Байки от Вербицкого. К возрождению Металлиста

«Металіст» таки житиме. Свій дебютний після відродження матч команда проведе 21 серпня у селі Володимирівка на Кропивниччині. Байдуже, що ліга аматорська, а суперник має статус третього складу колективу першої ліги. Головне, що через нездорові амбіції друга Саші Стоматолога велика команда не загинула. І дуже правильно, що у повній новій назві клубу буде ось це «1925». Знаю напевне, що для кожного харків’янина, для якого ця команда була й є життям, важливий не просто сам факт існування, а його єдність з традиціями.

Моє перше знайомство з «Металістом» сталося в Тернополі. Тоді, у 1992-му, ми, школярі сприймали приїзд команд колишньої вищої ліги чемпіонату СССР як щось надзвичайне. Пачишин, Хомуха, Аджоєв у нашій уяві здавалися представниками іншої планети. Власне, тому й можна уявити ті емоції, які охопили тернопільську публіку, коли оборонець Роман Пец незадовго до фінального свистка зрізав м’яч головою у власні ворота. Завдяки цьому автоголові «Нива» відіграла забитий у першому таймі м’яч Олександра Призетка і звела матч до нічиєї.

Ще більший ажіотаж викликав приїзд «Металіста» до Тернополя через рік. Холодний весняний дощ, який лив впродовж дня, вболівальників тоді не злякав. 18-тисячний стадіон вони заповнили вщент. Не дивно, адже «Нива» тоді могла вперше в історії пробитися до півфіналу Кубка України. Поразку 0:1 у Харкові (до речі, забив тоді теж Призетко) у нас тоді вважали майже випадковістю і вірили, що команда Леоніда Буряка обов’язково реваншується.

Реваншуватися то реваншувалася, однак забитий у ворота Дмитра Тяпушкіна знаним «далекобійником» того часу Владиславом Прудиусом гол виявився вирішальний. Відігралася «Нива» у другому таймі, а хвилин за десять до фінального свистка Олег Мочуляк засмутив Олександра Помазуна вдруге. На більше господарям забракло часу. То був шок і розчарування…

З часом, звісно, приїзди «Металіста» до Тернополя ставали кожен раз буденнішими. Харківська команда деградувала і незадовго скотилася до вильоту з вищої ліги, а «Нива» на той час навпаки була грозою авторитетів.

…У 2003-2004-му їздив до Харкова дуже часто. На волейбол. Не дивно, адже місцевий «Локомотив» тоді був найсильнішою командою України, доходив до фіналу європейського Кубка топ-команд. Додатково імпонувало ще й те, що лідером і капітаном тієї команди був вихованець тернопільського волейболу Сергій Щавинський. Ліпшого розігруючого в Україні відтоді не було.

Однак поряд з волейболом намагався тоді «доторкнутися до святого». Тобто, першим ділом відправився на станцію метро «Спортивна», до стадіону «Металіст». Точніше, тоді то був ще не стадіон, а напівруїна. Арена реконструювалася, але замість футболу тоді застав збіговисько якихось сектантів. Масове, багатотисячне. «Паломники» тоді заповнили абсолюно всі можливі місця. За винятком південної трибуни, звісно. Її тоді банально не було.

Поєдинків першолігового на той час «Металіста» на ще старому стадіоні побачити не вдалося. Вперше переглянути матч легендарної команди у Харкові вдалося на стадіоні ХТЗ. То був серпень 2003-го, саме завершився фінал Спартакіади України з волейболу. Щоб знайти поле Харківського тракторного заводу, на якому тоді проводив свої поєдинки «Геліос», довелося пересісти на три види транспорту і ще півгодини прочимчикувати пішки.

Переглядав тоді поєдинок 1/16 фіналу Кубка України. Харківське дербі між друголіговим «Геліосом» і першоліговим «Металістом». Спекотно було настільки, що вода й квас поглиналися немов губкою. Попри безкоштовний вхід, людей було не надто багато. Сміюся, коли читаю зараз в офіційних даних про 3 000 глядачів. Добре, якщо на старих лавках зібралася бодай половина від тої кількості. Коли ж у середині першого тайму вперіщила страшенна злива, людей узагалі залишилося кілька десятків. Серед них був і я. Щаслива людина – тоді ще не мав ні власного ноутбука, ні фотокамери. Диктофон і блокнот у сумці – того багатства замочити не боявся.

