Цей матеріал сміливо можна іменувати назвою «Бразильці і решта». Леґіонерів з країни, яка п’ять разів вигравала титул чемпіонів світу, в нашій країні було найбільше. Більше, ніж із сусідньої Росії чи Грузії, яка на межі тисячоліть виступала джерелом кадрового підсилення для цілої низки українських клубів. Втім, про грузинів в нашому футболі поговоримо трохи згодом. Нині мова про латиноамериканців. У загальному леґіонерському реєстрі поміж заграних у вітчизняному елітному дивізіоні знаходимо 157 представників цього континенту. Прилаштованих кмітливими аґентами гастролерів-одноденок серед них чимало, однак вистачає й футболістів справді висококласних, тих, хто в Україні затримався всерйоз і надовго, сприймаючи наш чемпіонат не лише як місток для подальшого розвитку кар’єри.

Читачеві кинеться у вічі, що у наведеній нижче символічній збірній латиноамериканців в українському чемпіонаті бракує воротаря. Причина проста: досі жоден голкіпер з цього континенту за наші клуби не грав.

Символічна збірна Латинської Америки в українських чемпіонатах

Усі латиноамериканці у вищій українській лізі

* - у дужках вказані клуби, за які гравець виступав у першій та другій лігах
** - у перших дужках – матчі і голи в першій українській лізі; в других – у другій

Почалося все з запрошеного німецьким тренером Берндом Штанґе бразильця Луїса Емерсона в «Дніпро» у середині 90-х. Сказати, що новачок чимось вразив не можна, однак його статистика – сім голів у 14-ти матчах – доволі переконлива. Втім, надовго Емерсон в Україні не затримався і наступного південноамериканця в українській вищій лізі довелося очікувати довгих шість років. Власне, нині UA-Футбол за допомогою колишніх одноклубників наших «першопрохідців» спробує згадати той час, коли «латиноси» відкривали для себе Україну в цілому і наш футбол зокрема.

Пригоди африканців в Україні: цифри, факти і байки

«Мерседес»

Луїс Емерсон (Бразилія)

Цей нападник з’явився у Дніпропетровську взимку 1996-го, в 22-річному віці. Наставник дніпрян Штанґе знав новачка по виступах у Німеччині, куди Луїс транзитом через італійський «Беллінцаґо» перебрався зовсім рано. Емерсон навіть встиг зіграти чотири матчі у складі бундеслігового «Гамбурга». В останньому з них Луїс своїм голом приніс команді перемогу над «Ґанзою». Однак закріпитися в складі команди Ґерда Фолькера Шока Емерсон не зумів. Впродовж двох років бразилець виступав за аматорський фарм-клуб, а в 1993-му перебрався в іншу команду Оберліги «Гольштайн».

Не отримавши гідних запрошень і після цього кроку, Емерсон повернувся на Батьківщину, та закріпитися в складі «Васко да Ґама» не зумів. До «Дніпра» Луїс приїхав із японської Джей-ліги, де він у восьми матчах за «Сьонан Бельмаре» відзначився 12-ма голами.

- Маючи досвід виступів у Німеччині, Емерсон адаптувався до наших умов доволі швидко, - вважає тодішній півоборонець дніпрян Сергій Мізін. – Найважче Луїсові було звикнути до наших погодних умов. Та то життєве. Мовний бар’єр теж існував, але Емерсон володів англійською, яку в нашій команді знали достатньо гравців. Попервах, звісно, комунікацію з Луїсом підтримував найперше тренер. Ми, футболісти, попервах спілкувалися з бразильцем швидше з допомогою жестів. Команда у нас тоді була хорошою, в ній було складно не заграти. Особливо такому гравцеві як Луїс – з гарними природніми даними, високою швидкістю, пластичним бігом і, звичайно, з технікою. З м’ячем Емерсон працював надзвичайно елеґантно. Думаю, залишся Штанґе в «Дніпрі» й після сезону-1995/1996, Луїс би нікуди не пішов.

