Василь Кардаш: "Лобановський викликав до себе і запитав, що зі мною сталося"

Чотириразовий чемпіон України і півфіналіст Ліги Чемпіонів у складі київського “Динамо” Василь Кардаш, 36 років, тренує команду зірок української естради ФК “Маестро”. Півзахисник виступав за “Карпати”, “Скалу” (Стрий), “Маккабі” (Хайфа), “Чорноморець” і “Динамо” (Київ). Останньою командою Кардаша став столичний “Арсенал”. Футболіст завершив кар’єру 2006 року. Уродженець Львова зіграв за національну збірну України 14 матчів.

Вже понад рік Василь очолює одну з найзірковіших команд України. Серед підопічних Кардаша Віктор Павлик, Влад Яма, Валерій Харчишин, Олександр Педан, Діля, Сашко Положинський та інші.

- Василю, як ви стали тренером ФК “Маестро”?

- Мені зателефонували і запропонували тренувати команду зірок естради. Я з радістю погодився. Якраз у вересні минає рік нашої сумісної співпраці з “Маестро”. Це мій перший тренерський досвід після того, як я отримав тренерську ліцензію.

- Розкажіть про особливості роботи із зірками-футболістами?

- У ФК “Маестро” грають виключно артисти, або люди пов’язані з шоу-бізнесом, як то директор гурту “Авіатор” чи концертний директор Наталі Могилевської. Усього в команді 40 людей. Від професійної футбольної команди ми відрізняємося тим, що не беремо участі у регулярному чемпіонаті. У моїх футболістів немає підписаних контрактів, у нас немає заїздів на базу та зборів. Тренуємося ми двічі-тричі на тиждень. Також у нас немає яскраво вираженого основного складу команди. Є стартовий, адже артисти часто гастролюють, записують альбоми...

Враховуючи той факт, що у моїй команді грають музиканти, а не професійні футболісти, я регулюю фізичні навантаження. Хлопцям я кажу, щоб на час занять футболом забули про шоу-бізнес і віддалися спорту.

- Ваші підопічні самі вибирали собі амплуа на полі чи ви їм у цьому допомагали?

- Дехто сам підходив і говорив, де йому краще грати. Іншим я допомагав визначитися з позицією. Кожне амплуа має свої характеристики, згідно яким я і визначав місце на полі для кожного гравця.

- У самого не виникає бажання пограти у футбол?

- Інколи я приєднуюсь до гравців – виступаю за слабшу команду, щоб склади були приблизно рівні.

- Не шкодуєте, що достатньо рано завершили кар’єру гравця?

- Замучили травми. Я б не сказав, що 33 роки для футболіста це рано. В принципі можна було ще пограти рік-два, але я не оглядаюсь назад. Дивлюся тільки вперед. Кар’єрою футболіста задоволений. Маю, що згадати і чим пишатися. Але тепер я тренер. Як кажуть, щоб стати хорошим фахівцем, треба закопати в собі гравця.

- Розкажіть про становлення Василя Кардаша, як футболіста.

- Футболом починав займатися у СДЮШОР “Карпати”. 18-річним хлопцем потрапив у першолігову “Скалу” зі Стрия. Там я пройшов гарну школу і став найкращим бомбардиром команди за всю її історію. Потім був величезний крок уперед – я став гравцем львівських “Карпат” і за сезон закріпився у складі. Ми грали у фіналі Кубка України, який відкрив нам дорогу у єврокубки. Через скрутне фінансове становище мене продали у “Маккабі” з Хайфи. Ізраїльська команда тоді грала в Кубку європейських чемпіонів (Ліга Чемпіонів). Для мене, 20-річного хлопця, це був дуже цінний досвід. Після “Маккабі” я повернувся в Україну. У складі “Чорноморця” двічі став срібним призером чемпіонату і отримав виклик у національну збірну. З Одеси я потрапив у київське “Динамо”. Цей період можу назвати вершиною своєї кар'єри – чемпіонство, Кубок України і, звичайно, півфінал Ліги Чемпіонів. У кожному зі своїх клубів мені пощастило працювати з провідними фахівцями – Мироном Маркевичем, Леонідом Буряком, Йожефом Сабо та Валерієм Лобановським.

- Давайте зупинимось на персоні Валерія Васильовича...

