Павло Черепiн: “Телебачення – командний вид спорту”

Цьогорічним лауреатом референдуму газети "Український футбол" у номінації "Золотий мікрофон" став коментатор Першого каналу Павло Черепін. Для нього це перше визнання його професійної діяльності, і це не дивно, адже коментаторською справою наш переможець займається не так давно. А надихнув його на це переможець референдуму двох останніх років — Дмитро Джулай, який цього разу лише другий. Треба також відзначити, що цього року боротьба за звання найкращого теле-, радіокоментатора значно загострилася, однак Павло, перемігши за голосами вболівальників і фахівців, забезпечив собі перше місце. Незважаючи на це, переможець у розмові з кореспондентом "УФ" зізнався, що найкращим себе не вважає, і взагалі у нього достатньо самокритичних ноток. Але ж і самовдосконаленню, як відомо, немає меж... Нашу розмову з цьогорічним тріумфатором ми розпочали з його спогадів про найперше знайомство з футболом.

Футболом захоплювався у дитинстві

— Як це не дивно, але мені свого часу батьки забороняли займатися футболом, — зізнався новоспечений переможець номінації "Золотий мікрофон-2005'. — Вони вважали, що цей вид спорту занадто травматичний. Однак це ніяк не могло зменшити моєї любові до гри мільйонів. Доходило навіть до того, що тренування з плавання та боротьби, на які мене записали, я благополучно прогулював і "тікав" на футбольне поле. Паралельно захопився футбольною статистикою, і це було досить цікаво. Але остаточно зрозумів, що футбол — це моє, коли вперше потрапив на стадіон. Здається, у 1994-му році — це був один із прощальних матчів Олега Блохіна — зірки СРСР — зірки космосу.

— Заради футболу школу не доводилося прогулювати?

— Звичайно, як. зрештою, і кожному нормальному хлопцеві. У школі я був капітаном футбольної збірної, тому це навіть допомагало в навчанні... Я — гуманітарій, тому після закінчення школи вирішив вступити до Київського національного університету імені Т. Шевченка на факультет романо-германської філології, де вивчав англійську та німецьку мови.

— Чому філологія, а не, скажімо, журналістика... І яким чином філологічна освіта вплинули на вибір майбутньої професії?

— По-перше, хотів здобути ґрунтовну освіту, адже паралельно із захопленням футболом я із величезним бажанням вивчав іноземні мови. Уже на перших курсах працював перекладачем, заробляючи досить непогані гроші. Навчаючись на першому курсі я потрапив до любительської футбольної команди — "СКІФ", у якій виступали Джулай та Босянок — лідери коментаторської справи (потім до команди приєднався ще й Вацко). Спілкуючись з ними, можливо, навіть підсвідомо вирішив також спробувати себе на телебаченні. Розпочав із самого початку: на УТ-1 мене взяли практикантом на спортивні новини, завдяки протекції Віктора Вацка.

Потім робив окремі аналітичні сюжети в футбольну програму "Наш футбол", продюсером якої був Сергій Бондаренко — метр спортивної журналістики. Згодом був нетривалий період роботи журналістом на телеканалі "Інтер" і повернення на УТ-1. Коли зрозумів, що це саме моя професія?.. Мабуть, тоді, коли щось почало виходити. Я дуже хотів працювати саме коментатором (робота ведучого, коли ти просто читаєш текст, мене не захоплювала).

У нас багато професійних телекоментаторів

— Ти вже згадував про роботу таких коментаторів, як Дмитро Джулай (який, до речі, двічі у минулому та позаминулому роках був найкращим телекоментатором за версією нашого видання) та Дениса Босянка. А можливо, прислухався і до закордонних метрів цієї справи...

— Не можу сказати, що я щось перейняв у іноземних телекоментаторів, у тому числі російських. Взагалі, я не вважаю себе найкращим коментатором. Не можу назвати себе і найкращим ведучим, адже це питання рейтингу. Як на мене, найкращий збірний коментаторський образ — футбольна ерудиція Сергія Бондаренка, Джулаєве вміння подати все це, нестандартні рішення Босянка, образність Вацка і Циганика, мовні "викрутаси" (у доброму розумінні цього

слова) Гливинського та любов до своєї команди Шарафудинова...

— Ти майже точно назвав п'ятірку лідерів за підсумками опитування...