Натомість за рекомендацією Штанґе Емерсон, який за час виступів у «Дніпрі» удостоївся прізвиська «Мерседес», опинився у клубі Бундесліги «Санкт-Паулі». Там свого бомбардирського хисту Луїс проявити не зумів, забивши за сезон у чемпіонаті й Кубку Німеччини всього два м’ячі. Влітку 1997-го Луїс вже був у складі дебютанта нідерландської Ередивізії «Мастріхта». У складі цієї команди він провів чотири сезони. Відзначившись 22-ма голами в 71-му матчі. Далі – знову німецька Регіональна ліга, чемпіонати Катару, Китаю, Ізраїлю, чергова невдала спроба повернутися в Бразилію. Так чи інакше, кар’єру Емерсон завершив у 40-річному віці, в клубі німецької Оберліги «Ітцехо».

«Батько» Едмара

Роджер де Олівейра (Бразилія)

До очолюваної Валерієм Петровим сімферопольської «Таврії» 20-річний бразильський оборонець потрапив з клубу «Інтернасьонал» з Лімейри. Провівши на Кримському півострові весь 2002 рік, Роджер у двох чемпіонатах виходив на поле лише в чотирьох зустрічах і врешті, хоч контракт з ним був підписаний на три роки, змушений був поїхати на Батьківщину достроково.

- Думаю, Роджера вдало прилаштували аґенти, - каже тодішній воротар «Таврії» Ігор Бажан. – Прийняли ми бразильця добре, тим паче, що той знав трохи слів російською. Запам’ятався Роджер хорошою технікою і дуже слабкою фізичною готовністю. Щоправда, що означала тежніка для тодішнього українського футболу? У нас оборонці дивилися не на фінти, а на м’яч. Звісно, Роджер міг пристойно покрутити опонента на квадратному метрі. Але таке проходило раз чи два. З третьої спроби бразилець вже ризикував залишитися без ноги. Нині наш футбол став технічнішим, а тоді дриблерам було значно важче. А взагалі Роджерові у нас було складно. Він так і не зумів перелаштуватися до наших умов життя психологічно. А мовний бар’єр цю проблему ускладнював. Єдине, що стримувало бразильця у Сімферополі – місцеві дівчата. Від них Роджер був у захваті настільки, що не хотів звідси їхати навіть після того, як пішов з команди.

З урахуванням, що після «Таврії» Роджер де Олівейра ніде на серйозному рівні не заграв, його постать вочевидь залишилася б для українського футболу зовсім непомітною. Якби не одна деталь. На прохання наставника «Таврії» Анатолія Заяєва бразилець знайшов для кримчан на Батьківщині сильного плеймейкера. Його ім’я – Едмар де Ласерда Апаресіда.

Кіт у мішку

Леандро Машаду (Бразилія)

Машаду та Діого Рінкон. У команді київського «Динамо» цих два футболісти опинилися майже одночасно. Тоді, наприкінці літа 2002-го прихід у команду 26-річного Леандро вважався трансфером доволі гучним. Цей нападник встиг проявити себе у складі молодіжних збірних Бразилії, а в 1996 році провів два матчі у складі першої збірної тоді ще «тетракампеонів». За плечима Леандро були сильні сезони в складах іспанської «Валенсії» і португальського «Спортінґа» з Ліссабона, за які він забив вісім і десять м’ячів відповідно. Та після того через травми та відомі лише самому гравцеві особисті причини його кар’єра пішла на спад. Леандро не зміг закріпитися ні в іспанському «Тенеріфе», ні в бразильських «Фламенґо» та «Інтернасьоналі». Втім, власник «Динамо» Ігор Суркіс клюнув на ім’я. Клюнув і помилився. Наставникові киян Олексієві Михайличенкові дуже швидко стало зрозуміло, що придбання «кота в мішку» себе не виправдало.

- До нас Леандро приходив ледь не месією, - згадує оборонець киян Олександр Радченко. – Втім, після перших тренувань стало зрозуміло, що то не футболіст рівня «Динамо». Настільки блідий, що я навіть не відразу про нього згадав. Про кого мова усвідомив лише зараз, переглянувши фотографії.

