим тренером, відразу погодився. Річ у тім, що тоді я ще не прикипів до суддівства, бо не було серйозних матчів. Суддівство суддівством, а тренер у першій лізі – рівень досить серйозний. Трохи згодом, коли у грудні приїхав до Києва на нараду, як представник «Спартака» і зустрів Цаповецького, той запитав, що я тут роблю. Пояснив, що сталося так, що я вже тренер команди. «Ми ж на тебе розраховували» - дорікнув Олександр Матвійович. Відповів, що гарантій у тренерській роботі ніхто не дає і може я ще повернуся.

- Наче у воду дивилися…

- Ще до закінчення сезону-1973 «попросили» Лукашенка, а за ним пішов і я. У кінці жовтня в Києві проводили збори молодих арбітрів – збирали хлопців, які раніше грали у футбол. З тієї компанії виділялися закарпатець Фахер, Діма Мізерний, який грав за «Шахтар» і трохи згодом молодим помер. З ними роззнайомилися на зборах, а Вихрова, Балакіна, Качера офіційно знав ще до того. Пройшовши збори, зрозумів, що цією справою треба займатися серйозно, але для цього є певні неписані правила – ти повинен певну кількість років відсудити колективи фізкультури, другу лігу. Сподівався, що у мене ще є час, бо мені було лише 32 роки. Тоді це було не критично, оскільки люди закінчували гравецьку кар’єру в 30, а судити могли до 50-ти – лишень фізична форма дозволяла б.

Мені дуже пощастило, що в цей час Бог послав нам до Івано-Франківська на один з матчів першої ліги главу Всесоюзної колегії арбітрів Валентина Ліпатова. Як правило, після кожного поєдинку тоді відбувався перегляд суддівства. Місцеві спеціалісти мали аналізувати роботу рефері зустрічі. Звісно, то було трохи комічно, бо як місцевій колегії суддів проводити розбір роботи одного з найкращих арбітрів Союзу? Та вистачало моментів, які нас просто цікавили.

Хтось з моїх колег запитав: «Як можна прорватися на всесоюзну арену?» До цього ж із Франківська туди не виходив ніхто. Був Київ і прорватися можна тільки з доброї волі столиці. Ліпатову сказали, мовляв, у нас є арбітр, який нещодавно закінчив виступи на футбольному полі, був тренером, а тепер хоче судити. Він поцікавився, хто це, а коли мене представили, відповів: «Пришлите мне в Москву свою спортивную характеристику». Я надрукував на машинці характеристику і відіслав, хоча особливих надій не плекав. Але на мій подив перед Новим роком як подарунок від Діда Мороза приходить телеграма в обласний спортивний комітет, де вказано, що мене викликають на збори в Сочі. Це була маленька сенсація.

- То був інший рівень?

- Звичайно. На тих зборах мене поселили в одну кімнату з Ярославом Баликіним, досвідченим арбітром з Дніпропетровська, який судив вищу лігу. Ми роззнайомилися. Кажу: «Взяв про всяк випадок дві пляшечки «З перцем», шоколад, львівські цукерки «Світоч», тобто, наше традиційне». «Це все потім, - чую у відповідь. – А зараз будемо вчити правила». Зізнаюся, почувши такі слова від арбітра вищої ліги, здивувався. На республіканських зборах життя було достатньо вільне, в Мукачевому судді могли зранку бігати навколо ріки і біля стадіону, а коли поверталися з зарядки, дозволяли собі, що утамувати спрагу, випити глінтвейну, натурального сухого закарпатського вина вартістю 20-30 копійок. З такої норми стартував день. Тут Баликін відразу дав зрозуміти, що розслабитися зможемо лише в заключний день, коли здамо всі тести.

На тих зборах у 1975 році в Сочі було зовсім інше ставлення до арбітрів, була відповідальність. Керівником таких зборів завжди був Сергій Алімов, авторитетний спеціаліст, арбітр міжнародної категорії, надзвичайно доброзичлива людина. Коли він бачив що суддя підіймається на ліфті на свій поверх до готельного номера, то неодмінно казав: «Завтра можеш брати білети додому». З гумором це було чи ні, але на ліфті ніхто не катався. Тобто, фізична підготовка мала проявлятися і в побуті. Теоретичні заняття, практичні ігри і особливо фізична підготовка певним чином від сьогодення відрізнялися. Фізична підготовка вранці була особливо насиченою. Спершу ми бігали крос по сочинській набережній від цирку до морського вокзалу, туди й назад. Дистанція складала понад три кілометри. Потім були вправи для загального розвитку.

Далі, якщо не було матчів, судді грали у футбол, адже більшість арбітрів, починаючи з 1973 року, в минулому були футболістами. Скажімо, зі мною починали судити Валерій Бутенко, Рамуальдас Юшка, Іван Тимошенко, Олександр Мушковець, Кирило Доронін. Усі вони до того грали у вищій лізі чемпіонату СССР. Нині щось схоже уявити важко. З одного боку, суддівство не потрібне самим колишнім футболістам з їхніми заробітками. З іншого – після 30-ти років за нинішньої системи пробитися до суддівських вершин вже складно. В союзні часи знаними, справді сильними арбітрами стали українці Петро Кобичик з Чернівців, Олександр Дегтярьов з Одеси, донеччани Володимир П’яних, Віктор Зв’ягінцев, Володимир Куцев. Усі вони – теж футболісти вищої ліги, кожен дуже швидко, без розкачки крокував по суддівській ієрархії. Нині ж кажуть, що починати судити треба в 20 років, а в 24 судити другу лігу. Виходить, що людина не попробувала, що таке футбол, не відчуває смаку, не відчуває самої гри, напруги, яку ніколи не били і не порушували проти неї правил, може штучно навчитися судити футбольний матч? Це абсурд.