«Металіст» виграв 2:0, але найбільше радів тоді з іншої причини. Мокрий до нитки, після матчу взяв автограф в одного з кумирів дитинства – колишнього воротаря Ігоря Кутепова. Тоді ще не знав, що через сім років записуватиму в кабінеті директора дитячої академії «Металіста» велике інтерв’ю. В будівлі поруч із сучасним стадіоном. Тим самим, який під час перших відвідин був руїною і місцем скупчення сектантів.

Тодішній прем'єр і власник "Металіста" під час брифінгу, присвяченому відкриттю ОСК

Власне, відкриття ОСК «Металіст» стало подією пам’ятною з кількох причин. Крім суто подієвої, саме тоді познайомився з нині вже екс-редактором UA-Футболу Костянтином Довганем. З того часу підтримуємо дружні стосунки й понині. Та ще й футбол тоді видався на славу.

«Металіст» у день відкриття стадіону, яке ще й було приурочене до 50-річчя власника клубу Олександра Ярославського, програти не міг за визначенням. Це розуміли і Мирон Маркевич, і його підопічні, і навіть арбітр Олександр Дердо, який призначив у ворота «Оболоні» сумнівний пенальті. Ось лишень керовані Юрієм Максимовим оболонці тоді вперлися, їхній воротар Денис Бойко удар з позначки від Жажі Коельо взяв, а крім того зробив ще добрий десяток блискучих сейвів. Дивовижно тоді відіграв Микола Морозюк, а також стоппер киян Іван Лень. Ключовим же моментом зустрічі стала контратака гостей, яку завершив Андрій Воронков. На те, щоб відігратися, «Металіст» мав півгодини, однак пробити Бойка харків’янам тоді так і не вдалося. Святковий феєрверк після матчу вийшов святковим лише відносно.

За останніх десять років переглянув у Харкові немало яскравих поєдинків як внутрішнього чемпіонату, так і в Лізі Європи та за участю збірної України. Звичайно, особливим у цьому контексті вважаю матч з поляками восени 2013-го. Той самий, який наша команда завдяки голу Андрія Ярмоленка виграла 1:0 і вийшла до плей-оф відбору на мундіаль-2014. Особливо порадував тоді шведський арбітр Юнас Ерікссон, який підняв планку єдиноборств високо настільки, що дав суперникам вияснити найсильнішого у справді чоловічій боротьбі.

Щасливий і радісний... Як він там зараз, у Ростові?

З усмішкою тепер згадую й історію, яка трапилася поруч із «Металістом» за годину до фінального матчу Кубка України «Шахтар» - «Чорноморець». Прямуючи до прес-центру стадіону, помітив на вході несподіваний ажіотаж. Виявилося, що пов’язаний він був з прибуттям Самого Віктора Федоровича. Зграї ватних підлабузників відразу згуртувалися в бажанні прихилити грішні голови перед живою іконою. «Віктор Фьодоровіч, ми так в вас вєрім» - лунало звідусюди. Звісно, слухав це все, мовчки стримував сміх і фотографував. Але, мабуть, перестарався і наблизився до тіла надто близько. За це охоронець Хама, який тоді вважався президентом країни, справедливо дав мені кілька раз кулаком по нирках. Акуратно, щоб ніхто не бачив.

А в квітні 2014-го був кубковий матч «Металіста» і «Динамо». Гарний матч, який гості виграли 2:3. Однак до історії він увійшов не власне грою, а прем’єрним виконанням нині всесвітньо відомого хіта про кремлівського «пуйла». Харківські фанати тоді не припиняли свого «ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла» впродовж усього поєдинку і в другому таймі змогли заразити й долучити до піснеспівів навіть гостьовий сектор.

Одним словом, «Металіст» і харківський футбол – то ціле життя, пережити відсутність якого наче й можна, але складно. Добре, що ця славна сторінка не перегорнена, а лише загнена, щоб відкрити книгу на тому ж місці і продовжити занурення в славну історію.