- У двох словах про цю людину не розкажеш. Це видатна постать не тільки для українського, але й для світового футболу. Не дарма його називають полковником. Лобановський поєднував у собі три іпостасі – тренера, психолога і педагога. З ним можна було і пожартувати, і поговорити на серйозну тему. Валерій Васильович був дуже цікавим співрозмовником.

- Які слова Лобановського вам запам'яталися найбільше?

- Якось Валерій Васильович викликав мене на індивідуальну розмову і розпитав про мої справи, здоров'я, батьків. Я відповів, що все нормально. А Лобановський каже, що не впізнає мене. Запитує, чи я бува не закохався. Я відповів, що так. “Я помітив, що ти став по-іншому тренуватись” - сказав він. В команді було не прийнято обговорювати особисте життя і для мене досі залишається загадкою, як Лобановський здогадався про мої почуття. Тренер мене трохи “пожурив”. Сказав, що коли одружуся, то команда втратить футболіста на один-два сезони. Це стосувалося не тільки мене, а всіх футболістів. Можливо, Валерій Васильович вів якусь статистику. Скажу, що він був правий. Я теж став помічати, що весілля негативно впливає на футболістів (сміється). Тому Лобановський намагався більше часу тримати нас на базі. Ми розривалися на чотири фронти - чемпіонат, кубок України, Ліга Чемпіонів та ігри за національну збірну. За два дні до гри у нас були заїзди. Після матчів давали день відпочинку і знову викликали на збір.

- Та дівчина, в яку ви закохались стала вашою дружиною?

- Так. Я підтримав традицію і одружився з художньою гімнасткою. Часу у футболістів було мало, тому знайомилися на зборах. З гімнастками часто пересікалися у столових. Зараз Марина працює тренером у школі Дерюгіних. Наша донечка також займається гімнастикою, але ми ні до чого її не змушуємо. Вона сама обиратиме дорогу у житті. Донька народилася на Марії, хрестили ми її Анастасією. Зараз Насті 9 років.

- Василю, яка гра для вас є найбільш пам'ятною?

- Дуже часто вболівальники і журналісти згадують матч у складі збірної проти Північної Ірландії. Мабуть, я погоджуся, що це була одна з найкращих моїх ігор. А щодо клубних матчів, то важко виділити одну гру. Радий, що вдалося пограти у єврокубках – розіграшах Кубка Кубків, Кубка УЄФА і Ліги Чемпіонів. Шкода лише, що жодного трофею так і не вдалося виграти.

- На матч проти ірландців налаштовувались по-особливому?

- Ні. Перший тайм у нас вийшов скомканим. А у другому я взяв ініціативу у свої руки і в результаті ми виграли 2:1. Ця перемога була дуже важливою для наших турнірних завдань.

- Чому тепер “Динамо” не грає так само успішно у Лізі Чемпіонів, як у ваш час?

- Причин багато. Коли не стало Лобановського, почалася тренерська чехарда плюс прийшло дуже багато легіонерів. Може я кажу, як зацікавлена особа, але вважаю, що на полі має перебувати не більше чотирьох іноземців (лімітом дозволено сім). А легіонери повинні бути гравцями національних збірних своїх країн. В чемпіонаті України часто доводиться бачити дуже посередніх виконавців, які мають пріоритетне право грати в основі.

- Порівняйте теперішній футбол і футбол, у який грали ви?

- Коли я починав грати, у нас були проблеми з екіпіровкою. Важко було навіть бутси дістати. Зараз проблем з цим не має. А щодо самого футболу, то ще покійний Лобановський говорив, що скоро футболісти гратимуть без торкань. Якщо подивитися записи футбольних матчів 70-80 рр. то здається, що люди не рухаються. Теперішній футбол дуже динамічний, на високих швидкостях, особливо у виконанні грандів.

- Тренерська ліцензія у вас є. Чи є бажання працювати з професійними футболістами?

- Я по спортивному амбітна людина. Сподіваюсь, у майбутньому стану тренером професійної команди. Хтось починає з дитячих команд, я – з ФК “Маестро”.

- Якою була ваша перша зарплата у футболі?

- 200 купоно-карбованців. Це був якраз 1992 рік. Батьки отримували менше, ніж я, тому сотню я відав їм, а решту прогуляв. Говорять, що першу зарплатню треба розтринькати. Я так і зробив.