Не провівши у складі першої команди й десятка матчів, Леандро з початком 2003 року опинився в португальській «Санта- Кларі». Та не заграв він ні там, ні у мексиканському чемпіонаті, ні, повернувшись додому, в «Сантосі». Ігрову практику Леандро почав отримувати лише з переходом в корейський «Ульсан Хенде» в 2005-му. Там за три роки він забив 16 м’ячів. Однак, повернувшись додому в клуб «Спорт Ресіфі», вже у 2008-му колись талановитий нападник у 32-річному вічі завершив кар’єру.

Перший «важковаговик»

Діоґо Рінкон (Бразилія)

З «Інтернасьонала» з Порту-Алеґрі в «Динамо» 21-річний атакувальний хавбек прийшов з титулами чемпіона світу серед юніорів і переможця Ліги Гаушу. Діоґо подавав великі надії і, якщо оцінювати український період його кар’єри в цілому, то ці аванси Рінкон виправдав. Інша річ, що потенціал його оцінювався значно вище, ніж рівень одного з провідних гравців провідного українського клубу.

- Від того ж Леандро Рінкона відрізняла старанність, - вважає Олександр Радченко. – Діоґо слухав тренерів, виконував їхні установки, був на полі дисциплінованим. Проблеми у нього виникали лише після повернення з відпустки. Він затримувався, набирав зайвої ваги. Але то ж вада не лише Рінкона, а й практично всіх бразильців, які грають у нашому чемпіонаті. З тих гравців, з якими перетинався особисто, Діоґо був єдиним класним леґіонером у складі «Динамо». Спільну мову з українцями він знайшов бодай тим, що не тримався окремо, як то робили деякі інші іноземці, а намагався бути частиною колективу. Не все розумів, але сміявся з наших жартів, нормально сприймав випадки, коли ми доводили до нього протилежне тому, чого вимагали на тренуваннях тренери. Після тренувань Рінкон відпочивав з усією командою, а не закривався у своєму номері. Найчастіше спілкувався, якщо не помиляюся, французькою і завдяки цьому здружився з Бадром Ель-Каддурі. Російську вчив, але, здається, так за сім років і не вивчив.

Тренер киян Анатолій Дем’яненко якось зізнався, що після однієї з зимових відпусток оштрафував Рінкона через надмірну вагу на 10 тисяч доларів. Офіційно з «Динамо» Діоґо пішов лише у 2009-му, забивши за киян 47 м’ячів лише в чемпіонаті України. Мабуть, найпам’ятнішим для Рінкона поєдинком у складі киян була зустріч Ліги чемпіонів-2003/2004 проти російського «Локомотива», яку кияни виграли 2:0 завдяки дублю бразильця.

У 2008-му Діоґо на правах оренди виступав за бразильський «Корінтіанс». Розірвавши угоду з «Динамо», сезон-2009/2010 Рінкон провів у складі грецької «Кавали». Завершив кар’єру Діоґо в 32-річному віці. Останнім його клубом був бразильський «Пелотас».

Коротка шахтарська історія

Даміан Родріґес (Уругвай)

До Донецька в місцевий «Шахтар», котрий незадовго до того вперше в історії став чемпіоном України, 28-річний уругваєць з бразильськими коріннями перебирався в статусі гравця національної збірної своєї країни і провідного клубу «Насьональ» з Монтевідео. Та закріпитися у складі «помаранчево-чорних» Родріґес не зміг. Не зміг чи не захотів. Італієць Невіо Скала ставив новачка до складу неохоче. Та після вильоту з Ліги чемпіонів після поразки від бельгійського «Брюґґе» і 1:5 в 1/64 фіналу Кубка УЄФА у Відні від «Аустрії» доствідчений наставник змушений був піти. Валерій Яремченко, який тимчасово замінив Скалу, теж у центрі оборони здебільшого орієнтувався на пару африканців Ассан Ндіайє – Айзек Окоронкво. Родріґес з’являвся на полі епізодично й у зимовому антракті розірвав трирічну угоду з «гірниками».