Суджу по собі. В 1971-му я відсудив «область». У 1972-му працював на матчах колективів фізичної культури та асистентом в другій лізі. В 1974-му відсудив п’ять ігор другої ліги. В 1975-му відразу після перших зборів в Сочі мені довірили матчі першої ліги, а в 1976-му я вже судив вищу лігу. Тобто, мені потрібен був рік на обкатку в певному дивізіоні. Так швидко подолати усі щаблі могли пройти не всі, але я пройшов. Напевне, завдяки тому, що не тільки грав в футбол і розумів його, а й був тренером. Я розумів, що це таке, коли сидиш на лаві, а арбітр допускає помилку не на користь твоєї команди, відчув, наскільки це боляче і як після гри болить серце. Відразу усвідомив, що принциповість і неупередженість повинна бути первинною у психологічній підготовці арбітра.

- Матчів, які арбітри впродовж зборів проводять між собою, не достатньо?

- Це теж важливо. У Сочі, коли ми грали двосторонки, були не забави, а справжні заруби. Траплялися моменти, коли хлопці навіть травми отримували. Приміром, Михайло Кусень зламав руку, Анатолій Іванов з Ленінграда отримав серйозне пошкодження і не міг судити два місяці. Сьогодні арбітрам не дозволяють грати. Мовляв, вони можуть травмуватися. Але це ж трішки нівелює підготовку. Футбол треба розуміти зсередини.

- Коли відповідальні за суддівство люди дали вам зрозуміти, що в арбітри ви пішли не дарма?

- Закінчувалися ті самі сочинські збори, які, як правило, тривали від 10-ти до 14-ти днів. Мені довірили товариську гру між «Уралмашем» і мінським «Динамо». Перед матчем вирішив для себе, що маю бути близько до м’яча. Самої методики не знав, бігав від прапорця до прапорця. На вечірньому розборі Алімов запитав викладача, який дивився гру, чи нормально я відпрацював. Той відповів: «Ничего, близко к Европе». Що це таке – поняття не мав. Виявилося, що те, що я бігав від прапорця до прапорця, що виходив на білу лінію, коли вимагала обстановка на футбольному полі, було тим позитивом, на який звернули увагу. Мабуть, саме завдяки цьому мені відразу й довірили працювати на матчах першої ліги, судити зустрічі дублерів вищого дивізіону. Не як зараз, коли людям без досвіду і вміння відразу довіряють працювати на матчах Прем’єр-ліги. Футболісти не знають цієї людини, перевіряють її на міцність. Правильно підводити арбітра поступово. Як футболістів, котрі спочатку грають у молодіжному складі, потроху втягуються в тренувальний процес основи, потім їх на декілька хвилин випускають в офіційних матчах. Так було колись і в суддівському корпусі. У 1975-му і першій половині 1976-го я зарекомендував себе у першій лізі, а вже в осінньому чемпіонаті-1976 відпрацював у шести поєдинках елітних колективів.

- Перший матч у вищій лізі пам’ятаєте?

- Аякже. Перше завжди запам’ятовується. То було в травні 1976-го. У Мінську місцеве «Динамо» приймало куйбишевські «Крилья Совєтов». Подія непересічна бодай тому, що до мене таких призначень не мав жоден представник Станіслава – Івано-Франківська. Втім, не скажу, що я сильно хвилювався. В принципі, я коли й грав, то особливого мандражу не відчував. На лінії мені тоді в Мінську допомагали москвичі – Беляєв і арбітр ФІФА Володимир Руднєв.

Гра була достатньо принциповою, закінчилася перемогою білорусів 2:0, до суддівства питань не було. Мені ж запам’ятався один момент. Все-таки що значить авторитет арбітра ФІФА? Звісно, він на мене давив. Руднєв працював у Федерації футболу, відповідав за суддів першої чи другої ліги. І ось – передача нападнику, той ніби в положенні «поза грою». Руднєв підіймає прапорець. Я автоматично даю свисток, а потім розумію, що м’яч до нападника потрапив від оборонця. Відповідно офсайду немає. На щастя, ця помилка залишилася непоміченою. Та відтоді усвідомив, що авторитет авторитетом, але коли ти арбітр на полі, то автоматично фіксувати порушення не треба. Спершу подумай, проаналізуй, а потім приймай рішення. Аналітико-синтетична діяльність має опрацьовувати те, що тобі підказує асистент. Добре, що такий недолік стався у першому для мене вищоліговому матчі і я запам’ятав на все подальше суддівське життя.

