Електромайдан. Вірмени в українському футболі

Цій невеличкій країні з кількістю населення вдвічі меншою, ніж реальне число мешканців в українській столиці, не позаздриш. Маючи серед сусідів потужні держави, які декларують гуманні людські цінності, але категорично відмовляються визнати факт геноциду сторічної давнини, Вірменія під постійним страхом військового вторгнення змушена шукати підтримки в Росії. Нині вірмени проводять масові акції протесту, пов’язані з підвищенням тарифів на комунальні послуги. Мітингарі добре розуміють, що до такого стану державу довели їхні російські союзники. Втім, у голос очевидних речей не говорять, бо розуміють, що розрив із партнерами за Митним союзом може обернутися катастрофою національного масштабу.

Катастрофою на кшталт тієї, яку Вірменія пережила наприкінці 80-х – початку 90-х, під час війни з азербайджанцями в Нагірному Карабаху. Внаслідок цього конфлікту державу залишили десятки тисяч біженців, добра частина з яких переїхала до України. Станом на 2001-й рік вірменська діаспора в нашій державі налічувала майже 100 тисяч осіб.

Власне, через війну в Україну перебралися сім’ї майбутнього олімпійського чемпіона з кульової стрільби Артура Айвазяна, бронзового призера Олімпіади-2012 з греко-римської боротьби Армена Варданяна. Рятуючись родину від воєнного лихоліття, на Дніпропетровщину на початку 90-х перебралася й родина майбутнього Героя України Сергія Нігояна, першої жертви режиму під час Революції Гідності в 2014-му.

Таких прикладів можна наводити чимало. Та й взагалі так склалося, що вірмени в українській історії залишили вагомий слід. Найперше варто згадати кінорежисера Сергія Параджанова, який отримав всесвітнє визнання після екранізації повісті Михайла Коцюбинського «Тіні забутих предків». Георгій Арутюнян – ще один представник Небесної сотні, котрий переїхав до Рівного з Тбілісі вже у 2000-ні.

Українські вірмени у спорті – то найперше борці різних стилів. У вітчизняному футболі вірменський слід теж помітний. І мова не лише про Валерія Поркуяна. Суддя Сергій Татулян, лідер запорізького «Металурга» початку 2000-х Армен Акопян, легенда миколаївського футболу Овік Галстян (на фото), нинішній нападник "Олімпіка" Ґеґам Кадимян, який опинився в Україні в 14 років і зараз виступає з українським паспортом…

До цього списку можна було б додати також нинішнього президента асоціації греко-римської боротьби міста Києва Норіка Геворкяна. Щоправда, його футбольна спадщина оповита значною долею комізму. На початку 2000-х Норік, молодший брат якого Сурен виграв дві бронзових нагороди на чемпіонатах Європи з класичної боротьби, зіграв кілька матчів за першолігову тернопільську «Ниву». Але як зіграв? У другому таймі поєдинку з «Динамо-2» тернополяни безнадійно програвали, коли власник клубу Олександр Кривий, не звертаючи уваги на те, що за спиною сидить журналіст, сказав до своєї свити: «О, а давайте випустимо Норіка». Дзвінок адміністраторові команди Едуардові Яблонському – й за кілька хвилин Геворкян під задоволений регіт авторитетних людей вже вибіг на поле. Такі були часи.

Зрештою, в цьому матеріалі мову поведемо про тих футболістів, які грали в еліті українського футболу з вірменським паспортом. Таких впродовж 24-х років назбиралося небагато – лише 21 гравець. Жити в Україні залишився лише один з них – Єґіше Мелікян, котрий розповів про своє вкраїнське буття у вчорашньому інтерв’ю UA-Футболу.

Єґіше Мелікян:
«Після пережитого у Вірменії нині в Донецьку мені не страшно»

Навесні в Прем’єр-лізі у складі того ж донецького «Металурга» виступав також Румян Овсепян, однак він після завершення сезону в Україні повернувся на Батьківщину, де виступатиме за «Пюнік». Тим самим, представників Вірменії в українському футболі наразі не залишилося.

Нижче наводимо свій варіант символічної збірної вірменів в українській вищій лізі. Вакантною в ній є воротарська позиція. Роман Березовський, чиї помилки допомогли збірній України перемогти Вірменію 4:3 у львівському матчі відбору до Євро-2004, до нас так і не доїхав. Інших хорошого рівня голкіперів у державі, чиї футболісти зараз в об’єктиві в UA-Футболу, не видно й понині. Часи Альоші Абрамяна, який виблискував у чемпіонському «Арараті» початку 70-х, залишилися далеко позаду.