Кар’єру Даміан продовжив у мексиканському «Дорадос де Сіналоа», через рік грав вже за колумбійську «Америку» з Калі. Врешті, у 2005-му Родріґес повернувся в Уругвай, де й завершив кар’єру в 2008-му як гравець клубу «Сентраль Еспаньол».

Руйнівник стереотипів

Брандао (Бразилія)

Теж прийшовши у «Шахтар» при Невіо Скалі, цей 22-річний нападник з бразильського клубу «Сан-Каетано» не вражав ні технікою поводження з м’ячем, ні результативністю. Власне, великими бомбардирськими задатками Брандао не відзначався й до «Шахтаря»: п’ять голів у 18-ти матчах в трьох сезонах за «Ґреміо» з Марінґи й сім м’ячів у 26-ти поєдинках за «Уніао», 10 голів у 21-й грі за «Сан-Каетано». Статистика непереконлива і своїми діями за «гірників» перший з донецьких бразильців наче й доводив помилковість свого запрошення. Костурбата манера поводження з м’ячем явно дисонувала на фоні бомбардирських рис Олексія Беліка, котрий у чемпіонаті-2002/2003 забив 21 раз. А були ще Андрій Воробей і Джуліус Аґахова, котрий у тому сезоні частіше лікувався, ніж грав.

З чотирма м’ячами у 18-ти матчах у дебютному для себе чемпіонаті України Брандао довіри тренерів не розгубив. Надалі він грав результативніше, а в першості-2005/2006 відзначився 15-ма голами. Перехід з «Шахтаря» в марсельський «Олімпік» бразилець вистраждав лише на початку 2009-го, хоча жадав пограти в одному з топ-чемпіонатів значно раніше. Власне, у Франції, підписавши влітку контракт з «Бастією», Брандао залишається й понині. Хоча кар’єру його в Лізі 1 надто успішною не назвеш. 33 м’ячі у семи сезонах – не надто переконливий для нападника показник. Втім, то ще б нічого, якби не піврічна дискваліфікація та кримінальне провадження за зламаний футболістові «Парі Сен-Жермену» Тьяґо Мотті ніс. Зрештою, брудною грою Брандао відзначався й в Україні.

Плинність кадрів

Родріґо Толедо, Фабіо Дуарте, Матеус Біаншим, Вашинґтон Тейшейра (Бразилія)

З коротким інтервалом бразильців у запорізькому «Металурзі» було віразу четверо. І то лише тих, хто заграний в офіційних матчах. З усієї цієї компанії закріпитися в команді на більш-менш тривалий час зумів лише правий півоборонець Фабіо Дуарте, котрий до переїзду в Україну грав за клуби вищої ліги штату Мато-Ґросо. Родріґо Толедо виступав в одному з нижчих дивізіонів штату Сан-Паулу. Матеус Біаншим та Вашинґтон Тейшейра, не встигнувши проявити себе, так само швидко з команди й зникали.

- Сезон-2002/2003 був для «Металурга» важким, - згадує півоборонець команди Микола Лапко. – Не впоравшись з великою кількістю леґіонерів, на старті чемпіонату подав у відставку тренер Олег Таран. Втім, з бразильцями та відставка не пов’язана. Радше з невисокого ігрового рівня балканцями. Їх у нас тоді було відразу п’ятеро – хорвати, серб, боснійці. Бразильці приходили по черзі і вплинути на атмосферу в колективі не могли. На них тоді як на екзотику дивилися. Сказав президент «Всі мають негрів і ми мусимо мати» й усе. А щоб хтось із цих футболістів виділявся грою? Та ні. Нічого не було. Тихенькі хлопці були. Якщо й виникали на тренуваннях якісь сутички, то бразильці воліли відійти в бік, не фиркали, не «мичали».

