Анатолій Тищенко: "Карпати" давно в моєму серці"

Як і зараз, так і за союзних часів, посада адміністратора вимагала не лише ненормованого робочого графіка та щирої любові до клубу, а й серйозних зв’язків. Хоч минуло вже багато років, Анатолій Тищенко пам’ятає прізвища всіх своїх колишніх співробітників, головних та бокових суддів, які працювали на матчах «Карпат», функціонерів та всіх інших, хто мав стосунок до «Карпат». Тому нема сумнівів у тому, що розмова з паном Анатолієм виявилася неймовірно цікавою...

– В «Карпати» я потрапив завдяки колишньому старшому тренеру ДЮСШ «Карпати» Борису Гончарову. Я багато в чому йому завдячую. Три рази він вмовляв мене, щоб я пішов у «Карпати». У карпатівській школі я пробув до 1978 року. Тоді ми показували хороші результати. Моя команда вийшла в фінал Союзу, куди було дуже важко потрапити. З України там були ми і ще київське «Динамо». Ми обіграли і «Спартак», і «Зеніт», і «Крилья Совєтов», і брестське «Динамо». Згодом був ще фінал України в Джанкої, де ми третє місце посіли. Трохи нас там зупинили, а ми могли за перше місце боротися. На цьому турнірі я зустрівся з Олексієм Спіріним, який заправляв суддями в Росії. Зараз він працює в інспекторському комітеті УЄФА. Він і зателефонував Іштвану Секечу, тодішньому тренеру «Карпат», сказав, от, мовляв, є такий хлопець. Тож ми зустрілися з наставником, і я пішов в команду. Хоча трохи шкодував, бо набрав хороших хлопців, видно було, що вони виростуть. Але коли дізнався про завдання – виграти першість Союзу, – погодився. І ми свого досягли, більше того, встановили кілька рекордів. По-перше, ми не втратили жодного очка вдома, а по-друге, Степан Юрчишин забив 42 м’ячі. Тоді «Карпати» вийшли до вищої ліги. А рік до цього вийти не вдалося, бо нас нахабно «тормознули» в Мінську. Пам’ятаю, як суддя Пономарьов бігав по полю й питав: «Де той 9-ий номер, якого я маю вигнати?». А коли побачив, що Юрчишин став в стінку, то підійшов до нього, показав червону картку і сказав: «Ну все, йди відпочивай, бо я вже думав, що тебе не впіймаю»...

– Для Пономарьова це ж остання гра була...

– Взагалі-то він уже не мав права судити. Йому навіть проводи зробили. Але тоді так усе робилося – вирішувалося наверху. Згодом замісник Колоскова Анатолій Соловйов мені сказав: «То не ваша черга була».

– Вас одразу взяли в «Карпати» на посаду адміністратора?

– Так. Секеч запропонував, я погодився. Що цікаво, коли ми стали чемпіонами Союзу, то мені в Москві дали медаль. А тоді навіть не всі гравці її отримали.

– Чим же ви так відзначилися?

– Я просто відповідально працював. У 1979 році мені вручили досить незвичний приз. У ті часи судді проводили негласний конкурс на звання кращого адміністратора. Пригадую, що до трійки увійшли адміністратори з Вільнюса та московського «Локомотива». І от мені дзвонять, кажуть прилетіти в Москву. Виявляється, на кришталевому заводі в Тбілісі виготовили спеціальну вазу, яку мені і вручили в якості приза. Не раз за неї пропонували великі гроші ті, хто їхав з Союзу, коли той розвалювався. Але я її не продав, це велика пам’ять. Інколи сідаю і просто на неї дивлюся.

– Вам часто доводилося бувати в Москві?

– Бувало, що літав туди двічі на день. У той час в Москві дуже любили телевізори «Електрон». Не раз доводилося їх возити. А якщо були якісь дефекти, то повертався, і після необхідних правок, летів знову до столиці.

– Чому ви не залишилися в СКА «Карпати»?

