Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками ᐉ UA-Футбол
Украинская Премьер-Лига (УПЛ)
Легендарний карпатівець розповів, що таке футбол без прикрас, як перетворився з росіянина на бандерівця, про алкоголізм і тюремне минуле
Премьер-лига Таблица Матчи Новости Команды Бомбардиры Ассистенты Гол+пас Посещаемость ТВ

Іван Вербицький
27.08.2014
среда
12:19
Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками
Рейтинг публикации
Легендарний карпатівець розповів, що таке футбол без прикрас, як перетворився з росіянина на бандерівця, про алкоголізм і тюремне минуле
Також читайте українською: Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками

Відеонарізка з найяскравішими моментами гри нашого нинішнього гостя могла б слугувати ілюстрацією для фанатського «Against modern football». Валерій Сиров не боявся зіткнень лоб у лоб, кістка в кістку, а коли виконував підкати, то навколо іскри летіли. Струси мозку, переломи, забої, вибиті зуби – то була складова його гри. Гри, якої нині вже нема.

Взагалі, їх у тій еталонній карпатівській команді, яка у 1969-му здобувала Кубок СССР, було небагато. Мова про тих, чия роль у тому колективі була визначальною. Осіб 13 включно з двома воротарями назбирається. Кожен за своєю суттю лідер, гравець з харизмою, з розумінням власної значущості. Поспілкуйтеся з тими з них, хто зараз живий. Повірте, кожен вам скаже, що найкращим чи одним з найкращих у тій команді був він. Але не очікуйте при цьому протиставлення себе комусь із партнерів. По-батярськи покепкувати один над одним – то залюбки. Але на полі вони були міцно стисненим кулаком. І нині, ставши майже легендарними, не збираються, розтискаючи пальці, послаблювати хватки.

Карпатівська вершина. Цвіт калини приколовши в коси

Валерій Сиров – могутній, жорсткий, безжальний стоппер. Приїхавши до українського Львова з Ленінграду, він з часом пройнявся галицьким духом настільки, що згодом стояв за цей край горою. Може, жив би у місті Лева й понині, однак життєві колізії закинули Валерія Михайловича до південного Миколаєва. Там, у свої 68, він нині стоїть на варті української цілісності. Власне, наша розмова відбулася після одного з таких чергувань. У переддень 45-річчя кубкової перемоги попередньо домовилися поспілкуватися саме на цю тему, однак розмова розтяглася майже на три години.

Пан Сиров у інтерв’ю UА-Футболу розкрив чимало темних сторінок у своїй і карпатівській біографії, розповів, чому львів’яни залишилися без медалей чемпіонату СССР у 1976-му, як безпорсередньо виховував нападників суперника на полі і «авторитетів на зоні», перебуваючи у місцях позбавлення волі. У своїх висловлюваннях видатний оборонець був таким же жорстким і переконливим, як у футбольних єдиноборствах.

Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками - изображение 1
Фото - Володимир Дубас

- Валерію Михайловичу, найперше скажіть, чи легко вам, етнічному росіянину, було прижитися у Львові…

- Та я росіянин лише відносно. Так, народився в Новосибірську, а до «Карпат» перейшов з тоді ще ленінградського «Зеніту». Але у мене ж мати родом з Чернігівщини, дівоче прізвище – Степаненко. Її родину свого часу «розкулачили» і вивезли до Сибіру. Та сама доля спіткала й родичів по лінії батька, етнічних росіян. Їх совєцька влада теж визнала куркулями. Ось там на Сибіру мама з татом і познайомилися. А коли приїхав до Львова, то легко знайшов спільну мову з місцевими хлопцями. Завжди бив тих, хто дозволяв собі ображати цей край і його людей. Та що казати, якщо я навіть з Володею Булгаковим, котрий родом з Хмельниччини, часто зчіпався, коли той називав мене «бандерівцем».

- Ліберо Поточняк, стоппер Сиров, справа Герег, зліва Данильчук – ліпше збалансованої оборонної ланки у «Карпатах» не було, здається, ніколи…

- Цей квартет сформувався з часом. Нас усіх Євген Лемешко зовсім молодими набрав. Ванька Герег спершу грав у центрі. Але який з нього з його 166-ма сантиметрами зросту стоппер? На край перейшов. Ростик Поточняк спочатку півоборонця грав, а я був заднім захистником. Думав, прийшов з «Зеніту», де грав у центрі оборони, поряд з лівим захисником збірної СССР Васею Даниловим, і найрозумніший тут, найліпше гру розумію. Але не дарма ж Ростика в середню лінію раніше ставили. Виявилося, що він мав футбольний інтелект вищий, ніж у мене. Я це визнав і сам запропонував Поточняку грати вільного оборонця. На тому й зійшлися – я грав по гравцю, а Ростик ліберо. Мені звичніше боротися персонально. Ми з Ростиком відразу домовилися: «Ти ж знаєш, що просто так я не пропущу нікого. Тому не бійся – ризикуй, підстраховуй. Якщо навіть помилишся, я суперника приб’ю, але не впущу».

Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками - изображение 2
"Львівський граніт": Ростислав Поточняк і Валерій Сиров. Фото - Володимир Дубас

Грали ми у Львові проти московського «Спартака». Півоборонець гостей Вася Калінов красиво переграв мене на протиході, прокинув м’яч до штрафного майданчика і хотів мене оббігти. Я ж уже був розвернений і машинально схопив суперника перед карною зоною начебто за труси, а вийшло за одне місце. Він виривається, а я не відпускаю. Вася виявився хлопцем з гумором і прокричав: «Валеро, відпусти, я тільки нещодавно одружився». То пояснив потім, що поки суддя свистка не дав, відпустити не міг (сміється).

Виграли ми той матч 1:0. То був початок сезону 1972 року і його я розпочав з лави запасних. «Карпати» якраз повернули з київського «Динамо» Ромку Журавського, котрий був улюбленцем начальника команди Карла Мікльоша. Ось попервах в основі поряд з Поточняком ставили не мене, а Рому. Два стартових матчі «Зеніту» і ЦСКА програли, а гра зі «Спартаком» була третьою. Напередодні приїздить на базу Степан Петровський, директор заводу «Електрон», який тоді спонсорував команду. Помітивши мене, підійшов, привітався. «Чому ти такий нудний?» - запитує. «А що радіти – дві гри програли?» - відповідаю. «Ти готовий грати?» - питає Степан Остапович. «Та завжди готовий». «Значить, сьогодні будеш грати». Так я й вийшов у основі, а коли ми перемогли, Ромко повернувся на лаву запасних.

Проблема ж у чому? Журавський – гравець хороший, але позиційний, як Поточняк. Теж високий, важкий. По гравцю йому грати складно. Коли в обороні грає одночасно два гравці такого плану – чекай проблем. А з Ростиком нам було комфортно. Поточняк знав, що я вбиваюся і нікого не пропущу, а я був певен, що він при потребі підчистить.

За роки виступів наш квартет оборонців навчився розуміти один одного ледь не наосліп. У кожного свій стиль гри. «Карпати» завжди намагалися грати в атакувальний футбол, за рахунок ривків на вільні ділянки поля. Я не дивлячись віддавав вліво, бо знав, що там є швидкісні Данильчук і Кульчицький. «Ванька!» - крикну в бік Герега, щоб збити суперника спантелику. А сам віддаю вліво на Петю. Власне, наша гра й будувалася на певному ризику, на швидкісних підключеннях крайніх оборонців. Що й казати, якщо навіть Ростик уперед ходив. Фактично, позаду постійно залишався лише я. Через специфіку гри, адже постійно прихоплював персонально таких висококласних нападників, як Едуард Стрельцов, Анатолій Банішевський, Анатолій Бишовець.

- Ваші методи опіки схвалювали не всі…

- Так, грав жорстко, збивав. А як по-іншому, коли Веремєєв чи Буряк з їх феноменальними довгими передачами пускають у швидкісний забіг Блохіна з його швидкістю? Скажете, корпусом грати? Та Олега ніхто наздогнати не міг! Або візьміть фінал Кубка у 1969-му, коли я вивів з ладу, зіткнувшись з ним у середині поля, лідера суперників Олексія Єськова. Залишся Олексій з його вмінням віддавати довгі передачі на заключних півтайму, ще не відомо, чи втримали б ми переможний результат.

То тільки Валентин Бубукін, людина, яка любила не футбол у собі, а себе в футболі, міг засуджувати мої дії, навіть коли ми досягали позитивного результату. Пригадую, був у нас у 1972-му момент, коли зламався лівий оборонець. Кого на це місце ставити? Не Рому Журавського з його 190 сантиметрами зросту і 90-та кілограмами ваги. Перевів Бубукін вліво мене. А тут ще й матчі – як на підбір: спершу проти тбіліського «Динамо» граємо і мені на фланзі протистоїть Владімір Ґуцаєв, потім «Арарат» і Левон Іштоян, а потім «Кайрат» і Анатолій Байдачний. Три найкращих правих крайніх радянського футболу, усі з вагою по 60 кілограмів, легкі, технічні. Ось як я зі своєю комплекцією міг їм протистояти? Звісно, збивав. Але головне, що «Арарат» та «Кайрат» ми перемогли, а з тбілісцями зіграли внічию, не пропустивши в цих матчах жодного м’яча. Знаєте, якою була реакція Бубукіна? Він мені докоряв, що у цих трьох матчах отримав два попередження.