Про найколоритніших представників цієї імпровізованої команди детальніше розповімо нижче. Крім них, у збірну потрапили стоппер Вардан Хачатрян, котрий був учасником першого в історії матчу збірної Вірменії, нападник Ара Акобян, котрий запам’ятався найперше виступами за алчевську «Сталь», а також донецькі металургівці Єґіше Мелікян, Карлен Мкртчян та Ґеворґ Казарян. Ще один представник цього клубу Маркос Піцеллі увійшов до літопису футболу своєї нової Батьківщини як перший натуралізований збірник.

Усі вірмени у вищій українській лізі

* - у дужках вказані клуби, за які гравець виступав у першій та другій лігах
** - у перших дужках – матчі і голи в першій українській лізі; в других – у другій

Бомбардири (всього – 86 голів): Генріх Мхітарян – 50, Ара Акобян – 14, Ґеворґ Казарян – 6, Маркос Піцеллі – 4, Єґіше Мелікян – 4, Арарат Аракелян – 3, Ерванд Сукіасян – 2, Арман Карамян – 1, Артавазд Карамян – 1, Альберт Саркісян – 1

«Найвірменськіший» клуб української еліти – донецький «Металург» - фактично зник, трансформувавшись у дніпродзерджинську «Сталь». Досі вірменів у складі донеччан було 11, що складає понад половину від загальної кількості представників в усій вітчизняній вищій лізі. Пояснити таку любов металургівців до представників цієї національності можна присутністю в числі керівників ФК Вардана Ісраеляна і Олега Мкртчана.

Перший, найавторитетніший

Ерванд Сукіасян

Першим в українському чемпіонаті вірмен перейшов у київське «Динамо» в статусі лідера єреванського «Арарату». В останній першості СССР найдзвичайно швидкий і технічний правий крайній команди Арменака Саркісяна проявив себе в обох матчах проти киян. В першому колі зароблений ним пенальті приніс нічию 1:1, а в українській столиці Ерванд реалізував одинадцятиметровий вже сам (той дивний поєдинок «Динамо» виграло 4:3).

"Арарат"-1991. Сукіасян - стоїть другий справа

- Завдяки своїй відкритості й комунікабельності в колектив Сукіасян влився без проблем, - згадує воротар киян початку 90-х Ігор Кутепов. – Важче Ервандові було із суто ігрової точки зору. В «Арараті» він був лідером, провідним гравцем. У Києві ж мусив доводити право грати у складі. Через це Ерванд нервував. Крім того, «Динамо» грало в іншому у порівнянні з «Араратом» стилі. До нього, а також до тих навантажень, які давав на зборах Анатолій Пузач, Сукіасян призвичаювався дуже болісно. Мабуть, так і не звик до кінця, оскільки в складі попри дуже високу індивідуальну майстерність закріпитися не зумів.

- Пузач ставив Ерванда на правому фланзі, - каже нападник тодішній «Динамо» Олег Матвєєв. – Зрештою, навіть граючи в захисті, Сукіасян біг уперед. Він дуже любив атакувати.

Наші співрозмовники згадують про відкритість Ерванда, його товарискість. «Сукіасян дружив з усіма, любив запрошувати до себе в гості, - розповідає Кутепов. – Столи у нього вдома ломалися від наїдків, а в хаті завжди було багато вірменських друзів».

- Представники вірменської діаспори чисельними групами підтримували Ерванда на усіх матчах і навіть на тренуваннях за його участю вже в ті часи, коли він після «Динамо» впродовж двох сезонів виступав у нас в «Борисфені», - бере слово тодішній президент бориспільського клубу Ігор Ковалевич. – Тоді ми лише розпочинали свій шлях і мали амбітні плани – вивести команду з перехідної у Вищу лігу, а вже звідти пробитися в єврокубки. Цими амбіціями ми Сукіасяна й підкупили. Ми ж запросили фаховий менеджмент із «Динамо»: Михайла Ошенкова, який працював головним менеджером при Валерії Лобановському, адміністраторів, які трудилися при Валерії Васильовичі, а тренувати команду довірили Вікторові Колотову, якому допомагав Анатолій Дем’яненко.