Бразильський козак

Едмар де Ласареда Апаресіда Галовський (Бразилія/Україна)

Свою кар’єру він розпочинав там само, де вище згадуваний Роджер де Олівейра. Проявивши себе в іншому клубі Серії С з Лімейри «Індепендьєнте», у 19-річному віці Едмар отримав запрошення з елітної «Паулісти». Два роки грав там, а наступних два сезони провів у складі «Інтернасьоналу» з Порту-Алеґрі. Саме звідти майбутній збірник України взимку 2003-го перебрався до Сімферополя, де швидко став гравцем місцевої «Таврії».

- У «Таврію» ми прийшли одночасно, - згадує воротар тодішній кримчан Богдан Стронцицький. – Крім нього, на перегляді було ще кілька бразильців, але вони в команді не прижилися. Едмар, який тоді грав ще на позиції плеймейкера, відразу показав, що у його грі є родзинка. Він любив повозитися з м’ячем, але вже тоді показав себе як хороший командний гравець. Не такий дисциплінований, звичайно, як сьогодні, але тим не менш. Відмінне бачення поля, досконале володіння м’ячем – Едмар приносив команді багато користі. Лідерами тої «Таврії» були Йонел Пирву, Олександр Гайдаш і Васіл Ґіґіадзе, а Едмар виконував роль «піднощика снарядів». Старався, слухав. Допоміг бразильцеві його товариський характер.

Леґіонерів у «Таврії» тоді було мало (грузини Ґоча Трапаїдзе і Ґіґіадзе, а також румун Пирву), а отже коло спілкування новачка було українським. І він не знітився. Спершу знав російською кілька слів, потім поступово вдосконалювався. Коли ми роз’їжджалися по сім’ях, Едмар мав своє коло спілкування, але при цьому ментально ніколи не випадав. Навіть не пригадаю, щоб на нього тоді хтось гаркав. Хіба через якісь робочі моменти, коли під час гри не встигав перекрити зону чи зробити маневр. Відверто кажучи, той Едмар нічим не відрізняється від нинішнього. Приїжджаючи у складі «Металіста» до Львова, він так само усміхнений, завжди тепло вітається і розмовляє. Едмар має такий характер, що не знайти з ним спільної мови складно.

Досі пам’ятаю гол Едмара у ворота «Шахтаря» наприкінці сезону-2002/2003. Щоб продовжити боротьбу за чемпіонство, «гірники» мусили вигравати. У нас турнірних амбіцій не було. Звісно, мотивували зі свого боку динамівці, але мова не про те. Вигравали після голів Гайдаша і Ґіґіадзе 2:0, потім Маріуш Левандовскі, Анатолій Тимощук і Брандао забили вже мені. Й ось на заключних хвилинах Едмар своїм ударом зрівняв рахунок і тим самим позбавив «Шахтар» чемпіонства.

У «Таврії» Едмар грав до 2007 року і встиг за цей час зійтися з кримчанкою Тетяною. Та одруження і прийняття українського громадянства будуть трохи згодом, коли півоборонець вже виступатиме за «Металіст». Нині Едмар – рекордсмен за кількістю зіграних матчів поміж усіх латиноамериканців в українському чемпіонаті. В 2011-му він дебютував у складі збірної України, а з приходом на тренерський місток національної команди Михайла Фоменка, під керівництвом якого «Едик» колись грав у складі «Таврії», він став одним із основних виконавців жовто-блакитної дружини.

Машина, каток

Пітер Меркадо (Еквадор)

У тій, очолюваній Андрієм Балем зразка 2003 року «Ворсклі» на полі одночасно виходило по вісім-дев’ять леґіонерів. Ніґерійці Гаррісон Омоко та Чуквуді Нвоґу, хорват Вальтер Андрошіч, туркменці Русим Керимов і Назар Байрамов, словак Томаш Брушко, камерунець Мозес Молонґо, словенці Русмін Дедіч і Зоран Павловіч – у цій строкатій компанії знайшлося місце й першому в українському чемпіонаті еквадорцеві Пітерові Меркадо. До Полтави він приїхав 21-річним, з еквадорського клубу «Ґуаквільяс».