Можете уявити, яка лють мене охопила після цих слів? «Я вам що, центральний оборонець? Так, зустрів жорстко Іштояна в середині поля, інакше він би від мене втік. По-іншому зіграти просто не міг».

- Нападники у відповідь не били?

- Завжди поважав безстрашних суперників, які уміли тримати удар, які розуміли, що то моя робота точно так само, як їхні – забивати голи. Мені в цьому плані дуже імпонував Едик Козинкевич. Запам’ятав його ще з тих часів, коли він виступав за львівський СКА. Бувало, як вріжу йому в підкаті. Той підіймається на ноги, на очах сльози, але претензій не висловлює. А в наступному епізоді знову лізе у боротьбу кістка в кістку. Боєць. Поважаю таких.

Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками - изображение 3
Едуард Козинкевич

Але мав й інші приклади. Володя Федоров з «Пахтакору», який розбився у тій страшній авіакатастрофі у 1979-му. Граємо якось в Ташкенті. Спека неможлива, ледве ноги пересуваємо. Володя, невисокого зросту нападник, раз підбіг ззаду й потягнув за вухо, другий, третій. «Ти що охринів?» – запитую. Не вгомонився. Ось я й знайшов момент і поки суддя не бачить, вліпив йому у сонячне сплетіння. Володя зупинився, зігнувся. У перерві тренери вичитують: «Та як ти міг? Якби суддя побачив! Команду міг підвести». «Та я йому що, зайчик, б…, щоб мене за вуха тягати?» - не витримую. І що ви думаєте? У другому таймі Федоров був, як шовковий, а матч завершився з позитивним для нас за таких погодних умов результатом 1:1.

Одного разу, коли відмахнувся від Федорова, мене навіть у Москву на засідання Спорткомітету викликали і дали не то три, не то п’ять матчів дискваліфікації. Коли ж з «Карпатами» їздили в турне на Кубу, віддав нападникові місцевої команди за грубу гру проти нашого воротаря Сашки Швойницького. Той вдарив нашого голкіпера ногою з підйому по голові. Не залишати ж таку грубість без уваги. Одним словом, полюю на цього гравця хвилин десять, у футбол не граю взагалі. Він без м’яча і я. Кубинець це відчув і втік від мене на правий фланг. Але ось в одному з епізодів Петя Данильчук побіг лівим краєм в атаку і м’яч летить в його зону. Коли хочеш суперника вдарити, то найпростіше це зробити під час верхової боротьби – то ж не я видумав. У мить, коли цей кубинець вистрибував, я з розгону вистрибнув й собі. І як засаджу йому обома колінами в спину! Бідолага кілька разів перевернувся, застогнав несвоїм голосом. Винесли хлопця з поля на ношах. А мене після матчу вичитували: «Та як ти міг? Посли СССР на трибунах, Фідель Кастро». Я теж не мовчав: «То, виходить нас можна бити, а ми не можемо?»

За кар’єру на полі заробив два струси мозку, два переломи ноги, мені вибивали ледь не всі зуби, але при цьому грав так, як завжди, ніколи не прибирав ноги і не уникав жорстких стиків. Бувало, повертаюся додому після виїзду, а всі ноги стерті від підкатів, закровавлені. Дружина плакала, коли на це дивилася. Поля ж різні бували. Декуди то був не газон, а асфальт. То у нас на тодішній «Дружбі» травичка була шовкова. Особливо мило було грати після дощику. Котишся в підкаті і душа радіє.

Разом з тим тренувалися ми ще до 1968 року на асфальті. І підкати примудрялися там робити. «Знаєте, як робити підкат на асфальті?» - запитую зараз у своїх учнів. Ті очі на лоб: «Як то – на асфальті? Ви ж усе собі поздираєте». У тому й річ, що ми не просто падали і летіли по асфальту юзом, а ще й перекочувалися, щоб не отримати травми.

У грі ж по-різному буває. Граємо у травні 70-го товариський матч проти «Палмейраса», одного з найсильніших клубів Бразилії. У нас тоді травмувався Петя Данильчук і його в основі замінив молодий Міша Сарабін. Проти нього грає сильний нападник. Раз проходить, другий. «Та тримай його врешті-решт» - кричить тренер. «Та як його тримати?» - з розпачем відповів Міша. «Зубами за сраку!» - чує навздогін. І що ви думаєте? В одному з моментів той самий нападник проскакує Сарабіна й на швидкості починає тікати. Біжу на підстраховку й стелюся в підкаті – як вирубаю бразильця разом з м’ячем! Той, дивлюся, відразу почав лазити на колінах і щось шукати. Виявилося, що у хлопця на шиї на золотому ланцюжку був якийсь кулон. Ось він і відірвався. Трава на «Дружбі» густа, спробуй там щось знайти. «Не знайде – ми з тобою тут все перепахаємо» - кажу Сарабіну.

Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками - изображение 4

- Ви налаштовувалися на кожного окремо взятого нападника по-особливому?

- Мені було начхати, проти кого грати. Виходив і бодався. Якщо нападник прийме м’яч, у жодному разі на нього не кидався, а чекав, поки суперник втратить над м’ячем контроль і вибивав «кулю» за межі поля чи, в кращому випадку, віддавав передачу комусь із партнерів. Зрозумійте, що у футбол я до 19-ти років не грав ніколи. Почав займатися ним випадково, будучи студентом Інституту фізкультури. Туди поступив, як першорозрядник з боксу. Крім того, займався боротьбою. Власне, після тих видів страшенно не любив програвати особистих єдиноборств й на футбольному полі. І Юст цю «жилку» побачив, перевівши мене з місця вільного оборонця в амплуа персональника.

- Кажуть, Юст взагалі мав чуття на гравців…

- Ернест Ервінович – колишній футболіст, вмілий психолог, теж колишній оборонець. Мабуть, саме тому він нас добре розумів. Мало хто про це знає, але ми іноді порушували його тренерські плани. Готуємося до гри – тренер дає навантаження. А грали ж ми тоді без замін, втома накопичувалася неймовірна. «Ернесте Ервіновічу, ми втомилися. Давайте ми краще квадратик побігаємо, - кажу. – Ви ж знаєте, відпочивши, на полі віддамося сповна». Юст повагається і погодиться. Він відчував футболістів.

А ось коли прийшов Бубукін, то відразу почав корчити із себе великого «пузиря». Мовляв, я заслужений майстер спорту, чемпіон Європи. Валентин Борисович відразу почав, як усі москвичі, розповідати анекдоти і ганяти команду, вичавлюючи з неї усі соки. А що ж ганяти, якщо граючих у «Карпатах» 15-16 футболістів? То ж не як у Луческу зараз – в обоймі 28 людей і дві третини з них леґіонери. Хто б не отримав травму, ця втрата залишається майже непомітною. І при цьому наставник «Шахтаря» бідкається: «Біда, Кривцова треба випускати, а не Кучера».

У нас у центрі оборони замін майже не було. Отримав якось пошкодження, а на підміні лише Юрко Бондаренко, який тоді ще був гравцем трохи закомплексованим. Підходить Юст до Поточняка і питає: «З Бондаренком будеш грати чи з Сировим?» «З Валерою, звісно» - відповідає той. «Так у Валери травма!» «Валері зробиш два обезболюючих і він буде грати» - каже Ростик. Так і було. Але через матчів п’ять травмується вже Поточняк. Те саме питання Юст ставить вже мені. «З Ростиком буду грати» - кажу. «Так травма…» «Нічого, я робив уколи і він нехай робить, - додаю. – Хай стоїть ззаду і лише підбирає. Боротьбу беру на себе. Великого навантаження на Ростика не буде. Але з ним почуваю себе надійніше».

Так ми й грали поряд вісім років. А могли грати й довше. Я ж ще у 1989-му бігав за ветеренську збірну України поряд з Віталієм Старухіним, Вадимом Сонихіним, Генкою Ліхачовим, Едиком Козинкевичем, Вітькою Кузнєцовим, Олександром Ткаченком. Їздили ми тоді концертними бригадами, з різними акторами, зокрема з нині покійним Олександром Абдуловим, по різних республіках СССР і заробляли гроші. Бували на Сибіру, на Дальньому Сході. Наші матчі там користувалися популярністю. То ж не жарти – в команді як не чемпіон, то володар Кубка СССР. Зліва в обороні у нас грав Льоха Островський, який полюбляв заглянути до чарчини. Справа – надзвичайно животатий Вітька Каплун. У центрі оборони попервах грали з Вадиком Соснихіним. Той на чотири роки молодший, а живота мав удвічі більшого, ніж я.

Проти нас грають молоді хлопці по 20-25 років, які виступають за команди класу Б чи у чемпіонатах області. Тобто, усі тренуються, бігають. І ось минає 15 хвилин і не витримую й кричу Соснихіну: «Ти, заслужений майстре спорту, іди на … Змучився вже за тебе й за себе одночасно бігати. Ти що вирішив, що вийдеш і будеш тут стояти, а я маю вбиватися? Вали на заміну!» Замість Соснихіна вийшов Володя Малигін, чемпіон СССР у складі «Зорі». Стали ми з Малигою – одне задоволення грати поряд. Оббіжать Островського чи Каплуна на краях, а ми встигаємо підстрахувати, з центру розкусуємо усе. А попереду люди свою справу робили. Перемагали молодих постійно. І платили нам по 250 рублів за матч. На ті часи – гроші серйозні. Чотири матчі зіграєш і з виїзду 1000 рублів привозиш. То якщо не враховувати організовуваних приймаючою стороною бенкетів і дарованих костюмів. У свої 43 тоді грав на дуже пристойному рівні.