- Та моментів, коли асистенти вас підставляли, мабуть, вистачало й після того…

- Епізодів, коли асистент підіймає прапорець, а я наказую опустити, було вдосталь. Пригадую українське дербі другої ліги «Таврія» Сімферополь - «Нива» Вінниця у 1985-му. Команди боролися за перше й друге місця. Сімферопольців очолював Анатолій Коньков. На матчі були присутніми перші особи українського спорту – керівник Федерації футболу УССР Микола Фоміних, глава Держкомспорту республіки Михайло Бака. Одна з атак «Ниви», передача на правий фланг. Мій асистент сигналізує про положення «поза грою». І дійсно, центральний нападник вінничан Шевченко в офсайді. Але це було пасивне положення «поза грою». Вже тоді ми ці нюанси враховували, підходили до питання творчо, це було ноу-хау вищої ліги СССР.

Втім, коли я не прислухався до думки лайнсмена, а той нападник «Ниви», який перебував у правильному положенні вийшов сам на сам (щоправда, моменту не використав), мав серйозну розмову з керівництвом. Сталося це, коли повертався додому через Київ. Звісно, заїхав у Федерацію, щоб віддати рапорт арбітра. Борис Шмегельський, який нами керував, сказав зайти до Фоміних, бо до мене є питання. Той вимагав пояснити, що ж сталося у Сімферополі. Мовляв, Бака переконаний, що положення «поза грою» було, я теж це бачив, а Ступар гри не зупинив. Довелося пояснювати момент з точки зору методики. Фоміних перепитав, чи так трактують нові правила. Я підтвердив. Зазначу, що помиляються ті, хто думає, що правила про положення «поза грою» змінилися тепер, що розподіл на «активний» і «пасивний» офсайд використовується не так давно. Це було завжди. Просто у нас, особливо на нижчих рівнях, це правило трактували помилково. Тому й збірна СССР, радянські команди в єврокубкових матчах часто потерпали через власну неосвіченість.

- У першому матчі вищоліговому матчі вам трохи пощастило. Але надалі конфліктні ситуації, звісно, виникали…

- Тривалий час моя кар’єра складалася навдивовижу гладко. В 1976-му я зачепився за вищу лігу, в 1977-му вже був певний рівень, авторитет зростав, навіть отримав перше міжнародне призначення, коли поїхав допомагати за кордон у матчі Фінляндія – Англія. Розумів, що раз мене вже задіяли на лінії, дали поїздку за кордон, то це є хорошим знаком. Влітку в 1977 році між першим і другим колами проводилися триденні збори – здавали фізичну підготовку, проводили наради. Сиділи якось в кулуарах і спілкувалися. «А ты молодой что, без проблем? – запитує мене Валентин Ліпатов. - Не волнуйся, они придут сами собой».

І ось перший такий інцидент, який не прикрасив моє суддівство, трапився у 1980-му. Я судив міжнародний матч у Фінляндії. Прилітаю додому в п’ятницю переконаним, що призначення на недільний поєдинок у мене не буде. Але ввечері лунає дзвінок з АТС про отримання термінової телеграми. З неї дізнаюся про те, що мене терміново викликають в Москву на матч «Спартак» - «Зеніт». На заміну. Лечу в суботу до Москви, де мене зустрічає спартаківський адміністратор. Він пояснює, що повинен був судити Юшка, з якихось причин його замінили. Дві хороші команди, «Зеніт» вже в той час непогано котирувався.

Перший тайм склався непогано. В перерві заходить представник міжнародного відділу Федерації футболу СССР Олексій Зарахович і каже: «Мирослав, пришла посылка, что ты арбитр ФИФА». В посилці посвідчення, кокарда та інші атрибути. «Не против, если я сейчас объявлю, что тебе присвоили звание судьи высшей категории?» - запитує. Звичайно, мені було приємно, я погодився. Другий тайм. Атакує «Спартак». Здається, Федір Черенков пробив, м’яч потрапив у спину оборонцеві і змінив напрям. Воротар «Зеніту» Олександр Ткаченко в стрибку м’яч, який був у повітрі, вибив рукою. Перетнув м’яч лінію воріт чи ні – визначити не можу, бо був за межами штрафного майданчика. Асистент слідкував за положенням «поза грою» і знаходився метрів за десять від кутового прапорця, будучи під кутом. Вирішили грати далі. Гра закінчилася внічию 1:1. Приходить переглядова комісія і каже: «Вам оценка – два». Зрозуміло, що це за той момент. І довести нічого неможливо. Так, є телебачення. Але камера знімала з центру поля. Тоді ж не було стільки камер, як зараз. Судячи з відео, яке записувалося з середини поля, м’яч нібито у воротах. Що мені залишалося робити? В воротах так в воротах, «два» так «два».

Трохи згодом Павло Казаков, який керував арбітрами в управлінні футболу СССР, провів експеримент на мою підтримку. На своєму робочому столі, який знаходився в чотирьох чи п’яти метрах від порогу, він поклав білу смужку шириною 12 см. Через блок над цією смужкою був підвішений м’яч. На вході Казаков запитував – у воротах м’яч чи ні. Коли дивишся вглиб з відстані п’яти метрів, то виглядає, наче м’яч у воротах. Після того Казаков запропонував стати збоку. Звідти виглядало, що м’яч над лінією. «То й є момент Ступара, - пояснював Казаков. – З центральної трибуни виглядає, ніби м’яч у воротах, а насправді він не пересік лінію воріт». Це не було якимось виправданням. Це демонстрація, що візуальне враження може бути оманливим.