- То була машина, каток, м’яч він відбирав з кров’ю в прямому розумінні, - розповідає півоборонець «Ворскли» тих часів Ігор Маковей. – Відбирав і віддавав передачу чужому. Тренери вже навіть іронізували: «Пітере, молодець. Але якби ти ще своєму віддавати навчився, то за збірну Еквадору точно грав би». Той теж у відповідь сміється, бо добре знає свої можливості. Власне, від Меркадо те й вимагалося, щоб відбирати. У цьому компоненті з ним не міг посперечатися жоден з тих українців, які тоді грали за «Ворсклу». Потужний, весь у м’язах, жорсткі стики, гра кістка в кістку – у цьому був весь Меркадо. При цьому поза полем Пітер був оброзичливим, завжди усміхненим. Йому подобалося в Полтаві і ставлення до гри було відповідним.

На старті сезону-2003/2004 Андрій баль пішов у відставку. Меркадо, зрештою, продовжував грати і при наступникові Андрія Михайловича Олезі Долматові. Та взимку команду очолив вже Володимир Лозинський, який еквадорця у складі не бачив. Під час літнього міжсезоння Пітер спробував перебратися до Кривого Рога, однак закріпитися в складі «Кривбасу» так і не зміг. Повернувшись на Батьківщину, Меркадо, якому нині 33, виступає там понині.

Криворізький ловелас

Веслі Рібейро (Бразилія)

Вихованець «Палмейраса», в юному віці він спробував закріпитися в італійській «Равенні», потім перебрався в Аргентину і два роки перебував у «Рівер Плейті». Повернувшись у Європу, сезон-2001/2002 Рібейро провів уже в складі швейцарського «Ксамакса». Грав нечасто і взимку 2003-го опинився в «Кривбасі». Про першого в складі криворіжців латиноамериканця розповідає тодішній наставник команди Олександр Іщенко.

- Веслі нам порекомендували на зборі на Кіпрі, - згадує Олександр Олексійович. – Привабив Рібейро найперше неординарною технікою. Точніше, швидкісною технікою володіння м’ячем. Нам такий гравець був потрібен бодай для того, щоб з’явився у тренувальній роботі подразник для оборонців і вони почали якісніше захищатися. Крім того, атакувальні гравці, спостерігаючи за тим, як Рібейро працює з м’ячем, переймали щось собі. Разом з тим, на той час наявність бразильця в команді була ще й елементом привабливості й додаткової уваги з боку вболівальників. Зваживши на всі ці фактори, ми вирішили Рібейро залишити. І я про це рішення не шкодував, бо користь «Кривбасові» Веслі приніс. Навіть два голи у семи проведених матчах забив. Рібейро імпонував нестандартністю дій в атаці, вмінням прийняти на швидкості м’яч будь-якою частиною тіла. Наче й елементарні речі, але виконати їх непросто.

Безперечно, Рібейро в українському чемпіонаті було складно. Йому часто довелося стикатися з грубою, брудною грою і це виводило з рівноваги. То потім у нас з’являться бразильці на кшталт Клебера з «Динамо», які здатні достойно відповісти на грубість. А ще Рібейро так і не звик до екологічних реалій Кривого Рогу. Готель у парку, де жила наша команда, знаходився прямо навпроти найбільшого в Європі металургійного заводу «Криворіжсталь». Дихати цим повітрям було складно навіть нам, українцям. Як на мене, Рібейро так до кінця не зрозумів, що то було. Хоча саме місто навряд чи сильно вразило Веслі. Скажімо, Сан-Паулу в порівнянні з Кривим Рогом буде здаватися самокруткою поряд з цигаркою «Мальборо».

Загалом Веслі прижився у нас швидко. Йому сподобалися і наш борщ, і наші дівчата. До нього наглядача доводилося приставляти, щоб якась красуня не викрала. І погуляти Рібейро міг на славу. Мій досвід роботи з бразильцями показує, що май вони хоч 100 гривень у кишені, чинитимуть за принципом «Все пропьем, но флот не опозорим».