Команду комплектували в основному з хлопців, які грали в очолюваній Володимиром Мунтяном олімпійській збірній. Мова про Олега Соловйова, Михайла Безручка, Дмитра Семчука, Віталія Пушкуцу. Із «Дніпра» покликали Гену Мороза. Поряд з ними в команду Другої ліги погодилися перейти й досвідчені футболісти – Сукіасян, Гена Литовченко, Михайло Стельмах. При цьому не скажу, що людей ми заманювали виключно грішми. Звісно, фінансова стабільність у нас тоді була. Особливо на фоні багатьох інших клубів. Про що говорити, якщо кризовий період тоді переживало навіть «Динамо». Нам із Дмитром Злобенком тоді було по 33, очі горіли, хотілося створити щось серйозне.

Якщо не помиляюся, Ерванд тоді отримував у нас по півтори тисячі доларів щомісяця. Такі тоді в Україні були зарплати. Мороз мав місячний оклад $1000 і то було більше, ніж він отримував у «Дніпрі», виступаючи у Вищій лізі. Литовченко, перейшовши трохи пізніше в «Адміру Ваккер», отримував $5000.

Сукіасян був лідером того «Борисфена». Про вірменів прийнято говорити, що вони не люблять боротися, прибирають ноги. Ерванд точно не з цієї когорти. Він вів команду за собою, був улюбленцем бориспільської публіки. Роль Сукіасяна у становленні футбольного клубу вважаю одною з визначальних. У нашому колективі він був більше, ніж просто футболістом. При цьому грав відмінно.

Пригадую, як «Борисфен» зустрічався в матчі Кубка із новоствореною «Оболонню». В оболонців тоді ще навіть свого стадіону не було. Поєдинок проводився на маленькому, поганої якості шкільному полі. Гра нам давалася дуже важко, суперники навіть відкрили рахунок. Переламати хід матчу на свій бік вдалося виключно на майстерності й класі Сукіасяна. Він брав гру на себе і вів команду за собою. Ерванд тоді й сам раз забив і допоміг відзначитися партнерам. Перемогли ми 3:1.

Так само вирішальним фактор Сукіасяна виявився і у ключовому для нас з точки зору боротьби за путівку до Вищої ліги матчі в Нікополі проти місцевого «Металурга» в 1995-му. Перед грою нас із цим суперником розділяло лише одне очко. Ерванд зіграв фантастично, ми перемогли 2:0 і пішли у відрив, до кінця чемпіонату своєї переваги вже не розгубивши.

Прийнято вважати, що футболісти високим інтелектом не відзначаються. Якщо й так, то Ерванд був виключенням з цього правила. Спілкуватися з ним завжди цікаво і легко. Фактично, Сукіасян був помічником і для тренера, і для нас із Злобенком, як власників клубу. У складні моменти він міг поговорити з хлопцями, переконати їх, заспокоїти.

Показовою є й історія, яка трапилася навколо переходу в «Борисфен» із рівненського «Вереса» Олександра Свистунова, котрий потрапив до нас у зв’язку зі службою в армії. Коли команда тренувалася на гальковому полі стадіону СКА, під’їхали люди специфічної зовнішності від власника рівненців Валерія Короткова. Вони мали вплинути на Свистунова, щоб той передумав і повернувся у «Верес». Але втрутився Сукіасян. Він викликав своїх-друзів вірмен і коли ті приїхали, заслані Коротковим товариші миттєво зі стадіону щезли й більше не з’являлися.

У Вищій лізі в складі «ЦСКА-Борисфену» Сукіасян так і не зіграв. Бо, починаючи з сезону-1994/1995, опинився в клубі австрійської Бундесліги «Тіроль» з Інсбрука.

- В нас тоді були гарні стосунки з багатьма австрійськими клубами, - пояснює Ігор Ковалевич. – Йшло навіть до того, що мали викуповувати клуб «Адміра Ваккер». Там вже грав Литовченко, а Михайло Фоменко, ще очолюючи «ЦСКА-Борисфен», їздив до Австрії, щоб придивитися до можливостей «Адміри». Переговори виходили на завершальну стадію. Власне, коли Сукіасян виявив бажання пограти в Європі, ми йому, організувавши перехід у «Тіроль», посприяли. При цьому «ЦСКА-Борисфен» від цього трансферу не отримав жодної копійки. Ерванд до нас безкоштовно прийшов, доміг і на знак подяки ми його відпустили в статусі вільного агента.