– Коли оголосили про злиття «Карпат» і СКА, я одразу пішов. Але мене не хотіли відпускати. Був такий командир спортроти Гінсбург. Тренер СКА «Карпати» Самарін присилав його по мене. А я кажу, що не поїду, бо не лежить душа мені. Гінсбург відповідає: «У мене наказ тебе привести до Самаріна». Словом, довелося йти, але я тренеру сказав ті самі слова. Тоді й зауважив, що Самарін якийсь не зовсім здоровий. Кажу йому: «Не хочу». А у відповідь чую: «Та ви, бєндєри, всє адінакави!». У нього собака була, то він казав: «Гоша, тільки ти мені друг. А ви всі – шалупєнь». Коли ж почали відроджувати «Карпати», я відразу приїхав, і почалася робота. Насамперед треба було домовитися з київською базою спортивного забезпечення. Бо у нас, як то кажуть, не було «ні носків, ні трусів». Нічого не було, навіть м’ячів. Тоді «Водоканал» дав нам бус, і ми його в Києві повністю завантажили інвентарем – копочками, бутсами, одягом. Причому – все під чесне слово. Привезли, поділили, а вже потім платили. В Україні для нас тоді місця не знайшлося, тож довелося грати в російській зоні. У нас феєричні виїзди були – Клайпеда, Лієпая, Калінінград... Далі вже землі не було.

– Це були «холодні» виїзди. А як же «гарячі»?

– Останній чемпіонат Союзу... Були такі команди, які навіть не їхали в Вірменію чи Азербайджан. Просто боялися. То квитків не давали, то не мали як звідти вибратися. Але ми все тут замовляли, тому й літали. А ігри там такі напружені були, що навіть судді боялися на поле виходити. Вони не раз чули погрози, що їх збираються на шашлики пустити. Якось ми навіть втрятували трьох арбітрів – у нас був груповий квиток на літак, то ми їх вписали в склад нашої делегації. З одним із них – Володимиром Модельянським – я зустрічався нещодавно в Москві. Він казав: «Буду приймати тебе так, як не приймав би президента Росії. Ти мене з пекла вивіз».

– А вам самим доводилося тікати з пекла?

– Якось ми грали в Вірменії. Приїхали в аеропорт, і нас там залишили. Виявляється, що через якісь заворушення з Єревана вже два дні літаки нікуди не летять. Ми посиділи день, другий. Хлопці понаїдалися пиріжків, чебуреків з пивом і сиділи у фонтані. Але ж треба було вибиратися, бо ввечері у нас гра проти «Металіста» в Харкові. Зрештою, я пішов до шефа аеропорту. У мене ще залишилася пляшка перцівки. Приходжу до нього і кажу: «Це – найдорожчий трунок. На рівні вашого коньяка «Ахтамара». А ще ось тут (показує на внутрішню кишеню піджака) конверт для вас. Нам треба на Харків і негайно, бо сьогодні ввечері гра». Той каже – ну йдіть на посадку, але давайте конверт. Відповідаю: «Ні, як усі сядуть в літак, то я віддам конверт дівчині, яка буде нас супроводжувати». А в Харкові нас не чекали, бо знали про проблеми з літаками. Все ж я попросив суддю всесоюзної категорії Володю Шарояна попередити господарів про наш виліт. Хоч у це ніхто не вірив, але ми таки прилетіли і просто з літака відправилися на стадіон. Ми приїхали, обіграли «Металіст» і автобусом повернулися до Львова.

– Якщо не секрет, скільки в тому конверті було?

– У нас залишилося всього нічого – 370 рублів. Шеф думав, що конверт глибокий. Але коли він побачив, що в ньому було – ми вже почали вирулювати.

– У вас, мабуть, бували і солідніші конверти...

– Бувало. Знали, що зі Львова команда їде. Знали, що привезуть цукерок. У нас в деяких магазинах навіть свої «вікна» були. Взагалі, «Карпати» для мене вже багато років ось тут (кладе руку на серце). Позаторік я був в Іштвана Секеча, у Москві. Він переніс два інфаркти, але каже, що 25 грамів може ще випити. Ми з ним багато чого згадували. Він каже, що має ностальгію за Львовом. Іштван Секеч справжній фанат футболу, він любив команду, але його підвели люди, які крутилися збоку. Він зараз про це знає. Каже: «Ти мені тоді правду говорив, а я був дурнем і не слухав». До речі, він і зараз «Карпатами» цікавиться. Слідкує за всіма результатами...

– Ви пам’ятаєте ледь не всі події сорокарічної давнини... Була якась найнезвичніша перемога?

– Якби у 1979 році комусь сказати, що «Карпати» виграють зону Кубка в Єревані, то сміялись би довго. А ми поїхали і виграли. Ми вірили. Вийшли у півфінал, де випадково програли московському «Динамо», хоч могли і виграти.

– Які тоді команди грали в тій зоні?