До слова, грав за нас і Юра Войнов. Йому тоді 57 було, на 14 років від мене старший. У мене ж такий характер, що «пряників» роздавав усім, не дивлячись і вік та заслуги. Ось і до Юри, коли він, бувало, стане справа, сховається і не грає, вигукую різне. А нині думаю: кому я кричав, людині 57 років? На Ліхача, Казіка чи Кузнєцова, навіть на «Бабусю» Старухіна – то нехай. Вони ж такі, як я. А Войнов же, крім усього, ще й інтеліґент. Трохи навіть незручно нині згадувати. А взагалі компанія у нас тоді була весела. Дехто на бенкетах серйозно давав.

- А ви ні?

- Та я й досі 100 грамів вип’ю і мені цього досить. Не уявляю, що можу спитися. Випити зайве не дозволяю собі за жодних обставин. Буває, кажуть: «Давай, я вгощаю». «Навіщо мені, я й сам можу тебе вгостити, якщо сильно захочу» - кажу. У мене батькові 96 років. Телефоную до Новосибірська молодшому братові і запитую про тата, а той розповідає: «Валеро, здав». «Що трапилося?» «Та, більше 100 грамів випити вже не може». «Вітю, - кажу. – Щоб ми у його роки 100 грамів випили?» Ось зустрічаюся з друзями, а ті питають: «По 100 грамів п’єш?» «Так, але тільки 100, не більше». Мені батько завжди говорив: «Сину, випий 100 грамів, добре пообідай, дві годинки поспи і ніколи не ходи до лікарів. Будеш жити довго і щасливо». Власне, я до лікарів ходив лише тоді, коли вибивали зуби, ламали руку, через інші травми. Пов’язку зробити чи шину накласти самому складно.

Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками - изображение 5
"Карпати" першої половини 70-х. На передньому плані - воротар Габор Вайда, Валерій Сиров, Ростислав Поточняк

- Богдан Грещак в інтерв’ю UA-Футболу розповідав, що у «Карпатах» 60-70-х до чарки любили заглянути чимало гравців…

- Розумієте, то все психологія. Раніше ми як робили? Виграли чи програли, але закуповували ще до матчу за смаком, хто що п’є, шампанського, горілки чи пива і опісля сідали грати в карти. Коли в команду прийшов Карло Мікльош, то, дізнавшись про цю традицію, запропонував: «Хлопці, чого ви, наче діти, ховаєтеся? Виграєте – сам куплю вам шампанського і поставлю на стіл». Виходимо на наступний виїзний матч і перемагаємо. Коли приїхали на вечерю, то на кожному столі на чотири особи стояло по дві пляшки шампанського. «Так буде постійно? – питаємо. «Так». То ж не в шампанському була справа. Воно тоді коштувало чотири чи п’ять рублів. Але ж пити хотілося після гри. Шампанське з холодильничка – якраз те, що треба. Особливо коли граєш в карти, а вранці очікує авіапереліт. Спати ж не хочеться. Хто молодший, той по дівчатах розбредався, на танці ходив. Старші вбивали час бриджем.

Сказати, що люди напивалися, не можу. Звісно, були оригінали. Янош Габовда. На полі у нас через нього вся атакувальна гра будувалася. Ми й у фіналі Кубка двічі так забили: Броварський та Кульчицький навішували з флангів, Янош скидав, а Ліхачов та Булгаков забивали. Так, Габовда випивав і сильно. Але рівних у грі на «другому поверсі» йому не знаю. Поряд можу поставити хіба Олега Копаєва з ростовського СКА і Віталія Старухіна з «Шахтаря». У сезоні-1970 зі своїх 24-х м’ячів у першій лізі Янош 18 забив головою.

