Реформа на користь молодості

Три роки тому в розіграші Кубка УЄФА матч донецького «Шахтаря» та грецького «ПАОКа» обслуговував юний ірландець Алан Келлі, у 1995-му свою славну кар’єру на Донбасі розпочинав 27-річний Любош Міхел зі Словаччини (поєдинок «Шахтар» - «Лінфілд»).

І ось у тріумфальному для харківського «Металіста» матчі групового етапу того ж таки Кубка УЄФА проти «Олімпіакоса» численна телевізійна аудиторія мимоволі звертала увагу на Вільяма Коллама. Це не був статечний дядько, як-от німець Маркус Мерк чи Дік Йол з Голландії. Полем розважливо крокував юнак, якому б воротар Олександр Горяїнов годився якщо не в батьки, то точно у старші брати. Сутулуватий, однак з більш ніж впевненими мімікою та жестикуляцією, 29-річний британець вже не перша ластівка докорінно нової політики УЄФА щодо добору кадрів до континентального суддівського корпусу. А ще якихось двадцять років тому обслуговувати матчі найвищого рівня дозволялося особам з неабияким стажем…

«Зелене» світло для «голодних»

Символічно буде нагадати, що з Європи до першої української столиці прибув справжній сплав молодості та досвіду. Крім головного рефері, окремої уваги заслуговує персона інспектора поєдинку, набагато старшого від Коллама скандинава Руне Педерсена. Прізвище цього функціонера в Україні стало мало не лайливим після того, як авторитетний арбітр ФІФА просто не пустив у фінальну частину чемпіонату світу 1998 року перспективну збірну Андрія Шевченка, Юрія Калитвинцева, Віталія Косовського… Ніби й досвідчений був рефері, а не зарахував чистий другий гол у ворота збірної Хорватії, чим психологічно окрилив підопічних Мирослава Блажевича і опосередковано забезпечив їм сприятливий підсумковий результат. Численні суддівські результативні помилки змусили футбольних функціонерів попервах вдатися до комп’ютеризації контролю за правилами «гри мільйонів», однак такий суперечливий образ «людини в чорному» вкотре витримав конкуренцію з новітніми технологіями. Хоча й модифікувався: тепер на континентальних аренах «свистіти» дозволено не тільки тим, хто відпрацював необхідну кількість матчів у внутрішній національній першості, а й просто перспективним особам. Як-от Вільям Коллам – міжнародну ліцензію хлопець отримав ще у 2004-му, а сьогодні входить до елітної групи суддів УЄФА. Між іншим, має шанс поїхати на чемпіонат світу до Південної Африки.

Реформа суддівського корпусу – це свого роду визнання помилок представників Феміди у минулому. Той же Руне Педерсен – скандинав – не міг бачити положення поза грою у злощасному матчі десятирічної давності, бо фізично не встигав за моторними українцями навіть у його дебюті. Можна пригадати ще й ляп британця Грема Пола (вилучення футболіста після… трьох попереджень), втрату свистка 45-річним співвітчизником Коллама Х’ю Далласом, суддівське «піжонство» (двадцять жовтих та червоних карток в одній зустрічі) Валентина Іванова – наприкінці спортивної кар’єри усі вони так «наїдалися» футболом, що постійно думали тільки про забезпечену старість. Скандали, побиття суддівських рекордів, навіть посередництво у договірних матчах – непоганий плацдарм для подальшої успішної бізнес-діяльності на багатомільйонному футбольному ринку, однак велика втрата для самої гри. Висновок один – аби не бути клоуном, слід завжди і в усьому знати міру. Он Любош Міхел ще в неповні сорок відчув, що невимушеними помилками може звести нанівець усю славну кар’єру, тож вирішив вчасно повісити свисток на гвіздок. А про полів та педерсенів анекдоти розповідатимуть ще довго…

Важко уявити, та на початку минулого століття обслуговувати поєдинки напівпрофесіональних команд запрошували… звичайних уболівальників з інших міст, які шанували «гру мільйонів» без гонорарів. Невідомо, чи почерпнула УЄФА щось корисне з уроків футбольної історії, однак практику минулого почала відновлювати швидкими темпами. «Голодні», ще не зіпсовані великими грошима, молоді арбітри справді можуть виконувати свою «сродну» справу більш відповідально і принципово. І харківське суддівство Коллама – найкраще тому підтвердження.

Суто британський парадокс

Повернемося до дилеми. Чи можна грати у футбол без допомоги бригад арбітрів та комп’ютерних технологій? У нас швидше ні, аніж так – за усієї поваги до об’єктивної електроніки та рефері-пенсіонерів. Щоправда, на початку ХІХ століття в монархічній Англії саме такий парадокс (з сучасної точки зору) і мав місце: частково функції наглядача за дворовими баталіями виконували капітани команд. Саме вони перед початком зустрічі домовлялися між собою про її тривалість, розміри ігрового поля, кількість виконавців у кожній з команд тощо. Змагальний дух домінував над усім іншим, а будь-який неспортивний вчинок передбачав покарання – аж до вигнання з поля. Що найцікавіше, санкції застосовувалися капітаном тієї команди, гравець якої порушення і допустив. А тепер уявіть собі подібну ситуацію в Україні: капітан київського «Динамо» Тіберіу Гіоане каже півзахиснику Алієву, який нахамив супернику: «Олександре, залиши гру!». Хоча ні – Гіоане сказав би, тільки, що б йому Олександр відповів… Ото й бо воно. А джентльменам британцям це вдавалося – недарма у них й досі трибуни мало не нависають над зеленими газонами. Люди грають і вболівають серцем, тож для дотримання порядку на стадіонах Ліверпуля чи Манчестера вистачає кількох десятків стюардів, а не армії бійців спецпризначення.