- Матч «Спартак» - «Зеніт» відбувся вже після Олімпіади-1980, на якій ви теж працювали. Виходить, ще не маючи статусу арбітра ФІФА…

- Там ціла епопея вийшла. Звання, яке мені нарешті присвоїли у вересні, я заслужив роботою до того. То нині статус арбітра дарують тим, хто не відсудив жодного матчу. Лише потім цей аванс треба підтверджувати і відпрацьовувати. Саме через те у наш час арбітрів ФІФА було мало. Щоб отримати це звання, суддя мав потрапити до сімки в списках найкращих арбітрів країни три роки поспіль і знаходитися мінімум в четвірці за останній рік.

Я потрапляв до цього списку з 1978 року. Крім того, мусив відсудити два матчі міжнародної категорії А, тобто, поєдинки за участю національних збірних. Такі зустрічі у мене були. У 1978-му судив гру перед чемпіонатом світу Польща – Болгарія. Поляки перемогли 1:0, а після гри я взяв автографи переможців на копії протоколу матчу – кожен розписався напроти свого прізвища. В 1979-му відпрацював матч відбору чемпіонату Європи Туреччина – ФРН в Ізмірі, який завершився сенсаційною нічиєю 0:0. Після гри інспектор подякував нам з помічниками Олександром Мошковцем з Москви і Анатолієм Міщенком з Сухумі за хорошу роботу. Я ж був задоволений ще й тому, що виконав норматив арбітра ФІФА доволі швидко. Мені було 38, а в СССР це звання раніше 40-ка років, як правило, не отримував ніхто.

Але на календарі 1980-й, а підтвердження свого статусу не отримую. На мої запити в Федерації футболу СССР відповідали, що виникли якісь труднощі. На носі Олімпійські ігри, до яких готувався, як один з переможців всесоюзного і республіканського конкурсу арбітрів. Приїхали президент ФІФА Жоао Авеланж, генсек цієї організації Зепп Блаттер. З останнім мене й познайомили, пояснили ситуацію. Блаттер розібрався і сказав, що не вистачає протоколу з Польщі. Річ у тім, що тоді інспектором матчу був поляк, який сказав, що відправить протокол самотужки, хоча зазвичай цим займаються судді. І ось тоді я й згадав про свою копію протоколу з зібраними автографами гравців. Блаттер прийняв цей документ і дозволив мені працювати на Олімпіаді.

- В одному зі своїх інтерв’ю ви назвали нинішнього президента ФІФА масовиком-затійником…

- Блаттер – дуже цікава, ерудована і доброзичлива людина. А чому так назвав? У 80-ті в Європі щороку проводилися збори арбітрів. Кожна країна делегувала на такі збори по два арбітри. Вперше я з Ліпатовим їздив у Австрію, потім – з Бутенком в Голландію, далі була Німеччина. Правил там здавати не вимагали, виключно – фізичне тестування. Наші судді на такі збори потрапляли вибірково, з числа тих, хто ось-ось мав отримати статус арбітра ФІФА або щойно отримав. В останній день завжди відбувалася товариська вечеря, на якій Блаттер був основною фігурою. Він розмовляв на трьох-чотирьох мовах – французькою, англійською, іспанською чи німецькою.

Представники кожної держави мали виконати пісню, яку знає вся Європа. У нас було два варіанти: «Подмосковниє вєчєра» та «Катюша». Звісно, то не були «сухі» застілля. Це була традиція і заправляв цими вечірками Блаттер. Пригадую, як під час чемпіонату світу-1982 Зепп видавав нам добові з металевого чемоданчика. Тоді за суддівство ще нічого не платили, лише добові. Для нас навіть спортивна форма, суддівські картки були дефіцитом, а Блаттер тоді порадував і екіпіруванням, і картками з символікою ФІФА.

- Чемпіонат світу – то віха. Але до неї ви працювали на двох фіналах Кубка СССР - у 1979 і 1981 роках. Обидва закінчилися поразками московських команд у Москві…

- Коли кажуть, що фінал Кубка – то вершина, я зазвичай погоджуюся. Але разом з тим відзначаю, що найпотужніший для себе фінал відсудив у 1979 році. То був вирішальний матч Спартакіади народів СССР, де грали не «молодіжки», а складені з найсильніших футболістів збірні республік. У фіналі зійшлися команди Москви і Грузії і той матч випала честь судити мені. Москвичі перемогли 2:1, а відсудила наша бригада у складі львів’янина Ігоря Дудка та естонця Іво Лайно добре, Микола Латишев був нами задоволений. Після фінального матчу в прес-центрі ми посиділи з журналістами, поспілкувалися, повечеряли. Поїхав додому, не маючи найменших ілюзій, що мені можуть довірити суддівство фінального матчу Кубка СССР «Динамо» Москва – «Динамо» Тбілісі, який мав відбутися через шість днів після вирішального поєдинку Спартакіади. Тому після приїзду до Івано-Франківська здивувався, отримавши телеграму з викликом на кубковий фінал. Можливо, відповідальні люди у Федерації футболу мали рацію, адже зустрічалися майже ті ж команди. Мабуть, моя кандидатура влаштовувала обидві сторони.