Пригадую наш перший матч того чемпіонату проти хабаровського СКА у Львові. Перемогли ми 1:0 з величезними труднощами. Але як виграли? Габовда, вийшовши сам-на-сам і обвівши воротаря, не влучив у ворота. Вдруге Янош влучив у голкіпера. Усі сміялися: «Ваня, головов!» І що ви думаєте? Бодя Грещак проскочив правим краєм, навісив і Ваня головою забив з лінії штрафного майданчика. Як кивне у дальню «дев’ятку» - м’яч увіткнувся у верхньому куті! Чи згадати наш товариський матч з бразильським «Палмейрасом». Опікав Габовду тоді один з найкращих оборонців світу Перейра, який за зростом Ваню переважав. Головою Янош виграти у бразильця не міг. Лише раз виграв. І з лінії штрафного майданчика забив головою єдиний у матчі гол. Габовда – то була унікальна людина. Він голови не підставляв, а нею бив. Передача йшла справа, а Ваня примудрявся після неї спрямовувати м’яч справа наліво.

Або взяти Рому Хижака. Талантище страшенний, але хлопець себе згубив. Бутси для футболіста – таке ж святе, як скрипка для скрипаля. Бутси ми доглядали, змащували, викладали на сонечко – лише б ніде не тиснуло. Хижак натомість виданий фірмовий німецький «адідас» продавав, а гроші пропивав. Бутси ж собі Рома купував у поляка-швеця Мазуркевича, бутси жахливі, з жорсткої російської шкіри. І думаєте Хижакові взуття заважало у футбол грати? Виходив на поле, а м’яч у нього до ноги наче прилипав. Технічка фантастична!

Пригадую, як у Тбілісі під час чвертьфіналу Кубка СССР-1972 Рома на одному квадратному метрі обіграв оборонця збірної СССР Муртаза Хурцилаву й іншого грузинського захисника зі зростом 190 сантиметрів, а потім обвів воротаря Теймураза Степанію і після того влучив у стійку, а не у ворота, то став героєм Грузії. «Хижак! Всех обвел и не забил!» - захоплювалися вболівальники. А не забив Рома тому, що замість покотити м’яч у ворота щокою, він вирішив вразити стулку різким ударом. М’яч же підскочив на горбику і влучив у стійку.

Спартаківець Женька Ловчев, лівий оборонець збірної СССР навіть не приховував, що боїться виходити проти Хижака. Рома йому раз кине поміж ніг, але втекти не може, бо п’є. Євген його наздоганяє і отримує поміж ніг вдруге.

Валерій Сиров: Не дарма нас називали львівськими собаками - изображение 6

В атаці - Роман Хижак

- На тренуваннях тренери дивилися на стан Хижака крізь пальці?

- Як вам сказати? Розповім, як ми бігали кроси. У нас було троє гравців, які постійно сачкували. Перший – я, бо страшенно не люблю монотонної роботи. Для мене краще виконати десять ривків по 50 метрів. Другий – Хижак. Третій – воротар Сашко Швойницький, теж любитель «цієї справи». Вони з Ромком на цій пристрасті й зійшлися. Так ось, як ми бігали. Попереду – «Бобчик» (Борис Россихін), за ним – Льова Броварський, далі – Ліхачов і вся компанія. Ми втрьох, три брати-акробати, наче Трус, Балбес і Бувалий, трималися позаду. Щойно усі забігли за кущі – ми збігаємо з дороги і ховаємося. Оскільки ж бігали по два кола, то на другому, зробивши мокрого чуба, вибігаємо і фінішуємо разом з усіми. Але ж виходили на поле і грали, віддавалися сповна. Це ж головне. Хіба тренери не знали, що ми не бігаємо? Але вони знали й інше: вийшовши на поле, ми віддамо всі сили.

Хижак наче й клеїв дурня, але створював голи з нічого. Пригадую, грали ми з московським «Динамо». Прикрили Рому так, що до того м’яч не доходив взагалі. Але Хижак підчекав момент, коли воротар Володимир Пільґуй помилиться, підставив щічку і м’яч у воротах. Так ми й виграли тоді 1:0.

Знаєте, у чому полягав секрет нашого успіху? І за що нас називали «львівськими собаками»? Про це чомусь ніхто не говорить, а всі суперники говорили: «От собаки львівські! Виходять і вбиваються один за одного!» У нас у команді були українці, росіяни, угорці. Компанія наче й різношерста, але виходили на поле й не дай Боже хтось когось зачепив! Пригадую, поїхали ми якось на збір до Угорщини. Закінчувався він спільним з мадярами бенкетом. Я піднявся і виголосив тост: «Вип’ємо за те, щоб чобіт російського солдата не топтав угорської землі». І то в ті часи! Усі ці комуністи, місцеві й наші, випали в осадок.

- А ви комуністом не були?