В "Тіролі" Сукіасян відіграв один сезон, після чого перейшов у Грецію, де виступав спершу за «Кавалу», а потім – за «Іракліс». Після того ходили чутки, що Ерванд може повернутися в Україну і виступати за київський ЦСКА. Насправді ж Сукіасян з доброї волі наставника армійців Володимира Безсонова підтримував у Києві форму, підшукуючи нові варіанти працевлаштування.

Починаючи з літа 1998-го Ерванд протягом трьох сезонів грав у клубі німецької реґіональної ліги «Клоппенбурґ». Звідти він постійно викликався до лав збірної Вірменії і в статусі капітана двічі виводив команду своєї країни на матчі відбірного раунду чемпіонату світу-2002 проти українців. Кар’єру Сукіасян завершив у 36-річному віці. Останнім його клубом була грецька «Докса». Нині Ерванд живе в Єревані. Футбольними справами не займається, але бажання повернутися в рідне для себе середовище має.

Спеціаліст по Україні

Альберт Саркісян

Альберт народився в столиці Кабардино-Балкарії Нальчику, яка нині входить до складу Росії. За клуби історичної Батьківщини Саркісян не виступав ніколи, але в 1997-му, вже будучи гравцем грізного на той час московського «Локомотива», прийняв пропозицію Федерації футболу Вірменії і почав виступати за збірну цієї країни. Свій дебютний у складі національної команди поєдинок Альберт провів 7 травня 1997 року в Києві проти українців. Той матч відбору до Мундіалю-1998 завершився сенсаційною нічиєю 1:1.

Пізніше Саркісян зіграє проти нашої збірної ще п’ять матчів, два з яких знову завершаться болючими нічиїми. Причому результат 2:2 в матчі відбору до Чемпіонату Європи-2002 встановив на третій компенсованій хвилині саме майбутній гравець київського «Арсеналу». Наступного року у Львові Саркісян й узагалі відзначився у воротах Дмитра Шуткова дублем, але збірна Вірменії програла українцям 3:4. Цікаво, що крім України Альберт у матчах за національну команду не забивав більше нікому.

- Саркісяна на другу половину сезону-2002/2003 в «Арсенал» ми запросили з московського «Локомотива», - згадує тодішній наставник «Гармашів» В’ячеслав Грозний. – Точніше, грав Альберт за «Торпедо», але права на нього належали «Залізничникам». Мушу сказати, що в Києві Саркісян грав справді класно. Футболіст з неординарним талантом, творчого плану півоборонець, з сильним характером, він міг і віддати результативний пас, і забити самотужки. Ми з Альбертом знаходили спільну мову по всіх питаннях. Провівши за «Арсенал» успішних півсезону, Саркісян потім повернувся у російський чемпіонат і успішно виступав там ще три роки.

Кар’єру Альберт завершив у 2010-му, в свої 35 виступаючи за другу команду московського «Локомотива». Нині футбольними справами не займається.

Брати-вундеркінди

Артавазд і Арман Карамяни

Надзвичайно талановиті брати-близнюки з Єревана заявили про себе на повен голос у 17-річному віці, коли почали виступати за скромний клуб елітного дивізіону чемпіонату Вірменії «Арабкір». Провівши по сім матчів, Арман, який з дитинства грав у нападі, забив чотири м’ячі, а його брат-півоборонець – три. Після того було запрошення з найсильнішого клубу країни, але в «Пюніку» брати з першої спроби закріпитися не змогли і в сезоні-1999 грали вже за «Кілікію». У ній Арман за два сезони забив у чемпіонаті Вірменії 35 м’ячів, Артавазд – 18. До національної збірної братів у січні 2000-го запросили саме як гравців «Кілікії». А вже у 2001-му було повернення в «Пюнік». Арман впродовж двох сезонів мав у чемпіонаті Вірменії фантастичну статистику: 21 гол у 20-ти матчах в 2001-му і 36 голів у 22-х поєдинках у 2002-му. Артавазд, граючи в півобороні, забив 20 м’ячів.

Перехід до Європи для Карамянів здавався справою часу, однак опинившись у грецькому клубі «Панахаїкі», проявити себе вони там не змогли і на старті сезону-2003/2004 опинилися в київському «Арсеналі».