— Саме тому ці люди працюють і є популярними завдяки своїй праці.

— Наскільки мені відомо, ти є керівником інтернет-сайту ua-football.com?

— Одним із авторів і керівником, якщо точніше. Свого часу здалося, що нічого подібного в Україні немає, тож довелося робити. Думаю, зараз уболівальники можуть оцінити його роботу. Крім того, я веду колонку східноєвропейського футболу в "Soccer Digest", який друкується англійською та японською мовами, а також декілька рубрик у журналі "Футбол в лицах".

— Свій перший прямий ефір пам'ятаєш?

— Такі речі не забуваються. Це була програма "Наш футбол", гостем студії був Олександр Олексійович Іщенко, який зараз працює в тренерському штабі молодіжної збірної. Звичайно, було хвилювання, але, можливо, саме завдяки мандражу я не увійшов у "ступор"... Я досить критично ставлюся до своєї роботи: всі ефіри записую на DVD, потім, переглядаю, аналізую...

— Де більше подобається працювати: в студії чи в коментаторському кріслі?

— Однозначно, більше до вподоби коментувати. Дуже добре пам'ятаю перший поєдинок Ліги чемпіонів "Шахтар" — "Мілан". Після того, як коментуєш лігу, коментуючи матч чемпіонату України, вже не нервуєш — спокійно робиш свою справу.

— Там і емоцій набагато більше?

— Безумовно. Під час міжнародних матчів, до того ж, можна вболівати за свою команду. Це дуже допомагає. Хоча, в той же час, необхідно залишатися об'єктивним — це найголовніше. Пам'ятаєш епізод, коли "Шахтар" в поєдинку проти "Селтика" отримав вільний удар у свої ворота за затримку часу Лаштувкою. Спочатку ми з Шарафудиновим арбітра ледве не з землею зрівняли, а потім, коли в перерві порахували, виявилося, що чех замість шести дозволених секунд тримав м'яч аж одинадцять. Довелося в другому таймі вибачатися. Адже найголовніше, коли ти — об'єктивний і неупереджений. А чемпіонат України набагато важче коментувати важче й готуватися...

— А яким чином проходить підготовка до поєдинків у коментаторів?

— Особисто у мене багато знайомих журналістів у регіонах, які є справжніми професіоналами своєї справи (обізнані зі станом справ у "своїх" командах). Крім того, перед важливими поєдинками можна поспілкуватися з тренерським штабом команди, гравцями, аби дізнатися не лише інформацію (що також важливо), а швидше, настрій перед поєдинком, і вже потім зробити висновки. Є тренери, які ніколи не відмовляють, а часом розказують ледве не тактичну схему, за якою гратиме їхня команда. Таким чином, ми разом допомагаємо нашим уболівальникам, які є доволі вимогливими і хочуть отримувати інформацію з перших уст. Мені хочеться працювати для тих людей, які розуміються на футболі або ж прагнуть цього.

Моя перемога — робота всієї редакції "Нашого футболу"

— Що на сьогоднішній день являє собою спортивна редакція на Першому каналі і чи достатньо там, на твій погляд, приділяється уваги спорту, зокрема футболу?

Ви ж знаєте, як часто в нас на Першому каналі змінюється керівництво. Наразі на зустрічі зі спортивною редакцією новий президент телекомпанії пан Докаленко сказав, що до футболу він втратив інтерес ще 1988-го, коли збірна СРСР у фіналі чемпіонату Європи програла Голландії. Одразу стало зрозуміло... Хоча можу сказати, що спорт на Першому каналі завжди підвищував рейтинг. Це було, зокрема, під час Олімпійських ігор, чемпіонату Європи. Навіть рейтинг програми "Наш футбол", коли зона виходила в понеділок увечері, був досить пристойним, майже такий самий, як у загальнополітичних новин. Зараз же ми виходимо в неділю раніше, ніж інші спеціалізовані футбольні програми. З одного боку — це крок уперед, але з іншого — два назад. Адже за рейтингом ми не можемо конкурувати з голлівудськими фільмами, які в цей час демонструють на інших телеканалах. Є ще й інші нюанси. Навіть футболісти та тренери скаржаться, що вони не встигають подивитися програму, тому переходитимемо на попередній формат — вихід у понеділок увечері. Знову ж таки — потрібно зважати на рейтинг. Пам'ятаю, що 2-3 роки тому найрейтинговішим проектом на Українському телебаченні був серіал "Бригада" (рейтинг складав приблизно ЗО відсотків). Для прикладу, матч "Шахтар" — "Динамо" не завжди може набрати й 15 відсотків. А для чемпіонату України взагалі нормальний рейтинг — 2 відсотки. Найрейтинговіший матч, на якому мені довелося працювати, — півфінал чемпіонату Європи, матч Португалія — Голландія. Рейтинг цього поєдинку складав майже 10 відсотків.