Матч разом з українськими колегами Костянтином Вихровим і Юрою Сергієнком ми провели достатньо впевнено, щоправда, один суперечливий момент був. Атакували москвичі, простріл з правого флангу і влучний удар по воротах Отарі Габелії. Але Сергієнко підняв прапорець – положення «поза грою». Після гри цей момент викликав чимало суперечок. Москвичі, які в підсумку програли в серії пенальті вважали, що забили чистий гол. Але Латишев, переглянувши плівку, підтвердив, що було положення «поза грою».

Стосовно ж 1981-го, то в тому кубковому турнірі працював відразу на двох вирішальних матчах: на квітневому півфіналі між московським «Динамо» і ростовським СКА, а потім на фінальному матчі в Лужниках, у якому ростовчани зустрічалися з московським «Спартаком». Взагалі, «Спартак» я судив часто, в якийсь момент вважався для них фартовим, потім було навпаки. У будь-якому разі, спартаківці проти моєї кандидатури не виступали ніколи. Бо грати їм я не заважав. У цьому фіналі «Спартак» теж міг виграти, але Юрій Гаврилов не реалізував призначеного мною пенальті, а ростовчанин Сергій Андреєв наприкінці матчу забив єдиний у матчі гол.

- Чемпіонат світу-1982. Багато в контексті того скандального епізоду за вашою участю в матчі Франція – Кувейт вже сказано. Вами й не тільки. Але, озираючись назад, не думаєте, що могли б вчинити по-іншому? Чи на той момент те рішення було єдино правильним?

- Я був правий. Не тільки тому, що мою правоту зараз підтвердили правила. То було єдине правильне рішення ще й з політичної точки зору. Неприємним залишається лише той факт, що в контексті того моменту понині пишуть: «Ступара дискваліфікували». За що мене було дискваліфіковувати, якщо я не допустив нічого крамольного чи такого, що суперечить правилам чи регламенту?

Переконаний, такий стан речей спровокований здогадками, адже ця тема довгий час залишалася в Радянському Союзі табу. Коли ми разом з коментатором Володимиром Маслаченком поверталися додому, він сказав: «Мирослав, не переживай, я комментировал матч, этот момент не показали». Ще тоді відповів, що краще б показали. Бо приїду і будуть питати, а чому на табло показували 96-ту чи 97-му хвилину? Показали б усе – питання вичерпалися б. Як наслідок, деякі українські журналісти й зараз пишуть, що Ступар тоді відсудив на «двійку», що його дискваліфікували. Такі речі б’ють по моралі. Особливо коли знаєш, що помилок не допускав. Той матч за винятком цього моменту я провів чисто. А що після свистка з трибуни оборонець збірної Кувейту пригальмував, а Ален Жересс продовжив рух і забив м’яч винен, мабуть, не я. Звісно, я на мить розгубився. Як приймати рішення, коли в правилах немає відповідного пункту? То всі мудрі сьогодні, бо в правилах передбачено майже все.

- Але ви більше не судили на такому рівні. Яке рішення треба було прийняти, щоб судити міжнародні матчі надалі?

- Певен, що правильним було саме прийняте мною рішення. Але виносити вердикт мусив відразу, без пауз. Суддя, який приймає рішення без паузи, завжди виходить з ситуації з честю. Теоретично ми ж знаємо, що треба робити в такому випадку. То будь мудрим і подумай. Я відразу почав аналізувати, бо аналіз – то найперше. Що робити? Зарахувати м’яч? Зарахував. Якби кувейтці погодилися з цим, було б класно, ніхто б нічого не говорив. Але вони почали протестувати, пішли з поля. Дивує й інше. Прийнято казати, мовляв, на поле вибіг шейх Фахід аль-Ахмад ас-Сабах. То ж неправда. Він нікуди не виходив, бо його б ніхто не пустив. Шейх стояв на трибуні і показував команді жестами, мовляв, сходьте з поля. Потім Фахід спустився донизу, але до газону карабінери його не пустили і він почав дискутувати зі своїм тренером.

Я став заручником в тій ситуації. У нас в СССР рекомендували завершувати матчі за будь-яких обставин. До того вдома мали лише два випадки, коли поєдинки припиняли достроково. І кого покарали? Правильно, арбітрів. Перший такий випадок – матч у Кемерово, коли місцевий «Кузбас» зустрічався з кишинівським «Ністру». Судив ту гру Абґольц. Він призначив пенальті у ворота гостей за п’ять хвилин до завершення матчу, при нічийному рахунку. Гравці «Ністру» не погодилися і зійшли з поля, а покарали арбітра. Другий випадок трапився в Сімферополі. «Таврія» зустрічалася з житомирським «Поліссям». Судив, якщо не помиляюся, Борис Стрілецький з Донецька. Там гості теж не погодилися з арбітром, зійшли з поля, а винним у підсумку зробили рефері.