- Комсомольцем, та й то лише ситуативно, коли виїздили за кордон, а надто – в Західну Європу. Перед поїздкою прибігав Володька Булгаков, який у нас був комсоргом. «Пиши заяву на вступ до комсомолу» - каже. «На … мені твій комсомол? Платити внески? Чи сидіти на зібраннях?» «Тебе ж у жодну капіталістичну країну не випустять» - пояснює. «Добре, - кажу. – Пишу, щоб виїхати. А приїду – і виходжу з комсомолу назад». На тому й сходилися. Зачитують затверджені в КГБ списки: «Мікльош – комуніст. Юст – комуніст. Ліхачов – комсомолець. Булгаков – комсомолець. Сиров – комсомолець». Всі комсомолці. Але приїжджаємо назад. Минає місяць, отримуємо зарплату. Приходить Булгаков і каже: «Валеро, давай внесок». «Що?! Я тобі погано пояснив?» Після цього мене за несплату внесків з комсомолу виключали.

Ми з Ванькою Герегом жили по сусідству, на Комарова. Дружили, дівчат разом водили. То постійно говорили один одному: «Навіщо нам той комсомол?» Коли ж другий секретар Львівського обкому партії Анатолій Падалка запитав, мовляв, Валеро, ти такий прямий, чому не подаєш заяви на вступ до партії, відповів: «Я ще не дозрів». Потім мені про це нагадають. То коли тюремний строк отримав.

- Тобто?

- Після «Карпат» я у другій половині 70-х трохи виступав у Польщі. Але на початку 1979-го отримав від Ернеста Юста запрошення повернутися назад. «Карпатам», які виступали в першій лізі, бракувало центрального оборонця. Та мав 500 доларів і вирішив в останнє поїхати до Польщі, щоб купити доньці щось вдягтися. 6 чи 7 лютого це сталося. Кагебісти мене з цими грішми на кордоні й упіймали. А тоді то було щось страшне. Шість років ув’язнення отримав. У КГБ мені так і сказали: «Дурень ти. Була б рекомендація другого секретаря обкому партії, а ще ліпше – був би сам партійним, тебе б ніхто в житті не посадив. Тим паче, за такою смішною статтею».

- Смішна не смішна, а шість років отримали…

- У той час то був «важкий державний злочин». Усе життя собі ним зламав, з дружиною розвівся. Випустили мене, щоправда, раніше, через якихось два роки «достроково умовне» отримав. Та й коли сидів у Дрогобичі, то був героєм зони. Мене ж там за виступами у «Карпатах» знали майже усі. Та й у «Цементник» з Миколаєва на Львівщині перший секретар обкому теж взяв, бо пам’ятав мене за виступами у Львові. Тренувати виходило непогано, але коли про мене дізналися у відділі футболу Спорткомітету УССР, то відразу злякалися: «Ви що? Він сидів за серйозною статтею, за ним слідкує КГБ. Як ми пустимо його навчати молодь?» Я ось і досі з дітьми працюю. І кажу їм: «Хлопці, футбол – то тимчасово. А людина має залишатися людиною на все життя».

- Виправні заклади у нас не виправляють, а ламають людські долі…

- Усе від людини залежить. Повернувся звідти, не набивши жодного татуювання. І з бандитами на зоні розбирався. Там усі знали, що мене зачіпати не можна. Ще з того часу, як уперше до камери потрапив з 28-ми осіб. Назвали тоді якесь прізвище й усі співкамерники вишикувалися в дві шеренги і почали цього бідолагу бити ногами. Я залишився сидіти. «Що це у вас таке, хлопці?» - запитую. «Ти що? Це наші тюремні закони. Для того б’ємо, щоб він сюди більше не повертався» - пояснюють. «Хлопці, не знаю, які у вас закони, але в мене закон один: якщо я піду, то перший, хто мене вдарить, отримає ось ці два пальці в очі, - спокійним тоном пояснюю цим «блатним». – У мене стаття від восьми до 15-ти років. За те, що я тобі виколю очі, отримаю до восьми років. Так що не хвилюйся, мені за тебе більше не дадуть». Ті знітилися, почали щось розжовувати про «понятія». «Запам’ятайте, що крім ваших є закони людські, - кажу. – Ось коли ви його били, один влучив цій людині добре по м’якому місцю. А інший – у хребет. Зламаєте хребет і людина залишиться інвалідом. То добре ви йому зробили, що повернули його на волю калікою?»

Так я почав з усім цим контингентом працювати. І вони мене заповажали. Правда, з урахуванням, що співкамерників попередили, хто я такий, що до чого. Усі конвоїри мене знали добре, адже всі були прихильниками футболу. Бувало вночі, коли всі засинали, «годівниця» відкривалася і лунав голос: «Валеро, іди сюди». Мене чимось частували. А до того розповідали, як себе вести, коли прийду на зону, як мене там будуть пресувати.