- Переговори були дуже важкими, - згадує екс-наставник киян В’ячеслав Грозний. – Навколо братів скупчилося безліч агентів. Які вибивали умови не стільки для Армана з Артаваздом, скільки для себе. Через те трансфер був на межі зриву. Але добре, що все склалося й врешті Карамяни опинилися в «Арсеналі». Гравці з їхньою манерою гри ідеально підходять під мою модель. Ніколи не приховував, що люблю технічних гравців, здатних обіграти суперника один в один. Природа наділила Армана з Артаваздом надзвичайною пластикою, непересічним талантом.

Я шкодую лише про одне: що пропрацював з Карамянами вкрай мало. У цих хлопців був величезний потенціал, якого вони до кінця не розкрили. Певен, під моїм керівництвом вони могли піти значно далі чемпіонату Румінії. Приміром, як Олег Гусєв, який від мене перейшов у «Динамо». Чи як Дмитро Чигринський, котрий з очолюваного мною запорізького «Металурга» перебрався в «Шахтар». Карамяни – хлопці з високим інтелектом, добре виховані. Певен, їх можна було зробити футболістами топ-рівня.

На думку В’ячеслава Грозного, Арманові й Артаваздові трохи заважав той факт, що вони постійно хотіли грати разом. «Часто буває, що тобі потрібен один гравець, під конкретне амплуа, - пояснює В’ячеслав Вікторович. – Але ставиться умова – лише двоє. Відповідно другого треба ставити також. При цьому я не хочу сказати, що хтось із братів гірший чи ліпший. Вони однаково талановиті. І відчувають одне одного телепатично. При цьому я б не сказав, що на полі Арман та Артавазд шукали одне одного, а інших партнерів за командою не помічали. Якраз навпаки – то були прекрасні командні гравці, які ніколи не тягли одіяла на себе».

Після «Арсеналу» Карамяни надовго пов’язали свої кар’єри з Румунією. Спершу обоє перейши в бухарестський «Рапід». Артавазд провів у цьому клубі три сезони, тоді як Арман, не закріпившись у столичному клубі, грав за «Брашов» і «Ґлорію» з Бистриці. В одній команді Карамяни зійшлися аж у сезоні-2007/2008, коли почали виступати за «Тімішоару». З цією командою вони стали чемпіонами Румунії, а в кваліфікації Ліги чемпіонів-2009/2010 перемогли чинного володаря Кубка УЄФА – донецький «Шахтар».

Віхою для братів міг стати перехід в ході сезону-2009/2010 у «Стяуа». Втім, догравши сезон, Карамяни перебралися в скромну «Унірю», а невдовзі після того й взагалі вирішили припинити кар’єру, щоб зайнятися бізнесом. Пропустивши сезон-2011/2012, Арман з Артаваздом врешті повернулися в румунський чемпіонат і виступали за «Буфтю», а потім – за «Академіку Арджеш». Там Арман у своїх 35 грає понині, а брат виступи вже завершив.

Син Гамлета

Генріх Мхітарян

Дебютувавши в «Пюніку» в 17-річному віці, син знаного бомбардира «Арарату» Гамлета Мхітаряна вже через рік був гравцем збірної Вірменії. На старті сезону-2009 Генріх забив за «Пюнік» 11 м’ячів у 10-ти матчах і влітку вже був у донецькому «Металурзі».

«Вийшло, що він Мхітарян лідером команди з перших матчів, лідером нашої атаки, - говорив в інтерв’ю UA-Футболу тодішній наставник донеччан Ніколай Костов. – Взагалі, я не хочу рекламувати Мхітаряна. Скажу так: це один з прикладів корисності леґіонерів в українському футболі».

Пошук "вірменського балансу". "Гірник" Генріх Мхітарян проти металургівця Ґеворґа Казаряна

Півтора прекрасних чемпіонати у складі «Металурга», перехід у «Шахтар», абсолютний рекорд результативності в українській Вищій лізі (25 голів у 29-ти матчах в сезоні-2012/2013), вихід з «Гірниками» до чвертьфіналу Ліги Чемпіонів і гучний перехід за 27,5 мільйона євро в дортмундську «Боруссію». Звичайно, зупинятися на переповіданні свіжих фактів не станемо. Можна лише констатувати: Мхітарян-молодший – найсильніший поміж усіх вірменських футболістів. Які коли-небудь грали в нашому чемпіонаті.

Символічна збірна Вірменії в українських чемпіонатах