Звісно, знаючи про ці прецеденти, тоді, у Вальядоліді, теж вирішив, що матч треба закінчити. Та ще й врахував, що відбувається телевізійна трансляція і в разі, якщо гра не завершиться, організаторів можуть оштрафувати. В Союзі нас чітко привчили, що в разі, якщо матч розпочався не рівно о 19.00, то суддю покарають, бо ефірний час – дуже дорогий. «Хто ж платитиме цю неустойку, якщо матч зараз зупиниться. А я, взявши під пахву м’яч, піду геть?» - думаю. Тому вихід був один – вкинути спірний м’яч. Що я й зробив. Усі погодилися. Французи навіть забили четвертий гол і виграли 4:1. Тобто, прецеденту, щоб дискваліфікувати мене за неправильні дії, не було. Але я повинен був прийняти єдине рішення миттєво. Якби вирішив завершити гру – був би скандал.

Цікаво, що коли ми жили в Мадриді, в закритому готелі, наші люди з посольства казали: «Вы правильно поступили. Это укрепляет международные отношения Советского Союза с Кювейтом». Але в душі залишився неприємний осад. Коли ми з Латишевим летіли до Мадриду, то казав, що знає усіх суддів, які працюватимуть на чемпіонаті світу й переконаний, що я маю вистрелити. Але не вийшло. Це було не уроком, а нещасливим випадком. В СССР у наш час ніхто не міг мати такого свистка, як в арбітра. Вони були дефіцитом. Ці свистки виготовляли фахівці за спецзамовленням. А в Мадриді такі свистки продавалися всюди і їхня вартість складала лише один долар.

- У ФІФА це теж мали б розуміти…

- Зрозумійте, що на міжнародній арені я перестав судити не через цю помилку. Прослідкуйте за діяльністю інших радянських рефері. Приміром, Бутенко, який працював на наступному мундіалі в Мексиці, потім теж не викликався на поєдинки за кордоном. Запрошували на відбірні матчі чи поєдинки під егідою УЄФА, але ми вже не були в обоймі, як то відбувається сьогодні. ФІФА довіряла іншим людям. Нині, якщо потрапляють до топ-групи УЄФА, їздять на один, другий, третій чемпіонати світу, а решта – зась, не пробиваються. З моєї точки зору це неправильно. Сьогодні ми маємо представників у другій групі – Бойка, Арановського. Але хіба Абдула, Кутаков чи Жабченко гірші? Чому вони не мають права поїхати туди, куди їздять їхні співвітчизники? В Союзі дотримувалися справедливішого принципу. Скажімо, досягнув Ступар рівня арбітра ФІФА, відсудив чемпіонат світу – дай дорогу іншому. За мною був Бутенко. Далі – Доронін, Тимошенко.

- До речі, про політичні моменти. Відомо, що ваш батько був політв’язнем. Та попри це ви були виїзним. Як вийшло, що син політв’язня став топ-суддею в Радянському Союзі?

- Справді, тоді, щоб судити, спершу мусив отримати характеристику по партійній лінії чи по лінії служби безпеки. За радянської тоталітарної системи неможливо було випустити за межі країни неперевірену особу. Наші люди могли розраховувати на соціалістичну Болгарію чи на Фінляндію. Це вже була вища ліга. До решти країн не їздив ніхто. Статус арбітра, який буде їздити на міжнародні матчі, кордонних обмежень не ґарантує. Через те кожен, хто ставав арбітром ФІФА, мав пройти всі сходинки державного, партійного контролю, а також переконати в своїй надійності КГБ.

У 1977 році прийшов запит з Москви з вимогою дати характеристику в міжнародний відділ. Характеристику треба було отримати в своїй партійній організації. Хоча я не був членом партії, партком нашого інституту повинен був мене рекомендувати і за відповідати, що я не залишуся за кордоном і повернуся додому. Але спершу був партійний осередок на кафедрі. Я не був членом кафедри, але в нас була партійна група, яка поговорила зі мною і дала відповідь: «Рекомендуємо». Наступна стадія – це партком інституту. Після нього – міськком партії. Сходинка за сходинкою, усі установи мали погодитися і дати зобов’язання. Остання сходинка перевірки – органи безпеки, тобто, КГБ. Там вимагалося написати біографію. Коли розповів про це мамі, вона сказала: «Ніхто тебе за кордон не пустить, бо твій тато сидів від дзвінка до дзвінка десять років – з 1948-го по 1958-й – по політичній статті». Сидів, не дивлячись на те, що він отримав медаль за штурм Берліну.

- Якщо не секрет, за що сидів?

- Він навчався у Львові, в Політехніці. То були 1938-1939 роки, Польща й націоналістичний рух. Батько був провідником ОУН у Львові. За це його хотіли посадити поляки. Через те тато виїхав зі Львова додому і його не зачепили. Коли радянські війська визволяли Україну, то забирали до армії всіх осіб призивного віку. Батька відправили в навчальний пункт до Росії, де з нього зробили солдата і послали на фронт. Тато успішно штурмував Берлін, за що й отримав медаль. Після повернення додому знайшлися «друзі», яких, мабуть, заздрість мучила. А в післявоєнний час на заході слова ОУН чи Бандера каралися смертною карою. Друзі тата дізналися, що він виступав, будучи студентом, у Львові і йому без суду і слідства дали десять років. Додому він повернувся тільки в 1958 році.