Щоправда, життя в тюрмі міг собі й згубити. То коли зчепився з азербайджанцем, який відсидів уже 15 років. Я його навіть десь розумію. Будучи молодим, я грубо висловився, а цей кавказець, гаряча кров, схопив ножа. Мені пощастило, що він мені лишень трохи порізав руку. Врешті я азербайджанця засадив, просто вирубав. Потім ми спокійно поговорили, я вибачився й ми стали друзями. Чоловік мені прямо сказав, що за ті мої слова позбавляють життя. «Вибач, - пояснюю. – У нас до цього не звикли. Тепер розумію».

- Після виходу на волю люди з цього середовища відігравали якусь роль у вашому житті?

- У мене було немало друзів серед «злодіїв у законі». При потребі вони мені допомагали. Дехто навіть думав, що я живу за рахунок бандитизму. Але то не так. Один «злодій в законі» подарував мені автостоянку в Миколаєві, інший – фірму з ремонту і продажу автівок. Якось сидів я у компанії цих людей, випивали. «Юро, - звертається один до іншого. – Ти знаєш, з ким ти п’єш?» «З Валерою» - відповідає. «А знаєш, що Валера захищав честь України, як футболіст? Він багато чого добився, а ми лише сиділи в тюрмі й «тримали» зону». Іншими словами, люди мене поважали за те, чого досяг, виступаючи за «Карпати». Коли ж вів бізнес і виникали проблеми з криміналітетом, то просто говорив їм, щоб не лізли, куди не треба. «У вас коли розбірки – «стрілку» призначають? – питаю. – То призначай «стрілку». Приїде людина і з нею порозмовляєш». Коли до цього доходило, більшість розверталися, помітивши здалеку машину. А до мене потім приїздили і вибачалися.

У Києві мав гарні стосунки з братами Савлоховими. Учень одного з братів – Славік Михайлюк – мій близький друг, він був свідком у мене на весіллі. Славіків син Ігор грав у мене в футбол. Єдине – усі стосунки у мене обмежувалися поточними робочими моментами. Десь глибше я не встрявав. Може тому, що гроші я зневажаю. Мабуть, через те в мене їх і немає. Гроші до мене як легко приходять, так легко від мене і йдуть. Мама мені колись сказала: «Сину, дай Боже, щоб завжди давали ми, а не давали нам». Й у принципі, так у мене й виходить. Небагато, але даю постійно. Скажімо, внукам, друзям.

Початок. Другу частину інтерв'ю з Валерієм Сировим читайте завтра.

Читайте самые интересные новости футбола в Telegram, Facebook и Viber
Подписывайтесь на наш канал YouTube
Оцените этот материал
Голосов 1
Новости по теме
Загрузка...
Реклама
Авторизуйтесь на сайте, для того чтобы голосовать.
Комментарии (7)
Войдите, чтобы оставлять комментарии. Войти
anathol (Одесса)
"Напередодні приїздить на базу Степан Петровський, директор стадіону «Електрон», який тоді спонсорував команду."

Не стадіону "Електрон" - а виробничого об'єднання "Електрон", що телевізори виготовляло і дійсно утримувало команду! Стадіон, на якому грали "Карпати", тоді називався "Дружба".
Ответить
+2
0
Kostya Dovgan (Киев)
это опечатка, по тексту понятно же)
Ответить
0
0
Makler (Херсон)
Из комсомола все-таки исключали. Я немного невнимательно прочитал. Спасибо за уточнение.
Ответить
+1
0
zipper (Николаев)
да какой авторитет?!? я с ним лично знаком, часто с ним общаемся на домашних играх МФК Николаев. обычный человек, получает пенсию 1000грн + з/п 1500грн. никакого бизнеса нет! я рад что знаком с этим человеком
Ответить
+3
0
Alex51 (Kiev)
Ну не всем же быть звездами, нужны и тушильщики звезд. На всякого Бышовца находился Сыров и на этом держался весь советск. футбол. Главное - затоптать, не пропустить, завалить, так воспитывали с детских команд. На международн уровне это вылазило боком и раком
Ответить
+1
0
Makler (Херсон)
Человек хвастается тем, что калечил людей на поле и тем, что после зоны стал авторитетом. Ну, еще в Венгрии тост поднял правильный, и из Комсомола всегда хотел выйти, но не выходил. Молодец, что сказать, герой "настоящий".
Ответить
+2
-4
zipper (Николаев)
Після цього мене за несплату внесків з комсомолу виключали.
Ответить
+2
0
 

© UA-Футбол 2002-2018.
Все права на материалы, находящиеся на сайте www.ua-football.com, охраняются в соответствии с законодательством Украины.
Материалы сайта предназначены для лиц старше 18 лет (18+).
Пишите нам: [email protected]


Продолжая просматривать www.ua-football.com, вы подтверждаете, что соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Согласен