– Досить того, що там був «Арарат». Ми виграли матч і сидимо в номері з Секечом. Тут до нас заходить Беца, який тоді і тренував єреванський клуб. Він сам з Мукачевого, тож з Секечем швидко знайшов спільну мову. Беца каже: «Іштван, у ваших гравців очі горять. Вони на кожну гру виходять як на останній смертний бій», – оці слова мені в душу запали. І справді в наших хлопців горіли очі. Баль, Думанський, Родін, Батич, Юрчишин – всі рвалися вийти на поле. Дуже сильна команда була. А проблема теперішніх «Карпат» – це те, що в команді мало місцевих вихованців. А вони би тут з палаючими очима здобували результат і перемоги. А знаєте, чому? Бо в команді були б хлопці з дворів. На трибуни прийшли б друзі, родичі. І після невдалих матчів вони б підійшли до того гравця і сказали: «Слухай, якщо ти ще раз отаке вичудиш, ми тобі дамо добрячого прочухана. Не сором нашого двору»... Хоча я і так вважаю, що Петру Димінському треба пам’ятник при вїзді до Львова з чотирьох сторін поставити. Хто може зараз команду втримати? Хто піднімає руку і каже: «Хочу допомогти?». А він тягне все сам. Буває, десь в якійсь компанії хтось каже: «А, той Димінський...». Я тоді відповідаю: «Ви собі пийте, а я піду». Він багато зробив для «Карпат». Де була б зараз команда, якби не він? Чи може, хтось хоче, аби «Карпати» були там, де зараз рівненський «Верес» чи вінницька «Нива»?

– До цього могло дійти під час відродження команди?

– Тоді все було розвалено. Але нам допомагав «Електрон» і з транспортом, і з харчуванням. Коли з Москви судді приїжджали, то їх у Винниках на базі відпочинку селили в будь-який час. Якщо треба було – то всі питання вирішували. Якось приїхав Парамонов – другий замісник В’ячеслава Колоскова. Він мав дивитися, чи ми готові до першості. А на тій базі був став, де плавали здоровенні коропи. От ми з ним тих коропів ловили. Пам’ятаю, він сказав: «Якби в Москві побачили, як я сіткою тягаю рибу наголяса, то мене напевно звільнили б». Ще допомагав Водоканал. І, звичайно, прості люди. Були такі моменти, що не було як на виїзд добратися. То різні структури, підприємства збирали гроші. А виїзди дуже веселі були: Литва, Латвія... Але якось жили. Жили тим футболом. Хоч і доводилося затягувати ремені. Фінанси на нулі. Довелося ходити до людей. Добре, що знали, до кого можна йти, хто справді поможе. Але було таке, що і телевізори продавали, збирали гроші... Удома – ще півбіди. А з виїздами, преміальними, тут було туго. Навіть у першому українському чемпіонаті, якби у нас було краще фінансове становище, то ми б реально могли за щось боротися. А так на плаву «Карпати» трималися завдяки купці небайдужих людей. Це великі люди, вони щиро переживали як за футбол, так і за престиж міста. Бувало таке, що й ночами не спали. Пам’ятаю, що якось приїхав я на базу в Брюховичі вночі, бо мав якісь справи. Дивлюся, Степан Юрчишин ходить. Переживав, не міг заснути...

– Може розкажете якісь веселіші історії?..

– Тих історій було стільки, що всіх і не розкажеш (сміється). Якось ми грали в Ташкенті. А там якраз сезон на дині був. Причому дині там не такі як тут, а справді величезні. Ну і спитали в нас, чи треба, бо вони в кожному дворі. Звісно, ми замовили собі динь, і їх мали в літак погрузити. А був у нас такий Славко Яцишин. Він всюди тільки по-українськи говорив. І хтось вирішив з нього пожартувати, мовляв, дині – дуже дорогі і цінні. І от Славко купив дві величезні дині, поклав їх в авоськи, які прив’язав до пояса. А хтось йому шепнув: «Ти тільки дивися, не залиш їх ніде, бо пропадуть». І уявіть собі ситуацію: Ташкент, неймовірна спека, а по аеропорту ходить Славко, роздягнений до пояса, і з двома величезними динями. Тут до нього підходить якийсь аксакал і каже: «Сінок, зачєм діню носіш? Пастав на зємлю». Славко дивиться на нього і каже: «Шо, діду, спуляти хочеш?»... Ми там всі просто попадали зі сміху.

– Які закордонні поїздки вам запам’яталися?

– У 1990 році ми поїхали в Англію. Жили в Нотінгемі, неподалік від тих місць, де свого часу заправляв легендарний Робін Гуд. Тоді «Карпати» грали проти «Нотс Каунті», але мені запам’яталося інше. Ми чи не вперше потрапили у справжній паб. Що нас тоді здивувало – там не було шпалер на стінах, а замість них усе було обклеєно різними паперовими грошима – з усіх куточків світу. То ми також повитягали з кишень купони і залишили свій слід в Англії.