Та що цікаво. Слідчий, який вів цю справу, виявився порядною людиною. Коли мама прийшла на побачення з батьком, цей чоловік їй сказав: «У вас двоє синів. Якщо хочете, щоб вас не вивезли до Сибіру, терміново оформіть розлучення. Мама послухалася і, можливо, це нас врятувало від депортації. Цей нюанс для нас став свого роду захисним бар’єром, мовляв, тато нас не виховував. Після його ув’язнення ми разом вже не жили. Мабуть, мені це допомогло не потрапити в поле зору КГБ і отримати позитивну характеристику. Обком партії підписав характеристику і вона поїхала в Москву. Зазначу, що нудну процедуру отримання характеристик ми повинні були проходити щороку. Міжнародні паспорти знаходилися в міжнародному відділі у Москві. На руки нам їх видавали, коли ми вилітали. Прилетів – відніс паспорт назад до відділу. Перед від’їздом тебе чітко інструктують, як маєш себе поводити за кордоном – поменше спілкуватися, жодних знайомств. Так за радянських часів було завжди.

- У суддівській кар’єрі, зважаючи на етнічні міжусобиці, які посилилися у 80-ті роки, труднощів, мабуть, теж вистачало…

- У цьому контексті повинен згадати поєдинок «Нефчі» Баку – «Арарат» Єреван. Між азербайджанцями і вірменами вже точилися бойові дії в Нагорному Карабаху. В управлінні футболу політичних моментів чомусь не врахували. Матч перенесли на кінець весни чи початок літа. Початкова дата матчу співпала з різнею вірмен у Карабаху. Я вже взяв квиток, але за тиждень повідомили, що гра скасовується і переноситься на інший день. Поєдинок відбувся приблизно через місяць. Команди вийшли на поле за приблизно 40-градусної спеки. То за умови, що розпочинався матч о шостій чи сьомій вечора. Гра була напруженою. До закінчення матчу залишалося небагато часу, як вірмени подали кутовий і забили чистий гол. Я вказую на центр. Тут підбігає капітан «Нефтчі»: «Дорогой, сделай что-нибудь, уже конец игры, мы же проиграем у себя дома!» «А що я можу зробити, якщо ви пропустили гол?»

«Нефтчі» програв. Зрозуміло, що публіка була незадоволена, летіли маленькі камінчики, шум-гам. Зранку треба їхати в аеропорт. Приїжджає на «Волзі» шофер Алі і поки ми їдемо з Баку в аеропорт, а це кілометрів 15, починає: «Вот такие судьи, что вы сделали, что мы проиграли». І не скажеш йому закрити рота, він же хвилюється за команду. Так і розповідав нам Алі усю дорогу, що ми такі судді, які допустили, щоб вірмени обіграли їх вдома. З полегшенням ми зітхнули лишень після того, як вийшли з автівки і розпрощалися.

- Не погрожували?

- Ні. Погрози стали модними перед розпадом Радянського Союзу, у 1991-му році. У вищій лізі такого собі не міг дозволити ніхто, бо був присутній інспектор і справою миттєво зайнялись би відповідні органи. Свавілля не було.

- Одна з колоритних особливостей радянського футболу – адміністратори, з їх вмінням догоджати суддям, суперникам, офіційним особам…

- Я би в цьому контексті хотів згадати пітерського адміністратора Матвія Соломоновича. Коли вперше приїхав до Ленінграда в статусі судді, зустрів мене солідний єврей. І поки ми з аеропорту «Пулково» доїжджали до міста, Матвій Соломонович розпитує: «Ты сам с Ивано-Франковска, это бывший Станислав? У меня хорошие воспоминания о Станиславе. У вас была сильная команда, вы могли попасть в высшую лигу».

І дійсно, в 1957 році, коли команди класу Б були розподілені на три зони, наш «Спартак» став переможцем західної зони. В інших зонах перемогли ленінградський «Адміралтєєц», який тоді називався «Авангардом» та тбіліський СКА. Пізньої осені в Ташкенті проводилася пулька – два кола серед трьох команд, переможець потрапляє у вищу лігу. Ми, маленьке місто з населенням менше 100 тисяч, могли потрапити у вищу лігу СССР! І потрапили б, якби спортивний принцип зберігався до кінця. Та, на превеликий жаль, як казав Матвій Соломонович, «это ваши проблемы».

«Перед тем, как ехать в Ташкент, меня вызвал генеральный директор завода «Адмиралтеец», - розповідав адміністратор. - «Матвей, видишь портфельчик в углу? Возьми, там лежит высшая лига». Открыл – а там сумка набитая деньгами. И мы полетели в Ташкент». В останньому матчі другого кола наш «Спартак» грав з «Адміралтєйцем». По грі ми забили двічі, два голи не зарахували. Як наслідок – 2:3. Так «Спартак» втратив нагоду зіграти у вищій лізі. Зберігаючи корпоративну етику, скажу лишень, що в «Комсомольській правді» тоді вийшла стаття «О чем хлопочет судья Хлопотин». Судив цей матч Микола Хлопотін, суддя міжнародної категорії з Москви.

