Лобановський назавжди. Косо, криво, аби живо

Зазвичай прем’єри фільмів в українських кінотеатрах прийнято вітати аплодисментами. Після завершення стрічки. Не вважаю себе великим кіноманом, але на великому екрані фільми час від часу переглядаю. Зокрема й у дні прем’єрних показів. Свої емоції глядач у такі миті проявляв схожим чином. Що після американського «Аватара», що після українського «Поводиря» чи документальної стрічки про кобзарів «Вільні люди». Овація – в одних випадках вона була адресною, в інших символічною, бо автори картини знаходяться десь дуже далеко. Люди висловлювали емоції і дякували.

Офіційної прем’єри стрічки «Лобановський назавжди» 30 листопада відвідати не вдалося. Тієї прем’єри, яку вшанували увагою навіть президенти країни різних років, не кажучи про динамівських легенд і представників сучасної київської команди. Тому зібрався переглянути стрічку самостійно. В компанії дружини, якщо бути точним до кінця. Невеличка зала в кінотеатрі «Жовтень» була заповненою. Звичайно, людьми, які цікавляться футболом і люблять команду київського «Динамо». І ось парадокс: після півторагодинного перегляду реакція всіх без винятку глядачів виглядала однаковою. Охарактеризувати її можна словом «байдужість». Люди залишали зал, відразу переключившись на буденні справи. Фільм не викликав жодних емоцій. На згадувані аплодисменти не було навіть натяку.

Фільм не зачіпає. Він банально порожній. Склалося враження, що сценарій був написаний зі сторінки про Великого Тренера з «Вікіпедії». Пригадую, як презентуючи цю стрічку, автори хизувалися, мовляв, сенсацій і викриттів від цієї картини очікувати не варто. «То – спогад про видатного наставника». Звичайно, такий формат теж має право на життя. Особливо з урахуванням, що профінансований він власником клубу «Динамо». Однак то ж не означає, що відзняте й зрежисоване має бути сухим і беземоційним аж настільки.

Спершу говоритиму особисто про себе. Мені 35 і через серце переніс кожну деталь з життя «Динамо» 90-х – початку 2000-х. Переглядаючи спогади про ті часи у «Лобановському назавжди», підсвідомо очікував: ось саме зараз буде щось надзвичайне, те, що візьме за душу. Проте за банальним перерахунком перемог над «Барселоною», ПСВ і «Реалом» загубилося лише дві вартих уваги фрази. Шовковський згадав, як після півфіналу з «Баварією» тренер ніби безадресно буркнув: «Ну, якщо пропускати з центру поля…» Шевченко ж розповів, як команда тоді з цікавістю слідкувала за інтерв’ю Лобановського, який повчав журналістів, як треба правильно розповідати про футбол і що запитувати в футболістів.

Відзначив би також морально-етичний аспект. У тому місці, де автори стрічки намагалися висміяти коментатора Сергія Савелія. Передувала архівному відео підводка про той самий виховний процес. А потім був фрагмент з одного з післяматчевих флешів, коли Сергій Степанович почав запитувати Валерія Васильовича, мовляв, голи забивають оборонці, а нападники захищаються. Тренер, не дочекавшись закінчення запитання, з «розумінням нерозуміння» відповів: «То називається «сучасний футбол»!» Враховуючи, що в залі здійнявся вибуховий регіт, свого автори досягли.

Тільки ось чи можуть похизуватися настільки витонченим розумінням справи вони, ті, хто творив «Лобановського назавжди»? Судити про це можу з власного досвіду, переспілкувавшись у різний час з кількома десятками динамівців різних поколінь. Звичайно, то прекрасно, коли про роки ігрової кар’єри Валерія Лобановського і його перші тренерські кроки в «Дніпрі» обиватель дізнається з уст метрів журналістики – Артема Франкова і Геннадія Орлова, а також композитора Юрія Рибчинського. Їх високопарні фрази про оспівані горобцями деталі, може, вписувалися б у загальну канву. Якби поряд з тим автори надали слово комусь із сучасників Лобановського. Скажімо, у Києві поряд із Храмом футболу мешкає Микола Пінчук, спершу представник динамівського дублю 60-х, а потім нападник «Дніпра», де тренувався під керівництвом тренера-початківця Лобановського. Хоча навіщо, якщо Артем Вадимович розкаже вам про запровадження наукових методик і зміни в процесі підготовки більше будь-якого футболіста?

Так само ліпше за умовних Фоменка-Решка-Матвієнка-Трошкіна пан Франков знає й про тренерський дар Олександра Севідова, від якого Лобановський прийняв команду в Києві. Навіть не знаю, як сприймати такий підхід. Певен, що поспілкувавшись тільки з кожним з вище перерахованого квартету години по дві, можна було б отримати стільки яскравих цитат і історій, скільки не зібрав фільм у цілому. Так, Олег Блохін зі згадкою про важливу роль себе-неповторного у стрічці теж присутній. Але ж то тільки поверхневий погляд на, мабуть, найкращу команду в динамівській історії.

Звісно, добре, що деталі яскравої перемоги над італійцями у півфіналі чемпіонату Європи-1988 глядач дізнається з уст Йожефа Сабо. Натомість спогади Йожефа Йожефовича про Лобановського-гравця фактично обмежилися підтвердженням фрази пана Франкова про прізвисько «Гусь» і черговим декламуванням на зубок історії про те, як Валерій Васильович з Олегом Базилевичем не знайшли спільної мови з тренером Віктором Масловим.

Натомість учасник того півфіналу Карло Анчелотті жодної вартої уваги конкретики про власне матч не видав. З іншого боку, великою мірою загальні, але возвеличувальні фрази з уст Карлетто чи Мішеля Платіні значно пізнавальніші, ніж усім відомий фактаж з уст панів Франкова, Орлова чи Андронова. Так само як вартує того, щоб її запам’ятати, цитата головного редактора журналу «Франс Футбол» Жака Феррана. Цитата про те, що більшість тренерів беруть видатних футболістів і створюють з них сильні команди, а Лобановський спершу видатних футболістів готував і лише потім робив команду. А ще мсьє Ферран зауважив, що крім Лобановського не знає більше тренерів, які однаково успішно працювали б і з клубом, і зі збірною.

Зрозуміло, що розповідати і писати про величин калібру Лобановського складно. Важко знайти щось нове і неординарне. Особливо за умови, що хочеш розповісти обивателеві про особистість у доступній формі і ґрунтуючись на головних досягненнях. Важко, проте можна. Був би час і терпіння. Ресурсами, судячи з географії співрозмовників, автори особливо обмежені не були. Зрештою, не в коштах суть, коли більшість сучасників героя картини живуть ледь не по сусідству зі стадіоном, який носить ім’я Лобановського. Проблема в тому, що такі фільми варто знімати не для галочки чи з метою пропаганди, а для історії. Історії, яка мала б виходити за межі встановлених ще в пору «совка» шаблонів.

У нас же виходить, що СССР розпався чверть сторіччя назад, а його справа живе і перемагає. Якби не окремі фрази про незалежність і крамола Геннадія Орлова про комуністичну добу, фільм «Лобановський назавжди» сміливо претендував би на статус загальнодоступного у 70-80-ті. Як історія про велич видатного совєцького наставника…