Так сталося, що тільки "Наш футбол" на телебаченні приділяє увагу першій та другій лізі. Так що за голоси в опитуванні, які вивели мене на перше місце, потрібно подякувати, перш за все, представникам саме цих ліг і, звичайно, вболівальникам. А перемогу можна розцінити як визнання професійної роботи всієї команди "Нашого футболу". Адже телебачення — це командний вид спорту.

— До речі, не прикро, що цього разу на Першому каналі не буде трансляцій з чемпіонату світу в Німеччині?

— На жаль, такі реалії. Нічого не вдієш. Ми не можемо редакцією скинутися і за кілька мільйонів доларів придбати права на трансляцію. Нічого, тепер можна буде поїхати до Німеччини, аби подивитися футбол, поласувати пивом з сосисками...

— Наскільки я розумію, футбол у твоєму житті посідає важливе місце, але не перше...

— На першому місці у мене сім'я. Я — одружений, дружину звати Тетяна. Вона — мій найсерйозніший критик. її думка для мене дуже важлива. Виховуємо сина Артема. Йому вже два роки.

— Чого більше в роботі коментатора — імпровізації чи заготовок?

— Текстових заготовок я намагаюся уникати, а от інформаційні є у кожного коментатора перед кожним матчем. Потрібно лише вміти подати інформацію. Інформація — це завжди корисно. Коментатор має розповідати про те, що відбувається на полі. Непотрібно говорити, що гравець віддав пас ліворуч чи праворуч — глядачі це й самі бачать. Необхідно сказати, чому було обрано такий хід розвитку атаки — це найголовніше. Коментатор має бути своєрідним містком між тим, що відбувається на полі, і глядачами.

Уболівати в ефірі — не маю права

— Коментатор може мати свої футбольні уподобання?

— На жаль, ні. На сьогоднішній момент — це єдиний недолік, який я бачу в цій роботі. Потрібно зберігати нейтралітет. Але, безумовно, є команди, які мені дуже симпатичні. Я — корінний киянин, але, тим не менше, я не маю нічого проти "Шахтаря" чи "Дніпра". Мені дуже подобався "Чорноморець" Леоніда Буряка. У Грозного був дуже непоганий "Арсенал". Серед європейських команд минулого року мені дуже сподобався "Ліон". Ця команда демонструвала фантастичний футбол, тому коли я дізнався, що Ле Гуен може очолити "Динамо", не приховуватиму, зрадів. Адже цей тренер справді може поставити гру команди.

— Тепер, коли "Динамо" під керівництвом Дем'яненка вийшло в лідери чемпіонату, його шанси переїхати до Києва зменшилися...

— І слава Богу! Я хочу, щоб у всіх було все добре. Якщо в нашому чемпіонаті боротьбу за чемпіонство вестимуть 5-6 клубів, то від цього всі виграють. Також, як на мене, наш чемпіонат виграє від упровадження серйознішого ліміту на легіонерів, адже у нас є багато перспективних футболістів, які через засилля іноземців не в змозі проявити себе в рідних клубах.

— Чим тобі найбільше запам'ятався цей футбольний сезон і чого чекаєш від наступного?

— Ніколи не забуду тих емоцій у тбіліському аеропорту, коли ми дізналися, що наша збірна потрапила на чемпіонат світу! Вони були фантастичні... Я щасливий, що зможу побачити дебют нашої збірної на Мундіалі. Наступного сезону не лише я (усі!) очікують на чемпіонат світу. Це — найголовніша подія чотириріччя.

— І наостанок — твоє побажання усім шанувальникам футболу...

— Лише одне: щоб люди, які дивляться футбол, продовжували це робити й надалі. Тим, хто спостерігає за грою на стадіоні, залишати вдома "дуткі" (сміється) і емоційніше підтримувати свої улюблені команди. Хоча б так, як у Англії.