Нове покоління арбітрів, нова генерація футболістів дещо змінила бачення, ставлення до суддівства, до футболу, ніж воно було раніше. А Матвій Соломонович залишався собою. Одного разу нас у Ленінграді відвезли на Невський проспект. У трикімнатну квартиру, де розміщували арбітрів. Матвій Соломонович показує нам кухню, нафарширований холодильник, ящик горілки. «Це до кінця сезону?» - питаю. «На один вечір» - відповідає. Трохи оторопів, але запитав: «Можете принести нам пляшку шампанського?»

- З кимось із футболістів мали особливі порахунки?

- У кожній команді були свої лідери. Не тільки в ігровому плані, а й у словесному. Ті, що підганяють партнерів, дискутують з арбітрами, славляться різними витівки на полі. Але то були дрібниці в порівнянні з нинішніми хитрощами й симуляціями. У 70-80-ті футболісти були набагато поряднішими, інтелігентнішими й толерантнішими. Приміром, у Давида Кіпіані було прізвисько Князь. Він був інтелектуальною людиною, вмів себе поводити на футбольному полі, не дозволяв собі розкидатися безпідставними звинуваченнями і не реагував на те, що його чіпали чи били, був технічним гравцем. Взагалі, грузинських гравців було судити приємно. Особливо, коли їм не заважаєш. Тебе поважають, якщо ти поважаєш їх. Але були такі люди, як Газзаєв, який часто штовхав корпусом, був невисокого зросту, але задньою частиною міг відтирати захисників, надавати собі преференції при прийомі м’яча, а це було порушенням правил. І Валерій казав при цьому: «Но я же ничего не сделал».

Серед спартаківців виділявся Михайло Булгаков. Він багато говорив – і своїм, і чужим, і арбітрам. Але на це ніхто уваги не звертав. Про Юрія Гаврилова, великого технаря, говорили: «Якщо не знаєш, куди віддати пас, то віддай Гаврилову». Ніколи не чув поганого слова від Федора Черенкова. Олег Блохін любив поговорити. Він був великим гравцем, його часто чіпляли, тримали, бо він був швидкісним, це його обурювало і він свої претензії виказував арбітрам.

Друзі-хитруни - Сьомін і Газзаєв

Запам’ятався також Юрій Сьомін. Якось отримав призначення на матч «Зеніт» - «Локомотив» Москва. Мене Ліпатов попереджає: «Мирослав, будь осторожен, Семин из «Локомотива» любит часто нырять». Тоді ж такого терміну як «симуляція» не було. Але про Сьоміна Валентин Григорович казав, мовляв, той може спровокувати падіння і я можу помилково призначити одинадцятиметровий. І справді, у тому ленінградському матчі такий момент був: Юрій увійшов до штрафного майданчика з лівого флангу, потерся біля оборонця і впав. Думаю собі: «Блін, одинадцятиметровий». Але згадавши застереження Ліпатова, пенальті не призначив і був правий. Бо як потім показала плівка, за таке ми тоді не карали.

Або взяти Сьоміна-тренера. Грав його «Локомотив» з вільнюським «Жальґірісом», командою дуже технічною, близькою за стилем до німецького футболу. В одному з моментів м’яч вийшов або не вийшов за бічну лінію. Сьомін з лави запасних почав апелювати до асистента. М’яч вийшов вдруге, а він все продовжує. То не витримую, підкликаю Юрія і прошу заспокоїтися, покинути лаву запасних і йти на трибуну. Він оторопів, мовляв, як це так, що його усувають з тренерської лави. Пояснив Юрію Павловичу, що не продовжу матч, поки він не піде на трибуну. Між мною і ним не було конфронтації, ми часто зустрічалися. І вже тепер, коли я інспектував, ми ті речі згадували, коли «Динамо» в Сумах грало проти «Харкова».

- Власне, інспекторська діяльність єднала вас з футболом й після завершення суддівської кар’єри…

- Цікаво, що до інспектування мене допустили не відразу. Не дивлячись на заслуги, зі здобуттям Україною незалежності керівництво Федерації спершу не допускало мене до інспектування матчів. Сказали, що маю пройти всі щаблі, щоб відповідати вимогам. Тож у перші роки незалежності працював у інституті, за сумісництвом допомагаючи нашому «Прикарпаттю». Лиш через три роки почав інспектувати. На першу гру мене заслали у Заліщики на Тернопіллі, де тоді була команда третьої ліги. Пригадую, тоді намагався достукатися до керівництва української Федерації, мовляв, українським арбітрам треба розширювати географію стосунків з сусідами. Ще у 1990-му, коли я судив, в Польщі, в Пшемишлі працював арбітр ФІФА Зіґмунд Фодор. Ми планували запровадити практику обміну суддівськими бригадами. Мовляв, поляки будуть приїжджати судити першість області до Франківська, а ми будемо працювати у Польщі. Сусіди довіряли нам працювати на поєдинках третьої ліги. Тоді це було можливо, якщо складався договір про співпрацю. Тож ми, 15 арбітрів з Івано-Франківська, бригадами по три особи впродовж року їздили до Польщі, а їхні бригади приїжджали до нас. «Женю, давай розширимо географію» - запропонував тодішньому віце-президенту ФФУ Євгенові Котельникову. «Мирослав, не торопись, не беги впереди паровоза» - ця відповідь перекреслила наміри. Хотілося робити якісь речі, був прогрес, але нас не розуміли…